1
Загублений бар. Стовп сигаретного диму, вже спокійна – бо пізно – тиха музика. Кілька пар відвідувачів та групка юнаків, що святкували щось, єдині порушуючи солодкавий настрій приміщення.
– Та дурепа зробила все так, як треба, – шепотів хлопчина на вухо дівчині, сидячи за кутовим столиком, цілуючи її рвучко й ніжно. – Уявляєш, вона отримала менше балів, ніж я!
– Звичайно ж, вона спершу виконала твоє завдання, а потім взялася за своє!
– Тепер уже все одно! Я поступив!
– То зараз ти покинеш її? – із надією у голосі спитала.
– Кого? Олю? – аж вигукнув він. – Та вона ж бігає за мною, як вівця! До її куцих мізків не доходить, що я можу зраджувати їй! Нехай бігає, мені це не заважає!
– Боже, що ти казатимеш про мене, коли тихенько знайдеш собі іншу?
– А ти впевнена, що вже не знайшов? – підколов хлопець.
– Ні, Женю, у тебе немає нікого більше, – самовпевнено сказала вона. – Тобі ні з ким не буде так добре, як зі мною!
– Треба перевірити! – різко притис її до себе. – Оксаночко, Оксаночко, чи ти не надто хтива?
– Не більше, ніж ти! – жартуючи, розпалювала його.
– Це вже точно! – розчувся сторонній голос.
Євген блискавично озирнувся:
– Оля?!
– А ти що собі думав? – крикнула вона. – Що я ні про що не здогадуюся? Думаєш, мені не розповіли, як ти їздив у гори з цією шльондрою?
– Тихше, ти, там про мене! – огризнулася Оксана, відчувши, що дістанеться і їй.
– А що ти зробиш? Що? Забереш собі придурка? Цього смердючого самця, який біситься від гормонів? Та щоб ви здуріли у ліжку! Собаки! Тварюки!
– Ану, пішла звідси! – процідила крізь зуби Оксана. – Пішла! Зараз усе личко роздеру!
– Помовч, стерво, я не з тобою розмовляти прийшла! – злість охопила серце.
– Я заткну тобі рота, сучко! – закричала Оксана, кидаючись на Олю.
Із диким вереском уп’ялися дівчата одна в одну. Оксана, сильніша, відштовхнула суперницю так, що та полетіла до сусіднього столика. Ольга змусила себе охолонути, зачувши позаду регіт.
– Добре, Женю, – тицьнула в нього пальцем. – Більше до мене не підходь! Я протягла тебе в університет, але не сподівайся, що ти там надовго затримаєшся!
Юнак осміхнувся. Поговори, поговори! Нікуди він не дінеться.
– Радій „Оксаночко“! – із сарказмом вимовила ім’я. – Ти ще дізнаєшся, що таке добра слава!
– Тільки почни щось про мене патякати! – погрожуючи, рушила до неї. Женя зупинив розгнівану подругу.
– Не треба, не варта вона цього!
– Нового я нічого не скажу, не переживай! Шльондра! – Ольга розлючено махнула головою, розвернулася і пішла геть. Її нудило від тієї сцени, нудило від самої себе, що так довго висіла на гачку. – Дурна я, дурна!
2
Було прохолодно після дощу. Вулицею крокувала дівчина. Сльози вмивали юне обличчя, відчай виривався голосними схлипуваннями. Було гірко, було боляче, було холодно.
Згас у серці вогонь, що давав їй силу, зникло те хвилююче і трепетне почуття, що окрилювало. Розпач і ненависть. До нього – до єдиного коханого у світі.
Минув день, тиждень, та біль не відпускав. Не хотіла думати про нього, прагнула забутися й відволіктися, але воно проступало наперед, перемагаючи увагу.
– Невже я могла так помилятися? Чому він зрадив мені? Ще й з ким! Із найрозпуснішою дівкою в місті! Женю, Женю, не сподівалася на це від тебе, не чекала цього!
Чому так сталося? Питала себе і прагнула знайти відповідь. Що зробила не так? Як могла образити його, щоб він так їй помстився. Не хотіла вірити, що не любив її аніскілечки.
Побачив у лісі і збудився. Пам’ятає, ще приревнував її до Георгія. А потім його наче підмінили – всю дорогу назад пробув із Любою, дозволив тій образити Ольгу. Але ж пізніше почали зустрічатися!
Тут її осяяло: він запросив її на побачення через місяць після того, як перевелася до його класу.
– Він побачив, що зможе використати мене! Падлюка! – гнів залив очі так, що аж потемніло. – То все це був фарс? Спектакль?
Та раптом пригадала, як умовляв її переспати з ним. Вона мужньо опиралася спокусі, не хотіла поспішати і помилитися, тепер раділа, що встояла.
– Отже, щось-таки відчував до мене! – зраділа. – Чи хотів нав’язати мені якесь зобов’язання! – перебила радість думка. – Боже! Де ж істина? – гукнула до небес у розпачі. – Чи любив він мене?
А вона любила його над усе на світі, над самого Бога, тому й отримала від небес випробування. Та чи зможе їх знести?
3
– Ти впевнений, що вона тобі не потрібна? – чіплялася до Жені Оксана, вужем звиваючись навколо нього. Він сидів похмурий і невдоволений. Та й із чого було радіти? Оля його покинула. Кинула, як і Люба у свій час, забравши частину його. Якби кинув він, то відібрав би у неї, але…
– Не мовчи! – липнула Оксана, – подивися на мене, обійми! Я так давно не відчувала тебе у собі!
– Аж відучора! – подумки огризнувся, думаючи про інше. Не міг повірити, що дівчина лишила його. – Вона ж не казала, що йде від мене!
– Ну, що з тобою? Я тебе не збуджую?
– Дурепа! – знов подумав і лише кинув презирливий погляд на солодкаве дівча, що липкою стрічкою обплітало його. – Може, вона тільки гнівається? Може, варто попросити в неї пробачення, і вона повернеться? Так! Саме це і треба зробити!
Він зірвався з місця так швидко, що Оксана впала на протилежний стілець.
– Куди ти? Що сталося? – налякано пробелькотала вона, вирячивши на нього свої перестрашені очі. Він лише відмахнувся від неї і, нічого не кажучи, пішов геть.
– Що з вами усіма? – крикнула навздогін йому Оксана. – Що, заразила і тебе вже та дівуля!? – Євген не обертався. – Придурок!
Приглушено луснули за ним двері. Оксана схопилася руками за голову і, спершись на лікті, голосно видихнула повітря. Не могла зрозуміти, чому він так повівся, чому раптом спохмурнів і пішов. Він же казав, що не любить Олю, казав, що лише хоче, аби вона допомогла поздавати екзамени.
– Може, вона володіє якимись чарами? – майнула думка. – Може, то не він вийшов звідси тепер? Що за дурниці? Я йому просто обридла! Чому всі мене кидають? Я ж даю їм більше, ніж можуть дати усі ті „незайманки“ разом узяті! Я взагалі не розумію, як хлопці у них закохуються? Вони самці – їм треба жертву, у них завжди одне на розумі! Чому ж тоді мене кидають? Що їм треба ще?
Шкодувала себе, жалість наповнювала серце болем, образа ятрила душу. Не було слів, не було думок – лише його презирливий погляд бачила крізь темряву власного життя. Дивувалася, чому воно таке чорне, таке бридке. – За що мені таке? За що?
Женя швидко крокував вулицею. Зрідка пролітав автомобіль, ліхтарі одиноко освітлювали стомлений путь. Як він натомився за цілий день, цей чорний полиск асфальту. Скільки ніг і коліс його потоптали, скільки проблем вистрілили втуплені в нього очі. А тепер ще хтось сіє сум, ідучи по пустій дорозі, наче не бачить, як їй важко. Ще й відпочити не дадуть!
А хлопець ішов, майже біг, запалений думкою, надіючись повернути собі Олю; переконував сумління, що любить її.
– Так, так! Я її кохаю! Я завжди кохав!
Повз нього мчали дерева, тротуар нісся під ногами, планета стугоніла під ним. Забіг у знайомий під’їзд і зупинився. – Ні, зараз не можна до неї! Вона подумає, що зможе керувати мною! Вона побачить моє приниження і зрозуміє, що має наді мною владу! Треба зачекати, змусити її саму прийти до мене! Тоді я збережу гідність!
Розвернувся і пішов додому. Знав, що повернеться до нього, довго не витримає розлуки, пробачить усе. Поволі самовпевнені думки піднімали настрій, вже весь виструнчився і гордо понісся вперед. – Я переможу!
4
Стояла ніч. У повітрі непорушно застигла задуха. Тиша – повна, всеохоплююча. Біля вікна сиділа, спершись на підвіконня ліктем, темна на фоні тьмяного ліхтаря постать. Самотньо блищали вологою сірі очі, вдивляючись у небо. Ані місяця, ані зірок. Лише важкі хмари пливли на північний схід із шаленою швидкістю. Удалині розчувся глухий звук грому. Небеса спалахували то в одному, то в іншому місці, освітлюючи чорно-сірі черева хмар. Кілька великих важких крапель торкнулися руки, занесені поривом вітру. Дзвінко луснуло вікно, рами наштовхнулися одна на одну, закриваючи його. Рука притримала скло і розчинила вікно знову. У світлі блискавки окреслилося суворе задумане обличчя юнака.
Вже давно не виходив він на набережну, де збиралися щовечора друзяки з усього міста. Купки підлітків сновигали туди-сюди, окутані легкою імлою сигаретного диму. Його там не було, гітара самотньо стояла в кутку кімнати, зрідка зблискуючи лакованою поверхнею від розрядів у атмосфері.
Легкий шум поволі наближався, щось вже тихенько дріботіло по даху і бруківці, як землю лавиною огорнула злива. Обличчя обдало потужним струменем, важко застогнало вікно, із силою захлопнувшись. Струсивши краплі води з підборіддя, старанно закрив його. Дощ бив прямо у скло, миючи його з несамовитою силою. Жирна блискавка уп’ялася в землю, миттєво оглушивши потужним ударом грому десь, здалося, прямо над головою. Мало не луснули барабанні перетинки, мимовільний переляк струсонув серце і одразу же зник.
Дощ полив сильніше. Легко запаморочилося в голові, – здавалось, потоки води повністю витіснили атмосферу – різко забракло повітря.
Тиск неймовірно впав. А дощ лив і лив, як із відра, лякаючи несплячого спостерігача своєю тривалістю.
Та хлопцеві було не до стихії. Уперше відчув себе одиноким, покинутим, сплюндрованим. Усі раптом забули про нього, відвернулися, і не знав, чи просто не помічають його, чи зневажають. Невпевненість ятрила душу, боявся увійти в компанію, не знав, чи зустрінуть його, як раніше, чи висміють і виженуть зі свого товариства. Кілька слів, слів необережних і опальних – заронили в серце сумнів, і він гриз його ізсередини, дражнив, насміхався. Та не плакав, не жалів себе – совість шепотіла, що те саме відчувала і жертва його власних необачних слів.
Боляче було, але тримався, терпів несправедливість, може, й неіснуючу – та хто зна?
– Антоне, – надокучав розум, – не можна сидіти так вдома і не показуватися на люди. Якщо хтось і пустив плітку, то твоє уникання всіх лише підтвердить її. Будь розумним!
– Не смій! – гукала сердита совість. – Терпи усе, мучся у невизначеності, переживай ті самі страхи і біль, які ти завдав Гео! Ти не зможеш утекти!
– Не слухай ту злодійку! – заводив знову розум. – Вона доведе тебе до загибелі. Гео все одно вже немає, не губи власного життя!
– Ні, ти вчиниш так, як я кажу!
– Не слухай її! Вона погубить тебе! Будь зі мною! Ти повинен це перебороти і пройти важкий етап, але слухайся мене!
– А про мене ви забули? – несміливо озвалося серце. – Я не зможу розірватися між вами обома! Ви собі спите, коли захочете, а я весь час працюю! Не збираюся я перевантажуватися!
– Куди ти подінешся?
Суперечка тривала. А гроза, узявши в руки владу, вже не гриміла, не погрожувала блискавками, – насолоджувалася свободою. Дощ посилювався…
5
Ольга накривала на стіл. Не хотілося нічого робити, але вже запросила друзів на іменини.
– Ніхто не повинен знати, що я посварилася із Женею, – думала собі, – всі почнуть зловтішатися, лицемірячи, що співчувають!
Дзвінко дзеленчали ножі, вдаряючись об тарілки, ніжно й довго дзвеніли кришталеві келихи. Той тихий дзвін заворожував її. Наче у сон занурювалася, перед очима пропливали пройдені дні, пережиті картини. Все частіше линула у гори, в ту місячну ніч, коли зустріла його, своє кохання, свою долю. Вислизала з-під контролю ненависть, розчиняючись у колишньому жарі любові. Відчувала, серцем чула, що не зможе без нього: ні дня, ні хвилини. Тривала розлука згладила бурю почуттів, приборкавши розтривожене море в її душі. Боялася зізнатися, але якби Женя зараз прийшов до неї, то не змогла б вигнати його, не змогла б не пробачити.
– Чому? Чому я така дурна? – сердилася сама на себе. – Я мала б його виставити на посміх! А він все одно лишився в моїм серці: ще тим казковим Прометеєм, прикутим до скелі! Боже, яка я дурна!
Кружляла навколо столу, на ходу докладаючи необхідне. Легкість так само швидко нахлинула, як і сум перед цим. Настрій мінявся скорше, ніж хмари почергово затуляли сонце.
– Мамо, я йду вдягатися! – гукнула. – Подивися, чи не треба ще чогось до столу!
– Добре, Олю!
Не встигла довести до досконалості макіяж, як задзвонили у двері. Випорснула, як пташка, вскочила у туфлі і розчинила бар’єр між собою і першими гостями.
До квартири ввалилася зграйка дівчат. Вони радісно щебетали навколо Олі, навперебій поздоровляючи сяючу іменинницю із днем народження, розхвалюючи її вбрання, зачіску. Остання із подивом дивилася на дівчат, чудуючись їхній щирості.
– Чи все це, може, лицемірство? – Ні! Не може бути! Я вже надто захопилася і відкинула здоровий глузд. Звичайно ж, вони щирі зі мною!
Подякувала за таємничі пакунки, що їх цілу купу поприносили гості, й запросила всіх до столу.
Невдовзі прийшла Ната зі своїм хлопцем, Люба з Володимиром – Оля і не знала, що вони зустрічаються, веселий Микола із гітарою – душа товариства, подруги й друзі з сусідніх квартир.
Дівчина сяяла від радості, дивлячись на численних гостей, що прийшли її привітати. Ставало тепліше на душі, радості вже ніщо не затьмарювало, лише нетерпіння дивне й незрозуміле з’їдало її. Чого вона чекала ще? Не могла відповісти й сама. Глянула на стіл і замилувалася, галас зник кудись убік, дивилася на веселих і говірких людей і мовчки згадувала, хто і що для неї означав.
Посміхалася Ната, розмовляючи з Миколою. Поруч сидів задуманий Влад – її коханий, – ніжно обійнявши ту. Трохи холоднувата зовні, але розсудлива, думала Оля, і серед усіх подруг – найчуйніша. Так, згадала, Ната єдина простягла руку їй, коли Люба побила її у підземеллі, спробувала розрадити. Вона була вдячна їй, коли та дала їй кілька порад щодо Жені – вона ж знала його довше, ніж несмілива новенька у величезному класі.
Микола… Він був завжди веселим і дотепним, навіть коли журився, справжній музикант – душею і серцем. Гітара слухалася його беззаперечно, мелодії народжувалися в руках, завмираючи на струнах. Женя не вмів так грати. Знав кілька акордів і пару-другу вульгарних пісеньок. Зате Антон був самобутнішим й оригінальнішим, супроводжуючи власну гру співом. Щось зажурений сидів він між Аллою і Тетяною, зрідка кидаючи скупе слівце то одній, то іншій.
Сумно їй ставало, коли думала, що, може, востаннє зібралися вони разом у неї вдома. Більшість вступили до університету чи інституту, хтось пішов до училищ, де з перших днів осені обростуть новою компанією, новими друзями, забудуть шкільних товаришів, охолонуть, зітруться спогади.
Роздуми її перервало запитання Марії:
– А де Женя? Чого його немає?
Всі раптом притихли. Олі здалося, що впаде зараз у прірву, яка зненацька розкинулася в неї під ногами. Розчувся дзвінок. Вдячна долі, що так вчасно виручила її, рушила до дверей, шалено перебираючи в голові, що сказати, як їм відповісти. Марія причепилася до Антона з тим самим запитанням. Той лише потис плечима, не бажаючи ні з ким розмовляти.
Дівчина відімкнула двері. На порозі стояв Женя. Із великим букетом і загорнутим у прозору плівку дезодорантом ввалився до передпокою так швидко, що Оля не встигла захлопнути дверей і лише перелякано відступила назад, витріщивши на нього свої блакитні оченята. Гнів прилив до обличчя, але Женя раптово нахилився до неї і прошепотів крізь зуби:
– Не будь дурною! Не влаштовуй скандалу! Ти лише виставиш себе на посміх!
Тихенько причаїлася в куточку Люба, яка вийшла на кухню попросити щось від головного болю. Побачивши, що Женя наважився прийти до Олі, і вона не прогнала його – всі вже давно знали, що сталося, – сховалася за поворотом і чекала. Чула слово у слово все, що сказав хлопець і дивувалася реакції Ольги.
– Я би вифукала той дезодор йому в очі! – думала, згадуючи минулий рік. – У нього якісь серпневі сезонні сварки із дівчатами! – засміялася в душі.
Оля провела новоприбулого гостя до столу, посадила на чолі, де збиралася сісти сама.
– То мені буде дуже тісно! – невдоволено буркнув, побачивши, що дівчина поклала поруч тарілку і для себе. Оля зблиснула очима, але стримала гнів. А очі його сміялися з неї, глузуючи з її покірності. – Дурепа! – шепнув він їй. – Хочеш, щоб я був із тобою – робитимеш все, що я захочу!
Дівчина потерпла від жаху. Женя грубо наказував покласти йому того і сього, весь час вередуючи. Оля, виставляючи себе на посміх, мовчки, беззаперечно виконувала всі його забаганки.
– Ну ти й дурна! – сказав він уже вголос. Полилися образливі слова. Оля судомним поглядом обводила оточуючих. Всі принишкли, чекаючи, що буде.
– Що стоїш, ідіотка! Налий мені води!
Дівчата осудливо провели поглядами її рух. Оля налила йому повний келих яскраво-жовтої води, розвернулася і майже бігом кинулася геть із кімнати.
Подруги рушили за нею. Оля стояла у коридорі, німо ковтаючи сльози.
– Олю, що із тобою? Чому ти терпиш його? Він же просто знущається!
Дівчина голосно схлипнула, хапаючи ротом повітря. Люба рішуче підійшла, схопивши її за руку:
– Заспокойся, – крикнула вона. – Ти що, спала з ним, що так ревеш? – гукала. – Відповідай! Що він зробив, що ти не можеш його кинути? Кажи! Я сама зараз піду і вріжу йому!
Оля не могла говорити. Ридання схопили горло у залізні обценьки, лиш іноді попускаючи свою мертву хватку, аби дівчина могла ковтнути свіжого повітря.
Хлопці потішалися від любовної драми, посміюючись над Олею, лише Антон ще більше нахмурив чорні брови і, підійшовши до брата, сердито мовив, боляче стукаючи того по плечу:
– Ти свиня.
Євген здивовано вирячив очі, але нічого не відповів.
Через півгодини компанія знову веселилася. Дівчата заспокоїли Олю і вже до кінця вечора не підпускали Женю до неї. Іменини вдалися на славу!
6
Ярослава прогулювалася вечірнім містом. Темні крони лип і одиноких каштанів зімкнулися над головою. Тьмяно світився ланцюжок ліхтарів, оперізуючи набережну сріблом ночі. Чомусь було пусто навкруги, лиш де-не-де на лавицях замріяно розмовляли закохані пари.
Та увагу її привернула самотня похилена постать, що одиноко займала лавицю. Щось здалося їй знайомим. У ту мить постать підвела голову, і у світлі ліхтаря Ярослава впізнала Антона.
– Привіт, – тихо сказала, сідаючи поряд. Він залишив її привітання без уваги. – Ти не впізнаєш мене?
Лише тоді юнак повернув голову і побачив ту божевільну, що заступилася за нього. Мороз пробіг тілом: – Що їй потрібно?
– Розумію, я шокувала тебе того вечора, але то винні мої нерви. Мене зовуть Ярославою, – простягнула руку. Він опустив голову, не реагуючи. Ярослава дивилася на нього, не забираючи руки. Хлопець підвів погляд і мимоволі стрівся з її очима. Посміхнувся і простягнув свою:
– Антон!
– Чому сумуєш? Чому сидиш один?
– Та, немає настрою.
– У чому ж річ? – спитала, але він мовчав. – Ти ще журишся через ті слова? – нагадала про події на дискотеці. Антон залився червоним і лише ледь помітно кивнув на знак згоди.
– Знаєш, я ніколи не переймалася тим, що про мене думають, що кажуть. Може, ти знаєш мою історію? Тетяна не розповідала тобі? Чи ви не близькі друзі?
– Ні, не дуже.
– Мені було сімнадцять, як-от тобі, коли я закохалася одного вечора у дивовижного хлопця. Ми зустрічалися кілька разів, а потім подруга розповіла мені, що він – збоченець. Ти розумієш, про що я. Я була молодою, дурною, і відразу ж повірила її словам. Почала уникати його. Але не через страх, що скажуть люди про мене, про нього, а через образу, що він обдурив мене. Згодом ми порозумілися і я без боязні повернулася до Андрія – все виявилося підлим наклепом. Проти нього сплели цілу змову – все було замішано на політиці – може, ти знаєш, що подібне вважалося карним злочином. Деякі люди допомогли йому, і він повинен був утекти до Німеччини „на навчання“. Але не встиг перейти кордону – його вже переслідували. Тоді він утік в гори і сховався у печерах, де знайшов підземний палац.
– То це був твій хлопець? – аж вигукнув Антон.
Ярослава хитнула головою на знак згоди і продовжила:
– Я вступила на біологічний факультет, заочно. Ти уявити собі не можеш, які казки складали про мене однокурсниці: що я заміжня, що у мене діти, яких я народила чи не у п’ятнадцять років, що у мене чоловік-деспот – бо я не перемивала іншим кісточки поруч з ними і не ходила на танці. Мені було все одно – це не зачіпало мене. Одинадцять років я нічого не знала про Андрія, аж поки не стріла вас. Я вдячна долі, що той п’яний виродок вигукнув фразу, яка тебе так схвилювала. Не знаю, що діялося зі мною в ту мить, але здалося, що то Андрій стояв на твоєму місці. Тому я й заступилася за тебе. Не тікай від усіх – будь самим собою! Не слухай наклепів інших – вони не повинні тебе зачіпати! Якщо ти реагуєш на це, значить є в тебе така риса, придивися пильніше до себе, зсередини, може, побачиш тоді, в чому проблема…
– Я відчув себе винним, – глухим голосом відповів Антон, перебиваючи її мову. – Я відчув тепер, якого болю завдав… одній людині. Мене не треба жаліти – я сам колись оббрехав людину, хоча й несвідомо, – тепер отримую по заслузі!
– Не треба ціле життя каратися за помилку, якої вже не виправиш. Ти розкаюєшся – цього вже досить – ти зможеш викупити свій гріх, не повторивши його! Попроси вибачення у тієї людини, доведи якимось чином, що справді жалкуєш про скоєне!
– Це неможливо…
– Не дозволяй впертості й невпевненості взяти гору над твоєю совістю!
– Це неможливо!
– Чому?
– Та людина загинула, урятувавши мені життя! – крикнув він, ховаючи обличчя за руками. – Причому вже удруге!
– Якщо все так, як ти кажеш, – після хвилини мовчання мовила жінка, – то та людина пробачила тобі. Так, якби в серці був гнів на тебе – вона помстилася б, але ж кинулася рятувати! Можливо, ти сам не можеш вибачити собі? Постарайся це зробити і відчуєш полегкість. У тебе ще все життя попереду! – вона підвелася і, глянувши на нього, додала: – Приходь на моє весілля! Двадцять восьмого серпня, в готелі „Закарпаття”, о шостій.
Він рвучко підняв голову, на обличчі відбився подив.
– Що?
– Бачиш, я забула вже весь свій біль, а його, повір, було в житті моєму чимало. Я не можу воскресити коханого, не можу повернути час назад – але я живу, живу зараз і знайшла людину, яка зрозуміла й полюбила мене! Це велика рідкість! Я не хочу втрачати свій шанс – не випускай і ти свого! Будь собою. Будь тим, ким ти є, а не людиною, яку хочуть із тебе зробити! Ти ж знаєш, хто ти! Приходь обов’язково!
Його погляд послав жінці вдячність. Ярослава обернулася і попрямувала геть. А у вухах ще звучали мудрі слова, які штовхали його до щастя, до світла, до життя. І він вхопився за них, як за рятівний круг, поволі виринаючи із холодного могутнього виру, щоб ковтнути чистого, свіжого повітря радості. Груди його розправилися, здалося, на спині виросли крила, що понесли його увись до сонця, до зірок, до Бога…
© Юрій Корсак, 2011
Немає коментарів:
Дописати коментар