ПОДОРОЖ У КАЗКУ - Глава 1. Захоплені в полон

1
Насувалися сутінки. Мов у пухову перину, лягало сонце у темно-сірі хмари, розливаючи по ним своє проміння, що стрілами пронизувало їх. Темрява наступала, все повніше огортаючи простір, синьо-чорним покривалом огортаючи сонячні промені, а вони все тісніше тулилися докупи, потроху згасаючи і розчиняючись у прозорому повітрі. Тиша і спокій панували навкруги – не та мертва і непорушна тиша, не той гранітний спокій могил, а той притишено-розмірений плин природи, що потроху заколисував і присипляв. Лише де-не-де велася розмова, що її гасив замріяний ефір, ледь-чутно парував казан над вогнищем, і аромат вечері насичував ще по-зимовому холодне нічне повітря з високих гір. Весело гомоніли хлопчаки й дівчата, сидячи навколо ватри, хтось розповідав, вочевидь, анекдот, бо зупинялося навіть дихання, не те, що розмова, а за мить вся компанія вибухала дружнім реготом, і йшла луна лісом, сягала Говерли і розтавала у світлі перших зір…
Трохи осторонь стояли двійко підлітків: стрункий високий юнак із ледве схиленою головою, худорлявий і тонкий, по-дитячому ще тендітний, і миловида дівчина із ледь кучерявим каштановим волоссям. Його бліде дитяче личко місяцем сяяло серед сірої гущави ночі, що опустилася на вузьку долину, а її грайлива усмішка залюбленим поглядом бавилася його волоссям. Ні, красивою її не назвати, але була вона з тих дівчат, котрі приваблюють поглядом, аурою, що витає навколо і обов’язково полонить тебе. І справді, очі її тон у тон пасували до кольору волосся, і через те виділялися великими озерами каламутної води. А зорі нетерпляче опускалися до землі, прислухаючись до дружньої розмови.
– І, розумієш, коли я знайшов врешті людину, яку міг би вважати справжнім другом, все повстало проти мене.
– Але чому саме він? Я не можу збагнути, чим він міг тебе привабити? І, взагалі, – не хоче з тобою дружити, то й відішли його подалі, знайди іншого друга.
– Не знаю, – знизав той плечима, – іноді, буває, побачиш когось і відразу ж відчуєш, що це споріднена душа, не треба ні слів, ні розмов – ви одразу стаєте єдині у всьому, – він витримав невелику паузу і продовжив: – Мабуть, це компенсація моєї крихкості, моїй натурі потрібен сильний і вольовий характер, могутня рука, що підтримати б змогла в будь-яку хвилину дня!
– Браво, Гео! Ти вже розмовляєш віршами! – усміхнувшись, глянула дівчина.
– Щось не дозволяє мені просто розвернутися і забути усе, та й у мене не так багато друзів, щоб легковажно ними розкидатися, – пробурмотів собі під ніс і раптом сказав: – Таню, хочеш послухати вірша? – схопив її за руку, і, набравшись сміливості, охоплений бажанням перемінити тему, із юнацьким запалом продекламував:
– Дивитись на тебе весь час
Готовий від ранку до ночі,
Весь світ для одних лише нас –
Поглянь лиш, поглянь в мої очі.
Молитись хочу ніч і день,
Просити пробачення в Бога,
Щоб раптом в один ясний день
Відкрилась до тебе дорога…
Георгій замовк. Тетяна, вражена, дивилася йому в очі, заглядала в їхню глибінь, намагалася прочитати найпотаємнішу та найзаповітнішу сторінку душі його, та не вміла. Тільки здалося їй, як у погляді хлопця почергово проминали то сум – то щастя, то журба – то радість. Вона нічого вже не відчувала зайвого, стало їй так хороше, так солодко, що не могла більше жити відокремлено, конче потрібно було їй з кимось об’єднатися, злитися душею й розумом. Здалося, зрозуміла нарешті, що казав він про зріднену душу… Коли пелена розвіялася, Тетяна відчула, що тримається за чиюсь руку. – Поглянь лиш, поглянь в мої очі! – знову промайнуло в свідомості. – Невже це до… – Вона мимоволі здригнулася.
– Що таке, в чому річ, Таню? – м’яко пролунали його стурбовані слова. – Тебе щось налякало?
– Ні, нічого, – неуважно промимрила дівчина. – Ходімо до всіх! Я трохи змерзла!
Смарагдові гори наче зсунулись докупи, стиснувши і без того вузьку долину. Повітря насичувалося прохолодою, п’янка свіжість оточувала кожен кущик, кожну травиночку, зелень землі розчинялася у синяві неба, темніючи до глибокої чорноти, зорі піднімалися вгору, обговорюючи підслухану розмову, і нечутно гасли: їх світло ставало слабшим і невиразнішим – насувалися хмари…
Повільно, немов знехотя, гасло червоногаряче нутро вогнищ. Війнуло вологим холодом… Весела компанія підлітків сховалася від ночі до тепло натопленої хатини. Монотонно награвала гітара, розмірено потріскували смолисті смерекові гілки, наповнюючи кімнату неземними пахощами.
– Наша парочка не може набазікатися, – наче поміж іншим, мовила Наталка, пильно обводячи поглядом оточуючих: хто на що відреагує і як. Всі, здавалось, не почули чи то ствердження, чи то запитання. І справді – кожен переймався своїм, не звертаючи уваги на інших. Лише Антон, чорнявий, коротко обстрижений високий юнак, спортивної тілобудови, років п’ятнадцяти-шістнадцяти різко звів і одразу ж опустив погляд, про щось нечутно шепчучи Марійці, білявій, маленькій, але напрочуд жвавій і веселій, – вона то посміхалася, то напускала серйозного виразу обличчя і щось казала у відповідь. Женя, його брат-близнюк, трохи голосніше, але все одно невиразно, розмовляв із Любою, чорнявою, із довгим тугим волоссям, зі стальними із рубіновими краплинками очима і дивовижно сильним потужним поглядом, тонкими, впертими губами. Але швидше навпаки: вона говорила з ним. Женя лише то більше, то менше розтягував рота в усмішці й невиразно ворушив губами. Інші дівчата – Алла, Валерія і Наталка – сиділи окремою купкою, так само як і хлопці – Васько, Борис, Тарас, Володимир і Святик, сперечаючись про щось абсолютно нецікаве. Микола замріяно перебирав струни гітари, награючи журливу мелодію, що розчинялася серед гомону, Роман – його найближчий друг – уважно стежив за кожним рухом, і час від часу інструмент переходив із одних рук до інших, від „учителя“ до „учня“.
Георгій самотньо стояв на ґанку. Кілька кроків убік від хатини – і пірнаєш у невимовну тишу. Ні шуму автомобілів, ні вию швидкісного шосе – тільки мова природи – річ вічна і незмінна… Та чи так це? „Гори, гори, що на вас чекає? Що на нас чекає?“
– Ти впевнений, що тебе правильно зрозуміють, що це правильне почуття? – спитала його вдень Тетяна.
– Так! Впевнений! – несміливо прошепотів юнак, ніяк не тямлячи, що вона розуміла під словом „правильна“. – Як прихилити його до себе? Чим його привабити? О, Антоне, тільки ти можеш стати справжнім! Відчуваю це всім єством, всією душею!
Важко навіть уявити, чого коштувало організувати поїздку, вмовити поїхати саме тих, кого він хотів бачити тут, але довелося запросити і другорядних осіб, для такого собі прикриття. Боявся відкритися, навіть собі боявся сказати, щоб не зурочити, хотів, щоб Антон сам вийшов на контакт, але він проходив мимо, ніяк не реагуючи на численні знаки уваги з боку однокласника. До того ж між ними лежала прірва – щодо виховання, щодо життєвих принципів і, нарешті, щодо батьків: як би вони сприйняли такого неординарного друга? А однокласники?.. Вони взагалі не розуміють нічого справжнього… Ні, краще не думати про це, а, можливо, ще краще покинути все, облишити свої намагання подружитися? Ні! Не витримав би цього, не виніс. „Луце жъ бы потяту быти, неже полонену быти!“ – згадав слова Ігоря, князя Новгород-Сіверського.
– Я здолаю! Що б там далі не було! – прошепотів Георгій сам до себе. – Наперекір, назло всім сумнівам його!
У свідомості почув цей голос, цю пісню, та не міг згадати, де саме її слухав. – Хто ж це співає?

2
Ніч перебрала владу до своїх рук. Надворі стояла густа темрява, хоч око виколи. Та згодом зір звикав до чорноти, і починали вимальовуватися чіткі обриси довколишніх предметів. Тільки тепер, коли слух призвичаївся до тиші, стало чути шум стрімкої річки, невтомний голос кожної її хвильки творив пісню.
– Божествена мелодія! – вимовили губи, а на серці стало так солодко і приємно, що закортіло, аби відчуття це не щезало ніколи. – У таку мить можна й померти, – подумав юнак, – ця смерть була б найкращою, хоча й найскорботнішою: померти, як Фауст. Відчуваючи блаженство і, водночас, жаль за прекрасним світом, який подарував нам Бог! Чому завжди так: де щастя, там біда?
Пильний погляд чужинця прорізав місцевість. Гостре око відразу ж запримітило сліди вогню, – тут хтось є!
– Нарешті Сліпий буде задоволений! – глухо пролунав голос, і на фоні темряви окреслилася широка фігура. Судячи з голосу та розмірів тіла, то був чоловік.
– Скільки їх? – вималювалася інша постать.
– Поки що невідомо, – відповіла перша, – Галіт зараз повернеться з відповіддю!
Відточений тишею слух юнака почув невагомий шелест. Здавалось, той нічим не вирізнявся серед говору природи, але, втрутившись у гармонію, порушив її.
– Що це? – тривогою вдарило в груди, та одразу ж себе заспокоїв: – Шишки падуть!
– Я залишуся на варті! – мовила перша фігура й додала: – Щоб наші туристики не порозбігалися! Ха-ха!
Дикий приглушений регіт прорізав тишу. Луна одізвалася гучніше і рушила на гори – звук розбився на частинки, і, здавалось, зусібіч долинав сміх.
Георгієві стало моторошно. Переляк раптово й несподівано охопив тіло. Коли увійшов до кімнати, всі вже спали. Ліг на відведене йому місце, але заснути так і не зміг. На слух усе навертався той сміх, той глум чи то сови, чи то… людини. Враз скрипнули двері. Гео перелякано вирячив очі й із полегшенням зітхнув – до кімнати увійшла Тетяна. Навіть не помітив, що не було її. Побачивши блискучі вогники юнакових очей, дівчина прошепотіла:
– Ти ще не спиш?
– Ні! А тебе де носить? – зашепотів він у відповідь.
– Я ходила до річки, – відповіла Тетяна і прилягла поруч.
– Ти що, не при своєму розумі? Тобі не страшно?
– Та так, трохи.
– То навіщо ж тоді ти туди йшла?
– Мені казали, що якщо омити очі опівнічною росою, то вони одужають!
– І ти у це віриш? – здивувався Гео, згадавши про її короткозорість.
– А чому б і ні? – лукаво посміхнулася вона і притихла. Через кілька хвилин юнак щось було спитав у неї, та не отримав відповіді.
– Спиш? – поставив риторичне запитання і, не дочекавшись відповіді, повернувся на бік, обличчям до неї. Тетяна міцно спала. Стулив повіки, почав рахувати овець, що ліниво й неохоче проскакували крізь вузеньку хвіртку, але тільки-но сон знаходив його, у вухах лунав регіт, злий і глумливий. Розкрив очі і знову побачив її спокійне лице. Торкнувся рукою до її теплої долоні і відчув дрібний розмірений пульс під шкірою. Той сонний спокій перекинувся і на нього. Приємні спогади припливли із свідомості, потроху переростаючи у солодкий сон. Незчувся, як заснув.

3
Під ранок розгулявся вітер. Могутні смереки аж стогнали, опираючись його сталевій навалі, – горами вирували хвилі. Звисока місцевість здавалася сіро-смарагдовим, із блакитно-сивим відтінком, штормовим морем. Тетяна визирнула надвір і не повірила власним очам. Усе довкола сяяло білизною – сніг укрив траву й дерева легким пуховим покривалом, м’якою ковдрою огорнувши кожен горбочок, кожен кущик. Але у повітрі було неспокійно: сніжинки безтямно витанцьовували загадковий танок так, що, здавалось, сніг не опускався униз, а піднімався вгору. Вийшла надвір, набрала повні долоні снігу й омила обличчя. Морозець кусливо вщипнув за шкіру, викликаючи осміх. Змерзнувши, дівчина повернулася до хатини. Вогонь ще до кінця не згас – прикрите попелом червоне жерло ладне було спалахнути від найменшого подиху. Тетяна підкинула кілька трісочок і, коли запалало прозоре полум’я, підклала товстіше дрівце. Кинулася до відра – порожнє. В ту мить почула позаду себе шурхіт – обернулася. Протирав очі Антон.
– Привіт! – мовила дівчина і відвернулася.
– Ранок добрий! – відповів спросоння юнак. – Невже всі ще сплять?
– Не всі! – Тетяна енергійно орудувала ножем, тонко обчищаючи невеликі бульби картоплі. – Хтось же має подбати про сніданок. До речі, якщо хочеш освіжитися, то збігай за водою! Уяви – надворі мороз, і сніг пішов.
– Не може бути? – визирнув у вікно. – Фантастика! Таж квітень надворі! Ніколи такого не бачив! Хіба це природно?
– Антоне! Будь-ласка, мені ж треба води! – перебила хлопця і, щоб виправити, вочевидь, грубість, глянула на нього довгим поглядом і мило усміхнулася: мовляв, я не хотіла!
Зарипіли двері, випускаючи надвір хлопця – в ту мить Георгій солодко позіхнув, розплющивши очі.
– Де Антон? – зненацька спитав, побачивши пусте місце на підлозі. Сам не тямив, як здогадався, що бракує його, вже злякався, чи не помилився, аж Тетяна різко повернулася, почувши слова за спиною.
– Ну ти й налякав! – зітхнула з полегшенням. – Пішов за водою!
– До струмка?
– Туди, куди ж іще? – лезо ножа зблискувало час од часу. За хвилину дівчина подивилася пильно на хлопця і притишено сказала:
– Маєш чудову нагоду! Вперед, дій! Він у твоєму розпорядженні, довкола нікого!
Хвилювання підступило до горла. – Я… не… – пробурмотів Гео.
– Чого ти чекаєш? – майже гукнула вона. – Якщо сам цього не зробиш – ніхто тобі не допоможе!
– Тихше! – чи то зашепотів, чи то закричав юнак. – Ти наче на злочин якийсь мене штовхаєш! Що я зможу змінити словами?
Тетяна змовкла. Вона не вміла довго стримуватися, а коли бачила, що Гео сам для себе створює напругу й не бажаю покласти цьому край, втрачала терпіння. Не могла просто німо спостерігати за муками товариша свого, хоча до кінця не розуміла ні його самого, ні його прагнень.
– Я сама з ним поговорю! – тихо, але рішуче мовила дівчина. – А що? Скажу, мовляв, такий-сякий ти, зневажаєш людину, яка так щиро себе тобі пропонує! – Георгій різко підвів погляд і, взувши черевики, ображено попрямував до дверей. – Вибач, я не те хотіла сказати!
– Ти така сама! – розпач зблиснув у очах.
– Візьми ще кухоль, – зупинила його, взяла за руку, – Гео, зрозумій, я хочу тобі лише добра, але ти такий нерішучий, що тебе потрібно підганяти, підстьогувати. Будь сміливішим!
Георгій намагався вгадати, що у неї на думці, як раптом дівчина сказала:
– Серйозно! Я нарешті зрозуміла тебе! – Юнак здивовано підвів очі. – Розумієш, я думала весь час: чого ти прагнеш? А, виявляється, це всього-навсього дружня підтримка. Ти постійно усім допомагаєш, ти рятуєш клас, коли ніхто нічого не підготував, – і все це навіть без „дякую“ – навіщо, мовляв, подяка, це ж нічого йому не коштує! Я знаю, скільки нервів і переживань витрачається, скільки болю з часом накопичується. Ти хочеш, щоб хтось виручив і тебе, не у навчанні, а в житті! Та чи не помилився ти у виборі? Ти впевнений, що Антон віддасть тобі часточку своєї душі? Бо я маю великі сумніви!
– Впевнений, – губами вимовив хлопчина, але Тетяна почула його.
– Тоді йди! Переконай його, що зовсім не маєш на увазі… – вона запнулася, ті слова постійно крутилися у неї на думці, але знала, що не мала права йому їх казати, – ти мусиш просто сказати ці слова. Але ще одне: якщо він почне зловживати твоєю прихильністю – кидай його, забудь, не дозволяй себе використати і викинути на смітник, – ти не власність, ти – людина!
– Я вже в цьому не впевнений…
Дівчина підштовхнула Георгія до дверей і подумки побажала йому успіху. – Як я тобі співчуваю! Ти ж топчеш себе, свою гідність, схиляєш серце, – перед ким? – мислила Тетяна. – Ой недобре буде!
Снігу нападало по кісточки. Вже й сліди Антонові замело, а він все стелився і стелився до землі. До струмка із джерельною водою було йти метрів зі сто. Затуливши долонею обличчя від завірюхи, побрів на підйом. „Що йому сказати? Як почати розмову? Господи, що він подумає? Нащо я це роблю?” – не вгавало у голові, та якась надпотужна невидима сила примушувала його крокувати вперед…
…Вода спадала тоненькою цівкою на широкий плоский камінь із плавною заглибиною досередини. Рідина затримувалася тут, як у великій чаші, повільно стікаючи нижче через край. Щоб набрати повне відро води, треба було мати величезне терпіння і кухоль за кухлем наповнювати „безмежно велике“ відро…
…Вертляві сніжинки забивали очі, лізли в ніс, боляче сікли обличчя, котре дерев’яніло від холоду і вітру.
– Антоне! – гукнув Георгій. – Ти тут?
Не почувши відповіді, юнак побрів далі. З-за ялинки вигулькнув струмок. Біля нього – перевернуте відро і переповнений водою кухоль, напівзанурений у неї. Довкола – сліди безлічі ніг, що змололи сніг і ґрунт у промерзлу кашу. „Господи, що сталося? – подумки зойкнув. Зненацька донісся звук пострілів і крики – крики збентежених людей. – Назад!” – майнула думка. Схопив нащось відро і щодуху помчав стежкою. Жорстоко стьогали гострі, вкриті хвоєю смерекові гілки, на щоці виступила кров. Черевики ковзали по роз’юшеній землі, на наступному повороті Георгій не втримав рівноваги і впав набік. Сухий, незайманий сніг мовчки осипався під вагою тіла, яке вмить покотилося додолу, із усієї сили врізалося в кущ – у вухах розчувся дикий регіт, і запала суцільна темрява…

4
Рипіння дверей вивело Тетяну зі світу думок.
– Поклади відро біля дров! – мовила, не обертаючись. Підозрілими здалися дівчині не по-хлопчачому важкі кроки, повернула голову вбік і остовпіла. Ніж випав зі скованих страхом рук – перед нею стояв чорноволосий бородань із націленою на неї рушницею.
– Тільки без жартів! – зробив крок вперед і, перш, ніж вона встигла крикнути, застопорив рота кляпом. Глухо клацнули наручники – дівчина опинилася надійно прикутою до асбестового димаря. О, як вона хотіла кричати, кричати так голосно, щоб побудити всіх товаришів, яких швидко і надійно зв’язали докупи. Пролунали два оглушливі постріли.
– Встати! – скомандував чорнобородий. Дехто спросоння нічого не розумів, але його тягли інші. Мов раби, вони були зв’язані ланцюжком за руки й ноги. Ступати можна було лише на півкроку та й то лише у випадку, коли вся група йшла в ногу.
Надворі вовтузилася купка бандитів. Біля них понуро стояв на колінах юнак – руки прив’язані до литок.
– Антоне! – скрикнув Женя. Він рвонувся вперед, валячи інших на землю, поки й сам не впав, повністю заплутавши мотузку, що обмежувала їхній рух. Чорнобородий сказав одному з побратимів, щоб той причепив Антона до всіх.
Чітка увага хлопця фіксувала кожен порух незнайомця, у душі закипала лють – груди високо здіймалися, ніздрі жадібно вбирали повітря – на обличчі виступив піт. Бандит, криво усміхнувшись, нахилився і відімкнув наручники. В ту ж мить сильний удар звалив того на землю, юнак висмикнув із рук його зброю і націлився на іншого, той блискавично змахнув рушницею – два постріли злилися воєдино з розпачливим вереском дівчат…
… По снігу розпливалася червона пляма. Антон, поранений в ногу, корчився на землі від болю. Поруч лежав незнайомець, вбитий наповал. На якусь мить усі остовпіли. Тільки Жені руки звела судома – серце ладне було розірватися, вистрибнути – мусив бути поруч брата, та не міг!
Тихо вилаявся чорнобородий. Підштовхнув Тетяну, прив’язану окремо, до пораненого. Помахом ножа розрізав мотузку, що міцно стискала їй руки:
– Спини кровотечу! Рухайся!
Дівчина вирвала з рота кляп, підхопила мотуз, що змієм сповз по ногах, і підсіла навколішки. Весь натовп німо спостерігав за кожним її рухом. А тіло – від голови до ніг – тремтіло: чи то від холоду, чи від страху? – З чого почати, Господи? – нервувалася подумки.
– Швидше там, немає часу! – долетіло ззаду. – Ми облишимо його тут, якщо не поспішиш!
Останні слова боляче різонули свідомість. Згадала слова Георгія, як той розповідав про подібні ситуації ( і де ж він тепер, коли так потрібен!). Одразу ж відігнала думку: – Слава Богу, що він цього якось уник! На нього зараз уся надія! Тільки б він тепер не висунувся із лісу! – Треба було діяти блискавично. Напружила пам’ять і згадала уроки медико-санітарної підготовки. Рішуче відштовхнула руки Антона убік. Той зойкнув. – Потерпи, потерпи трішки, – благала його, час від часу ненавмисне заглядаючи в його налиті болем сіро-блакитні очі. – Той самий біль! – майнуло. Дивилася – і бачила погляд Гео. – Які подібні! Невже душевний біль може зрівнятися з фізичним?
Марійка плакала, голосно скрикуючи, майже впавши на Наталку, що тримала себе в руках, на відміну від інших. Бандити грубо заспокоювали розгніваних хлопців. Один із них тицьнув між лопатки Марійці дуло рушниці. Та заніміла від страху, дикого страху, що навалився на неї.
– Ще раз пискнеш: пристрелю!
Нарешті кровотеча зменшилася. Тетяна ввійшла у роль, не забуваючи, однак, і про час, – витягла із рюкзака, який їй подав чорнобородий, вату, змочила її йодом.
– Швидше! Досить із ним вовтузитися! – крикнув бандит. – Все! Ми йдемо!
– Краще для вас, якщо він житиме! – раптом сміливо гукнула Тетяна. – Я щойно спинила кров!
Чорнобородий на мить отетерів. Але щось навернулося йому на думку, і, скинувши з язика першу лайку, він лише проказав крізь зуби:
– Поки що досить!
Дівчина вже встигла продезінфікувати рану, склала слухняно все до аптечки і простягнула рюкзак бандитові. „Він на когось працює! – подумала. – Видно, що чогось боїться! Тим краще, можна бути впевненою, що з нами у їх присутності нічого поганого не трапиться! Якщо, звичайно, не нариватися на конфлікт, але з нашими героями, – презирливо глянула на Антона, скоцюрбленого, жалюгідного. – Невже треба було обов’язково починати бійку? Чи він думав, що переможе озброєних людей? Тільки дурень міг таке зробити!”
– Ходи-но сюди! – наказав чорнобородий Жені. – Ти тут, здається, найміцніший. Понесеш свого брата! Чорт мене візьми, якщо це не брати! Розв’яжіть йому руки! – Наказ було виконано. Женя, крекнувши, висадив Антона на плечі, обличчя сіпалося від переляку. – Вперед! – скомандував чорнобородий. – Молокососи!
Вже цілком розвиднілося, сильні пориви вітру розганяли важкі хмари, снігопад припинявся. Починався ранок…

5
Георгій прийшов до тями від холоду. Лежав обличчям догори, сніжинки густо обліпили ніс, губи, щоки, нашпигували волосся, і воно змерзлося у єдину масу. Рвучко підвівся, обтрусився від напіврозталого льоду. У правому боці боліло. Згадав звук пострілів, регіт.
– Щось трапилося! – глибоко із свідомості виринула думка. – Дякую, Господи, що спинив мене! – Незважаючи на біль, побіг стежкою вниз. Пусткою війнуло з хати. Розчинені двері, згаслий вогонь… У чому ж річ? Георгій вийшов на подвір’я. Снігова ковдра всюди була сильно стоптаною. Враз юнак помітив щось дивне: відчував, що бачить, та не знав, що саме.
– Ні! – майнула думка, перш ніж устиг усвідомити – Кров! Серцем відчув, що із найдорожчою для нього людиною сталося лихо. Він знав, що не вибачить собі фатального кінця. – Я їх сюди привів – вся вина на мені! – промовив подумки. Червоний слід прямував у гори. Георгій побіг уперед, наздоганяючи небезпеку…
Пройшов час, перш ніж Наталка уголос промовила , що когось бракує. Тетяна різко обернулася:
– He’s the only hope ! – процідила крізь зуби англійською, щоб бандити не зрозуміли (хто зна?). На щастя ніхто навіть не почув розмови дівчат. Ната презирливо скривила губи:
– Цей хлопчак? Та він чкурне звідси щодуху, коли побачить той погром у хаті! Щастить же таким – знав коли щезнути!
Тетяна лише підкотила очі до неба, насилу стримуючи слова гніву. – Так-от якої вони про нього думки! Гео був правий – вони б його просто висміяли, якби довірився комусь із них!
Разом із кров’ю Антон втрачав силу. Не дивлячись на тугу пов’язку, кров краплями червонила сніг. Від перенапруження сіпало Женю. Він намагався ступати якнайплавніше й рівномірніше, але незнайомець позаду нещадно підганяв його. Піт краплями стікав по тілу. Час від часу напади пекучого холоду пронизували мокру спину. Зненацька Женя підсковзнувся на снігу, нога з’їхала вбік, і хлопець впав долілиць на дорогу. Той, що йшов позаду, вже розмахнувся прикладом, щоб вдарити юнака, як чорнобородий ногою вибив із рук бандита рушницю.
– Ти підеш з іншими! – наказав йому. – Цих двох я беру на себе! Підводься! – крикнув Женеві. Хлопець обережно виліз з-під майже непритомного брата і почав обтрушуватися від снігу.
…Кривава нитка ставала дедалі тоншою. Згодом перервалася, через кілька кроків зблиснула ледь помітною плямкою, потім знову й знову. Георгій біг, щохвилини оглядаючись по сторонах. Раптом почув крики, розмазані вітром у просторі. Юнак насторожився, уповільнив крок. За кілька десятків метрів стояли люди. Серед них він упізнав Женю і… Серце трохи не луснуло від болю – він не помилився – на землі нерухомо лежав Антон. Рука машинально стиснула камінь – навіть не помітив, коли його схопив, – Зайшов у гущавину дерев і підійшов майже впритул до чорнобородого. Женя помітив його, але навіть оком не повів. Подумки уявив, як схопить рушницю, покинуту серед снігу. Георгій безшумно підкрався ззаду і щосили крикнув. Чорнобородий блискавично обернувся – Женя підняв зброю і прикладом вгамселив бандитові по шиї. Чорнобородий заревів від болю і схопився за голову.
Не можна було втрачати жодної секунди. Женя підхопив брата на плечі, Георгій викинув камінь і клацнув наручниками руки бандита, поки той вив, як підстрелений пес. Хлопці кинулися навтьоки. Зусібіч з’явилися групи бандитів, які прибігли на несамовитий зойк. Дорога до відступу була перекрита.
– Нагору! – крикнув Георгій і підштовхнув Женю уперед. Невідомо звідки в ньому з’явилася сила, він підштовхував однокласника, тягнучи ззаду важкий рюкзак, у якому завжди носив аптечку. Пролунали постріли. Кулі вп’ялися у землю за кілька кроків від Георгія. – Швидше! – розпачливо гукнув і, шалено перебираючи ногами, помчав увись. Зловмисники перейшли у наступ. Широким ланцюжком, вони повільно пробиралися нагору. Хлопці вибігли на галявину, де було трохи рівніше. – Вперед! – махнув рукою Георгій. Женя зупинився і скинув із плеча рушницю. Гео підібрав її. Знову побігли нагору. Раптом земля круто повернула вниз. Біля краю гребеня лежало кілька обтесаних стовбурів смерек. Вони вже потемніли від часу і в деяких місцях прогнили. Один із стовбурів лежав наперекір іншим і, очевидно, стримував їх. Поруч заспівали кулі. Женя обернувся і побачив кількох бандитів, голови котрих показалися з-поміж ялинок.
– Прикрий мене! – гукнув він Георгію і, поклавши брата на землю, кинувся до стовбурів. Гео послав кілька дробинок у гущаву бандитів. Свист куль примусив їх прилягти. Женя щосили відтягував важке дерево. Загрозливо затріщали гілки. Хлопець покинув стовбур і відбіг нагору. Обдурені тишею бандити продовжили наступ. У ту ж мить сильним поштовхом ноги юнак привів величезну купу колод в рух. Із несамовитим гуркотом і тріском дерев’яна маса покотилася схилом гори. Вираз жаху і здивування застиг на обличчях, ще мить тому готових звернути гору. Перелякані бандити розгублено кинулися в боки. Та від смерекової лавини втекти було неможливо.
…За хвилину гуркіт стих. Запала глибока, могильна тиша. Відчуття оніміння й пустоти запанувало в нутрощах. Кожен удар серця боляче бив по скронях. Женя, білий як сніг, німо спостерігав за нерухомим видовищем. Видно було, що йому погано. Георгій взяв його за руку і твердо мовив: – Це був самозахист! – Його хвилювало інше. Серце стислося, і він з відчутним болем у голосі запитав: – Що з Антоном?
– Ці падлюки підстрелили його. Я не знаю, що робити…
Женя не сподівався від самого себе подібних слів. Він – і не знає, що робити? Георгій нахилився над пораненим. Пов’язка сповзла з рани, кров просочувала напіврозірвану джинсу, тканина набувала темно-фіолетового кольору. Хлопець лежав непритомний.
– Треба спинити кров! – Гео зняв куртку, розстебнув рукав і розірвав його у довгу полосу. – Господи! Вона так і струмує! – Туго перев’язав рану. – Потрібно знайти затишніше місце, щоб накласти стерильну пов’язку.
Женя почухав потилицю. Обернувся в один бік, у другий. Зненацька простяг руку прямо перед собою:
– Гляди! Там якась заглибина в горі!
– Може, це печера? – припустив Гео. Із крутої гори виступала уперед неприступна скеля із отвором посередині, нагадуючи балкон чи, скоріше, лоджию.

6
Глибінь пустоти відкрилася втікачам, коли вони удвох затягли непритомного Антона до печери. Об’ємна порожнина нагадувала округлу нору, крізь досить великий отвір сюди пробивалося проміння холодного ще в горах сонця, що владною ходою повільно крокувало небосхилом, неквапом оглядаючи свої простори, притрушені нічним снігопадом. Вже ранок вітався із днем, невпинно наближаючись до полудня, але хлопцям було не до нього: в голові гуло – що чинити?
Георгій розстелив по кам’яній підлозі свою куртку, на яку Женя обережно поклав брата. Розстебнув Антонову і в декілька прийомів, повертаючи непритомне тіло то на один, то на інший бік, зняв її. Вії тремтіли від перенапруження, серце стискалося від болю, коли дивився на червоно-фіолетову пляму, що вперто розповзалася по тканині.
– Допоможи мені! – звернувся до Жені. – Підніми його трохи, мушу обережно зняти джинси, щоб зайвий раз не провокувати кровотечу!
– Облиш його, я сам, – раптом мовив Женя, відштовхуючи його з силою від брата.
– Що з тобою? – спантеличено звів брови Георгій. Женя не обертався, похмуро розстебаючи штани пораненого.
– Не смій до нього торкатися! – пробурмотів.
– Що?
– Інакше приб’ю!
Тоді він зрозумів, що той мав на увазі. – Сволота! – промайнула думка. Щось боляче стрельнуло в голову і почало часто-часто битися, викликаючи запаморочення. Женя почав стягати із брата штанину. Той на мить прийшов до тями і голосно скрикнув від болю.
Георгій кинувся до пораненого, відсунув отетерілого Євгена і обережно, тремтячими руками відірвав тканину від тіла. З’явилися змертвілі шматочки розчавленої ударом кулі шкіри, краї рани потемніли і, здавалось, відмерли. Поле навколо рани було покрите дрібними опіками, волокна тканини прилипли до тіла. – Господи! Що робити? – мозок напружено працював. Відчув, як труситься від холоду, як холодний піт примерзає до спини, пронизуючи до нутрощів. Кинувся до рюкзака, витяг аптечку. Змочив ватку спиртом і почав очищати краї рани й шкіру навколо від бруду. – Куля застрягла в нозі! – констатував Георгій, глянувши на Женю. – Пройшло всього три години з часу поранення, і якщо мені вдасться обробити рану, то зможемо уникнути інфекції. Мені потрібен твій ніж!
Женя різко підвів голову – очі перелякано зблиснули. – Ти збираєшся його різати?
– Іншого виходу немає, – тихо мовив Гео. Його охопив переляк. – А якщо я зроблю якусь помилку? – подумав. Заплющив очі, глибоко вдихнув повітря, щоб заспокоїтися. – Все буде добре! – Підсвідомо випливло: – Не прощу собі ніколи!
– Звідки ти це можеш знати?
– Я читав!
– Ти що, здурів?! – майже крикнув Женя. – Читав! Ти хоч раз таке робив?
– Робив! – збрехав Георгій, твердо дивлячись йому в очі.
– Все одно ти до нього не доторкнешся! – рішуче заступив собою брата Женя. Було видно, що той не поступиться. Георгій мовчки стояв трохи осторонь, не наближаючись. Шукав, шалено шукав потрібних слів, але щось засіло в голові й заважало думати.
– Ти підписуєш йому смертний вирок, – тихо, але твердо промовив хлопець. – Одному Господу відомо, коли нам вдасться вибратися звідси. У мене немає тут антибіотиків. До ранку в Антона виникне інфекція – ти ж бачив, яка рана брудна. Вона може бути миттєвою – ми втратимо його до вечора! Ти цього хочеш? – сарказм останніх слів зачепив Женю. Він хотів щось сказати, але запнувся. Вилаявся і вийшов з печери.
– Роби все, що захочеш! – буркнув він і зник за стіною.
– Що ти чиниш?! – закричав Георгій. – Вернися! – Відповіді не було. – Ти свиня! Тобі начхати на брата!
Світло в проході заметушилося, впускаючи Женю. Він опанував вже себе і тепер лише винувато зиркав по бокам.
– Пробач, – промимрив він.
– Нічого страшного, – відмахнувся Гео, – краще допоможи! – Хлопець витяг із аптечки вату, змочив її спиртом і протер простягнутий однокласником ніж. Запальничкою старанно пропалив лезо і, звертаючись до Жені, сказав: – Візьми йод і змасти ним від рани назовні. Від рани! Обережно! Добре, тепер постарайся тримати його, особливо ногу. Треба знеболювального!
– Він вміє переносити біль!
Георгій відкрив ампулу з анестетиком і, набравши її вміст у шприц, обколов ним тканини навколо рани.
– Це трохи полегшить біль. Шок не питає, вмієш ти переносити його чи ні! – Георгій, затиснувши нижню губу і намагаючись тримати себе в руках, повернувся до пораненого лицем. – Господи! Руки! – блискавично промайнуло в голові. – Тримай поки що ніж! – сказав однокласникові, а сам відвернувся до аптечки. Пошукав серед пляшечок спирт – слава Богу був! – змочив ним ватку і кілька хвилин протирав кисті рук. Ще раз прокалив ніж у полум’ї запальнички і приступив до операції. Із завмираючим серцем підняв над тілом інструмент, на мить завагався, але згодом рука міцно стиснула ніж, і хлопець, миттєво спланувавши свої дії, впевнено зробив розріз. Краї рани розходилися, на стінках виступала кров. Дійшов до м’язів. Знову прокалив ніж і продовжив. М’язи скоротилися, коли торкнувся їх – ще живі! Наступний розріз сягнув дна раневого каналу. – Нарешті! – вихопилося. Пінцетом витяг маленьку кулю. Вона зачепила невеличку вену, тому було стільки крові. Георгій витяг із упаковки гемостатичну губку і присипав невеликий вже дефект судини. Завершивши обробку, стулив краї рани і скріпив їх асептичним пластирем. Наклав пов’язку на стегно.
Блідий Женя стояв у кутку, мов пришитий до стіни. Він важко дихав. Відчувалося, що йому не по собі. Георгій полегшено зітхнув і вперше дозволив собі розслабитися. Відкинувся, спершись на каміння, і заплющив очі.
– Ти ненормальний, – слабким голосом мовив Женя. Георгій усміхнувся:
– Я знаю! – Знову відчув нестерпний холод, що пронизував ножем. У ту мить Антон ворухнувся і застогнав. Георгій кинувся до нього. Поранений, здавалось, прийшов до тями. Розкрив горіхово-блакитні очі і обвів поглядом печеру. Хотів підвестися, але юнак зупинив його.
– Не рухайся! Ми щойно тебе оперували! Все в порядку! – віддав наказ Гео і, посміхаючись від ошелешеного погляду Антона, прошепотів: – Слава Богу, все в порядку!
Він простягнув йому таблетку знеболювального. Поранений слухняно проковтнув її й відвернув голову вбік. Георгій поскладав речі в аптечку і поклав її назад у рюкзак.
Хоча наближався полудень, все довкола посіріло – неозора снігова хмара затулила собою майже все небо, і знову почався тихий, уже спокійний снігопад. Сніжинки, плавно кружляючи в небеснім танці, легко приземлялися на пухнасту хвою смерек і ялинок, і, здавалося, на кожній висів маленький дзвіночок, що ніжно дзеленчав, і цей нечутний для вуха звук заповнював полуденну лісову тишу. При вході в маленьку печеру сидів хлопчак, закутаний у сіру куртку, яка не вирізнялася кольором серед снігу, і тихо плакав. Крупні сльози котилися по обличчю, капаючи на тонку шию, стікаючи на живіт, пронизуючи холодним жаром усе тіло. А білі гори лише мовчали, посхилявши голови, вслухалися у таємну мелодію снігу – їм бо було дано чути всі звуки – від найнижчих до найвищих… Зима не хотіла здаватися…

7
…Від звуку затихаючої мелодії Георгій прокинувся. Надворі вже вечоріло. Спав утомлений Женя. Тихо стогнав Антон. Георгій спросоння позіхнув і повернувся на інший бік – голову наче напхали сіном, очі злипалися. Здалося, його знову зморив сон – але ні! Юнак рвучко схопився на ноги і кинувся до пораненого. Припав долонею до чола – у хлопця був сильний жар. – Боже! Невже приєдналася інфекція? – вдарила у голову думка. – Не приведи Господь! Я ж безсилий проти неї! Благаю, не треба! Молю! – Біль різонув очі, виступили сльози. Хутко витер їх рукавом і глянув на пораненого. Той важко дихав, йому було жарко всередині, морозно зовні.
Георгій витяг із рюкзака кухоль, зачерпнув снігу, стопив його теплом долонь, відшукав у аптечці аспірин (чому не взяв більше?) і змусив Антона проковтнути його; змочив клапоть одежі холодною водою і обмотав передпліччя. Глянув на термометр і жахнувся – температура сягала за сорок градусів.
Тремтячими руками, похапцем почав розстібати гудзики на його сорочці, стягнув її і почав обкладати його снігом. Крижані сніжинки розтікалися по шкірі, плавлячись. Хлопець почав розтирати тіло. Гладенька, пружна ще по-дитячому шкіра, під якою соковитими горбиками переливалися м’язи, почала червоніти. Раптом стогін припинився. Георгій глянув на пораненого і завмер – юнак лежав спокійно, дихання не було чути. Приклав до серця руку і… нічого не відчув. Притис сильніше, ще, ще! – Ні! Тільки не це! – відчайдушно прошепотів. – Ні-і-і! – простогнав. – Не залишай мене! Не треба! Зачекай…
Погляд його завмер, втупившись у простір. Нічого вже не бачив, оточення розпливлося у сльозах. Раптом почув тихий вдих і різкий видих. Рвучко стер краплі з вій і глянув у обличчя пораненого – Антон був живий. Чи то доля жорстоко пожартувала, чи то справді зупинилося серце, а чи Георгій себе одурив, але, як би там не було, все ж припав вухом до нього. Билося! На сухому чолі виступив піт. Температура почала різко падати – юнак сильно зблід. Георгій обтер пораненого від води і тепло закутав його в одежу. Перехрестив і відійшов до виходу. Ноги самі підкосилися, долоні звелися докупи на грудях і вже полегшено заплакав. Не хотів та й не міг приборкати сльози, він, хто зовсім недавно сміливо тримав у руках ніж і робив справжню операцію, без якої могла розвинутися інфекція, що за їхніх умов лікуванню не піддавалася.
Випадково глянув на Женю: той міцно спав. – Як він може бути таким холодним? Це ж його рідний брат – майже точна копія, а якщо ні, то, принаймні, половина!
Антон плив десь по хвилях несвідомості, щось заважало розтулити очі, змушуючи шумно і швидко дихати. Та ось, до горла підступав зашморг, перехоплюючи подих, відриваючи від землі і кидаючи у провалля, – і лише чиїсь руки, тоненькі руки відчайдушно розтирали його, повертаючи до життя, їхнє тепло, він відчував, пронизувало його наскрізь, забираючи недугу і даруючи спокій. Ці руки рятували його.

8
Останні промені сонця, подарувавши наостанок світові свою красу після довгого снігопаду, освітили величезну залу. Витесана у величезному мінералі блакитно-зеленкуватого кольору, вона вражала глибокою симетрією. Стелю підпирали шістнадцять колон із кожного боку, від підлоги углиб до центру спускалися сходи. У дальньому кінці велично стояв трон, так само блакитний, як і все навкруги. Він був оздоблений чудернацькою різьбою: пишні квіти рельєфно переливалися у розсіяному світлі, що проникало сюди крізь мутну стіну навпроти. Уся вона, на відміну від блакиті інших, неначе горіла білим полум’ям, але й у тому світлі відчувався холодний полиск піднебесся.
Візерунки на підлокітниках захоплювали різноманітністю барв: строкатих, зеленувато-синіх, золотисто-жовтих, трав’янисто-зелених, червоних, багряних, синіх і просто прозорих, але прозорість їх була незвичайною – таку чистоту побачити деінде було неможливо.
Найнижча сходинка від усіх чотирьох стін утворювала великий прямокутник, дно якого було настільки рівним і гладким, що погляд тонув у безодні гігантського мінералу.
Зненацька розчувся легкий свист і прямокутник почав опускатися додолу. Тепер стало видно, що він є п’єдесталом, оточеним сходами з усіх чотирьох сторін, які при підйомі нагору прямокутника залишалися схованими під східчастою підлогою.
Звук кроків, що наближалися, відбивався від холодних стін, луною озиваваючись доусюди. По сходах піднімалася людина, по-чудернацьки зодягнена, – так одягалися хіба що в епоху середньовіччя. Золотиста мантія, оздоблена бісером із таких самих камінців, що й сама зала, ясно-біла сорочка, розшита тим же бісером, такі же штани і накинута поверх сорочки жилетка із овечої шкіри здавалися вирваними з якого містичного часу. Дрібні багатогранники камінців виблискували у сонячному промінні, а мантія яскравим покривалом огортала струнке тіло. Чорне волосся здавалося ще чорнішим серед яскравості оточення, а блідість обличчя відбивала холод блакитних стін.
Зійшов сходами до трону і сів у нього. Пальці торкнулися підлокітників – натис кнопку на нижній поверхні одного з них. У стіні збоку з’явилася прямокутна заглибина і, сягаючи метра, відсунулася убік, відкриваючи прохід.
До зали увійшов чорнобородий. Шанобливо вклонився і промовив:
– Полонені в амфітеатрі!
– Дякую, Галіте, – холодно відповіла людина у мантії. – Підготуй їх!
– Слухаюся! – схилив голову чорнобородий і одразу ж вийшов. Отвір у стіні плавно закрився за ним.
– Нарешті! – прошепотіла людина. – Нове оточення! Нові донори!

9
Юнаки й дівчата стояли приголомшені. Перед ними, скільки бачив зір, простягалося величезне провалля лійкоподібної форми аж донизу, де в глибині тонуло озерце-око. Вони знаходилися в найвищих рядах природного амфітеатру, і десь на такому ж рівні, у горі на протилежному боці, що брав долину в кільце, серед зелені смерек блищала у останніх променях сонця гладенько відшліфована прямокутна стіна, як величезне табло, прикрита згори і з боків криволіссям.
Сильний вітер нещадно обвівав обличчя. Тут, на висоті неба, він сягав такої сили, що, здавалось, міг зрушити гори. Але вони нерухомо стояли тут вже не перше тисячоліття, мудро вслухаючись у все, що коїлося навколо.
Зненацька молодь відчула легку вібрацію під ногами.
– Землетрус! – вигукнула Валерія, затуливши рота долонею.
– Ні! Не схоже! – голосно промовив Володимир. – Здається, працює якийсь потужний пристрій!
– Яке це має значення? – перебила Алла. – Якщо ця гора загримить донизу, нас ніхто вже не знайде!
– Погляньте! – показав рукою Роман. – Арена підіймається!
Всі глянули униз. І справді, кругла, як сир, блакитно-сіра арена почала підійматися із дна провалля. Юнаки й дівчата спантеличено позирали на диво. Нарешті Марія вимовила:
– Неймовірно!
Ніхто наче й не почув її слів – всі, мов зачаровані, спостерігали за ареною. Невдовзі рух сповільнився, і, піднявшись до рівня „табло“, вона зупинилася. Тоді сталася ще дивніша річ: блакить поверхні прямокутної стіни почала танути – натомість вона стала зовсім прозорою – згодом і прозора стіна відсунулася углиб гори, і поглядові відкрилася велична зала, оздоблена колонами й різьбою.
У останніх променях сонця з’явилася постать – людина у сліпуче білому одязі, такій самій накидці. Постать вийшла допереду і зійшла на арену. Повільно простягнулися руки до молоді, що остовпіло споглядала казкову виставу.
Громовий голос потряс простір:
– Вітаю вас у земному раю!
Після цих слів усі наче прокинулись.
– Раю? Що за божевілля?
– Радий, що завітали до мого гостинного дому! – продовжувала постать.
– Завітали?! – вибухнула Наталка. – Під дулом пістолета?!
– Ласкаво прошу заходити! – продовжував громоподібний голос.
У ту ж мить із блакитної арени почав випливати неширокий місток, і за хвилину майданчик, де стояли приголомшені підлітки, та сяюча арена були з’єднані гребенем.
– Я не піду! – запротестувала Наталка.
– І замерзнеш тут! – сказала Тетяна. – Ходімо! Гірше уже не буде, а якщо його слова – правда, то, думаю, у раю пожити ніхто з вас не відмовиться!
Хлопці впевнено рушили вперед.
– Гаразд! – відкинула страх Наталка і теж ступила на місток. Коли половина шляху була подолана, діти побачили, як із зали вийшли люди, також у білій одежі.
– Я їм не вірю! – зненацька мовила дівчина і різко обернулася. – Не піду я туди!
– Наталко, не треба, – спробував зупинити її Святик, але в ту мить місток почав рухатися у зворотньому напрямку. Шлях назад було відрізано.
– О ні! – прошепотіла дівчина.– Що робити?
– Можливо, це якесь релігійне братство, – сказала Тетяна.
– Може бути, – відповіла Валерія. Відірвавшись від гори, місток почав розхитуватися, злякавши молодь. Чим ближче наближалися вони до арени, тим ширшою ставала усмішка „пастора“, у очах його доброта змінювалася жадібністю і жорстокістю, злою радістю і божевільним лукавством. Тетяна дивилася йому прямо у вічі, не відвертаючи погляду, і той погляд, здавалося, почав його бентежити, очі почали дрібно стрибати із боку в бік все сильніше і швидше, – але в останню мить дівчина відвела погляд. Щось здалося їй знайомим у цих очах, той самий вираз печалі і смутку, який не могла заглушити навіть жорстокість – о Боже, жорстокість, – і який вона десь зовсім недавно бачила, і раптом – згадала.
– Неймовірно! – на мить здалося, що це очі Георгія. – Ні! Вони у нього карі, а ці – чорні!
Кожному жестами показали, що треба мовчати, і провели до кімнат. Здавалось, їх зумисне ізолювали одне від одного.
У кімнатах було повно світла, хоч вікон не було. Коло стіни стояло ліжко, біля нього – тумбочка, посередині – стіл із двома стільцями. Меблі були вишукані, гарно оброблені, але, водночас, практичні. За ширмою розміщувалася душова і вбиральня.
– Непоганий готель, – подумала Тетяна.
– Удома краще! – зморщила носа Алла.
– Сюди би магнітофон! – захотіла Марійка.
– Не подобається це мені, – не знаходила спокою Наталка.
– Спати! Спати! Тільки спати! – втомлено позіхнула Люба.
– А нам всё равно! – насвистував Володимир.
– Віддав би серце за гітару! – пробурмотів Микола.
– У що ми вляпалися? – напружено думав Васько.
– Чому по-одному? – дивувався Роман.
Решта вже мирно спали.

© Юрій Корсак, 2011