РИДАННЯ ГІР - Глава 5. Листопадовий паводок

1
Дощовий день знову сірів за вікнами. Гнітючим містом сонно снували втомлені люди. Хто-зна, про що думалося їм? Життя не пестило, із кожним днем гіршало, здавалося, мав би вже настати кінець, але він відтягувався на невизначений термін, як і заборгованість по зарплатах.
Дощ падав. Навіть різнокольорові парасольки здавалися чорно-білими, мокрі дерева куцо зібгали просочене вологою гілля і мовчки, як завжди непорушно, спостерігали за людьми.
Падав дощ. Сіро-глинистого кольору земля захлиналася вже ним. Місто просякло холодною мрякою, крапельки води зависли у повітрі, не сягаючи землі, певно, жаліючи її у власній безпорадності.
Важкою білизною світили крізь туман ретельно виголені вершечки і схили гір. Біляві полонини спантеличено зиркали на них, не розуміючи, звідки у них з’явилися сестри, та ще й такі низенькі. На тих сестер було сумно дивитися: ніби прищами, усіяні вони були пеньками, тисячами кубометрів відходів, включаючи гілки і тонкі, поламані тягачами бучки й смерічки. А довкола –гола, ледь вкрита куценькою травичкою земля.
Повільні важкі хмари чіплялися за чуприни гір, набігали одна на одну, розпарювали вологий ґрунт, повітря теплішало. Сніг просякав водою, розігрівався і, змішуючись із лісовим ґрунтом, захоплюючи пеньки і гілки, талою водою, вірніше болотом, струмував до потічків.
Вичерпавши власні сили, земля відчайдушно крикнула: дерева, рятуйте! Та що могли вони відповісти, якщо їх було мало? Каламутна вода переповнювала звори. Уламки дерев вперто чіплялися за виступи каміння, але ще більше ускладнювали ситуацію. Натикаючись одне на одне, вони створювали греблі, що стримували все інше. Зрештою, маса перевищувала критичну, і велетенське громаддя з каміння, болота, гілок та води трощило на своєму шляху все…
Важко уявити ту швидкість, з якою все відбувалося. Ріки наповнювалися до країв, жахаючи навіть залізні нерви, а потім селі майже одночасно вливалися в них, рвалася остання ниточка на греблях, і дво-, а то й трьохметровий вал цієї суміші, руйнуючи жалюгідні залишки довоєнних дамб, заливав, чи правильніше, засипав вузенькі долини.
Вода не шкодувала нікого й нічого. Вирвавшись із рук лісів-вартових і захисних споруд, гнівлива і горда стихія несла хаос і в природу, і до людей.
Дерев’яні хатки падали за лічені хвилини. Валилися електричні й телефонні стовпи, змивалися з лиця землі автомобільні шляхи, зривалися мости й містки – все, що заважало багнюці на її путі.
Та дощ не вщухав. Навпаки, він сильнішав і сильнішав. Водяний вал нісся униз на рівнину. Каламутне місиво заполоняло всю заплаву, усю долину від краю до краю. Здавалось, розбурхане море плеснулося помежи тісні гори. Потужна сила миттєво знаходила слабкі місця дамб і розривала їх, або ж просто переливала через край „якимось там“ метром-півтори.
Очі вилізали на лоба, коли перед твоїм вікном, вид з якого затулений земляним насипом, водоспадом клекотала люта вода, хвилі за лічені секунди вдарялися об твої стіни, ти в паніці, роздягнений (бо ж ніч), вибігав надвір, з жахом відчуваючи, що стоїш по пояс у холодному болоті, а твій дім неквапом осідав, дах зачерпував коричневої рідини, і, востаннє зітхнувши, будинок зникав у вирі… Така доля чекала на всі хати із саману. Ти стояв, ошелешений, не чув передсмертного вереску собак, свиней, курей, що захлиналися водою. Прикуті ланцюгами пси виривали голови, але звільнитися не могли…
Минала ніч… Річки повноводо текли по нових руслах, вода ще не впала, хіба що трішечки, бо ж залила велетенську площу (якби ні, то піднялася б ще на кілька метрів).
Стрес переходив у фазу стійкості. Тривала ейфорія – ти ще не усвідомив, що сталося, ти був ще просто не готовим…

2
Найбільша водна артерія Закарпаття – Тиса – має багато приток. Сама вона утворена злиттям двох рік: Білої й Чорної Тиси. Об’єднавшись біля гірського Рахова, Тиса тече уздовж румунсько-українського кордону, приймаючи швидкі води Тересви, Тереблі, Ріки та Боржави, а також безлічі менших річок і струмків.
Латориця й Уж котять хвилі у Словаччину, де зливаються із Лаборцем, формуючи Бодрог, який вже в Угорщині впадає в Тису.
… У понеділок увечері надійшло штормове повідомлення. Угорщина забила на сполох. Терміново перевірявся стан берегових укріплень. У найбільш небезпечних зонах населення просили зібрати речі на випадок евакуації. Дивно, що ж так схвилювало угорську сторону, адже ж Тиса не так вже й високо піднялася? Звідки ж така настороженість і завбачливість? В Ужгороді, наприклад, ніхто тривогу не бив – хіба ж нам уперше чути пересторогу синоптиків? Вони ж часто помиляються!
Вівторок схвилював лише жителів гірських районів. Сильний дощ, а також сніг, поступово піднімали рівень води. Річки начебто були спокійними, але струмки й потоки тьмяно-білуватою піною неслися з гір, як навесні, тільки каламутні. – Ой! Недобре воно буде! – не раз подумали сільські ґазди. Минула доба, а рівень річок не підіймався над існуючим. – Все спокійно! – дрімали в Ужгороді…
… У середу вранці річки спохмурніли. Хвилі роздувалися, сердито бурмотіли, рев ставав дедалі сильнішим, течія прискорювалася, – рівень води стрімко зростав. Спантеличені люди, здавалося, не усвідомлювали небезпеки, більшість була загальмована, зачарована ростом води. Вона, каламутна і гнівлива, підіймалася на очах. Ось, здавалося, більшою річки ти не бачив ніколи ще, але вода не зупинялася, а росла і росла, немов лавина.
Під вечір стало ясно, що станеться лихо. Саме тоді надійшло штормове попередження із обласного центру, але далі найближчих райцентрів не пішло – не було по чому: зв’язок перерваний… Хвилі котилися по городах і садах, чіплялися за низи мостів, разом з ними туди прибивало всяке сміття: уламки дерев, будівель. Із дна виверталося величезне каміння і час від часу виринало на поверхню, здаючись легким, мов пір’їна. Тільки тоді можна було оцінити й зрозуміти всю силу води. Сміття забивало пройоми мостів, створюючи перепони, вода штучно підіймалася і, зрештою, повертала назад. Нові потоки зустрічалися із зворотніми – величезний вир розмивав береги, як піщані фігурки, і вал багнюки рушав на села. – Ура!!! – річки полегшували свій біг, відкриваючи нові русла, але води все прибували, і, набравшись сили заново, потоки рушали вниз, руйнуючи будинки, мости, дороги, залізниці…
Чорна й Біла Тиси змили Рахівщину, відрізавши районний центр від світу.
Тересва й Теребля спустошили Тячівщину, додавши сил Тисі. Тячів, що стоїть на ній, відчайдушно боровся за себе. Спільними зусиллями вдалося частково відвернути затоплення. Селище Вишково Тиса не пошкодувала – одразу ж упало дев’яносто будинків. Підрив автодороги на протилежному боці ріки дозволив зменшити навантаження: частина води хлюпнула на поля та пасовиська.
Хуст підпирають дві річки: Тиса і Ріка. Частину міста почастувала перша, а іншу… Автомобільний міст через неї спирав воду. Якби його підірвали, то, можливо, Ріка полегшила б свою течію, але він завалився, ще більше звузивши хід для води, і некерована стихія вилилася на сонне місто.
Латориця показала свій норов вже втретє цього року, піднявшись до рівня шести з половиною метрів. Це виявилося більш як на метр вище захисної дамби у Мукачеві. Всі спроби врятувати місто були марними – нижче за течією підірвали насип, заливши два великі села, але дарма – сімдесят відсотків міста було затоплено. Певно, вперше бачив величний старий замок навколо себе стільки води. Здавався він островом у розбурханому морі…
Ужгород перебував у страшенній напрузі. Вода в Ужі невпинно росла. Біля одинадцятої ранку, коли вода зупинилася на позначці більше трьох метрів, обмежили рух по мостам. А в цей час вода спокійно заливала деякі вулиці міста через незадраяні шлюзи у захисних спорудженнях. Врешті-решт ситуацію врятувала Словаччина – сусіди пустили воду на свої поля, – рівень її одразу ж упав на півметра.

3
Темновода Боржава збирає води від однойменної полонини. Струмки з її схилів майже всі одразу зливаються воєдино, формуючи норовисту, потаємну річку. Вона вузька – не більше п’яти метрів, – зате глибока, швидка, із багатьма водоворотами.
Того дня Боржаву було не впізнати. Сердиті хвилі нетерпляче хлюпали понад краєм насипу, що обмежував її плин. А потім почалося щось страшне і містичне: вода переливалася через край, розмивала береги, невпинно піднімаючись вище і вище. Згодом річка мчала донизу кількакілометровою в ширину товщею, текла через села, незважаючи на дороги, вулиці, будинки.
У Варах, що на рівнинній Берегівщині, Боржава на самому угорському кордоні впадає у Тису, розділяючи село на дві половини. Люди чекали лиха від Боржави – вона здійнялася вечірнього четверга на вісім метрів – небезпека вдарила з тилу – розбурхана Тиса повніла й повніла, незважаючи на благальні погляди людей. Врешті, сталося щось неймовірне, те, що ніколи не зітреться із пам’яті свідків – надсильний тиск води зупинив плин Боржави і спрямував річку у зворотній бік. За мить вирішилося все: вибору не було – або Тиса, або Боржава. Перемогла Тиса… Мільйони кубометрів води виплеснулися зліва від Боржави. За 5 хвилин розм’якло й осіло понад сто п’ятдесят будинків – і почався Страшний Суд…

4
Чоп та кілька навколишніх сіл оточені з двох боків річками: південніше – Тиса, а на півночі – Латориця. Тільки високі дамби захищають те місце від повеней. Того четверга дехто здивовано сходився до берега Тиси – по радіо лунали численні репортажі про катастрофічне підняття річок, про руйнівну повінь, але тут, Тиса хоча й піднялася незвично високо, до катастрофи було ще далеко.
У той день із Угорщини почали завозити пісок для укріплення дамби. Вода ще не дійшла до Чопа, через який мала протекти вся маса води більш як із половини території області. І справді, вода не забарилася: Тиса почала рости на очах. Солдати і місцеві мешканці засипали пісок у мішки і нарощували таким чином дамбу.
Минув страшний четвер, п’ятниця, вихідні, – а рівень все ріс. У понеділок пообіді вода зупинилася на позначці 1328 сантиметрів. На щастя дамба була збудованою з урахуванням історичного максимуму рівня води – 1322 сантиметри – плюс один метр. Вся робота виявилася марною: мішки із піском лише створювали зайвий тиск на дамбу, що й так протидіяла натиску тринадцятиметрового стовпу води. Вона просочувалася крізь земляний насип, погрожуючи розрідити його і змити. Якось дамба навіть затремтіла – всі з переляку кинулися геть (навряд чи встигли б утекти). Але вперта споруда перемогла і річку, і людей. Щоправда, самі вони вважали, що рятували Чоп. Врешті-решт, не могли ж вони знати, що вода не перевищить висоти дамби. Якби це сталося, глиняна споруда розсипалася б за якусь мить.
До вівторка Тиса впала майже на метр, і, хоча ще не минула небезпека розмиву дамби, всі потроху заспокоювалися. Починалася нова лихоманка – розподіл гуманітарної допомоги…

5
Тетяна мовчки прасувала одяг. Перед нею, на стіні, висіла карта Закарпаття, що її подарував був їй Георгій. Велика, доволі детальна, хоча дещо й застаріла, вона створювала таке враження, що охоплюєш зором весь край. Машинально водила праскою, несвідомо дивлячись на списаний назвами папір. Зненацька в око впало – Вари. Провела поглядом до Чопа. – Добігання паводка… Угорщина стурбована підйомом води… Укріплення дамб і евакуація людей… – миттю промайнуло у голові. – Що б це означало? – напружено згадувала. – Де я чула про Угорщину? Чому вони забили тривогу? – не знаходила відповіді. Раптом здогад пронісся крізь її увагу: – Точно! У неділю у нас була бабка і казала, що сусіди занепокоєні, бо Угорщина відселяє людей від Тиси, де проживає їхня знайома. Але чому у неділю? Паводок був аж у четвер. – Не розуміючи до кінця власних думок, схопила слухавку й швидко набрала номер друга.
– Алло? – пролунав його голос на другому кінці дроту.
– Гео, привіт, це я!
– Привіт!
– Слухай, у мене з’явилися ідеї на рахунок повені. Минув уже місяць, але мені не дає спокою одна думка. Ти не міг би зібрати газети від першого листопада. Завтра ми сіли б, і я розповіла б тобі свою версію, але її ще треба перевірити. До того ж один виступ по радіо мене хвилює. У всьому цьому є якась таємниця.
– Добре, я постараюся! Зберу все, що маю!
– Буду дуже вдячна!
– Немає за що, ти мене заінтригувала.
– Побачимо, бувай!
– Будь здорова!
Тетяна знову підійшла до карти. Щось було незрозумілим, але що – не знала.
– Добре було б знати всі рівні води у всіх річках за кінець жовтня – початок листопада, а також швидкість їх. Це прояснило б усе! – дівчина знайшла стопку старих газет і у себе у кімнаті почала їх розкладати. Нарешті знайшла: „Інформація про стан гідрологічної обстановки на території області на 12.00 5 листопада 1998 року“. – Дуже цікаво, чому в четвер не евакуювали Вари? Адже ж сусіднє Четово виселили. Невже не можна було прорахувати об’єм води і визначити, що дамба занизька? Ще в середу ввечері була „екстрена нарада“, попередній паводок це не минув, ще з понеділка гідрометеорологи передали штормове попередження, але для кого… Що ж це виходить?

6
– Або вони, як телепні, нічого не знали, або сиділи й безпорадно розводили руками, чекаючи, поки затопить низинні райони, – відповів уранці Георгій, коли Тетяна виклала йому свої здогади. – Досить було попередити людей, можливо, хоч дещо вдалося б урятувати, винести з дому, не залишилися б люди голі, босі і голодні.
– Ти правий, але подумай – почалася б паніка!
– Це не виправдання, – відрізав юнак, – у Чопі вже з четверга нарощували дамбу – хіба не можна було кинути частину сил на Вари?
– Послухай, Гео, для цього потрібні фахівці, – до того ж їм було не до того…
– Що ти маєш на увазі?
– У середу мав відбутися футбол у Києві за участю „команды молодости нашей“. Вся верхівка збиралася туди і з нетерпінням чекала, що ситуація покращиться. Не можна ж було підіймати тривогу раніше строку – це не дозволило б їм поїхати навіть у тому випадку, якби лиха не сталося. Тому чекали до останнього. У середу вже все лилося понад береги, хоч нас переконують, що річки вийшли з берегів лише вночі. Вночі вже був апогей катастрофи. Так само щодо лісу…
– Що саме?
– Знаєш, чим більше дехто пише і говорить про те, що вирубка лісів неправильна й неконтрольована, тим більше влада наша опирається і заперечує. Один навіть сказав, що площі лісових насаджень збільшилися, що ліс треба ще більше вирубувати, і вони це робитимуть надалі! Потім, в Усть-Чорній, Лопухові й Руській Мокрій зсуви сталися саме там, де були суцільні площі лісу, а там, де його нема, – все о’кей! Не знаю, як кого, але мене це насторожує! Я все більше й більше переконуюся, що їм є що приховувати від народу! І вони визнають власні помилки лише тоді, коли виправляти їх буде пізно.
– Поділяю твої думки, але де вихід? Що можемо зробити ми?
– Не знаю, все так складно. Мені здається, – ні! – я майже впевнена, що це лише початок кінця. Наступної весни підуть суцільні зсуви, у найближчі роки стануться паводки набагато страшніші. Але головна біда не в стихії, а в тому, що людей кинуть напризволяще. Зараз усі дуже налякані, тому й роблять все можливе й неможливе. Та, повір мені, через кілька місяців вони почнуть скидувати один на одного вину за недоробки. Та що найстрашніше – після кількох таких лих – зникне допомога! Тоді вже навряд чи хтось буде її потребувати! Господи! Мені страшно залишатися тут!
– Заспокойся, Таню, ти все одно нічого не зміниш, – казав Гео із холодком у грудях.
– Я вчора знайшла газети за серпень-липень, коли були паводки, – заговорила дівчина, вдивляючись в нікуди. – Їх було теж два, як і цього разу. Перший – 29 липня, другий – 4-5 серпня. Тоді залило Великоберезнянщину, Свалявщину, Мукачево, та й Перечинщину. Уявляєш, надворі спека, тут проходить гроза, і річки виходять з берегів. Та ж усі ліси якраз у максимумі водопоглинальної спроможності, земля не така вже й волога… Знаєш, мій дід розповідав, що у лісі не можна змокнути навіть у найсильніший дощ – вся вода затримується зверху. То про що я? А-а, земля досить суха, на деревах багато листя – і тут тобі такий катаклізм. Це означає лише одне!
– Що саме?
– Лісу просто не було! Після недавніх злив земля не обсохла – все ж лилося на неї, а не лишалося на деревах, яких нема, – а нова потужна хвиля перевищила її можливості. Але справа не в цьому!
– Що ще?
– Після теперішнього паводку Великоберезнянщина не постраждала – принаймні так пишуть газети – а гуманітарку туди привезли.
– Тобі шкода?
– Ні! Але це означає, що ні дороги, ні мости, ні зруйновані будинки ніхто не ремонтував і не відбудовував. Люди отримали допомогу через три з гаком місяці, а якби не сталося цієї страшної катастрофи, хто-зна, чи отримали б вони її взагалі!
– Невже тільки ти до цього додумалася?
– Навряд чи, люди усе знають, але їх ніхто не слухає. Нас переконують, що всі біди – це природні катастрофи, як-от утворення Синевирського озера. Ми на порозі великих змін! Як нам „пощастило“! Ми свідки „горотворчих процесів“! Що за дурень міг подумати, що повінь ускладнилася вирубкою лісу?! Це неук! Подивіться „наші звіти“! Послухайте „наших фахівців“! Придурки! Падлюки! Сволоти! От хто вони такі!
– Таню, ти на себе не схожа! Вгамуйся!
– Не хочу! Я розлючена! Нехай у них не буде жодної спокійної ночі! Хай, як тільки задрімають, їм примарювалося, як на їхні голови падуть підрубані дерева, а вони, стоячи по шию в холодній каламутній воді, жадібно хапають повітря, а повз них пливуть трупи людей, тварин і їхні „бакси“, їхні „зелені“, їхні криваві „зелені“! Нехай живуть, як у раю, маючи в душі пекло! А після смерті ще отримають – вже від Сатани, якому продалися!
Георгій тримав дівчину за плечі, з жахом слухаючи її прокльони, і підсвідомо бажав того ж. До серця котився відчай, стояв розгублений, вперше не мав, що сказати, як утішити й заспокоїти її.
Тетяна, стримуючи сльози, обняла його. Гарячим градом застукотіли краплинки з її вій на юнакову спину.
– Добре, що у мене є ти, – прошепотів Георгій.
– Добре, що ти є в мене…
– І ми разом щось придумаємо, обов’язково…
– Не знаю…
– Придумаємо…

© Юрій Корсак, 2011