У ЕПІЦЕНТРІ КАТАСТРОФИ - Глава 6. Зустріч із Андрієм

1
Сіріло… Зморений сонцем день невблаганно мчав на захід, поступаючись космічній темені пустоти. Вона насувалася, поглинала світло, спідлоба кинуте велетенською зорею, що тонула у безкраї горизонту. Жовтіло… рожевіло… багряніло… синіло… чорніло…
Струнка, гнучкотіла постать повільно-розмірено крокувала вулицею. Будинки вже лишилися позаду, по обидва боки розкинувся цвинтар, а обабіч – широка долина, рівна-рівненька, як скло. Дівчина йшла на північ.
Думки поверталися до глобального. Не хотіла, не бажала мислити про Всесвіт, прагнула зосередитися на чомусь конкретному, щоб не плакати, але, в той же час, і відірватися від світу, щоб спробувати осягнути його чи, бодай, відволіктися від горя власного. – Гео, де ти?
Розжарював землю липень. Спека. Лють небесного світила. Сильні вітри й неозорі грози, потужні зливи й білувата мла на горах. Відносна вологість – сто відсотків.
Під водою Угорщина, Румунія, Австрія. Мовби знак захованому в петлі гір Закарпаттю, петлі підступній, манливій, котра спирає дощ і, як велика лійка, спрямовує його на грішну землю, перетворюючись у зашморг…
На землі сатана. Він усюди – в наших бажаннях, у злих і добрих починаннях, у ненаситності нашого відчуття справедливості, у нашій цивілізації. Він – на землі. Його треба знищити, пережити, пройти. Його і його носіїв – нас із вами, загублених серед плутанини законів: релігійних, світських, моральних і кримінальних, матеріальних та ідеальних. Але стихія, наздоганяючи зло, ніяк не влучала у нього, ще і ще випробовуючи людей, у марній надії сподіваючись стерти його з лиця землі. То був вихлюп відчаю небес, спроба одним ударом знищити все. Серце Господа роздиралося від болю, який накопичився від надмірної любові й співчуття до недосконалих істот, попри численні гріхи їхні. А як було не любити дітей своїх, витвір свій, створений і виплеканий власноруч, вистражданий, виліплений досконалими руками у пориві досконалого натхнення. Скільки від них утіхи – стільки турбот. Гніваєшся – і любиш, караєшся – і шкодуєш, а біль пронизує серце: чому ми такі злі? Лише думка про скоре закінчення цього всього гріє недосконалу душу.
– Господи! Візьми мене в цю мить, коли серце вільне ще від хтивості, душа – від нечистих помислів, розум – від гріховних думок! – А мить минала, і, мов назло, пригадувалися огріхи й проступки. – Не треба вже, час минув…
Локальні катастрофи. То той, то інший район опинявся в епіцентрі. То вітер позривав дахи, повивертав опори електричні й телефонні, то пролилася неспинна злива, затопивши паводком цілі села, то зсув перекрив єдину дорогу в світ, то землетрус забрав у кам’яний полон десятки тисяч нажаханих душ. Повна приреченість. Мінімальний зв’язок, мінімальні умови життя – про що це я? – існування. Кам’яні насипи на місці змитих доріг, ледь награбані дамби, що їх вода розмивала за лічені хвилини, – і все заново. Постійна, нестримна загроза зсувів. Перелякане калатання серця, що чуло віддалений, приглушений звук грому. Тривожний відлік тривалості зливи – більше півгодини – чекай біди. Півгодини – тридцять, сорок, п’ятдесят міліметрів опадів. Година – шістдесят, вісімдесят, сто… А потім – повторення того…
Важкі тумани над лісом – сірий стовп води над вирубками. Більшість вологи повертається у атмосферу – вся вода стікає у вузьку долину.
У Карпатах місцями сильні дощі…
Уночі в Карпатах сильні дощі…
Удень у Карпатах дуже сильні дощі…
Що це – підготовка до осені, чи випробування нервів?
Виблідлі сліди води на будинках. Під вікном, над вікном, під дахом. Фундаменти й недобудовані ще оселі. Цієї зими в них ще не жити. Під вікном, над вікном, під дахом… Вічний слід невблаганної води, вічний знак нескореної Тиси… Під вікном, над вікном, під дахом… Мертва лінія живого страху…

2
П’ятнадцять хвилин тиші – лише спів річки, шум вітру-гребеня, що вичісує ліси. Спокій – серед нього серце поволі забуває про страх і зливається з природою. Відчуває подих її, душа гірська, здається, повертається у надра. Аж ось везуть страчених. Зникає тиша, щезає спокій – провозять загиблі тіла.
П’ятнадцять хвилин – ні душі, ні звуку людського. Безмовне споглядання покручених рейок вузькоколійки, що петлями звисають над водою. Підмита гора і невеликий зсув. Перекинуті платформи, що втратили опору – на місці залізниці ріка. Черговий вантаж страчених.
П’ятнадцять хвилин – мовчазний жах видовища помилуваних стихією діляночок дороги. Шлях уривається раптово, змінюючись насипною дорогою із річкового каменю. Знову рев похоронної процесії.
П’ятнадцять хвилин – загрозливий вигляд нерозчищеної річки: то тут, то там додаткові русла, засипані горами, горами каміння. Звідки його стільки? Рівно підрізані тіла печально зблискують, ховаючись за поворотом.
П’ятнадцять хвилин… Завмирає серце, зачувши знайомий, до болю знайомий гул вантажівки.
П’ятнадцять хвилин… Як цокіт годинника, ритмічно гори втрачають свою силу.
П’ятнадцять хвилин… І вдень, і вночі…
Щоп’ятнадцять хвилин…

3
Ярослава зупинилася перед понівеченим місточком. Чоловік, котрий ішов поруч, знаком показав, що потрібно перейти річку. Жінка роззулася і боязко занурила ногу в холодну жваву воду. Камінь за каменем – і була вже на тім боці. Оглянулася. Чоловік слідував за нею. Усміхнулася. Його мовчання, зрідка перериване короткими фразами, безпристрасне обличчя цікавили її все більше. Блондин – світлий-світлий, як солома, як зріле пшеничне поле, блакить глибоких і схованих, наче засклених матовим склом, очей, у нього борода і вуса росли русявими – поголений, здавався молодим, зовсім юним, дарма, що був її ровесником. Звела їх Тетяна, якось зустрівши його у місті. Той погодився поїхати із Ярославою до Блакитного підземелля і все показати.
Попрямували вгору по руслу зворини, тоненький струмочок самотньо дзюрчав, перескакуючи із камінця на камінець, та, судячи із ширини й глибини його річища, той деколи перетворювався на потужний потік, несучи тонни води із, здавалося, невисокої гори. Та ось зворина щезла, ховаючись за великим каменем.
– Дивно, звідки він витікає?
– Із величезної котловини. Крізь печеру.
Чоловік здер із каменя чагарник. З’явився вузький вхід. Запалив ліхтар.
– Ніколи не знала, що тут бувають печери, – порушила тишу.
– Тут є прожилки вапняків, які розчинилися під впливом постійного перезволоження, утворивши порожнини, – серйозним тоном пояснював він, – але печери прорубані людьми, бо порожнини ці розділені гранітними перегородками. Ну, а потім струмки довершили справу.
– Пробачте, мені так незручно, але я до сих пір не знаю вашого імені, чи це таємниця?
– А хіба ім’я має значення?
– Ну, принаймні, легше розмовляти, називаючи співбесідника на ім’я, це зближає людей.
– Хіба ми з вами хочемо зблизитися?
– Давайте, я вгадаю? – наче не чула останнього речення. – Максим?
– Ні!
– А вам пасувало б! Тоді, може, Василь?
– Зовсім ні!
– Тоді Петро!
Блондин усміхнувся такій настирливості.
– Добре, здаюся, ваша наполегливість перемогла мою впертість. Мене нарекли Андрієм, на честь мого діда. – Ярослава здригнулася. Обличчя її спохмурніло, погляд згас. – Бачите, ви вже засмутилися, – сумно проказав він. – Тому й не хотів називатися.
– Ні, це чудово, – витираючи сльози, говорила Ярослава. – Та й справді, яке значення має ім’я?
– О, не применшуйте його ролі! – заперечив він власні слова, щойно вимовлені.
– Що ви маєте на увазі?
– Якби мене звали по-іншому, то й життя моє склалося б інакше.
– Чому? – Він мовчав. Ярослава почала нервувати. – Це якось пов’язане із моїм… – запнулася, не знаючи, що було б доцільніше сказати: хлопцем чи чоловіком. В її душі він став давно вже чоловіком, відчувала себе вдовою. Господи! Із сімнадцяти – вдовою!
Андрій зрозумів її і без того болісного слова. Не спиняючись, він продовжив.
– У підземеллі я був єдиним, хто мав таке ім’я, не рахуючи володаря. Тому він одразу ж звернув на мене увагу. Можна сказати, що ми були друзями. Але то було інше – я завжди був насторожі – він бо повелитель. Всі ми боялися Зміїної кімнати!
– Чόго? – не зрозуміла Ярослава.
– Це була велика зала, зі стелі звисали мотузки, а у ямах – змії. Кожні кілька хвилин мотузка опускалася на кілька сантиметрів, наближаючи тіло до гадюк!
– Не може бути, я вам не вірю!
– Добре, брешу. То були не гадюки, а гострі, як бритви, механізми, які шинкували тіло, як капусту!
– Боже! Припини це божевілля! – вигукнула Ярослава. – Ти навмисне хочеш мене залякати!
Андрій замовк, швидко ідучи вперед. Ще довго жоден не наважувався порушити тишу, що зрідка переривалася звуками падаючих крапель. Раптом печера стала сіро-блакитною – вони зайшли у товщу мінералу.
– Яка краса! – подумала жінка. Ліхтар освітив сходи. Їх важко було назвати сходами. Збереглися лише по краєчках, та й то округлилися, розчиняючись під натиском води. Посередині був жолоб.
Андрій витяг з-за пояса молоток і почав формувати невеликі виступи, щоб можна було залізти нагору.
– Наче Лаврські печери! – вимовила Ярослава. Погляд її кружляв по стінах, по підлозі. Їй всюди ввижався коханий.
Усе підземелля було понівечене водою. Глибокі борозни, карколомні звивання їх у всіх напрямках – все було казковим для жінки і страшним для чоловіка. Він ставав похмурішим і похмурішим.
Ішли коридором в один бік – завал; прямували в інший – тупик. Андрій повернувся до кімнати зі сходами і почав лупасити напівуцілілу стіну молотком.
– Що ти робиш? – вжахнулася припливу люті. – Навіщо ти робиш це?
Андрій не слухав. Мовчки довбав сіль, не звертаючи уваги на друзки, що засипали йому очі. Раптом молоток потонув у пустоті. Кількома потужними ударами розширив отвір і, схопивши Ярославу за руку, втягнув її до Блакитної зали.
– От! Дивися! Тут здох твій „коханий“! Звір! Нелюд! Убивця! Нарешті, нарешті я відплачу йому за все! Нарешті я помщуся за смерть свого брата!
Ярослава не могла поворухнутися. Щось зціпило її усередині, перехопило дихання, вона дивилася вперед виряченими очима, не бачачи нічого.
– Кожні два місяці хтось конав від страху, перш ніж до нього діставалися змії. Кожні два місяці він посилав когось на смерть, а потім знущався над тілами! Тепер моя черга! – Андрій рвонув на ній плаття. Ярослава не відчувала вже нічого. Усе пекло, здавалося, вихлюпнулося їй на голову, знищивши, розтоптавши, розчавивши її одним ударом. Груди випали з тісного вбрання, засліпивши чоловіка. Перевів погляд на обличчя і завмер. Ярославу схопила судома, лице спотворило глибоке страждання – йому стало боляче. Зненацька дихання знайшло вихід і несамовите ридання перейшло у дикий рев. О, йому хотілося так само вити від розпачу, відчув вже, як сльози зібралися напоготові, щоб омити запалені очі. Раптом він стис її в обіймах, заливаючи їй спину сльозами, і відчув вологу на плечах.
– О, прости мені! – прошепотів він. – Пробач мені! Прости!..

4
Тетяна боязко увійшла до гуртожитку, тихо причинивши за собою двері.
– Скажіть, будь-ласка, на якому поверсі тридцять восьмий номер? – запитала чергову, що з кимось розмовляла у куточку. Та навіть не звернула уваги на питання. Дівчина попрямувала у темряву коридору. Довго блукала поверхами, вдихаючи нестерпну суміш усіх запахів.
Нарешті зупинилася перед шуканим номером. Несміливо постукала. Двері з шумом розкрилися. На порозі з’явилася Уляна, весела й замурзана – йшов ремонт.
– Ласкаво прошу до студентського життя! – прощебетала, ширше розкриваючи двері. – Заходь!
– Привіт, дякую!
– Обережно, не забруднися! Зараз, хвилинку, я вмиюся і дам тобі адресу Ярослави. Вона тепер живе у жениха!
– Жениха? – перепитала.
– Пам’ятаєш того блондина, з яким ти нас познайомила?
– Звичайно, він же мав повезти її до Бла… – Таня спинилася. – Ти хочеш сказати, що…
– Ярка виходить за нього заміж! Двадцять восьмого серпня, на Сяту Марю ! Я б іще тобі дещо сказала, але вона хоче сама тебе повідомити.
– Про що?
– Ну, я не можу казати!
– Я не зізнаюся їй! Ну, будь добра? – запалилася цікавістю дівчина.
– Ой, вона мене вб’є!
– Не вб’є!
– Ну, добре, – зітхнула Уляна. – Ярка хоче, щоб ти дружбила на її весіллі!
– Та ти що? Не може бути цього? – вигукнула Таня, не вірячи власним вухам. – Давай швидше її адресу! Боже, ніколи не подумала б, що почую подібну новину! Оце так звістка!

5
– Заходь, Таню, рада тебе бачити, – щасливий усміх торкнувся вуст, коли відкрила на стук двері. Дівчина ступила крок вперед і опинилася у казці. Майже довершений дизайн передпокою навіював мирний спокій. М’які доріжки, пастельні тони побілки, легенькі карнізики над дверями із невагомими занавісочками – блаженство й мир, а, водночас, і простота.
Усміхнений блондин у дверях навпроти, сяючий, мов зоря, на фоні спокійного оточення.
– Я прийшла вас поздоровити, – виокремлюючи кожне слово, почала Тетяна. Раптом захотілося їй повеселіти, скинути туман журби. – пообіцяйте, що не вб’єте Уляну! – спостерігала за реакцією. – Вона мені все-все розповіла!
Ярослава послала усмішку Андрієві.
– І що ж вона розповіла?
– Що ви – одружуєтеся! Двадцять восьмого серпня, у день Пресвятої Богородиці! Вінчання у соборі одразу ж після служби!
– І все?
– А що ще вона мала сказати? – прикинулася дурною Таня.
– Ну, тоді ми офіційно запрошуємо тебе бути нашим свідком на весіллі і першою дружкою.
– Боже! – вигукнула дівчина, кидаючись Ярославі на шию. – Я така за вас щаслива!
Їй не терпілося поговорити з нареченою віч на віч. Андрій, наче вгадавши її наміри, вийшов на кухню. Вони зосталися самі.
– Ходімо до вітальні!
Тетяну вразила ніжність фіолетово-рожевого кольору стін і стелі. Ось що здивувало її! Тільки тепер помітила, що неабиякий затишок створювала стеля, пофарбована так само, як і стіни. Ледь видимий білий набризк туманом лягав на плечі.
– Як це сталося? Чому це сталося? – нетерпляче почала дівчина. – Розповідай!
Ярослава почала оповідь. Говорила, як добиралися до підземелля, що там побачили.
– Він прагнув помститися Андрієві за смерть свого брата. Подробиць я не знаю, він мовчить і тепер, але це приваблює ще більше. Тоді він почав кричати, як Андрій щодва місяці вбивав людину. Я дивилася на нього і не впізнавала – йшов до тих пір спокійний, мовчазний, а тут розійшовся не на жарт, розідрав на мені одяг, але потім… сама не знаю, чому він передумав. У ту мить, – сльоза покотилася щокою, – мені було все одно, що станеться – нехай би вбив чи зґвалтував – все одно! Мене приголомшили його слова! Я не могла повірити, але відчувала, що він каже правду – гірку, нестерпно гірку! Він обняв мене, притис до себе і… плакав разом зі мною, – Ярослава почала схлипувати, – просив пробачити його, стояв на колінах і молив мене простити. Боже, Таню, якби ти бачила його обличчя! З тієї миті я закохалася в нього, відчула себе його частинкою…

6
… Бліде світло ліхтаря падало на два тіла, мокрі від сліз. Жінка гладила чоловіка по голові, пригорнувши її до оголених грудей, не стримуючи ридань. Спливали хвилини. Ярослава дивилася поперед себе, не помічаючи нічого. Лиш розмита тінь кинулася їй у очі. Скрикнула від переляку. Крик той злився із ляскотом – повалена стеля над ними тріснула навпіл.
На мить лиш повернув голову, щоб глянути на небезпеку, і вже рвонув із місця, хапаючи її, вистрибуючи до іншої кімнатки. Часу не було спускатися, впав у блакитний жолоб, тримаючи Ярославу над собою. Гострі зазубринки боляче прорізали тіло, услід їм понісся потік каміння й багнюки, наздоганяючи, наступаючи, погрожуючи стерти на порох.
Миттю схопився на ноги, притис її до себе і зачаївся за поворотом. Багно пронеслося вперед, не зачепивши їх, але наполовину засипало прохід. Рух потоку сповільнювався, але рівень болота піднімався. Андрій сміливо поліз у холодне місиво, тягнучи за собою Ярославу. Остання прийшла до тями і полегшила йому роботу – пішла сама. Невдовзі болото огортало їх по груди, але чоловік невпинно ліз уперед, тягнучи майже непритомну від холоду жінку. Свідомість згасала у її тілі, незважаючи на протидію. Вона була виснаженою.
Відкрила очі і побачила небо. Відчула його тепло. Блондин „склав“ її утроє і, знявши мокрий одяг, загорнув її в свої плечі. Відчула, як щосили розтирав їй спину, руки, відчуваючи напруження молодих м’язів.
Вона почала так само розігрівати його, несамовито масажуючи шкіру замерзлими руками. Погляди їх стрілися. Схопилися з місця і почали по колу бігати, присідати, не соромлячись власної наготи. На меті було не змерзнути! Сонце зглянулося над ними і виглянуло з-за хмарки. Обнялися і стояли на сонці, почергово повертаючи спини до нього, відчуваючи приплив життєдайного тепла.
Розвішений по кущах одяг вигравав кольорами.
– Ми сиділи, як нудисти на пляжі, – продовжувала Ярослава, зрідка кидаючи погляд на Тетяну, повністю захопившись солодким спогадом.
– І в ту мить зрозуміли, що не проживемо один без одного, – увійшов Андрій, заносячи піднос із фруктами. – Пригощайся, Таню! Ярко?
Він присів на краєчок дивана і, поглядом спитавши дозволу продовжувати, розповідав далі:
– До самого Ужгорода ми не випускали один одного; як діти, ми крокували вулицею, тримаючись за руки. Наша приспана юність прокинулася, нарешті, і розцвіла. Кожен боявся розтулити пальці, щоб не втратити іншого.
– Через тиждень Андрій запропонував мені руку і серце, – перебрала нитку розповіді жінка. – Ніколи не думала, що виходитиму заміж, знаючи людину всього кілька днів. Я погодилася і, – вона лукаво посміхнулася, – поки що не жалкую!
– Я люблю тебе! – вистрелив поглядом їй у очі.
– Я тебе кохаю! – дзюркотів струмок із її сяючого обличчя.
Від пари тієї віяло тихим, мирним спокоєм. Тетяна відчула себе у колі друзів. Вони не казали, що люблять її, не говорили зайвих безглуздих слів, не намагалися докопатися до витоків її душі, – вони просто існували поряд, не криючись зі своїми почуттями, заповнюючи любов’ю один до одного весь простір, увесь ефір, а вона ловила той потік почуттів, пила його, не боячись випити до дна, дивуючись щедрості господарів.
– Господи, дай їм щастя!

© Юрій Корсак, 2011