1
Нову перевірку влаштувала природа Закарпаттю у лютому. На початку другої декади місяця масивний теплий фронт зачепився за гори. За перші два дні випало більш як півметра снігу, у горах же опади не припинялися більше тижня. На полонинах сніг сягнув трьох метрів, а подекуди й чотирьох-п’яти разом із грудневим…
Білим біло навкруги, вітер надув височезні кучугури, обліпивши снігом вікна. Дуже рідко бувало так в Ужгороді – майже метровий сніг. Комунальні служби – безсилі, як завжди, тож у перші дні незаймана ковдра милувала зір своєю чистотою, доводячи до сказу автомобілістів і пішоходів, які, незважаючи на надзвичайний стан, вдруге за кілька місяців оголошений у краї, поспішали на роботу – не приведи Господь запізнитися!
Ледь залатані після повені дороги опинилися під товстим, із людський зріст, покривалом кристалізованої води. Під вагою снігу трощилися покрівлі, а там, де найтепліше, – у Виноградові падав дощ – підтоплювало будинки.
Збагачена листопадовим досвідом влада не розгубилася. Усюди поширилася звістка про очікувану весняну повінь, коли сніг почне танути. Термінові наради і засідання відразу ж розробили „необхідні“ заходи щодо запобігання „грядущому“ лихові. Роздавши усім доручення, зобов’язавши усі служби виконувати свої „розумні“ вказівки, влада підстелила під голову свою м’які подушки – щоб не вдаритись, бува, падаючи із власного крісла, – вони зробили все можливе, а за недоробки каратимуть на місцях.
А сніг собі падав, і не лише на Закарпатті. І Чехія, і Словаччина, а особливо Угорщина потерпали від нечеканої стихії, яка була на руку нашим „високоповажним“ і „шанованим“ – бачите, не тільки в нас біда!
Та, незалежно від інтриг і різних балачок, страждали не вони, а обмануті й покинуті в біді люди.
Весна наближалася, все сильніше і глибше дихаючи на землю теплом, пробуджуючи у знесилених від боротьби з природою душах страх. Починала розтавати скута морозом земля. Прокидалися зсуви.
2
Новий рік зустріла Тетяна вдома. Запрошували її друзі до себе на вечірки, але чомусь відмовила усім. Батьки поїхали до маминої сестри, тож дівчина лишилася сама.
– Ходімо, доню, з нами, – просила мама, – не залишайся тут одна!
– Дякую, не треба, я вже все спланувала, – твердо стояла на своєму. – Ідіть, веселіться, я не в настрої. – Увімкнула телевізор, приглушила звук. Запалила ялинкову гірлянду, вимкнула в кімнаті світло. Сіла біля вікна, вглядаючись у тривожну темінь ночі. Рука самовільно зняла слухавку. – Кому подзвонити? Хто мене зрозуміє? – поволі рухалася думка. – Треба поздоровити Гео! – У ту ж мить схаменулася. – Про що це я? Напевне, божеволію! – Переповнене сльозою око стулило повіки, видавлюючи солону рідину на щоку. У грудях було пусто, важко вдихала і з силою виштовхувала повітря з легень. Думки шалено носилися в голові, аж відчула запаморочення. – Ні! Досить плакати! Його не повернути вже! Єдине, що зараз важливо, – не забути його прагнень і думок!
Середина січня принесла тепло, і почалася відлига. Втомлена повінню земля знову по-осінньому чорніла на полях, лише найближчі гори біліли кичерами високого снігу.
З болем читала висновки компетентних експертів і вчених Національної академії наук України про „причини, які призвели до широкомасштабного прояву і тяжких наслідків катастрофічного паводка в Закарпатській області“. Щодо компетентності одного з них, що, до речі, мав пряме відношення до лісового господарства України, – сумнівів не мала. У перші дні лиха той висловився щодо зсувів так:
– Цікава деталь: там, де стоять ліси суцільними масивами, пішли зсуви, а де немає лісу – нема й зсувів. Тож, гадаю, комісія, яка працюватиме над причинами стихії, і НАН України таки дійдуть правильних висновків.
Дівчина була шокована. Не могла збагнути, нащо було тому державному мужу казати ці явно невипадкові слова. Отже, під нав’язливим запереченням щось приховується – це очевидно. Дивно було читати захоплені, увінчані розмашистим тире, заголовки газетних статей: „Основні причини стихії – гідрометеорологічні“. Смішно, адже ж ясно і дурневі, що не впади дощ – не піднялася б у річках вода. Це по-перше, казала вона. По-друге, питання перед компетентними науковцями було поставлене одне, а відповідь дали вони зовсім іншу – основну частину висновку становив опис причин паводку, а питання причин наслідків його згадувалося в самому кінці, ще й невиразно. От тобі й висновки!
Таня підняла літературу. Її цікавило, яким чином лісові насадження могли запобігти чи, принаймні, пом’якшити прояви стихії. Дерева не тільки затримують дощові води і стримують танення снігу, зменшуючи навантаження на річки і сповільнюючи надходження вод до них, вони ще й своєю кореневою системою зв’язують між собою і укріплюють ґрунт; кореневий тиск всмоктує воду із землі, як потужний насос. У горах родючий шар дуже тонкий, глибше залягають водонепроникні глинисті породи, які під дією води набухають і перетворюються у драґлистий гель, який втримати можуть лише дерева. Звичайно, при сильних опадах можуть утворитися розшарування і сформуватися плавуни, що своїми розмірами охоплюють величезні площі і можуть потягти за собою неприємні явища. Але кількість опадів повинна бути значно більшою, ніж тоді, у листопаді. Дівчина пригадала повінь дев’яносто другого. У верхів’ях Ужа опади були набагато інтенсивнішими, ніж тепер, але зсувів усе ж не було, як після останніх. За найближчі роки лісокористування там перейшло до некерованих осіб із ласки тієї ж влади. Про що це свідчило?
Гірко було, що обрана народом обласна рада відхилила пропозицію про створення на Закарпатті незалежної комісії з питань вивчення причин наслідків лиха. Розсміялася сама до себе – знала, як їх вибирали: хтось перед виборами роздавав горілку, хтось зробив напоказ добру справу – школу відремонтував, чи влаштував профілактичний медогляд населення, залучивши підпорядкованих собі лікарів. Десь постаралися голови сільрад, а десь спрацювала дорога й уміла реклама. – Майте, люде, што сьте выбрали!
– До чого тут мої роздуми? – спитала себе врешті. – Винних усе одно немає і не буде. У нашій державі, де слово „народне“ завжди сприймалося, як „моє“ або „нічиє“, не знайдеться людини, яка взяла б – нехай формально – відповідальність на себе. Винна, як завжди, природа…
Нервовий сміх пробігав душею, коли читала антропогенні причини паводка (чому все-таки не наслідків паводка?). Виявляється, найстрашнішим стало випасання овець на полонинах. Інтенсивне лісокористування у післявоєнні роки, зокрема, до 1960 року значилося на другому місці. Дивно, якщо воно було неправильним лише до шестидесятих років, то за тридцять вісім років цілком реально було виправити ті помилки – могло вирости ціле покоління лісу, – бо, виходить, після цієї дати лісокористування велося правильно.
Не могла зрозуміти, як саме „розміщення житлових будинків на шляхах гірських потоків, у місцях зсувів та селенебезпечних ділянок…“ могло вплинути на формування паводка – адже вказане вище значилося антропогенною причиною його. Дивно, як це люди будували житло на землі, що сповзає, і умудрилися прожити там понад півстоліття. Кілька – будь-ласка, та не всі ж!
Нарешті в самому кінці Тетяна побачила і причини важких наслідків паводка – невиконання Комплексної програми проведення протипаводкових заходів на 1994–2000 роки на території Закарпатської області. Цікаво, хто відповідав за її виконання? Висновок напрошувався один – ніхто!
Та найстрашнішим було – і з цим вона була згодна – те, що „…збіг негативних природніх чинників, які призвели до надзвичайної ситуації в листопаді 1998 року, не є максимальним…“
3
Ішов лютий. Ужгород вкривала метрова товща снігу, кучугури подекуди перевищували людський зріст. Передмістями через гучномовець лунало, що комунальні служби не можуть забезпечити розчистку доріг, і закликало людей розчищати тротуари перед власними будинками. Хто хотів, той і без нагадувань розгріб стежку для пішоходів, а хто ніколи не робив цього, так і не взяв до рук лопати.
У наступні дні той самий гучномовець закликав виносити сніг із дворів на вулицю, вантажівки вивозитимуть його до річки. Наміри залишилися намірами, хоча один мікрорайон все ж очистили від снігу.
Годі вже про Ужгород. Усе Закарпаття сховалося під важкою силою, яка раз у раз проламувала стріхи. На крутих, оголених людиною схилах збиралися лавинні маси у вигляді важких карнізів. Під впливом морозу на поверхні утворювалася кірка, під якою залягав сипкий сніг. Лижників застерігали про небезпеку. Таня не могла втриматися від сліз, згадуючи грудневу пригоду.
Поробивши уроки, знову і знову перечитувала висновки експертної комісії. Дивувалася, як на основі одного факту, та й то неточного і неконкретного, висококваліфіковані фахівці зробили висновок про відсутність прив’язаності паводкових явищ до місць рубок і залісненості територій. Ото великі індуктори, захотіли переплюнути самого Френсіса Бекона своїм індуктивним методом, яро відкидаючи дедукцію, що, як їй здавалося, була б доречнішою у даному випадку. Пообіцяла собі зав’язати поки що із цим – занадто молодою вважала себе, щоб тягатися із дорослими.
– Це неправильно! Але виходу іншого немає. Із усіма інакодумцями розправляться: комусь влаштують пекло, комусь нещасний випадок, когось зацькують і розтопчуть, більшість же просто проігнорують. Мафія безсмертна. Здається мені, що тоталітаризм не відступив, лише сховався під сутаною демократії, породивши виродків, помішаних на власній значущості й важливості, які не здатні усвідомити, що непотрібні суспільству і є тільки зайвим тягарем для нього. – Почула по радіо, що за останні два тижні випала кількість снігу, еквівалентна опадам тривожного листопада минулого року. – Це означає, що ті опади – аж ніяк не катастрофа: це варіант норми, явище, яке може повторитися будь-коли і в будь якому вигляді. Катастрофа не на небі – вона тут, на землі!
4
Тетяні снився сон. Крізь сріблясту імлу вона чула тихий наспів. Приємна мелодія ритмічно змінювалася тривожною – летіла над землею, білою, сліпучою. Зненацька голос знайомий привернув її увагу. Підвела очі і побачила… Георгія.
– Привіт, – мовив він до неї. – Як живеш? – Дівчина мовчала, не знаючи, що відповісти: не чекала зустрічі. Тільки щось боляче-нестерпно стиснуло їй серце, коли почула той приємний, давно не чутий і не забутий голос. Тільки зараз, у цю мить відчула повноту своєї втрати.
– Господи! Як я тебе любила! – скрикнула, сама дивуючись силі відчаю власного голосу.
– А тепер вже ні? – лукаво посміхнувся, риси обличчя танули в мінливому тумані.
– Чому ти постійно зі мною, я ні на мить не перестаю думати про тебе! – пожаліла себе. – Чому? Чому я повинна страждати? – подумки вигукнула. Юнак прочитав її думки:
– Скоро усе закінчиться, ти перестанеш тужити, – лоскотала солодка мова. – Ти не мусиш про мене думати, достатньо згадати мене на день народження чи Різдво. Не бійся, ти не забудеш мене, дозволь собі розслабитися, у тебе власне життя. Я – це я, але ти – це ти! У тебе своє призначення!
– Чому ти розмовляєш зі мною? – раптом запитала. – Чому ти увійшов у мій сон?
– Ти просила мене, просила поговорити, – ласкаво мовив він. – Я не міг відмовити тобі, але довелося прокинутися від сну. Тепер у мене повно вільного часу, тож я постійно із друзями!
– Чому ти кажеш, що я просила розмови? Ти що, стежиш за мною?
– Я бачу твою душу, твоє серце – вони не хотять мене відпустити до єдиного Отця! Відпусти мене, обіцяй, що відпустиш, я виконаю будь-яке прохання! – благально засяяли очі. – Що тебе турбує зараз, розповідай мені, я спробую допомогти!
– Я багато міркувала над твоїми ідеями про Карпати і…
– І звинувачуєш у всьому бездіяльність влади, – закінчив думку. Ти впевнена, що весняна повінь стане катастрофічною через знищений ліс. Частково ти права, але поглянь правді у вічі – такого снігу не було півстоліття. Весняна повінь буде, але не можу сказати тобі коли і де. Тобі боляче, тому шукаєш виходу для своєї печалі. Плач, коли надто болить, не стримуй сліз, вони допомагають вибратися із найзаплутаніших ситуацій, повертають волю приспаним почуттям, заколисують розум. Іноді треба відключатися від нього, щоб дав спокою, бо весь час розмірковувати над подіями, вгадувати, що трапиться – нестерпно!
– Гео! Не залишай мене! Я не витримаю цього! Якщо ти підеш зараз, то вже ніколи не повернешся! Будь-ласка! Чому ти пішов так скоро? Прошу тебе, побудь зі мною ще!
– Таню, я щасливий! – він стояв, легко усміхаючись, пронизуючи дівчину теплим піднесеним поглядом, вселяючи в неї віру. Та відчай хвилями котився до серця. Він блід, очі його тривожно здригалися, тіло напружувалося, і він крізь страждання посилав їй тепло – тепло для її душі, бо знав, що бачить востаннє і її, і її думки. Він мусив звільнитися від неї, бо не міг приєднатися до того спокою, котрий порушить лише Судний день. – До зустрічі, Таню! – обриси розчинялися в імлі, розпливаючись у просторі. А вона, не розуміючи, намагалася затримати на Землі його неспокійну душу, засліплена власним стражданням. Його постать ще стояла перед нею, коли невблаганний ранок розвіяв сон, що його вона так прагнула втримати.
Сльози підкотили до очей. Тетяна плакала…
© Юрій Корсак, 2011
Немає коментарів:
Дописати коментар