ДЗВІН РОЗБИТОЇ ДУШІ - Глава 3. Лавина

1
На крутому спуску сніг сягав метра. Як найм’якіше покривало, застеляв він нерівності й горбки, кострубаті викрутаси коріння, що вужами розповзалося від смерек. Кожне дерево, зодягнене у біле вбрання, стояло в заглибині, як у підсвічнику, – у напрямі до стовбура шар снігу витоншувався, утворювався мініатюрний амфітеатр, арена його увінчана була зеленою свічкою – смерекою. Якими низенькими здавалися дерева – якою величною почувала себе людина, піднявшись на метр од реальності й відкривши для себе нові кілометри кругозору.
На початок спуску рушили пішки, бо підйомник ще не запустили. Хлопці весело про щось гомоніли, Люба брела поруч Тетяни, Георгій захоплено ловив об’єктивом довколишню красу.
– Цікаво, Женя давно знайомий із Оксаною? – порушила неприємне мовчання Таня, звертаючись до Люби.
– Я її вперше бачу! – трохи ніяковіючи, що зачепили болісну тему, відповіла вона.
– Останнім часом Оля виглядала нещасною, може, вона дізналася про зраду?
– Хай відчує, що у житті не все мед, – багатозначно повчальним тоном сказала Люба. – Буде їй наука!
– Невже тобі радісно з цього?
– Колись вона зробила те саме зі мною!
– Це зовсім інше, між тобою і Женею нічого не було – а Оля зустрічається з ним вже два місяці!
– Те саме! – відрубала Люба і, не бажаючи продовжувати розмову, пришвидшила крок, полишаючи Тетяну позаду. Георгій наблизився до подруги:
– У чому річ? Ви посварилися?
– Ні, – зітхнула, – не варто було мені починати, але я не думала, що це так болісно для неї.
– Ти про Женю?
Дівчина ствердно хитнула головою: – Про нього!
– Цей мороз лише на біду! – перевів на іншу тему. – Можуть початися лавини!
– Хіба ж не небезпечніше, коли сніг тане?
– Якраз навпаки – коли сніг цей падав, було набагато тепліше, а зараз на його поверхні холодніше, ти ж знаєш, що тепло підіймається вгору і топить сніг, а на поверхні утворилася шкірочка від сильного морозу – під нею пусто. Якщо її підрізати лижами – все згримить донизу!
– Думаєш, нам щось загрожує?
– На цій трасі – ні! Та поглянь: гора має кілька відрогів, які закінчуються обривами. Дивись, який сніговий карніз на тому спуску!
Праворуч від лижної траси гірський спуск обривався донизу, утворюючи трамплін висотою більше п’ятнадцяти метрів. На самому краєчку виступа зібралися об’ємні снігові маси, нависаючи над проваллям. Здавалося, досить одного подиху вітру, щоб кількатонний монстр зірвався донизу.
Нарешті! Вершину спуску було взято. Кожен ще раз перевірив кріплення на лижах, подумки згадав, як потрібно гальмувати, – вперед! Безшумно ковзнули лижі, залишаючи за собою дві гладенькі смуги. Смереки миготіли по боках, тіло присіло і пригнулося, морозний вітер весело свистів у вухах, цілуючи на ходу розчервонілі щоки, захоплення приємно лоскотало нутрощі, – воля!
Нагору йшлося вже легше – запрацював підйомник. Душа ще горіла пережитим відчуттям, адреналін додавав енергії, голова свіжіла ясністю думки. Легкість і невагомість несли тебе нагору.
Втретє підіймаючись до початку траси, Антон побачив одне її відгалуження. Тут, знизу, воно здавалося таким же пологим, але більш покрученим. – Добре було б спробувати проїхатися по ньому! – подумав і одразу ж вирішив.
На горі стояв Гео, готовий до спуску, пояснюючи Тані, як гальмувати. Антон пригнувся і помчав униз. На дві секунди пізніше стартував Георгій. Раптом Антон повернув убік, виходячи на бічний спуск.
– Там обрив! – майнула думка й інстинктивно повернув за ним. – Зупинися! – гукав. – Зупинися! Розіб’єшся! – не долітало до вух. – Боже! Рятуй!
Зціпивши зуби, Георгій, видаючи звірячий рев, стрілою мчав до обриву, продираючись крізь дерева, зрізаючи поворот, щоб устигнути, устигнути туди!
Майже одночасно лижники виїхали на безлісий виступ. У ту мить Антон помітив Георгія, який із перекошеним обличчям мчав йому наперекір, розвернувся боком, гальмуючи; Гео під’їхав напересіч, намагаючись зупинити друга; Антон впав набік, вдаряючи лижами об Георгія, – сніговий карниз, не витримавши ваги, зірвався униз…

2
Тетяна стояла на початку спуску, ніяк не наважуючись рушити. У думках все перебирала і перебирала несподівані ситуації, в які могла потрапити по дорозі униз. Пропустила вже перший старт, другий. До неї наблизився Гео.
– Ну чого ти? Не бійся! – підбадьорював. – Спускайся із цього боку – тут пологіший схил і сильно не розженешся. Головне, щоб ноги не розбіглися в боки. Навалися усією вагою вперед, не дозволяй тілу тягнути тебе дозаду. Вперед ти не впадеш, не бійся. Хочеш гальмувати – зводи передні кінці лиж досередини. Будеш повертати праворуч – наляж на праву ногу, ліворуч – на ліву! Якщо відчуєш, що падеш, – падай на бік. Боятися немає чого – сніг товстий. Вперед! Стартуй за мною через п’ять секунд!
Тої ж миті хлопець рушив. Таня провела його поглядом, рахуючи до п’яти. На „три“ вона помітила, як Антон круто звернув убік від траси, а на „чотири“ – як Гео повернув за ним. Нічого не розуміючи, глянула вперед і побачила, що Антон мчить скелястим відрогом гори, про який Гео їй нещодавно казав.
– Він розіб’ється! – блискавкою вдарило у груди. Тепер розуміла, чому Георгій повернув. – Як він його зупинить? – боялася і за нього. – Господи! – гукнула. – На допомогу! Рятуйте!

3
Володимир уперше цього року стояв на лижах. День був сонячним, хотілося максимально використати його, надолужити втрачене. Виробляв дивні викрутаси, явно насолоджуючись спуском. Люба була вражена: як впевнено юнак тримався на ногах. Забувши про власний спуск, дівчина пила поглядом кожен порух його тіла, ловила сяючу усмішку, коли повертався боком. У око впали обриси його обличчя. Дивувалася; немов уперше бачила його – темні вогники очей, сміливий погляд, густі ревниві брови, ледь кучеряве волосся. – Як я цього раніше не помічала?
Нагору підіймалися разом. Перші хвилини мовчали, жоден не міг розпочати розмову.
– Як тобі тут, подобається? – нарешті він розкрив рота.
– Чудово, не думала навіть, що буде так весело й захоплююче! – зраділа, що заговорив до неї. – Здається, ти давно на лижах?
– Із семи років. Раніше було простіше, ми із сім’єю часто їздили у гори, особливо взимку. Були дні, коли я довше був на лижах, ніж на ногах!
– Ніколи не бував на змаганнях?
– Нащо це мені? Не люблю змагатися – завжди програю, а коли не треба змагатися – не треба й програвати, – усміхнувся, – та це стосується тільки лижування!
– Маєш на увазі, що заради любові не проти й позмагатися? – хитро запитала.
– Цілком вірно! Ти віриш у кохання – єдине, на все життя?
– Вірю, – зітхнула, – і чекаю! – подумала.
Все зайве відсунулося на задній план. Вони розмовляли і бачили лише один одного. Його слова, нестримні й відчайдушні, сміливо лунали в повітрі, а їй було радісно і приємно їх чути.
– Що то? – зненацька, наче прокинувшись, обірвав розмову, прислухаючись до крику, – на вершині спуску стояла Тетяна, гукаючи по допомогу.
– Боже! Щось-таки сталося! – тривожно зітхнула Люба. За кілька секунд вони опинилися біля дівчини. В ту мить сніговий карниз зірвався вниз. Таня закрила обличчя руками, Люба заклякла, не відводячи погляду діамантових очей від місця, де щойно були два лижники, – Володимир стрілою помчав униз, огинаючи обрив.
Люба із Тетяною (вже не зважала на страх!) під’їхали до кам’яного виступу.
– Ви живі? – гукнула вона, пробуючи глянути вниз – на білій поверхні лежала догори дном лижа. – Господи, що робити?
Разом із Володимиром до місця падіння під’їжджали дорослі. Юнак, послухавши старшого, розвернувся і стрімголов помчав назад. Треба було нести лопати і ноші. Вже не чекаючи хлопця, дорослі розгрібали сніговий завал. Одразу ж когось витягли. Люба з Тетяною намагалися видивити, хто це, але чоловіки й жінка, що відгукнулися на допомогу, обступили непритомне тіло. Люба впізнала його за штанами.
– Це Антон, – сказала Тетяні.
– Де ж Гео? – трусилася від переживання. – Знову цьому везунчику пофортунило! І так завжди! Чому, Боже, чому?

4
Коли Антон врізався в нього, Георгія скинуло з обриву, і полетів униз. Єдине, що устиг запам’ятати, як сніговий карниз проламався під Антоном, і той, перекидаючись через голову, падав на нього. В ту мить, як голова торкнулася снігової ковдри під скелею, важке сніжне груддя надавило на нього, безжально втискаючи у сніг. Почув хруск у шиї і втратив свідомість.
Темряву, що оточила його, раптом пронизав слабий промінчик світла, торкнувся обличчя і покликав за собою. Чистий невинний голос звав його. Ступив крок і відчув, як звільняє себе від тіла, що каменем тиснуло душу.
Йшов і йшов по нескінченному тунелю свого життя. Бачив давно забуті обличчя минулого, зупинявся у хвилини болю і щастя, відчував, не рахуючи, що щасливих митей було менше. А, може, він не так розумів щастя?
– Стій! – відчув наказ і зупинився. Здалося йому, що стоїть посеред натовпу, голий і беззахисний, а усі глумляться з його наготи і звинувачують у чомусь, але страшно не було. Глибоке оніміння охопило пошарпані залишки його душі. Перемішані голоси створювали лише гамір довкола, хлопець ніяк не міг зрозуміти їхньої мови. Стояв, розгублено озираючись навкруги, люди без облич кидали в нього звинуваченнями, наче жбурляли каменюками. Думки кликали по допомогу.
– Господи! – тихо й спокійно мовив. Відповіді не почув, але гамір людський наростав, невдоволений його спокоєм. Тоді помітив на головах маленькі ріжки, а ззаду хвости, усвідомлюючи, що навкруги нього зібралися сатанинські діти, аби забрати його із собою в пекло. А, може, то уява намалювала страхітливу картину, чи потьмарена свідомість обманулася.
– Убивця! Вбивця!!
Почав розуміти їхні слова і стало лячно. Хотів сховатися від плямування, від них, але був повністю відкритим.
– Я ж нікого не вбивав? Це брехня!
– Убивця! – лунало звідусюди. Що вони мали на увазі?
– Боже! Не покинь мене тепер! Прости! – гукнув із останніх сил, відчуваючи, що паде у провалля, оточений реготом чортів. Раптом шум припинився. Очі різонуло світло, розвіявши сутінки пекла.
– Чому вони кличуть мене вбивцею?
– Бо ти і є убивця! Ти вбив … – але гамір заглушив останні слова. – Говори щось на своє виправдання! – знову почув могутній голос. – Тобі є що сказати?
Георгій хапав повітря ротом, задихаючись, не знав, що робити, як вимолити прощення.
– У мене немає нічого на своє виправдання, крім…
– Крім чого?
– Окрім любові, так, крім любові! – захлинаючись, кричав на диво слабким голосом. – Вона завжди у моєму серці, в душі! Вона не покине мене, навіть якщо Ти кинеш мене до пекла!
На мить йому здалося, що простір навкруги посвітлішав, наче усміхнувся.
– Я нікого не кидаю туди!
– Я все одно любитиму Тебе й віритиму в Тебе, скільки б не довелося чекати! Я буду любити і його, вічно!
– Ти знаєш, що таке вічність?
– Буду знати!
– Для тебе час не зникне, тому ніколи не зможеш її відчути!
– Я спробую!
– Не кидай мені виклик!
– Я буду любити все одно, ніколи не перестану! – Світло почало зникати. Чорти помітно оживилися. Вони простягали кістляві руки до нього, торкаючись, наче жалячи отрутою. – Я вас люблю! – прошепотів він, простягаючи свої руки до них. Який лемент піднявся поміж них. Як від хреста, сахалися вони його доторків.
– Забери його геть! – кричав натовп. – Він знищить! Він знищить нас!
Тут раптом він усвідомив, що любов його, вириваючись зсередини могутнім клубком, почала перетворюватися на щось зовсім інакше, і це щось підносило його все вище й вище. Світло раптово зупинилося на мить, яка здалася вічністю. Затихло все, тільки у грудях переливалося тепле відчуття любові. Світло наблизилося майже впритул, чорти зникли.
– Ти заслуговуєш прощення, – промовив голос. – Але тебе ще кличуть! Вертайся!
Легкий і невагомий, він злітав увись. Запаморочилося в голові, відчайдушно змахнув руками і різко вдихнув повітря.
– Слава Богу! – почув над вухом. Повільно розкрив очі і засліп від сонця. Побачив стурбовані незнайомі обличчя.
– Я живий! – подумав і з полегшенням видихнув.

5
Одні приводили до тями Антона, що боляче вдарився головою об лижу, інші розкопували лавину. Із турбази прибіг якийсь дядько і, представившись лікарем, кинувся до непритомного. Дістав з кишені ліхтарика, посвітив на зіниці. Обидві синхронно звузилися. Нащупав пульс на шиї, пропальпував живіт.
– Здається, все гаразд, не враховуючи гулі на голові. Не рухайте ним, треба вивести його із цього стану!
Із снігу витягли зламану лижу.
– Антонові тут обидві! – помітив Володимир. – Це лижа Гео! Він має бути десь там.
Притиснувшись до Люби, тихо схлипувала Таня. Відчувала себе винною, бо вмовила хлопця поїхати сюди.
– Це не твоя вина, – заспокоювала її Люба. – Ти не могла знати!
– Він передчував біду!
На завалі орудували лопатами й руками десь із п’ятнадцять осіб. Приглушене тертя дерев’яних лопат об сніг і скупі, але щирі лайки, доводили Любу до відчаю. Нарешті з’явився Женя з Оксаною і одразу ж кинувся до брата. Антон поволі приходив до тями.
– Гори тебе явно не люблять, – згадуючи весняну подорож, бурмотів Женя. – Як ти? – Антон мовчав, важко переводячи погляд з одного обличчя на інше.
– Тарасе, малий прийшов до тями! – звернулася якась жінка до лікаря. – Ти хотів його оглянути!
Чоловік підійшов до потерпілого і присів:
– Ну що, юначе! Як ви себе почуваєте? Де болить? – Антон повільно поклав руку на голову. – Нічого, перестане! Ану, слідкуй за моїм пальцем! – дядько повів рукою уверх, вниз, у один бік, в інший, протягнув за поле зору. Очі стрибнули на місце – Антон застогнав. – Легкий струс мозку! Стягни з нього черевика, – звернувся до Жені. – Поворуши пальцями! – Антон послухався. Чоловік боляче стиснув мізинець ноги – юнак, нарешті скрикнув:
– Болить!
– О! Вже й мова повернулася! – пожартував. – Хлопче, ти в сорочці народився! Секунду, нехай підправлю комір! І не знімайте його ні в якому разі!
Женя із Володимиром несли його на ношах.
– Що сталося? – не вгавав брат. Антон мовчав, у відчаї намагаючись повернути голову то в один бік, то в інший, та щільний комір з намотаного на шию одягу не давав. Його щось мучило. В останню мить, коли вже Георгій виїхав з-за дерев, він побачив, що мчить у провалля, бо гори зненацька відкрилися неозорою глибиною перед очима. – Я міг розбитися! – запізнілий страх вдарив у груди. Думка про те, що Гео зупинив його ціною, можливо, власного життя, не дозволяла заспокоїтися. Питав себе, нащо здалося йому виїжджати на той триклятий відріг. Дивно і страшно було усвідомлювати власну провину. – А якщо він загинув? – знову жахнувся думки. – Ні-і! – застогнав нечутно.
За кілька хвилин приглушений гомін прорізав крик:
– Нога!
Усі покинули копати і кинулися туди. За мить сніг відгребли – Георгія обережно поклали на ноші. До нього підбіг лікар. Наблизив щоку до рота хлопця – дихання не було чути. Шукав пульс, та не знаходив.
– Допоможіть мені! – гукнув. До нього підбігла жінка. Він щось сказав їй і розстебнув на хлопцеві куртку. Обоє почали штучне дихання і непрямий масаж серця. Чоловік енергійно ритмічно натискав на грудну клітку. Усі стояли, завмерши, і напружено чекали. Повільно спливла хвилина – Тетяні здалася вона вічністю, – результату не було.
– Господи! Не дай йому померти! – подумки благала. Вже закінчилися сльози, увага була прикута до лікаря, на якого була вся надія. Микола щойно сповістив, що швидка з Рахова їхатиме довго – шукають пальне, та й дорога до Ясіня ще не до кінця відремонтована після паводка – на ній не розженешся.
– Це безнадійно! – розпачливо вигукнув лікар, скидаючи руки до небес. У ту мить Георгій різко змахнув руками, роблячи глибокий вдих.
– Слава Богу! – полегшено мовила Тетяна й лікар.
– Він живий? – пересохлими вустами шепотів Антон, благально вдивляючись в оточуючі обличчя, та його, здавалося, ніхто не чув. – Скажіть хоч слово! – кричали думки. Але чоловіки лише підхопили ноші й понесли до турбази.

6
Сонце, як лише могло, так високо видерлося на небокрай, щоб поглянути на метушню біля скелі. Природа жила своїм життям, незважаючи на людські біди й тривоги. У неї були свої проблеми…
Врятований розплющив очі. Дивилися на нього незнайомі очі.
– Ти цілий? – спитав незнайомець. Георгій легким ледь-помітним порухом голови відповів „так“. – Як ти упав?
– На спину, – відчуваючи нестерпний ниючий біль у грудному хребті, вимовив юнак. – Мені паморочиться у голові і… – не доказав. Видно було лише, що відчув щось жахливе, усвідомив якусь страшну річ. Обличчя його посіріло, погляд потьмянів.
– Що, що таке?
– Я не відчуваю ніг і не можу поворухнутися, – крізь зуби мовив Гео. Лікар стис губи.
– Заспокойся, можливо, це шок! – збрехав.
– Із такої висоти? – з глибоким сумнівом сказав хлопець, посміхнувшись. – У мене замість хребців місиво! Господи!
Чоловік окинув його співчутливим поглядом, хотів висварити хлопця за передчасний відчай, але побачив той розумний погляд і осікся: Гео казав правду. Він поклав йому на руку свою долоню і промовив тільки:
– Тримайся. Все буде добре!
За півгодини приїхала швидка. Одразу ж із Ужгорода викликали нейрохірурга. Тетяна дала лікарні домашню адресу Гео і телефон. З Ужгорода вилетів вертоліт – даремно було лікареві їхати у Рахів, коли так хлопців одразу ж доставлять у спеціалізовану клініку. Через дві години потерпілі лежали у обласній лікарні. Їм зробили рентгенівські знімки: Антон і справді в сорочці народився, його відпустили вилежуватися додому, а от у Георгія на місці першого і другого грудних хребців і справді була каша. Комп’ютерну томографію мали зробити за годину, щоб уточнити характер ушкодження.

7
Коли Георгія заносили в швидку, Таня підійшла до лікаря. Той якраз закінчив пояснювати, що сталося, і розповідати результати першого огляду.
– Пробачте, – звернулася до нього, – що з ним сталося, ви можете сказати?
– Ще нічого неясно, – спробував відмовитися.
– Я його родичка! – збрехала. – Будь ласка!
– Ну добре! Але це тільки попередньо. У хлопця розтрощений хребет десь між другим і третім грудними хребцями, а, може, й вище. Я не знаю, чи вцілів спинний мозок, це малоймовірно. Якщо так, то згодом він буде здоровим, якщо ж мозок ушкоджено – нижче грудей все паралізоване…
– Боже мій! – жахнулася дівчина.
– Мені дуже шкода, ваш брат повів себе дуже мужньо, судячи із розповіді. Він справді врятував того, другого, якби він злетів з такої висоти на повній швидкості – ми його не позбирали б; ви бачили, яке там трохи далі каміння. Він таки устиг зупинити його, і вони впали на сніг, тому надія є, що спинний мозок все-таки цілий.
Тетяна, здавалось, вірила його словам (хоч він і сумнівався у власній думці), тому трохи заспокоїлася.
– Я їду з ним, – сказала Любі, – забери, будь-ласка, мої речі!
Дівчина ствердно хитнула головою: – Не турбуйся про це!
До швидкої поклали й Антона, машина від’їхала. Люба попрямувала до їхніх кімнаток. Треба було збирати своє – пообіді автобус вирушав додому. Зоставатися тут не хотілося, тому всі гуртом вирішили, що їдуть на день раніше.
Таня сиділа біля Георгія, тримаючи його за руку. Він, здалося, задрімав, виснажений і втомлений пригодою. Дівчина згадувала останні дні, коли вони були поруч і говорили про різне. Із пам’яті виплила розмова, коли вибралися із страшного підземного полону. Він ішов, про щось думаючи, як завжди, серйозний і незворушний, аж раптом промовив: „Таню, ти навіть не уявляєш, що мене жде!”
Тоді уник відповіді, але дівчина підсвідомо відчула, що мав він на увазі. А зараз сталося це. У серці коїлося щось невимовно важке й щемливе, на очі навернулися сльози, та у ту мить почула тихий благальний голос Антона, що лежав попереду:
– Таню, скажи хоч ти, як він?
– Не знаю, – відмахнулася, бо аж клубок підступив до горла, так гнівалася на нього.
– Будь ласка, скажи, з ним усе буде добре?
– Не шуми, він спить, – Тетяна не могла більше говорити, лиш міцніше стисла юнакову руку, потім почала ніжно її гладити. Сльози зірвалися з очей і впали йому на обличчя, розбудивши.
– Таня, – губи розпливлися в посмішці. Йому було хороше після уколу наркотика – ніжне тепло й невагомість розлилися по тілу і зник біль. – Я тебе не відчуваю, зроби щось, – слова лилися безглуздим потоком. Вона легко погладила його по обличчю, схиляючись.
– Заспокойся, усе буде добре, – тихо шепотіла, вкриваючи чоло поцілунками. – Я тебе люблю, все буде добре.
Щось притягло їх і відчули себе єдиним цілим. Його пересохлі вуста торкнулися її м’яких губ, віддаючи своє тепло. Час ніби спинився і спостерігав, доки вони пестили один одного. Але сил не вистачило – Георгій знову поринув у несвідомість.

8
Женя не розмовляв із Оксаною. Йому ставало важко на душі, коли раз у раз згадував, як вони кохалися, в той час як брат летів у прірву. Дивно було, що Георгій так відчайдушно його урятував. На згадку знову спливла весняна подорож у Карпати, коли Антона поранило. Гео виходив його і, можна сказати, урятував від смерті, або, принаймні, каліцтва. – Чому він це робив? – несподівано запитав себе. – Я нічого такого не зробив би заради когось! – Усвідомлення власного егоїзму було неприємним. У всьому почав звинувачувати Оксану. Коли вона несла рюкзак до автобуса, Женя люто обпалив її очима, проходячи мимо. Вона відчувала холодок з його боку. – Чому ти гніваєшся на мене? – запитувала. – Невже це моя провина, що так сталося?
У той день всі, здається, звинувачували себе в тому, що трапилося. Кожен згадав, як добре йому було в ту мить, коли Антон мчав назустріч смерті. Кожен насолоджувався: тілом, розмовою, лижуванням, природою, – а там стикалися життя й загибель.
У автобусі Люба сіла поруч Володимира. Деякий час кожен думав про нещасний випадок, а коли Рахів вже зник за спиною, зав’язалася розмова.
– Як ти гадаєш, чому Гео кинувся рятувати Антона? – поцікавилася думкою співбесідника дівчина.
– Не знаю, – знизав плечима, – може, інстинктивно?
– Ніколи не сказала би, що Гео – сміливий!
– Ми часто помиляємося в людях, не знаємо, на що вони здатні, – заперечив юнак.
– Можливо, – погодилася. – Він хороший: з ним легко розмовляти, він уміє вислухати. Зовні наче байдужий до всього – я завжди вважала його зазнайком, – але звернися до нього за порадою чи просто поговорити – допоможе. Тільки зараз, після цієї страшної катастрофи, я, нарешті, усвідомила, наскільки він любить нас, а ми його зневажали.
– Скоріше, заздрили його успіхам і талантам, – мовив Володимир.
– Мабуть, ти правий. Та чи не запізно ми це зрозуміли? Може, він потребував нашої підтримки, а ми відштовхнули його!
– З ним була Таня!
– Все одно, ми винні йому життя, я впевнена, що так само він кинувся би рятувати будь-кого з нас, не замислюючись про наслідки.
– Навряд чи…
– Чому ти так кажеш?
– Нам пощастило, що саме Антон, а не хтось інший ледь не злетів з гори!
– Чому це?
– Не знаю, але між ними існує якийсь невидимий зв’язок. Наскільки я знаю Гео, він дуже невпевнений, довго вагається, перш ніж щось вирішить, а тут – тут він діяв на рівні підсвідомості! Це мене дивує!
– А мене ні, – зітхнула. – Гео часто брав когось під своєрідну опіку. Вірніше, хтось завжди повисав на ньому і використовував його прихильність. Мені здається, тут спрацював саме цей механізм. Не знаю, що й казати, – зажуреними очима глянула Люба у вікно. – Боже, як нечутно плине наше життя. Адже ще недавно я йшла до першого класу. Яким же дурним і безтурботним дівчиськом я була! Але тоді моє життя здавалося таким великим, таким значущим – зовсім не те, що зараз: почуваєш себе нікчемою й нікому непотрібною. Спостерігаєш за батьками – вони занурені у вир щоденних турбот, одночасно думають про твоє майбутнє, завжди сподіваються на краще, щиро вірять у тебе. Господи! Як же боляче, коли довіра їхня не виправдовується! Тоді забувають про всі межі, б’ються за тебе всіма способами, аби лише досягти мети. А ти все одно відчуваєш себе непотрібом, не маєш заради кого жити: тільки заради них, мами й тата. Хоч так хочеться віддати себе за кохану людину. Може це і є змістом нашого життя – самопожертва? Як ти думаєш?
– Так, жити заради іншої людини благородно, але коли вона теж існує заради тебе, – з ноткою гіркоти сказав Володимир.
– Тебе покинула дівчина?
Юнак не хотів розмовляти на цю тему. Люба терпляче заохотила його, хотіла – вперше хотіла – взяти турботи чужі на себе, допомогти розвантажити душевний тягар. Володимир здивовано глянув на неї. Помітивши той погляд, вона спитала, у чому річ.
– Чесно?
– Чесно!
– Ніколи не помічав, щоб ти хотіла когось вислухати.
Неприємний холодок пробіг по спині. Відчувала, що хлопець каже правду – ніколи не була особливо чуйною до однокласників.
– Колись треба починати, – ковтнувши грудку в горлі, відповіла.
– Вибач, але…
– Нічого, ти правий, я й справді була страшенною егоїсткою, але ніхто не казав мені цього, а дарма.
– Ти вже не егоїстка, якщо визнаєш це, – посміхнувшись, узяв її за руку.
– Дивно, але я не ображаюся за твої слова, – вголос подумала, і їхні щоки залив рум’янець. Добре, що вже темніло – починався вечір. – Погадати тобі по руці?
– А ти вмієш?
– Ніколи так не питай! Я багато чого вмію!
Гори всідалися в землю, поволі танучи за горизонтом у останніх променях сонця. Воно велетенським, вогняно-червоним диском висіло над краєм землі десь далеко на півдні. То починалися найкоротші дні року.
На сході блідо блищав місяць. Тієї ночі він наздоганяв сонце, що нестримно втікало на захід, аби вранці помінятися із ним місцями. Рідко коли видно, як повний місяць описує сто вісімдесят градусів, проходячи майже через зеніт, як сонце улітку. Особливо захоплююче вранці, коли здається, що на небі два сонця: яскраво сяє місяць на заході, а східна ділянка неба палахкотить промінням ранкового сонця – вмитого, чистого, білого. Тоді шкодуєш, що пора на навчання чи роботу.

9
Минали дні, а разом із ними зникала надія на те, що Георгій колись-таки встане і буде ходити. Знімки показували: уламки хребців змістилися таким чином, що мозок не міг не постраждати, але ніхто не наважувався сказати напевне.
У коридорі безмовно ридала мати, батько бігав за лікарями, благаючи їх щось зробити. Здавалось, єдиною людиною, котра тримала себе в руках, був Гео. Коли Таня, затримавши дихання, увійшла до палати, на ходу підбираючи підбадьорюючі слова, то не впізнала його. Спокійне, усміхнене обличчя зустріло її щиру стурбованість. „Господи! Він збожеволів,“ – пробурмотіла собі під ніс, наближаючись до ліжка. Погляди сказали все замість них.
– Не турбуйся, все зі мною добре!
– Гео, нащо? Нащо ти кинувся зупиняти його? – у відчаї застогнала.
– Бо інакше тут зараз лежав би він!
– То й нехай!
– Уяви собі, як би тоді жив я – не вибачивши собі, що не спробував врятувати його? Таню, минулого не повернути! Я зробив це! Зараз пізно що-небудь виправляти! – підвищив тон. – Я зробив би це знову, якби треба було!
Тетяна аж привстала.
– То ти це навмисне зробив? Ти не хотів жити з такою думкою? Ти хотів померти?
– Це вже занадто! – вже сердито мовив він. – У ту мить я не мав часу думати! Це було запрограмовано в мені!
– Пробач, – одночасно сказали й усміхнулися.
– Гео, що мені робити? Як жити далі? Як тобі допомогти? Чому ти такий спокійний? Я не розумію!
– Таню, я вже був мертвий, – серйозними очима глянув їй у вічі, – Бог подарував мені життя, щоб викупити, вистраждати свої гріхи.
– Які ще гріхи?!
– Виявляється їх не так вже й мало…
– Це жорстоко!
– А ми не чинимо жорстоко, коли грішимо? Подумай, коли ти гордо відкидаєш прохання іншої людини, – це не жорстокість? Чи брешеш, щоб справити враження, а пізніше правда все одно спливає на поверхню! Чи вбиваєш, хай не фізично, а духовно? Або домагаєшся дружби чи кохання, коли людина цього не хоче? Це не жорстоко?
Тетяна мовчала.
– Як… – запиналася, – як можна бути таким… таким…
– Яким?
– Таким… таким правильним! Ти не Бог!
– Тобі буде важко мене зрозуміти, але я помираю і мушу реально дивитися на речі. Я повинен розкаятися, щоб розплатитися за власні гріхи і віднайти спокій у душі для того, щоб бути там… Це мій єдиний і останній шанс! Я знаю, що не встигну накоїти вже нічого, тому дійсно можу пообіцяти, що не повторю помилок!
– Але… але… – плакала вона, – чому так скоро? Чому ти не можеш жити, як усі? Невже це так важко для Бога, невже він хоче забрати тебе від нас?
– Я не вірю у долю, ти знаєш, – гладив її м’яке волосся. – Те, що трапилося – нещасний випадок, але все одно я мушу пройти обов’язковий ритуал. Мені радісно з того, що моя любов допомогла мені звільнитися від пут гріха! Тобі немає чого про це думати зараз. Але будь уважною – не роби нічого такого, у чому потім не встигнеш розкаятися. Це моє єдине прохання. За мене не переживай – ще принаймні кілька місяців я обтяжуватиму твоє життя…
– Припини! Ти не помираєш!
– Ні, послухай, а потім я перетворюся у спогад: для когось болючий, для когось приємний. За кілька днів мені зроблять операцію – вставлять замість розтрощених хребців металеві пластини, так що Новий рік, свій останній Новий рік я зможу зустріти вдома, як і мріяв. Іди додому і відпочивай. Я лежу тут весь час, ти ж – на ногах, хоча пережила більше, ніж я.
Дівчина неохоче підвелася і, поцілувавши його в чоло, вийшла із палати. У кутку коридора, сидячи на стільчику, зіщулившись, плакала жінка. Таня знала, що це мати Гео. Підійшла ближче.
– Добрий день, – тихо привіталася.
– Та який він добрий, – крізь сльози пробурмотіла жінка, звертаючи на дівчину розпачливо-зажурений погляд зелених очей. – Ви його однокласниця?
– Так, це я вам подзвонила. Я Таня. Ми дружимо з Гео.
Жінка посміхнулася крізь відчай:
– Так от, як ви його кличете! А я думала завжди, що недочуваю… – нова хвиля сліз придушила її.
– Прошу Вас, не треба плакати, Георгій цього не хоче… – намагалася заспокоїти. – Знаєте, коли я увійшла, то не повірила очам: він лежав, мов щойно прокинувся, і усміхався мені. Чесно скажу, в першу мить подумала, що він збожеволів. Він дуже сильна людина. Повірте, Гео виживе, і все буде добре.
– Дякую, але я вже втратила надію. Ми з чоловіком щойно розмовляли з хірургом: якщо все пройде найкраще, і ми забезпечимо йому всі умови, Георгій протягне не більше року… Господи! Я не можу!.. У нього травмовані нирки і селезінка. Після операції, сказав лікар, найбільшою проблемою стануть пролежні, а вони неодмінно виникнуть. У нього зупинилося серце, і після цього воно ослаблене. Я не знаю, що робити! Я не знаю, чому так сталося, навіщо це сталося?!
– Гео врятував життя людині.
– Де ж ця людина? Де той, заради кого мій син розплатився майбутнім? Якби це була справді людина, вона була би тут, поруч, підтримала його і… і просто подякувала б! Так, я не зустріну його з розкритими обіймами, але треба мати краплю совісті й співчуття!
– Можливо, він боїться. Я поговорю з ним…
– Не треба, він повинен прийти сам, – обірвала її жінка і, не в змозі втримати нових сліз, додала: – Краще б йому зовсім не приходити!
Таня не могла заспокоїтися, прийшовши додому.
– Боже, а якби це була моя дитина? Чи витримала б я, чи пережила? Чи змирилася б я із цим? – На згадку чогось спливла хвилина, коли Гео почав дихати, і тоді почула за спиною, як із Миколою сперечався працівник турбази щодо поламаних лиж. Хлопцеві вдалося закрити тому рота солідною купюрою, і він одразу ж змовк. Згадала, як їй стало неприємно від того, як лють прокидалася в душі, але не мала часу на неї, тому проковтнула, а інакше точно дала б гідну відповідь тому виродкові. – Як у нього в той момент язик повернувся сказати таке? – дивувалася. – Нехай би вже потім, коли ситуація проясниться, і життя потерпілих буде в безпеці. Невже можна бути таким черствим і байдужим до чужої біди? – Одразу ж згадала Антона, який не зайшов до Георгія сказати слово подяки і підняти йому дух, змусити його жити, а не думати про смерть. Відчувала, що друг її зламаний і розтоптаний, але по-своєму щасливий. – Як так могло статися? – переймалася питанням. – Може, це була перша реакція психіки у відповідь на непосильне, незрозуміле їй повідомлення?

10
Швидко спливали хвилини. Годинник на тумбочці безупинно цокав, відлічуючи час. Все навкруги поспішало, неслося, пливло у безодню четвертого виміру, непомітного і такого реального, що будь-що інше здавалося казочкою у порівнянні з ним. Цокіт боляче вдаряв у скроні, вкриті дрібними крапельками поту. Мозок усе вслухався у той поспіх, з жахом усвідомлюючи, що наближається кінець. Тук-тук, тук-тук, – лунало звідусюди.
Георгій напівлежав на широкому ліжку, вкритий до пояса ковдрою. Жахливе відчуття відсутності, відчуття порожнечі, пустоти переповнювало його. І, водночас, дивна тіснота стискала серце. Здавалось, тіло втиснулося у маленьку кульку, що підступала аж до горла, зробивши його ліліпутом із величезною головою. Він потягнувся рукою до живота, але вона мимохіть впала набік, не слухаючись команди мозку. Сльози підступили до очей. Спробував зосередитися на тому рухові і повільно підніс тремтячу руку над собою, неймовірними зусиллями опустив її на живіт і…
Хвилею вдарила кров у голову, хоча знав, що нічого не відчує, що торкатиметься чужого предмету, чужого тіла, яке йому вже не належить.
Гаряча сльоза попливла по обличчю, даруючи таке бажане відчуття дотику, і, огинаючи підборіддя, спустилася на шию. Щемливий лоскіт заплющив очі, і полилися одна за одною, як подих за подихом, солоні сльози.
Непомітно погляд помітив той день, коли вперше побачив Антона. Такий схожий на брата – майже неможливо було їх розрізнити – чому він видався іншим, особливим, рідним, наче його спеціально прислали небеса, щоб віднайти душу, втомлену самотністю. Лише зараз бачив те, що підсвідомо ввійшло в думки: його ходу, його рухи, погляд, розмову-у-у-у!.. боляче! – скрикнуло тіло, ножем уп’явшись у груди. Як йому хотілося підійти, самому познайомитися – подумки не бракувало сміливості – але щось… не щось, а клята гордість і сором’язливість (чого?) не дозволили, закрили двері перед серцем на замок, гучно клацнувши ним перед самісіньким носом. – Не руш! – скомандувала вона. – Чекай! – І він чекав: чого, не знав сам, але тліла надія, обманлива, що все відбудеться так, як треба. Але не ставалося. День минав за днем, як зараз втікають хвилини його життя, та доля мовчала.
– Чому?! – кричала надірвана душа. – Чому я не можу просто підійти? – Та гордість тільки гордо мовчала, не дозволяючи жодного зайвого слова. – Ідіот! – кричав сам до себе, але вона не слухала, не чула і не хотіла нічого знати.
– Дурниці! Дитячі забаганки!
Сльози струміли донизу, вже на животі блищали вологою стежинки, та він не відчував їх прохолодного доторку. Йому хотілося обіймів, хотілося тих рук і тих… губ – не боявся вже зізнатися самому собі. – Чому тепер? – питала душа. – Нащо вже? Нащо, коли все скінчено: не сьогодні, так завтра; не завтра, так… Але все одно дуже скоро… Занадто скоро… – шепотіли пересохлі губи.
Поруч сиділа мати. Погляд її, скам’янілий, дивився на нього, намагаючись хапати кожен подих безсилого тіла, дихати замість нього, жити ним щомиті, не відриваючись. Вона наче читала його думки і розуміла, хоч і не чула змісту.
– Я люблю тебе, – крізь дрімоту шепотіли вуста йому, а мати схапувалася з місця і шепотіла неживим голосом.
– Я теж люблю тебе, синочку мій, Господи, чому тут лежу не я, а він? Чому Ти не покарав мене, а дозволив йому помирати тут, – нечутний стогін злився з його шепотом.
– Я люблю тебе! – повторював він крізь напівсон, обіймаючи його міцні плечі і руки, вперше дозволивши собі це навіть подумки. – Я люблю тебе! – торкався палаючих вуст, відчуваючи кожен його подих. Та раптом відчув, як образ той зникає, розчиняючись в темряві, що згущалася, простір навкруги тьмянів, чорніючи. – Ні-і! – слабкий стогін прорізав тишу. – Не треба! – ридання перехопили дихання. – Не йди-и!
– Не плач! – обійняла його, гладячи по голові. – Це лише страшний сон! Вже все скінчилося! – шепотів мамин голос.
– О мамко! – схлипнув, відчуваючи себе малим, коли міг сховатися за неї, за рідну неньку від усього злого.
– Все, все, – заспокоювала вона, хоч у серці палало пекло, – ти зі мною, не бійся нічого!

11
Вже через кілька днів Антонові полегшало, різь у очах зникла. Дивувався сам, як так легко відбувся. Про Георгія знав лише одне – він живий, але в лікарні. Що робити, як бути, – не знав. Рідні й друзі мовчали, навіть не зачіпаючи тієї теми, наче оберігаючи його від правди. Увечері за столом вже почув першу оцінку однокласника сім’єю: що той – ходяча небезпека, через нього одні неприємності. Провідну ноту у таку думку вніс Женя. Антон не сперечався. Через кілька днів він був твердо впевненим, що якби не Георгій, нічого б не сталося. Впевненість переростала в почуття, почуття деградувало до емоції. Хотів ненавидіти його, але щось заважало. Хотів позбутися нав’язливого і незрозумілого Гео, нерозгаданого прагнення його.
У школі всі зустріли його як героя – усі, крім Тані. Та ще й Люба з Володимиром не вітали хлопця захопленим поглядом і не підтримували Женевої версії, перекрученої й переламаної. Поруч нього стояла Оля, радісна, що повернувся до неї, зачаровано слухаючи слова коханого.
– А звідки ти знаєш? – раптом запитала Женю Люба. Оля зблиснула очима. – Тебе ж там не було! Ти…– Володимир різко підвів погляд і стрельнув в неї: – Не кажи! – Люба підхопила той погляд, щось збурилося всередині неї, хотіла плюнути й розповісти, але очі її зустріли по дитячому довірливий погляд Ольги, тому промовчала. – Чому б не розповісти, що сталося з Гео? Ти так розмальовуєш тут Антонові страждання, наче він найбільше потерпів!
Таня все ж зважилася і поговорила з Антоном. Переконувала, що йому треба відвідати Георгія.
– Вам потрібно поговорити, – казала йому, – зрозумій, для нього тепер кожна зустріч остання!
Із важкою ношею повертався додому. Думав над словами дівчини, страшно ставало, як думав, що Гео може залишитися калікою на все життя. Почуття провини дедалі більше гнітило і бентежило серце, що несподівано прокинулося і змусило поглянути на речі зовсім з іншого боку.
– Чи зміг би я так? – питав себе знову і знову. – Чи вистачило б мені сміливості піти на незбагненну самопожертву заради... нього? А хто він мені? Господи, навіщо Ти робиш таке зі мною?
Душа підказувала не відмовляти Тетяні і провідати однокласника. Попросив її піти з ним.
У коридорі лікарні вони стикнулися з юнаковою матір’ю.
– Це Антон, – представила його жінці. Від погляду її той опустив очі. А вона, змірявши його тужливим променем заплаканих очей, знесилено промовила:
– Я вірю, що ти… вартий того, щоб тебе врятувати, інакше мій син не зробив би цього. Запам’ятай, відтепер ти несеш у собі два життя: своє і Георгія. Ніколи… ніколи цього не забувай!.. – Голос її зірвався.
Дівчина першою увійшла до палати. Георгій зустрів її з радістю:
– Чому тебе так довго не було? У мене новина: зараз мене оперуватимуть. Прилетів нейрохірург із Києва. У тебе є півгодини! Я вже під кайфом – мені щойно зробили премедикацію – яке дивне слово!
– Привіт! Що тобі принести після операції?
– Плейєр і записи Таї Повалій! Щойно чув її по радіо – дивовижний голос, збуджує до життя, до боротьби, підносить тебе увись! Принесеш?
– Добре, – зітхнула Таня, не дуже радіючи ейфорії хлопця, розуміла, що це лише дія ліків. – Гео, у мене сюрприз для тебе!
– Який? – здивовано звів брови. Дівчина підійшла до дверей і відчинила їх. У палату зайшов Антон. Таня непомітно вийшла і зачинила двері.
– Привіт, – почав розмову Антон. Гео сидів, приголомшений. – Як себе почуваєш?
Георгій вдихав часто й захоплено, не вірячи очам своїм.
– Боже! Ти все-таки подарував мені це, – пробурмотів нечутно, розкривши від несподіванки рота. Антон, пітніючи, присів на край ліжка.
– Таня розмовляла зі мною, – знову почав він, не дочекавшись відповіді, – і багато розповіла про тебе, – його мова час від часу обривалася. – Хочу попросити пробачення…
– За що? – обірвав хлопець, дивлячись на нього божевільними очима, а серце не вірило, що той сидів поруч, хоча й винувато відводив очі вбік, зустрічаючи його погляд, такий захоплений і залюблений, попри все, що сталося.
– За усе, – розвів руками. – Я був… я несправедливо тебе уникав, бо… Я… я боявся тебе, твого погляду…
– Мені тільки-но ввели наркотик, – посміхнувся Гео, а очі казали: – Я люблю тебе!
– Так, – нервова усмішка осяяла його обличчя. – Я не про це! Ти дивовижна людина. Я б не зміг так!
– Як? – втрачаючи контроль над собою, Георгій почав шпигати, а душа кричала: – Я люблю!
– Ти був правий, коли сказав, що я тебе лише використовую. Але, повір, це сталося потім, коли вони… Боже!.. ті придурки тебе оббрехали… а я… я, як останній ідіот, повірив їм!
– Спинися, я не тримаю на тебе зла! Ти зробив те, що мав зробити, – в кутиках очей зблиснули краплі сліз.
– Пробач, я мав щось сказати, а не уникати і використовувати тебе!
– Тепер уже й не використаєш...
– Боже, не кажи цього, я відчуваю себе винним у всьому! – його очі зблиснули відчаєм. – Якщо з тобою станеться щось – я не зможу вибачити собі!
– Ти повинен вибачити, раз вибачаю я! – казав у півсні, а горло нечутно шепотіло: – Вони все-таки не помилилися, може…
– Але…
– Дай мені руку! – активно, немов повний сил, сам схопив вологу долоню. – Мені було приємно слухати тебе, твої злегка хвалькуваті оповіді! Не звинувачуй себе – я сам у всьому винен! Така людина, як ти, – я все-таки не помилився, ти людина – трапилася мені вперше у житті. У мене не було друзів, до яких я почував би щось більше, ніж звичайну прихильність. Ти був мені улюбленим братом, сином, ідолом – думай, як хочеш, – заради цього почуття варто було віддати душу! – хлопець на мить замовк. – Знаєш, – він запнувся. В голові блукали думки, так хотілося сказати, що любить, що потребує його підтримки, що не може жити без нього, але язик заплутався, і, витримавши паузу, слова полилися зовсім не ті. Ні, не дозволив собі вимовити те, що могло б знищити Антона, залишити в душі його слід на все життя, відштовхнути від людей. Він мусив пам’ятати Гео не таким: – Лежачи тут, я нарешті прочитав Євангеліє і знайшов підходящі слова для свого стану. Це слова Ісуса: „Ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх. Ви друзі мої, якщо чините так, як я вам заповідую.“ Добре сказано! Візьми цю книгу – прочитай! Коли буде тобі важко – відкрий її і знайдеш там вихід із тупика. І не смійся з моїх слів, я знаю, вони здаються тобі неприродними. А втім, колись ти сам зрозумієш. Проживи і моє життя – я вже його втратив – проживи його так, як би хотів... хотіли... – На товстий томик впала сльоза. До палати зайшла медсестра:
– Пора!
Антон підвівся з краєчка ліжка, його тепла рука вислизнула з напівмертвих рук Гео, несучи в забуття, забираючи його із собою. Здалося, що життя покидає його – повільно, але відчутно. Антон дивився йому в очі, не наважуючись відвернутися, відчуваючи, що то останній свій погляд дарує йому, своєму рятівнику. Двері зачинилися, медсестра покликала на поміч санітарів, щоб переклали хворого на каталку. Мати цілувала його на прощання, батько казав заспокійливі слова, обнадіюючи його. А Георгій дивився на напіввідчинені двері, в яких бачив постать Антона, не помічаючи нікого навкруги, і знав, що не побачить його вже ніколи. У вухах лунали слова Тані, сказані в автобусі: „Не мучся тим, ти ж просто любиш. Від любові не страждають…” Щось важке навалилося на груди, стискаючи і без того обмежене тіло, заважаючи дихати. „Від любові не страждають…”

12
Таня разом із Антоном вийшли надвір. Сипав легенький сніжок, припорошуючи дерева білим вбранням.
– Операція буде довгою, – сказала Таня. – Ходімо на набережну! – Вони проходили повз магазини і будинки, дерева схиляли заспане гілля над їхніми головами. Вирішили піти до непрацюючого фонтану, що біля драмтеатру. – Він не ходитиме, – раптом вимовила Таня. Антон стрімко звів погляд. – Гео лишиться прикутим до ліжка. Лікар сказав сьогодні... – Хлопець мовчав. Щось незбагненне діялося всередині нього. – Шок минув, але спинний мозок ушкоджено, і це вже стовідсотково... Ніякої надії... – Кожне слово врізалося в голову. – Ви поговорили?
– Так, – похмуро відповів той, – і я, нарешті, усвідомив, що весь час помилявся і був просто боягузом.
– Ти і тепер боїшся, правда?
– Так, – неохоче визнав, – боюся, бо не можу зрозуміти сили любові. Досьогодні вона була для мене чимось казковим, вигаданим, неіснуючим, – а зараз я знаю, що вона існує, і страшно мені. Бо не зможу підкорити її!
– Ти так нічого й не зрозумів, – із жалем у серці сказала дівчина, – любов не треба підкоряти, потрібно підготувати для неї ґрунт у своїй душі, і вона сама зійде до тебе, сама з’явиться і полонить тебе – та, сильна, неозора, безмежна!
– А коли, коли вона прийде? Чи довго її чекати?
– Кожному своє! – гукнула, відбігаючи убік, де сніг білів незайманою гладдю.
– Що ти кажеш? – не почув.
– Кожному своє! – радість увійшла в її душу, сонце розірвало сірі хмари, прорізавши простір золотом світла. Антон усміхнувся:
– Дитя!
Коли вони повернулися до лікарні, операція закінчилася. Георгія перевели в палату інтенсивної терапії під постійний нагляд реаніматолога.
Спливали години. Одягнувши білі халати, однокласники пройшли в палату.
– Він уже мав прокинутися, – прошепотіла дівчина на вухо Антону. У ту мить Георгій ворухнувся і розплющив очі. Мати кинулася до нього і схопила за руку. Раптом він глибоко вдихнув і наче злякався.
– Що, що з тобою? – тривожно спитала жінка.
– Нічого, – видихнув, – мамко моя люба, пробач мені, але мене вже чекають… – Прощальним поглядом він обвів присутніх. Очі його зупинилися на маминому обличчі, прозора сльозинка заблищала на гладенькій щоці, – він прошепотів: – Мамочко…
Серце його завмерло, тільки очі гледіли теплим вогнем любові. Стогін прорізав ту мить. Лікарі кинулися до хворого, відриваючи прикипілу матір від нього. Мов крізь туман, дивилася на світ, повільно осідаючи на землю. Антон із Танею підхопили її. На їх обличчях завмер розпач…
Антон ішов містом і плакав. Байдуже було, чи дивляться люди, байдуже, що скажуть удома. Зайшов до квартири, обережно причинивши двері – зникніть усі! не чіпайте мене! – Женя саме кинув слухавку і зі злостю вигукнув: – Дурепа!
– Дзвонила Оля? – спитав приреченим голосом.
– Дзвонила, ідіотка!
– Вона любить тебе, дурню! – прохрипів у відповідь. Євген, ошелешений, провів брата поглядом до кімнати.
– Що сталося?
– Відчепися! – Антон закрив за собою двері. Скинув кофту, розстебнув верхній гудзик на сорочці, що заважав дихати, і сів за стіл. До кімнати зайшов Женя.
– Що з тобою?
– Він помер... – глухо пролунали слова. Витяг із внутрішньої кишені куртки томик Біблії, подарований Георгієм, і розгорнув навмання. Ковзнув очима по рядках і, вражений, прочитав:
– Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! Ніколи любов не перестає!

© Юрій Корсак, 2011