ДЗВІН РОЗБИТОЇ ДУШІ - Глава 1. Оксана

1
Грудень незвично увірвався в простір снігом і сильними морозами. Природа вирішила до кінця помститися недбалим наглядачам своїм і не на жарт розійшлася – гори вкривав майже півтораметровий сніг, а мороз ночами припікав до двадцяти.
– Якраз час лижуватися! – заявив Женя після уроків. – Їдьмо на вихідні в гори!
– У мене краща ідея, – втрутився Святослав. – Батько може організувати автобус на Близницю. Я дізнаюся детальніше, що до чого, якщо хочете.
– Непогано, – підтвердив Антон. – Але з часу повені не пройшло й двох місяців, навряд чи там все вже відремонтовано.
– Повінь не зачепила полонин, – заперечив Женя.
– А зсуви?
– Я читав у газеті, що усі лижні бази далеко від епіцентрів зсувів, тож боятися нічого, – несподівано втрутився Георгій, непомітно підкравшись іззаду. Усі звернули погляди до нього.
– Ти що, теж хочеш їхати? – здивовано звів брови Женя.
– Можливо, – закусив губу, – якщо не проти ви?
– З якого б це дива ми були проти?
– Тоді все гаразд? – чи то відповідаючи, чи то питаючи, мовив Георгій. Антон знервовано водив поглядом сюди-туди, хотів щось сказати, але не міг. Раптом зірвався з місця, схопив портфель і вийшов, скупо кинувши на прощання „бувайте!“.
Хлопці здивовано переглянулися. Що б це означало? Тишу порушив Георгій:
– Навесні ми були поблизу тих місць. Напевне, йому не хочеться повертатися туди. Згадайте, він постраждав найбільше. – Хлопець повільно брів додому, не звертаючи уваги ні на автомобілі, ні на перехожих. Болючий клубок у грудях тривожив його й не давав заспокоїтися. – Невже він так переживає? А мені завжди здавалося і з кожним днем переконувався все більше, що він черствий, грубий, нечутливий до негараздів. Хоча в душі я завжди вірив, що він інакший: м’який, добрий і… нещасний. Щоразу, як я дивився в його очі, я бачив ледь захмарене небо, зовні наче веселе й радісне, та з ноткою печалі в голосі, в русі, в погляді. А він постійно ховав у глибині очей свою справжню природу. Він був романтиком, а тепер… Господи, ні! Я зруйнував його рівновагу. Він сміється й плаче водночас. Йому бракує сміливості відповісти на моє запитання, і все через мої слова. Я не смів так із ним розмовляти, не мав права тривожити його своїм болем. Я любив його і, разом з тим, знищував. Я знову помилився!.. – Сильний гудок сирени вивів Георгія із задуми. Юнак рефлекторно відступив крок назад – із гуркотом прямо повз нього пронеслася вантажівка. Холодний піт облив його донизу. – Все! Досить! Так можна розпрощатися із життям! Хоча, чи не було б краще померти? Ні! – одразу ж заперечив. – Я мушу жити, бо Бог так хоче. У мене є все, що потрібно, крім… друга, але це нічого не вирішує. Я хочу й буду жити далі, чого б це не коштувало! Я буду жити!

2
Гарна молода дівчина сиділа перед дзеркалом і розчісувала довге волосся. Думки її були про коханого. Згадувала дотики його губ, і солодка жага охоплювала тіло. Ольга сиділа в напівдрімоті, напівсні, бавлячись спогадами.
Доля звела їх із Женею за незвичайних обставин, і вже тоді знала, що буде з ним. Поява Люби мало не зруйнувала щойно збудованого раю її почуттів, але у боротьбі перемогла Ольга, заклавши міцний – на її погляд – фундамент майбутніх почуттів. Скільки ночей вона недоспала, скільки сліз пролила – зате не марно, – Женя підкорився їй. Тоді чомусь почала шкодувати Любу, але відганяла подібні думки.
– Перемогла я! – гордо хвалилася душа. Гребінь плавно чесав пасмо за пасмом, волосся ставало єдиним цілим, випромінюючи здорове сяйво. В уяві поставав його образ, нечіткі контури обличчя силою думки зводилися докупи, виникала комплексна картина, і в очах його Оля помітила дещо незвичайне, яке стурбувало її. Та на роздуми не було часу – вона поспішала на побачення.
Женя чекав її біля під’їзду. Надворі вже темніло, яскравий місяць блідо-жовтим диском освітлював нічну порожнечу. Усюди лежав підтоплено-замороженим пластом сніг, що хрустів під ногами.
– Де ти так довго? – замість привітання буркнув юнак, чмокаючи трохи ошелешену Ольгу.
– Не сердься, – сумирно відповіла і, взявши хлопця попід руку, жваво про щось розповідаючи, попрямувала разом з ним у глибину вечора.
Вечірка у барі була непоганою, не враховуючи сигаретного диму, міцний аромат якого забивав дух. Ольга вже протанцювала кілька повільних із Женею і сиділа за столиком, коли до них наблизився молодий юнак і запросив її до танцю. Дівчина посміхнулася і обережно глянула на Женю. Його погляд, здавалося, нічого не виражав. Ольга благально пронизала його очима, та не помітила ні згоди, ні заборони. Така байдужість схвилювала її. Повністю розгублена, вона не своїм голосом відповіла „так“ і заглибилася в танець.
Дівчина не бачила, але вчинок її розбудив у Женеві звіра. Він люто ковзав по ній очима, думаючи, як помститися.
Тривога, що запалала в її душі, змусила Ольгу стримувати рухи і слова. Шкодувала вже, що таки згодилася танцювати з тим хлопцем, але минулого не повернеш. Вона коротко й неохоче розмовляла із парубком, танцювала напружено, наче через силу. Музика раптово стихла, кавалєр подякував дівчині й відійшов. Ноги самі повернули до столика і посадили Олю на стілець.
– А ти не дурна! – зненацька почула Женю. – Ти вмієш! Знайшла дурня, який тебе привів сюди, заплатив, і пішла гуляти з ким попало! А ти чекай її тут!
– Женя, не кричи! Ти ж не був проти? – пошепки вигукнула вона, озираючись по бокам, чи не привертає уваги.
– Я не був проти! – із сарказмом перекривив юнак. – Знаю, тобі на мене наплювати…
– Замовкни! – перебила. – Як ти можеш таке казати? Я люблю тебе!
– Неправда!
– Ні, люблю!
– То доведи це!
Ольга здивовано глянула на нього:
– Що ти маєш на увазі?
– Ходімо до мене, старих немає, Антона виженемо провітритися… – Дівчина виглядала спантеличеною. Вона не раз над цим думала, але так швидко… Мовчання її Женя витлумачив по-своєму: – То всім можна, а мені ні?! – Останні слова його боляче вкусили за серце. Ольга різко встала, гучно вдарила щирого ляпаса і, вхопивши шубку, прожогом вибігла надвір. Холодне повітря стіною вперлося в груди, їй перехопило дихання. Сильний спазм витиснув із очей сльози. Вона зупинила таксі й поїхала додому. Женя підвів очі й у кутку запримітив самотню дівчину, що маленькими ковтками пила каву. – Можна присісти? – підійшов до її столика.
– Сідай, раз прийшов, – великі чорні очі глянули на нього.
– Я – Женя!
– Оксана. – Хлопець говорив і говорив про щось, а Оксана все дивилася і дивилася на нього, майже не кліпаючи. Нарешті погляди їх стрілися. Євген замовк. Нестримна сила почала зближувати їхні голови, і в якусь мить вуста торкнулися один одного. – Я хочу тебе, – прошепотіла вона, не випускаючи його погляду. Женя мовчки встав, узяв її за руку, і, узявши верхній одяг, вони вийшли на морозне повітря. Жоден не відчував холоду, їх гріла пристрасть, пристрасть із першого погляду.
– Антоне, ти вдома? – гукнув Женя, відчинивши двері своєї квартири. Ніхто не відповів. Юнак підхопив її на руки і поніс у спальню. Оксана обхопила його стан ногами і почала здирати з нього сорочку.
– У тебе є…
– Є, – перебив, цілуючи шию, вуха, обличчя, очі вуста… Хвиля збудження охопила його, Женя до болю стис дівчину в обіймах і майже умить здер із неї одяг. Вони почали шалено цілуватися…
Незворушний місяць блідим промінням збудив Оксану від сну. Вона поворухнулася і розбудила Женю.
– Ти був грубий, – засмутила його, – але неперевершений!

3
Уранці Святослав приніс у клас радісну звістку:
– У п’ятницю пообіді нас чекатиме автобус!
– Скільки місць?
– Для нас – десять!
– Хто їде? – звернувся до всіх Женя. П’ятеро хлопців і одна дівчина підняли руки. – Так, Рома, Коля, Володя, Святик, Антон, Люба і я. Нас семеро, треба ще трьох.
– Ти не забув, Гео казав, що поїде теж!
– Де він?
– Ще не прийшов!
Женя поволі підійшов до Олі, яка щойно поклала сумку на парту і повісила шубу на гачок.
– Привіт, – як звичайно, мовив хлопець.
– Привіт! Чула, ти їдеш кататися на лижах!
– Їдьмо удвох! – запропонував. Дівчина хотіла щось відповісти, але щось стримало її, і губи вимовили:
– Я подумаю.
– Сердишся за вчорашнє? – запитав. Оля мовчала. – Вибач, я трохи перебрав і приревнував тебе.
– Рада, що визнав свою помилку.
До класу вбіг захеканий Георгій і пролунав дзвоник.
– Ти їдеш? – спитала його Тетяна.
– Куди?
– На Близницю, кататися на лижах? Святик дістав на п’ятницю автобус.
– А ти?
– Не знаю, без тебе не хочу. До речі, Антон теж їде.
– Історія повторюється, – пробурмотів Георгій. – Напевне, я все-таки поїду! Шкода втрачати такий шанс розважитися!
– І я кажу, шкода!
Весь урок сторонні думки лізли до голови. Чи варто порушувати свій відносний спокій? Чи не краще залишити все так, як воно є? А, може, це останній раз ми будемо поруч, може, варто знову поговорити начистоту і звільнити один одного від тривог? Ні, краще не треба, досить вже розмов і з’ясування стосунків. Зрештою, вирішив – їде!

4
Ольга сиділа в затишному кафе, не помічаючи Женевого погляду, що подумки нечутно роздягав її.
– Ходімо танцювати! – схопив її за руку і закружляв під сучасний ритм. Обхопив її талію руками, різко притис до себе. Їхні вуста розділяв ледь видимий прошарок повітря. Дівчина відчула пристрасну хвилю, таку саму, як тоді, при першій зустрічі.
– Я тебе кохаю! – палко прошепотіла, з’єднуючи свій погляд з його. Губами ніжно торкнулася його вуст. Дотик залоскотав шкіру – і вп’ялася в його губи. Коли тіла їх розімкнулися, музика вже стихла.
– Ходімо до мене, – знов, як учора, почав Женя. Ольга, здавалося, вагалася. Стріляла поглядом по стінам і, нарешті, видавила:
– Ні, вибач, я ще не готова до цього…
– Ах ти не готова?! – обурено вигукнув юнак. – То йди собі і готуйся! – він відкинув її руки. – А я думав, ти мене кохаєш до нестями, готова на все, а ти!.. Я наче з монахинею зустрічаюся!
Його слова зачепили в ній гордість. Дівчина схопила зі стільця сумочку і, не прощаючись, вийшла. Не встигли двері за нею зачинитися, як знов розкрилися, впускаючи вчорашню Женеву знайому – Оксану. Пара поглядів – і пристрасть миттєво розгорілася.
… Вони нестримно вовтузилися на ліжку, тіла їхні, ледь прикриті простинею, тісно переплелися, губи осипали сотнями поцілунків розніжені руки й плечі. Він цілував її тугі груди, ніжно лоскотав руками гладеньку шкіру. Приглушений стогін злився воєдино й, розчиняючись у повітрі, підніс їх до небес. Боротьба стихла. Юнак лежав, міцно пригортаючи тендітне дівоче тіло до грудей, його руки потроху розслаблялися, і невдовзі тіла охопило дивне почуття невагомості.
Оксана засинала під ніжний дотик цілунків і пестощів. Її душа задоволено літала під хмарами, п’ючи сонячне проміння, не підозрюючи, що нечутно паде у пекло…
Народжувався світанок…

© Юрій Корсак, 2011