ЕПІЛОГ

Вересень, 1999
Стояв ясний осінній день. Вересень до болю нагадував літо щедрістю тепла і сонця. Весело голубіло небо, всміхаючись до всіх, хто здогадався глянути йому в обличчя, додаючи порцію радості й тепла. Давно не було такої осені – теплої, сухої. Здавалось, мусонний клімат завітав під Карпати: кожні три місяці приходила хвиля потужних циклонів, що гриміли грозами, лили дощами й сипали снігами. Решту часу природа раділа безхмарним сонцем і свіжим повітрям.
Люба поверталася після пар додому. Захоплено оглядала мури старого замку, біля якого вчилася, аж раптом запримітила свого приятеля, що чекав на неї під стінами факультету.
– Марку, – підійшла до нього, – ми ж домовлялися!
– Ти не рада мене бачити?
– Ні, просто…
– Ти соромишся гуляти зі мною? – напряму спитав.
– Ні, забудь. Я… я не хочу, щоб тебе бачили тутешні дівчата! – придумала. – Вони одразу ж кинуться тебе відбирати!
– Любко, я ж маю голову на плечах, а не тільки інстинкти, – іронічно мовив він, пригортаючи дівчину. Любу непокоїло інше. Вона ще не мала розмови з Володимиром, так не хотілося робити йому боляче, але щораз далі розуміла, що мусить. Заради його ж добра. Але завжди відкладала з’ясування стосунків, дедалі більше заплутуючись у власній брехні.
– Чому так важко нікого не образити? – думала. Вони з Марком, хлопцем трохи старшим від Люби, чорнобровим, чорнооким, з білесенькою, майже блідою шкірою, що робило його схожим на австрійця, йшли униз горою, спускаючись до центру міста. Не помітила, як завернули на вулицю, що вела повз факультет, де навчався Володимир. – Господи! – мало не скрикнула – на тротуарі, прямо поперед них стояв він, розмовляючи з друзями. – Марку, ти мене вибач, але…
– Не нервуйся, Любко, – посміхнувся він. – Я все знаю!
– Що, – захлинулася повітрям, – ти знаєш?
– Що ти маєш поговорити із ним, – тицьнув рукою у бік Володимира, – і все йому пояснити.
– Як? Звідки? Хто? – не могла слова вимовити дівчина.
– Кажу ж тобі: не нервуйся! Він усе зрозуміє, будь певна! Вперед!
– Але ти йди зараз, будь-ласка… – легко відштовхнула хлопця від себе, збентежено вдивляючись вперед.
– Я вже зник, – ще ширша усмішка осяяла його обличчя. – Я люблю тебе!
Люба боязко підійшла до Володимира. Він одразу ж помітив її.
– Вова, привіт, – говорила вона, опустивши очі, – я маю до тебе важливу розмову!
– У чому річ?
– Нам треба поговорити наодинці, може, підемо в кафе?
– Залюбки! – щиро здивований, посміхнувся він.
– Боже, зараз він буде нещасний, – побачивши посмішку, злякалася дівчина.
Вони сіли за столик. Люба повісила на спинку стільчика сумочку й обернулася до нього. Офіціантка принесла каву, тож дівчина сиділа і зосереджено розмішувала цукор, якого ще й не поклала.
– То про що ти хотіла поговорити? – порушив мовчання Володимир.
– Про нас із тобою, – витримавши паузу чітко вимовила Люба.
– А що…
– Я, – перебила його репліку, – я… покохала іншого! – Володимир відкинувся на спинку сидіння від несподіванки. Щось боляче вдарило йому в скроні, але, в той же час, і заспокоїло. Він мовчав. – Я хотіла розповісти тобі раніше, але боялася.
– Чóго?
– Зробити тобі боляче! – сльози виступили у неї на очах. – Ти не заслуговуєш на це, я знаю… – Хлопець похитав головою, всміхнувшись. – Ти був моїм першим справжнім другом, якого я любила, але коли… коли зустріла Марка, я вперше зрозуміла, що таке кохання.
Володимир взяв її за руку і заспокійливо помасажував. Дивно, але він зовсім не ображався.
– Знаєш, для мене це теж було незвично, – почав він спокійним тоном, що аж Люба від здивування звела брови на лоба. – Ти була, наче мрія, як невидимий дух, може, це ми називаємо дружбою. Але коли мрія почала втілюватися в життя, мені здалося, що так не повинно бути, це щось не таке, яким було тоді. Не треба плакати. Я тебе розумію і… і навіть радий, що ти перша зрозуміла все. Це ж не завадить нам бути друзями? – спитав він. – До того ж у дечому друзі навіть ближчі, ніж коханці! – Люба всміхнулася. – О, так набагато краще!
Дівчина вдячно глянула йому в очі.
– Дякую, – нова порція сліз виступила на віях.
– Біжи! – раптом мовив він.
– Куди?
– Он, то не він стоїть біля вітрини?
Люба блискавкою глянула на протилежний бік вулиці крізь вікно. Там стояв Марко, пильно дивлячись на неї.
– Бувай, Вова, – вона досягла через стіл і чмокнула його в губи. – Ти справжній друг!
Юнак помахав на прощання рукою, опустивши погляд в чашку з кавою, і почав повільно пити, насолоджуючись кожним ковтком. Глянув через вікно і побачив, як Марк суворо дивився на неї і щось казав. Люба лише сміялася, на мить глянувши у бік Володимира. Знаками показала, що той сердиться за поцілунок. Хлопець посміхнувся і продовжив ковтати каву. Сонце заглянуло крізь напіввідкриту шторку, торкнувшись його щоки.
– Я люблю її!

Січень, 2000
Сипав густий сніг. Тетяна все змітала його з доріжок, та він щогодини заліплював стежки кількасантиметровою ковдрою. Після листопада і грудня вже стояло його з тридцять сантиметрів, та у січні він усе валив і валив, то насипаючи до півметра, то трохи осідаючи під час відлиг, – і так щоразу.
Не хотілося сидіти вдома. Сесія – перша в житті – закінчилася, тож мала добрі два тижні для відпочинку.
– Піду, прогуляюся, – мовила сама до себе, за мить вдяглася і вже крокувала нерозчищеним тротуаром на північ. А що там, на півночі? Високими хвилями застигли вкриті товстим пуховим покривалом гори, намагаючись у прагненні своїм висоти досягти неба, та воно губилося десь, насміхаючись над лісистими красунями. Дівчина йшла обабіч шосе, що вело до найближчого до Ужгорода з північно-західного боку села Оноковець. Невеликі поля, що плоскою гладдю розлилися поміж горами, навіювали спокій. Раптом здалека замайоріла знайома постать. – Хто ж це? – не могла впізнати. Підходила ближче, пильно вдивляючись в обличчя, і зненацька крикнула – Ярославо! Здрастуй!
Жінка, наближаючись, весело всміхалася.
– Привіт, Таню!
– Куди це тебе в таку негоду вигнало надвір?
– А тебе?
– Набридло сидіти вдома одній. У мене тепер канікули.
– Як сесія? Все склала?
– До єдиного!
– Молодець! – всміхнулася. – Ти кудись йдеш чи просто…
– Ні, я гуляю.
– То ходімо в мій бік, поговоримо.
Невдовзі обоє йшли доріжкою, прокладаючи шлях по грузькому високому снігові. Тільки зараз дівчина помітила Ярославин живіт.
– О, а ти й не зізнаєшся! Який місяць?
Ярослава розсміялася.
– Я думала, взагалі не побачиш! На шостому вже!
– Все нормально йде?
– О, чудово! Ти уявити собі не можеш, що таке носити дитя! – аж вигукнула жінка. – А ще зовсім недавно я хотіла назавжди позбавити себе цього щастя…
– Як це?
– Ще живучи у Мокрій, вирішила я не виходити заміж, ні з ким не мати стосунків – я була у траурі! Боже, нащо я так чинила? Знаєш, для мене Андрійко був усім на світі, може, через це я й настраждалася стільки. Та зараз усе позаду, – вдихнула вона, – і я безмежно щаслива! А от ти, здається мені, чимось стривожена і ніяк не можеш заспокоїтися?
Тетяна промовчала. Щось солодкаво-жалісливе прокидалося в серці, знову занурюючи її в печаль.
– Не треба…
– Таню, повір, я знаю як ніхто, що тримати в собі тугу не можна! Розказуй, що за біда.
Дівчина почекала трохи, збираючись із думками.
– Не знаю, із чого почати…
– Із найболючішого.
– Я, – сльоза виступила, – я не можу змиритися з його смертю…
– Чиєю?
– Гео… То був мій однокласник, мій друг. Він загинув минулого, ні, тепер вже позаминулого року, якраз перед Новим роком. Він врятував життя Антонові, тому хлопцю, що…
– А-а, вже знаю, продовжуй.
– Все сталося так несподівано і неждано, хоча сам він відчував, як щось станеться, ще коли ми лиш їхали на Драгобрат, він одразу ж сказав, що щось станеться, і… – ридання обірвало їй мову.
– Заспокойся, Таню, – лагідно взяла дівчину за руку. – Ти нічого не зможеш змінити, раз так сталося, значить у цьому є якийсь сенс, можливо, навіть незрозумілий для нас, але беззмістовних подій не існує. Така воля Господа, і ми повинні її поважати і приймати, бо ми тільки люди.
– Але ж він був такий добрий, комахи не образив, не аморальний, не грубий і не чванькуватий. На землі небагато таких людей! Чому ж тоді пішов він?
– Розумієш, ніщо в цьому світі не повинно для нас бути ціннішим, більшим від любові.
– А як він любив!
– Не так, Таню, можливо, він був близький до тієї істинної любові, але щось чи когось він любив сильніше. Вибач, я не знаю всієї історії, може, розкажеш?
Дівчина кивнула головою. З чого почати? Так, вона почала з самого початку, з тієї миті, коли відчула себе потрібною, безмежно потрібною тому слабкому і розгубленому хлопцеві, який відчув незрозуміле для самого себе почуття до однокласника. Вона вперше, вперше у своєму житті знаходилася так близько до чогось незвичайного і гострого, тому не змогла відступитися перед спокусою дізнатися, що ж буде далі. Інтуїтивно Георгій став у позицію вичікування, бо боявся – не стільки злих чуток, скільки самого себе. Він перетворив Антона у прихований предмет обожнювання, але чомусь страждав… Це, ймовірно підштовхнуло його до пошуків Бога, до пошуків саме тої безсмертної і неземної любові, не пов’язаної із Землею, незалежної і нестримної. Саме ця любов, яку так вдало описала Таня, і змусила його кинутися наперекір проваллю, прагнучи єдиного – врятувати!
– Він ушкодив собі спинний мозок, дуже високо, так, що працювали тільки руки, не міг навіть сісти, – плакала, розповідаючи. – Але він був такий спокійний, навіть не дав мені можливості втішити його, таке відчуття, ніби я стояла і просто дивилася, як він помирає! Я так хотіла допомогти йому, але він пішов!..
– Таню, його любов його ж і врятувала, – спокійно почала Ярослава. – Бог змилувався над ним, позбавивши життя, бо після такої травми воно перетворилося б на пекло. Мій батько після інсульту був повністю паралізованим, він навіть не прийшов до тями. Цілий тиждень ми спостерігали, як його організм бореться за життя. Але то вже було тільки тіло – свідомість і душа вже покинули його. Всього тиждень – а вже були проблеми з пролежнями, застій у легенях і таке інше. Після довгих вагань мама все ж погодилася, щоб відключили апарат штучного дихання. Вона ніяк не могла змиритися із його смертю – та й не дивно – йому не було ще й п’ятдесяти! А через три місяці я поховала маму…
– Пробач…
– Тому я кажу, не плач, йому так набагато краще, до того ж він, імовірно, народився вже десь у світі іншому, або й у цьому. А, може, це його майбутнє тіло я виношую в собі, і душа його потроху оселяється у свою нову оболонку. Не втрачай надії, не впускай віри, не зрікайся любові, Таню. Вона безсмертна, і, доторкнувшись – всього раз доторкнувшись, ми стаємо безсмертними разом із нею.
– Знаєш, – раптом почала Тетяна, – якби не Гео, я ніколи тебе не знайшла б, ніколи не дізналася б, хто такий Андрій. Він відчував з самого початку, що Андрій був глибоко нещасним, він самовіддано розшифровував щоденника, в якому той робив записи. До речі, саме з нього я й дізналася про тебе і про все, що трапилося з вами, – Тетяна раптом полізла у потаємну кишеню свого пальта і витягла рожеву хустинку, яку завжди носила із собою, як пам’ять. – Це, напевно, твоє?
Жінка глянула на ту хусточку і обімліла:
– Боже, я подарувала йому її перед від’їздом до Німеччини! Куди він так і не потрапив... – забриніли сльози в голосі. – Дякую...
Ярослава обійняла дівчину за плечі, і обидві попрямували вперед, завернувши не у місто, а до ферми; проминувши її, перейшли через канал, вийшли на галявину і засніженою дорогою побрели нагору у ліс, потроху розтаваючи у мутно-білому стовпі проливного снігу. Вечоріло…

1995-2001, Ужгород-Шаян

© Юрій Корсак, 2011