ПОДОРОЖ У КАЗКУ - Глава 2. Безвихідь

1
Повільно згасали зорі. На сході почало світлішати небо. Грайливо лоскочучи засніжені вершини, з горами вітався свіжий ранковий вітерець,...
Георгій умив обличчя мокрим важким снігом, і дрімота покинула його. Механічно глянув на годинника – четверта десять.
Чорнота ночі швидко танула. Ранкове сяйво весело і яскраво пронизувало простір. Здавалося, земля от-от здійме груди і вдихне ранкової свіжості й прохолоди.
Підняв з долівки рушницю. Заряду вистачало на кілька пострілів. Не знав, що робити, за що братися. Нещадно нудило від голоду. Згадав, що звідучора нічого не їв. Нервове перенапруження зігнорувало позиви шлунка, воно їх просто заглушило. Але сьогодні… Бодай скоринку чорного хліба, бодай травинку, аби лише вкинути щось до рота.
Прудко спустився в долину. Вирушив за течією річки, маючи надію дістатися до місця їхньої стоянки. Було зимно. У темний видолинок ще не встигло заглянути сонечко, його затуляла протилежна гора. Вологий туман, заховавшись тут, розлючено обпікав шкіру, не бажаючи фатальної зустрічі з сонцем.
Минула година. Георгій полегшено зітхнув, запримітивши темну хатину на білому тлі снігу. Різко й незвично голосно скрипнули двері. Усі речі лежали перекиданими, рюкзаки були скидані докупи, вогонь давно згас.
Вибрав наймісткіший із рюкзаків – повикидав звідти все – поклав ковдру і ліжник, три буханці хліба, сім або вісім консервів, ножа, кілограмів три картоплі, кілька цибулин, газети для розпалювання вогню та дещо інше. Все запакував і зав’язав. Із насолодою поїв: голод трохи вгамувався. Глянув на годинника – п’ята сорок. Висадив рюкзака на плечі, причепив до нього рушницю, в одну руку взяв казанок і рушив назад. – Доведеться зачекати із „візитом“ до села, – із жалем подумав. О пів на восьму Георгій вже стояв під велетенською горою, на яку треба було вилізти. Плечі аж розламувало, тож сів перепочити. – Господи! І навіщо ж це я роблю? – промовив. – Бо люблю…
Ти мій смуток і біль, не щезай –
Залиши мені марево мрій…
– Ні! Не те! – прийшов до тями. – Яка ж я наївна дитина! Боже, все переплуталося в голові, я вже не знаю, хто я! Навіщо я це роблю? – Підвівся і рушив нагору. Увійшов до печери, скинув із пліч важку ношу. Женя ще спав. – Скільки можна дрихнути? – подумки гукнув йому. Підійшов до Антона. Температура була невисокою, хлопець спав.
За десять хвилин біля входу в печеру палало полум’я, у казанку танув сніг, руки вправно чистили картоплю. Від потріскування дров прокинувся поранений. Розплющив очі й оглянув напівтемну печеру. Погляд його спинився на опущених повіках Георгія. Останній наче відчув той дотик і підвів очі. Два погляди стрілися. У сірих очах Георгій прочитав усмішку (Антон згадав, що коли прокинувся минулого разу, то застав за такою роботою Таню!) – карі очі слали Антонові молитву. Тільки він навряд чи її почув…

2
Ще не розвиднілося надворі, як полонені вже прокинулися. Звабливий аромат їжі лоскотав шлунок. Свинцева втома, що приспала їх учора, не відступала – так хотілося ще трішки поніжитися в теплому ліжку, під теплою ковдрою. Але голод теж не дрімав. Першою не витримала Тетяна. Рішуче розплющила очі й різко сіла. Коли запаморочлива мла розвіялася перед очима, дівчина побачила стіл, накритий безліччю різноманітних страв. Хоча ні – не було м’ясних і рибних. – Що це? Орден вегетаріанців? – запитала себе подумки. – Чи веганів? – на столі не було жодного тваринного продукту, але одразу ж відмовилася від останнього припущення, бо помітила грудку сиру – білого, свіжого – який непомітно лежав у самісінькій гущаві розмаїття барв. Недовго думаючи, дівчина взялася до сніданку. Намагалася стримуватися, не переїдатися – цілий же день нічого не їла – але голод був сильнішим. Після трапези лежала непорушно на ліжку й погладжувала живіт, щоб їжа швидше перетравлювалася. Їй стало смішно: – Схожа на удава, що проковтнув свою жертву і лежить мертвим грузом, допоки остання не перетравиться!
Але сміятися теж було боляче, тож дівчина несподівано для себе заснула. Вона не підозрювала, що сон її викликаний не лише втомою… У ту ж мить двері нечутно розчинилися, й до кімнати увійшла людина у білому одязі з дерев’яною коробочкою. Якби дівчина не спала, то упізнала б його – того, хто захопив їх до свого „раю“. Він швидко підійшов до неї, посадив у крісло, відгорнув волосся на голові вперед, схилив її туди ж. У руках зблиснуло щось схоже на шприц. Впевненим рухом увів голку під потилицю і швидко витяг її. Місце уколу обробив якоюсь речовиною і підправив зачіску. Після цього поклав Тетяну назад у ліжко і вийшов із кімнати.
Подібна історія повторилася з усіма, хто потрапив минулого вечора до „раю“.

3
– Сліпий у себе? – запитав на ходу Галіт, проходячи повз вартових.
– Так!
Натис червону кнопку біля входу. На троні заблимала червона квітка. Людина у білому похапцем натискала клавіші на троні у вигляді пелюсток, листочків, геометричних фігур. Їх призначення було невідомим, і треба було добряче попрацювати, щоб запам’ятати його. Підвівши погляд вперед, можна було помітити, що на чотирикутній платформі посередині зали то з’являлися, то зникали якісь написи, малюнки, графіки.
Не дочекавшись відповіді, Галіт знову – вже сильніше – натис на червону кнопку дверей.
Сліпий – людина у білому – припинив свої дії, сів на трон, попередньо сховавши дерев’яну коробочку у виїмку в підлозі, й натис кнопку на нижній поверхні підлокітника. Двері безшумно розчинилися. До зали увірвався чорнобородий. Обличчям пашіла лють. Впевненими кроками він попрямував до трону.
– У чому справа, Галіте? – здивовано звів брови Сліпий. – Ти чимось незадоволений?
– Незадоволений!? – перекривив Галіт. – Та я киплю від гніву! Ви обіцяли дівчат моїм людям і мені!
– Я передумав, – спокійно відповів той, – вони мені ще знадобляться.
– Що це означає?
– Гадаю, питання вичерпане!
– Ах ти ж гадино! – спалахнув чорнобородий. – Та я тебе задавлю одним ударом! Ти!..
– Стій! – різко витягнув руку вперед Сліпий. – Стій, бо буде гірше!
– Гірше? Та ти хто такий?! Думаєш, якби не ти, ми б не вижили?
– Тебе б уже давно розстріляли, Галіте! Ти вбивця! Всього лише вбивця, і ти знаєш, що тут для тебе єдине сховище, єдиний притулок! Ха-ха!
Галіт загрозливо наближався до нього. Останній блискавично натис певну комбінацію клавіш – сходи перевернулися боком, розчулося голосне шипіння, і з невидимих шпарок ринула вода, – Галіт забалансував, намагаючись втримати рівновагу, але чоботи зіслизнули вниз, він впав на живіт і з’їхав донизу на прямокутну платформу. Ще кілька клавіш – платформа похилилася набік і тіло зникло у темній розщелині.
Сліпий вдоволено плямкнув долонею по зеленому листку червоної троянди і зала відновила попередній вигляд.
– Дівчат йому запрагло! – зі злостю процідив він крізь зуби. – Що ж, доведеться потерпіти! А зараз – до праці!

4
Галіт скотився донизу по твердих сходах, боляче вдарившись головою об підлогу. Він знав, що на нього чекає, тому навіть не пручався, коли двоє здорованів підхопили його попід руки й потягли довгим коридором-печерою, що змієм звивалася підземеллям. На голову виплеснулося відро холодної підземної води. Галіт поволі звів погляд угору.
– Чорт, це ж Галіт! – вигукнув здоровань, скликаючи решту братії. – Як ти тут опинився?
– Сліпий не в дусі, – відрубав той, не відчуваючи в їх голосах співчуття.
– Замовкни! Тепер і ти такий самий, як і ми!
– Він уже збожеволів! – перелякано вигукнув чорнобородий, відштовхуючи від себе чоловіків. Ті завмерли, зачувши його мову. Галіт скористався моментом і продовжив:
– Чесно кажучи, мені не подобається те, що він робить. Може, досить вже терпіти його забаганки?
Охоронці промовчали, але видно було, що вони згодні зі словами ватажка. Галіт знову відчув свою владу.
– Ви забули, скільки наших людей зникло за всі ці роки? Сапфір, ти ж був один із перших, хто тут з’явився? А де ж твої побратими? – Люди продовжували мовчати, але Галіт побачив, як забігали їхні погляди, як руки постискали до болю те, що в них було. – Ви хочете опинитися на їхньому місці?
Один із них, немолодий вже чоловік, здалека промовив до чорнобородого:
– Галіте, Сліпий давно вже втратив владу у підземеллі, його ніхто не слухається і ніхто йому не підкоряється. Ми, – він обвів поглядом присутніх, всі стали у щільніше коло, – ми вже давно хочемо обрати собі нового командира. Сліпий все частіше влаштовує непотрібні і незрозумілі вилазки, які ставлять під удар багатьох з нас. У останній операції загинуло шестеро наших братів. Ми думаємо, він хоче знищити нас і забрати всі коштовності собі. Може, ти не помітив, але останнім часом ми видаємо на-гора менше і менше камінців. Решта залишається тут.
Чорнобородий ошелешено зиркав по боках, не розуміючи, чому цей чоловік розповідав йому все це. Він глибоко вдихнув і спитав: – То й що?
Охоронець переглянувся з присутніми і сказав: – Ми хотіли, щоб ти очолив нас і допоміг повалити Сліпого, але зараз…
Відверте зізнання, що його зробили охоронці з копалень, привело Галіта у неспокій. Вони дуже ризикували, розповідаючи йому про свою затію, тому зрозумів, що ситуація занадто серйозна, щоб нею нехтувати, і одразу ж обдумав можливі варіанти. По-перше, він справді зможе перемогти Сліпого й перебрати владу до своїх рук. По-друге, зрадивши їх, можна буде на поганий кінець вислужитися перед володарем і повернути собі прихильність. Йому непогано жилося при Сліпому, тому, чесно кажучи, він не був налаштований так радикально, як рудники, а ідея прислужитися Сліпому була дуже звабливою, до того ж він знову його принизив. Чорнобородий обвів присутніх пильним поглядом, втягнув носом повітря і вимовив:
– Зараз нічого не змінилося! Сліпий невдовзі пересердиться і покличе мене до себе – нікуди не подінеться! А я, – він запнувся, – а ми цим скористаємося!
Десятки вдячних поглядів звернулися до нього, рудокопи весело вітали новообраного ватажка, покладаючи на його персону великі надії, повністю довіряючи йому, бо вибору не було – Галіт був єдиною достатньо наближеною людиною до Сліпого і знав найбільше як про самого господаря, так і про його плани. Всією зграєю почали складати план дій, який найближчим часом мали впровадити в життя. Вирок Сліпому був однозначним – смерть!
Звуки кроків перебили їхні веселощі. Охоронці притихли. Один із них, блискавично зметикувавши, наніс потужного удару в обличчя чорнобородому. В ту мить до них зайшов наглядач.
– Сліпий хоче бачити Галіта! Приведіть його!
Чорнобородий підвів голову і злостиво усміхнувся закривавленою посмішкою: стратегія почала переростати у тактику, і її слід було розпочинати втілювати негайно.

5
– Що зі мною? – прошепотів Антон і зробив спробу підвестися. Притомність так раптово повернулася до нього, наче вистрибнув із величезної глибини. Картина перед очима прояснилася і побачив Георгія, що в цю мить обернувся на шурхіт.
– Лежи! – гукнув він. – Не смій вставати! Рана може відкритися, лише цього бракувало! Спокійно лежи, зараз буде готовий сніданок. Трохи потерпи!
– Чому ми тут?
– Іншого місця не було поблизу, а надворі снігопад. Тебе треба було терміново рятувати, та й узагалі, чим тут погано?
– Де Женя?
– Спить!
Поранений замовк. Георгій тремтів. Його завжди кидало в піт при розмові з ним. Чому – не знав. Так хотілося підійти ближче, торкнутися до рук його і заспокоїти. Але відчував якийсь холодок по відношенню до себе з боку однокласника. Чому він залишався таким… таким чужим, адже доля звела їх у важкий момент, за всіма законами природи їх мала об’єднати єдина мета, але… Але Женя продовжував спати, а Антон зрідка спрямовував осудливий і звинувачувальний погляд у його бік. Здалося в ту мить, що небеса відступилися, і залишився один-однісінький на цілому світі без нічиєї підтримки й опори. – Чому? – спантеличено питав Бога. – Чим я завинив перед ними? – І раптом у голову вдарила тривожна думка: вони звинувачували його у всьому, що трапилося, не приймали його турботи через образу. – Але як я міг знати, що трапиться щось подібне? – спитав себе. – Чи вони думають, що все підстроєно зумисне? – За мить відкинув цю думку. Не міг Антон знати! Хіба що у найглибших здогадах. А, може… – Що ж, доведеться триматися холодно й байдуже! – думка про це обпалила серце. – Доведеться!
Поранений непорушно лежав, не знаючи як почати розмову.
… Їжу було зготовано. Георгій стояв біля вогнища, не знаючи, як учинити: чи самому годувати пораненого, чи будити Женю. Зрештою, голосно гукнув: – Підйом! Сніданок готовий!
Женя позіхнув і протягнувся. Перекинувся на інший бік і знову задрімав. Георгій наклав у миску страву і підійшов до Антона. Мовчки, без слів, допоміг йому сісти, підклав під спину м’яку ковдру, так що поранений міг спертися на стіну печери. Юнак почав жадібно їсти.
– Не поспішай! Повільніше, дай шлунку добровільно сприйняти їжу, інакше він здійме повстання! – жартуючи, але цілком серйозно мовив Гео. – Женя! Підводься, досить спати! Їж і думай, що робити далі! Пустому шлунку вірити не можна.
Антон їв і дивувався: що сталося із трагічним і віддаленим від усіх Георгієм, звідки з’явилися ділові нотки. – Невже ти не відчуваєш фальші? – дивився на нього спідлоба Гео і дедалі більше розлючувався. – Лежебок! Валяка! Лежень! Підйом, я тобі кажу! – голосно гукав юнак, а серце аж підстрибувало від люті. Женя неохоче підвівся.
– Чого горланиш, як у казармі? – скривив усмішку. – Давай їсти, бо вмираю!
За мить Георгій мовчки споглядав, як брати-близнюки безмовно поїдають сніданок, просячи добавки, і ставало смішно йому від цього видовища.
Час збігав, мов крізь дірявий горщик, треба було діяти, а не сидіти, склавши руки. Бо час не чекав…

6
Тетяна глибоко позіхнула. У неї страшенно боліла голова. Розсіяне світло кімнати обпікало очі, нестерпно хотілося спати.
– Досить! – сказала сама до себе, підійшла до умивальника й освіжила обличчя кришталево-чистою водою. – Мрії збуваються! – подумала. – Як я хотіла одного ранку вмитися нехлорованою, несмердючою водою! І це сталося! – Глянула на стіл – їжа стояла вже інша, свіжа, незаймана. Випила склянку соку. Раптом почувся стук у двері. Тетяна зраділа: – Увійдіть! – Двері безшумно розчинилися, й до кімнати увійшов Сліпий. – Здрастуйте, отче! – звернулася до нього, будучи твердо впевненою в існуванні цього сану. А він і не став її розчаровувати, запросив на прогулянку й розмову. Дівчина намагалася триматися бадьоро й невимушено, але в душі пильно стежила за кожним його порухом, кожним зроненим словом. Нарешті вона покинула кімнату, де почувалася, як у клітці. – Я вже ближче до волі! – подумала.
Сліпий завів Тетяну до зали. Спогади про вчорашні пригоди навіяли неприємний осад. Володар непомітно для неї натис кнопку. Блакитного кольору стіна відсунулася, за нею з’явилася прозора, мов кришталь, і повністю безбарвна. Потім і ця відсунулася убік. Він підвів її до краю провалля – чому покірно слухалася? – дівчина мимоволі схопила його за руку.
– Не бійся! – лагідно мовив він. – Поглянь удалину – що ти відчуваєш?
Тетяна підвела погляд. Зір губився в неозорому просторі білих вершин, пологих полонин і неба, що велетенським куполом чіплялося за піки.
– Благоговіння, – тепло полилися перші слова, і Сліпий відчув надзвичайний оксамит її голосу. – Стоячи тут, на такій висоті, на краю провалля, в легкому одязі… Мені солодко.
– Тобі холодно?
– Трохи змерзла, – не роздумовуючи, мовила дівчина. Їй запраглося бути відвертою з цією людиною – не знала, чому: – Світ такий великий і… – не могла відшукати вдалого слова.
– Святий, – підказав він.
– Так, святий, – відчула раптом синхронність душ, легку спорідненість, яка одразу ж розтанула. Сліпий накинув їй на плечі невагоме довге панно, допоміг закріпити його на шиї. Руки його торкнулися її шкіри. Грайливий вітер почав ніжно перелистувати кожну складку накидки. Панно трепетало, немов крила птаха, здавалось, вона от-от злетить!
– Поглянь униз, – скерував її чоловік. Тетяна опустила очі, а серце налилося страхом. – Що ти відчуваєш зараз?
– Переляк, – тихо мовила вона, – та він минув! Поруч з вами я почуваюся упевнено!
– Ти серйозно? – стурбовано запитав.
– Так, таке дивне відчуття, що я зможу ступити вперед у провалля і не впаду, а полечу увись!
Сліпий нечутно пробурмотів: – Все-таки це вплинуло! Чорт!
Дівчина, не почувши відповіді, обернулася вперед і спрямувала свій погляд удалину. Щось здалося їй дивним у побаченому. Обвела очима контур гір, замилувалася блакиттю небес і раптом її осяяло:
– Я бачу! – озерця її очей радісно заблищали, вмиваючись сльозою. Від несподіванки Сліпий розгубився. Тетяна кинулася до нього і обняла. – Я бачу! Я усе-все бачу! – не могла вгамуватися.
– Чудово, чудово, – заспокоював Сліпий, – краще тобі повернутися до кімнати й трохи поспати.
– Я не хочу! Я бачу! Я прозріла! – ейфорично гукала Тетяна, ніяк не вгамовуючись. Сліпий тривожно натис кнопку на троні. До зали увірвалися охоронці.
– Спокійно, хлопці! Все гаразд! Відведіть її і заспокойте! – наказав.
Мов п’яна, поверталася дівчина до своєї клітки. П’яніла від щастя, від мрій. Сліпий витяг із білої коробки маленьку пляшечку і дав їй ковтнути якоїсь рідини. Незчулася, як заснула. І приснився їй гарний-прегарний сон: у новорічну ніч ангели прилітали до неї, а вона стояла на найвищій горі у білосніжному панно і злітала увись, кружляла над скелями, заглядала у струмки, бачила кожного звіра, кожну дрібницю і була безмежно щасливою. Щасливою! Щасливою!! Щасливою!!!

7
Володимир не спав. Його байдужість змінилася тривогою. „Де ми? Що з нами?“ – не давали спокою думки. Вся пригода здавалася неймовірним страхіттям, так хотілося, щоб вона стала сном. Не знав, що на усіх їх чекає і від незнання боявся чогось підсвідомо, хоча й увесь час подумки заспокоював себе.
Роздуми його перервало дивне шарудіння – хтось відмикав двері. У ту ж мить вони прочинилися, і до кімнати увійшла людина в чорному. Маска покривала обличчя, тільки вогники очей магічно ковзали поглядом по кімнаті. Знаками постать попросила Володимира йти за нею. Не маючи вибору, юнак підвівся і пішов. У кінці довгого вузького коридору синіли двері. Вони наблизилися до них. Мов за бажанням, двері розчинилися і Володимиру відкрилася велична зала. Вчора не встиг її роздивитися як слід, тож тепер насолоджувався досконалістю форм і легкістю будови. Погляд ковзав повільно, огортаючи кожен виступ, кожну заглибину. Жодна деталь не вислизнула від нього, жоден візерунок не загубився у багатстві розпису. Деталі зливалися докупи, стиралися їхні межі, уся різьба набувала якісно нових форм, зображення трансформувалося силою уяви, – усе об’єднувалося, перепліталося, тої ж миті освітлення зайняло пік своєї інтенсивності, але юнак ще чогось не бачив. Розум підказав йому відокремити видиме і тінь, очі розбігалися в боки, і – Володимир міг заприсягтися, що побачив напис латиною. Але зараз, намагаючись знову роздивитися, на тлі візерунків не бачив нічого. Очевидно сонце минуло свій пік, і тінь змінилася.
– Дивно, – подумав юнак, і погляд його спинився на блакитному троні. Там сидів (на вигляд священник, на здогад – злочинець) Сліпий. – Хто ви? – першим запитав Володимир.
– Я – твої думки, – тихим заворожуючим голосом озвався Сліпий.
– Що? – спантеличено мовив юнак і одразу подумав: – Якийсь божевільний!
– Обернися! – закликав до дії Сліпий. Спочатку блакитна, за нею і прозора стіни безшумно розчинилися. Юнак стояв ошелешений. Ніяк не міг зрозуміти, як така величезна маса могла ковзати, немов пір’їнка, але навіть оком не повів у відповідь.
– Ти ж відчуваєш здивування і настороженість, чи не так? – спитав Сліпий, пильно кудись вдивляючись. Володимир спробував знайти точку, куди так напружено зиркав божевільний, але не зміг.
– Помиляєтеся! – різко відрубав хлопець. – Чого вам потрібно? Якщо збожеволіли, то сидіть тут, у цій печері! До чого тут ми? Ви повинні нас випустити! Якщо не зробите цього, наші товариші встигнуть повідомити міліцію і кого треба, тоді вам буде непереливки!..
– Які ще товариші? – здивовано звів брови Сліпий. – Ти хочеш сказати, що ви тут не усією групою?
– Нічого я не хочу сказати! – грубо, але з переляком у душі, що бовкнув зайве, пробурмотів Володимир, намагаючись надати обличчю байдужого вигляду.
Сліпий, здавалося, втратив самовладання. Рухи його швидшали, очі наливалися люттю. Зрештою він луснув долонею кнопку виклику охорони. До зали майже умить забігли люди у чорному.
– Виведи його! – наказав одному, вказуючи рукою на Володимира. – А ти приведи із шахти Галіта!
Володимир у розпачі закрив очі. – Хлопці пропали! – подумав, але у серці кружляла радість, що божевільний перелякався. – Він боїться міліції! Щось тут не те! – Заходячи до кімнати ув’язнення, юнак почув, як вели чорнобородого. Той все намагався вивідати у охоронців, нащо Сліпий його кличе до себе. Охоронці мовчали, навіть коли той почав погрожувати, що розправиться з ними, як тільки поверне собі власне становище. – То цього божевільного зовуть Сліпим!
Сліпий рвучко обернувся, зачувши кроки.
– Ти знаєш, що трапляється з тими, хто бреше мені?
– Не розумію, про що йде мова, мій повелителю, – наївне здивування з’явилося на обличчі Галіта.
– Не прикидайся дурним! – аж закричав Сліпий, скаженіючи від люті. – Чому мене не було поставлено до відома, що кілька в’язнів утекло по дорозі сюди? Я питаю, чому?! Що за вседозволеність панує тут? Кожен робить усе, що забажає, ніхто мене не слухає! Ви забули, хто ви? Ви забули, що я – чуєте, я – надав вам притулок у підземеллі, коли ви втікали від правосуддя! Я вам влаштую! Один мій рух – і всі ви щезнете з лиця землі, всі до єдиного! – Галіт мовчав. Сліпий нетерпляче постукував носком черевика по підлозі. – Я жду пояснень! – рявкнув він. – Чи ти бажаєш відвідати Зміїне пекло?
Зненацька чорнобородий впав на коліна і звів руки угору.
– Ні, мій повелителю! Я… я усе роз… розповім! – загикуючись, благав він. – Так, вони справді втекли! Це був поранений і його брат! Вони були дуже схожі! Один ніс другого!
– Говори зрозуміліше! – вже тихше, але ще наказово мовив Сліпий.
– Звідкись узявся третій, його не було спочатку, очевидно він вийшов, коли ми захопили будинок, з його допомогою вони збили мене з ніг. Мої люди погналися за ними, але там на горі щось трапилось. П’ятеро наших загинули, вони лежали під купою дерев. Я думав, що й ті хлопчаки мертві, тому й не розповів нічого…
– Не розповів, бо тебе принизили! – в’їдливо перебив Сліпий. – Його! Самого Галіта! Ха-ха! Якісь молокососи перемогли самого Галіта! То ти кажеш, вони мертві?
– Я не впевнений, бо не бачив…
– Хочеш виправити свою помилку і уникнути покарання – приведи сюди втікачів, живих чи мертвих! Чим швидше тут будуть полонені – тим краще для тебе! Я чекаю!
Чорнобородий, задкуючи, до смерті переляканий і радий, що грім вдарив не у нього, покинув залу.
– Придурок! – прошепотів Сліпий, стривожено потираючи руки. – Тепер доведеться працювати швидше! Якби ще й ті в’язні не були такими впертими!
Він викликав охоронців, щоб йому привели ще одного хлопця. Вже наближався полудень їхнього першого дня перебування у дивному підземному царстві.

8
Вершечки гір купалися у сонячному сяйві, а долину огортав м’який густий туман. Світло сонця огинало дрібні частинки води, набуваючи блакитного кольору – коротке проміння заломлювалося і розсіювалося по хмарі, надаючи їй рівного холодного відтінку. Інтерференція створювала на порепаному снігу чудернацькі візерунки, що вигравали всіма кольорами райдуги. Справжнє диво нагадувала ця картина. Здавалося, все завмерло на мить – і час зупинився.
– Хтось із нас, – розповідав Георгій, звертаючись до Жені, – повинен зійти в село. Якщо впораєшся із братом, піду я! – Женя мовчав. Він вагався, сумнівався, що зможе зметикувати у складній ситуації, але облишити брата на Гео? – Якщо почнеться кровотеча, тобі доведеться зробити перев’язку і зупинити кров. До обіду я не повернуся, тож доведеться тобі дещо зготувати на вечерю. Знеболююче у аптечці! Я вирушаю, часу гаяти не можна! Хто-зна, що там із нашими! Зброю залишаю вам, сподіваюсь, обійдуся без неї! – рикошетом тараторив Георгій, своєрідно відреагувавши на вираз обличчя Жені. Юнак пірнув у вихід.
– Зачекай! – схопився Женя. – Краще піду я!
– Ти впевнений?
– Абсолютно!
– Добре, – пробурмотів юнак, відчуваючи, як щось уп’ялося йому в груди, здавило і не відпускало. Він, як не дивно, зовсім не хотів залишатися разом із Антоном. – Все обійдеться! – заспокоював себе. – По дорозі назад захопи із собою дещо із харчів! – кинув наостанок Георгій.
– О’кей!
Вогнище вже догорало. Підкинувши останні гілки у розпечену пащу вогню, Георгій звернувся до пораненого:
– Я в ліс, за дровами!

9
Ліс дихав насиченою свіжістю. Хвойний запах наче висів у вологому холодному повітрі, і хлопець глибоко вдихав аромат, даючи легеням насолодитися ним сповна, бо знав, що чистішого не знайде ніде. За кілька хвилин зробив глибокий вдих і затримав подих. Минула хвилина, друга, а тіло все ще не просило життєдайного кисню, здавалося, надихався на все життя й тепер міг не дихати. Після третьої хвилини до мозку підкотила тривога – воля не витримувала, м’язи готувались до вдиху. Різко видихнув і вдихнув знову, потім ще і ще.. згадав, по що прийшов у ліс, і почав підбирати гілки, обтрушуючи їх від снігу. Пальці почали дерев’яніти. Тіло потрапило у полон природи, стало приємно. В ту мить запрагло повністю розслабити м’язи, довіритися землі й повітрю, неймовірна легкість кликала увись, до хмар, до Сонця, до зірок! До печери так хотілося не йти, покинути тих людей і віддатися, нарешті, собі. Боже, як цього весь час хотілося! Чогось не вистачало у житті, чогось бракувало, і тепер він збагнув – не вистачало щирої любові, котра могла б об’єднати палкість свою із його пристрастю і вилитися повінню на їхні душі. Але цієї „когось“ не було. Куди ж подіти своє почуття, не можна же його тримати в собі, бо, відчував, збожеволіє….
Свіжі дрова сушилися біля ватри. Георгій чаклував над казанком, Антон, здавалося, заснув. Юнак зиркнув у його бік і підійшов ближче. Торкнувся рукою чола – гарячки не було, – ковзнув долонею донизу і стис теплу, спокійну долоню.
– Діти слухняні, коли сплять, – нечутно прошепотів. Пальці його перебирали широку долоню друга. – Чому ти такий холодний, наче я – камінь, наче мене не видно. Знаю, я не подарунок, але хоча б звичайними приятелями ми можемо бути? Мені хотілося в житті… – раптом змовк, а згодом продовжив:
– Мені хотілося в житті
Когось, хто б вислухав мене,
Хто б зрозумів мене з півслова,
Хто б довіряв мені себе,
Кому б довірив я усе.
Кого зворушить ця промова?
Навколо мене наче змова…
Так, усі змовилися проти мене: і ти, й товариші, й навіть сам… Бог, – невпевнено, але вимовив. Пальці випустили Антонову руку, погляд пірнув у глибину, пронизуючи стіни печери. – Ні! Я не божеволію! – вигукнув подумки. – Я… самотній.
У цей час щось прошепотіло йому на вухо так несподівано, що юнак обернувся:
– Гірким полином пахнуло життя,
Солодким виноградом пахли мрії,
Мов аромат збродженого вина,
Любов ширяла п’янко по подвір’ю.
Десь віри дух літав удалині,
Нагадуючи пахощі гвоздики…
А він, у пориві почуття, із щемливим болем і жалем у серці продовжив:
– І вірити хотілося мені,
Що мрії здійсняться мої великі.
Звідкілясь долинула мелодія – слова переросли у пісню:
– А солодкаві пахощі жоржин
Повикликали спомини приємні,
Запаморочливий дурман малин
Лічити став в душі думки таємні.
Усім боліла зранена душа,
Як рана в тілі, гаряче боліла.
А він підхопив і вголос проспівав:
– З тобою злити душу хотів я,
Але її ти злякано відкинув.
Нема на кого спертись у біді,
Чи плечі обійняти у тривозі –
Ця дружба непотрібна ще тобі.
А я стою, вагаюсь на порозі…
Гірким полином тягне від життя,
Переді мною зяють двері в вічність,
У нерозділене ніким буття,
В самотнього життя трагічність.
Ця дружба непотрібна ще тобі…
Усе стихло. Георгій здивовано позирав уперед, намагаючись збагнути, що то було. Сів, розкрив записника й почав пригадувати. Як не дивно, але відтворив кожне слово, кожен куплет, лише мелодія розчинилася в пам’яті. Як не силкувався згадати – слух не міг воскресити її: народжена в уяві, пісня сховалася у найпотаємнішому куточкові мозку. Щокою скотилася сльоза, за нею друга, а за мить два солоно-гіркуваті потоки струміли донизу обличчям. Одразу ж полегшало.
– Щось сталося? – розчувся голос іззаду. Георгій закляк на місці. Глибоко вдихнув.
– Нічого! – удавано веселим тоном спробував підкупити пильність Антона. – Цибуля довела мене до сліз! – обернувся й усміхнувся. – Зараз минеться!
– Та невже? – з недовірою мовив Антон, обертаючись обличчям до стіни. – Мені здалося, що ти…
– Плачу? – перебив юнак.
– Так, плачеш!
– Ну що ж, – знизав плечима, стало якось байдуже, – ти не помилився, я плачу, якщо ти чекав на таку відповідь!
– Дівчисько! – буркнув поранений.
– Дурень! – подумки обізвав його Георгій.

10
Група людей, очолювана чорнобородим, вовками проносилася горами й долами, зі швидкістю оленя долаючи немалу відстань. Густі смереки похмуро позирали на ту метушню і, відчуваючи небезпеку, з усіх сил намагалися перешкодити бандитам – колючі гілки жорстоко обдирали обличчя, заважаючи ході.
Женя мовчки брів по дорозі. Обійшов гірку – і побачив хатину – місце їхнього табору. Пильний погляд із-за вікна уважно стежив за найменшим порухом хлопця.
– Я знав, що цей молокосос повернеться сюди! – радів чорнобородий. Але юнак брів далі. – В атаку! – блискавично обмізковував ситуацію, боячись випустити полоненого вже вдруге з-під самісінького носа. – Не можна його втрачати!
П’ятеро людей вийшло з хатини. Розчувся шурхіт, Женя обернувся. Переляк і здивування негайно відобразилися на його обличчі. Кинувся тікати. Бандити тим часом перейшли у відкритий наступ. Сили не зрадили б хлопця, якби він не оступився і не підвернув ногу. Мов підбитого зайця, схопила його зграя вовків. За мить був туго зв’язаний і, підганяний іззаду, йшов, шкутильгаючи, як невільник у кайданах. Галіт сходив з розуму: – Де ж решта? – Женя мужньо мовчав. – Нічого, хлопче, зараз ми випитаємо, де вони, розколешся, як миленький! Хлопці! – скомандував. – Повертаємо до Млину!
Бандити криво усміхнулись, а Женя із тривогою в серці за себе і за друзів напружено думав, куди його ведуть. Шлях вів нагору. За півгодини зупинилися перед каменем, з-зад якого витікав струмок. Кількома рухами бандити звільнили від кущів вхід у печеру.
Минула не одна хвилина, перш ніж очі звикли до темряви. Вони знаходилися далеко від входу, але не опускалися під землю, а наче йшли нагору – поруч струмів підземеллям той самий потік, а в спину бив потужний протяг; зі стелі капала вода.
– Підозріле місце! – подумав Женя. Зненацька розсіяний пучок світла вогнем обпалив зір. Юнака проштовхнули вперед. За мить вони вийшли в окільцьовану горами долину – цирк. Над нею вдалині здіймалися величні вершини, повернуті до них схили щедро заливало сонце. – Що це за місцина? – подумав Женя і в ту мить його повернули до скелі. Туди було вбито два металічні масивні кільця, до яких його міцно прив’язали мотузками.
– То, може, розповіси, де твої приятелі? – знову почав чорнобородий. – І обійдемося без цього спектаклю. Час дорогий!
– То почекайте! – зухвало відповів Женя.
Галіт замахнувся вдарити його, але згадав давній епізод свого життя, коли він забив до смерті одного полоненого. Сліпий оскаженів тоді.
– Не варто зараз його нервувати! – подумав. – Що ж, що ж, побачимо, як ти балакатимеш уранці, – вишкірив зуби бандит, – якщо, звичайно, зостанешся живим!
Бандити витягли звідкись невеликий пакунок і прив’язали до юнакових ніг.
– Невже підірвуть? – майнуло в голові. – Навряд чи, уранці я маю бути живим, бо мусять зі мною говорити! – заспокоїв себе, але в ту ж мить почув:
– Не сподівайся, ми все одно знайдемо твоїх товаришів, справа лише в тім, швидше чи пізніше, із твоєю допомогою чи без! Хлопці! Ходімо, трохи підживимося на сон грядущий!
Погроза чорнобородого засіла глибоко в мозку. – Цікаво, що вони приготували? Чого я маю боятися? – Чим більше сутеніло, тим тривожніше ставало на душі. Перші зорі огорнули Всесвіт синявим сяйвом, і за якусь мить блискучий диск освітив дерева – зійшов повний місяць…
Залишивши Женю наодинці із приготованою пасткою, бандити повернулися до хатини, де із радістю замели всі їстівні припаси підлітків і, що найголовніше і найприємніше – опорожнили кілька пляшок міцних напоїв, що були бережливо припасені Борисом на день від’їзду.

11
Борис мовчки і безстрашно увійшов до Блакитної зали. Склав руки на грудях, опустив плечі й чекав. Відчував деяке роздратування – вже цілісінький день не тримав у зубах цигарки, – організм вимагав нікотину, нудило під ребрами, тягло на сон, туманило думку.
– Як тобі тут, подобається? – пролунав голос у порожній залі, і перед юнаковими очима з’явився Сліпий.
– Нічого, – буркнув у відповідь, відчуваючи, що розмова буде безглуздою. – Лише…
– Чогось не вистачає?
– Мені б сигаретку…
Сліпий поморшив носа, але раптом обернувся й натис якусь із клавіш. До зали увійшов охоронець.
– Принесіть сигарет і вогню! – наказав він. Борис трохи прийшов до тями, погляд його подобрішав. – Ходи-но сюди, хлопче! – жестом запросив Сліпий. – Сідай! – Юнак, вагаючись, підійшов до трону. – Сідай, не бійся! – Борис сів. Погляду відкрилася вся зала, велична і прекрасна, мов застигла хвиля морської води. Мозок не сприймав багатства форм, хлопця засліпила вона, не бачив усієї краси, всієї довершеності.
– Це нереально, – прошепотів він, – це якась містика; тут, у горах, де досить часто бувають усі, просто не може бути такого. Я… я сплю!
– Натисни на червону троянду на лівому підлокітнику! – мовив Сліпий, уважно слухаючи всю хлопцеву мову. Юнак слухняно торкнувся пальцями рубінової троянди – вона м’яко подалася всередину. Невдовзі розчувся тихий шелест, блакитна стіна поповзла ліворуч, прозора – праворуч, стеля почала здійматися увись, підтримувана все довшими й вищими колонами. Величезна сіра хмара із неймовірною швидкістю відсувалася убік, звільняючи небесну блакить, сонячне проміння хвилею котилося по білим вершечкам гір…
– Це диво! – прошепотів Борис.
А сонячна хвиля все наближалася, і раптом сніп проміння вдарив у очі – Борис крикнув від болю і…
… Прокинувся у своїй кімнаті. Нестерпно боліла голова, наче мозок полоснули ножем. Крізь біль спробував пригадати, що сталося. Тільки-но почав, як зненацька без стуку розчинилися двері, й до кімнати увійшов Сліпий.
– Тобі уже краще? – стурбовано запитав володар підземелля.
– А що, власне, трапилося?
– Ти раптово знепритомнів, тому тебе й перенесли сюди, – пояснив Сліпий.
– Я знепритомнів?! – із образою в голосі вигукнув Борис і раптом додав: – А звідки така стурбованість? Коли захоплювали нас, то не дуже церемонилися! Били, стріляли!..
– Що?! – здивовано звів брови Сліпий. – О! Галіт собі забагато дозволяє! Тут розпоряджаюся життям лише я! – вибіг із кімнати, залишаючи ошелешеного хлопця у клітці.
– Якийсь божевільний! – подумав юнак. – Що на нас чекає? Як звідси вибратися?

12
Одягнений у біле, схожий на ангела, Сліпий нетерпляче походжав по залі. Він аж трусився від злості. Чому Галіт перестав підкорятися йому? Невже він недостатньо його залякав? Невже мерзенний злочинець хотів відібрати у нього владу? Він, певно, забув, ким і як сюди потрапив. Сліпий пригадав, як до його володінь приблудив втікач із районного відділку міліції і попросив притулку. Володар одразу підсвідомо відчув деяку владність у погляді, рухах, поведінці нового громадянина своєї міні-держави, але не встояв перед ризиком і впустив його у свою компанію. Галіт не назвав справжнього свого імені, тому Сліпий і нарік його на честь мінералу, в якому було вирубане підземне царство – звичайна сіль у поєднанні з певною кількістю зв’язаної води породила новий блакитний відтінок дзеркально-прозорої породи. Звичайно, її було небагато – занадто багато домішок, але деякі зразки були діамантово чистими.
Новий поселенець швидко здобув авторитет серед невеликого підземного народу, більшу частину якого становили злочинці, що ховалися від правосуддя, переважно із Західної України. Тож Сліпий поставив його над іншими, щоб задовільнити невсипиму амбіцію молодого вбивці, водночас, налякавши його наявними засобами, а також підкорити й узяти під контроль темпераментного новачка. Але останнім часом володар відчував, що швидко втрачає владу над звірячою душею підлеглого.
– Цьому слід покласти край! – подумав. Перед цим вирішив з’ясувати всі подробиці й звелів покликати Тетяну. Невдовзі вона прийшла, трохи бліда й утомлена, але щаслива. – Привіт! – ласкаво мовив він, відчуваючи приплив тепла й любові до серця.
– Привіт, – відповіла дівчина, небайдужа до приязні з його боку. – Щось у мене розболілася голова, напевне, від перенапруги. Знаєте, я й досі бачу все чудово! Такого приємного відчуття я вже давно не мала, немов удруге народилася!
– Розкажи мені про своїх друзів, – почав здалека, – будь-ласка!
– Гаразд, – погодилася. – Давайте присядемо!
– Називай мене на „ти“, бо я відчуваю себе таким старим! – наче вгадавши її бажання, відкрив стіни. Вони всілися на найвищій сходинці, й, удивляючися вдалину, Тетяна спитала:
– Із кого почнемо?
– На твій розсуд.
– Добре! Отже, Люба, моя шкільна подруга – хоча вони всі мої однокласники, – непогана дівчина. Розумна, кмітлива, хоча вміє лицемірити – та хто з нас не вміє? – це теж згодиться у житті. Смілива, але іноді занадто жорстока. Часто я її просто не розумію!
– Сильна натура, – задумливо прошепотів Сліпий.
– Так! Навіть занадто для дівчини, але у душі дуже м’яка, тому їй важко. Бували ситуації, коли звичайне дівчисько розплакалося б, а вона стримувала сльози. Я думаю, це неправильно і шкідливо!
– Ти права, – пожвавішав Сліпий. – Нам, чоловікам, іноді дуже важко, але гордість не дозволяє рюмсати. Та коли це все-таки трапляється – одразу легшає. Продовжуй, тебе дуже цікаво слухати, ти, – тут він запнувся, – ти нагадуєш одну дуже дорогу мені людину!
– Дякую, – мовила Тетяна і, набравши повітря у легені, продовжила: – Наталка і Марія. Вони давні подруги. Марічка трохи легковажна, але далеко не дурна. Коли вони разом – будують підступні плани, хоча з ними можна весело провести час – кращих „сміхух“ не знайти ніде. Наталка – чудова акторка, має непоганий голос, проте, гадаю, не використає свого таланту в цій сфері: вона буде економістом. Знаєш, цей рік – останній безтурботний у нашому житті, останній рік дитинства, час, коли здається, що усі мрії можуть здійснитися. Мождиво ця пригода стане незабутньою, хоча… – дівчина запнулася: на згадку навернувся поранений Антон – про це вона не сміла казати.
– То ти вважаєш це пригодою? – перепитав Сліпий.
Дівчина вагалася. Вона відчувала, що ляпнула зайве, але відступати було нікуди. Вона глибоко вдихнула і звела думку до Бога, сподіваючись, що Сліпий не докопуватиметься до суті її відповіді.
– Ні, – тихо мовила Тетяна, втупивши погляд подалі від володаря.
– Це через те, що сталося із твоїми товаришами?
Тетяна ошелешено глянула на нього. Намагалася приховати хвилювання.
– Що ви маєте на увазі?
– Не кажи мені „ви“, – переможно глянув на дівчину Сліпий. Вона все-таки приховувала щось від нього. – Можеш не грати переді мною, я знаю, що декому вдалося втекти від моїх людей! – Дівчина закрила обличчя руками. – Не треба сліз! Я хочу знати лише правду, щоб виправити деякі дії неслухняних підданих. Ти допоможеш мені у цьому?
– Але…
– Ти чула мої слова?
– Добре, я розповім, – гірко зітхнула. – Зрештою, – подумала, – я все одно не знаю, де Гео, і куди подівся Антон із братом.

13
Вже тихий вечір впав на гори, на небесах – космічний холод і сяйво неблизьких зірок. А повний місяць їх повчає, про нас, людей, розповідає – який цікавий той урок. Він каже, що усі ми грішні і любим спогади колишні, що манить нас небесна вись… А зорі сяють яскравіше, і на душі стає миліше, летить комета, он, дивись…
– Чому він не повернувся? – тривожився Георгій. – Що могло статися? – Вечеря була зготована, поранений нагодований, але сам він ще не їв. Тривога лоскотала нутрощі, на гадку спадало найстрашніше, так і хотілося рвонути вперед, на пошуки, на допомогу, та розумів, що все це марна справа, та й не міг покинути Антона напризволяще. – А якщо він лежить десь і потребує допомоги, а ми тут навіть не знаємо? Що робити? Як діяти далі?
Картав себе за те, що не пішов сам, але до села було досить далеко, тож тішив себе надією, що Женя ще повернеться разом із підмогою.
А Женя лютував від безсилля. Руки й ноги вже затерпли, хотілося ворухнутися, щоб бодай на мить повернути втрачену чутливість, але був надто міцно прив’язаним. Дивний звук раптом привернув його увагу. Затаїв дихання і прислухався – десь зовсім недалеко розчулося протяжне виття.
– Вовки! – блискавкою вдарило мозок. Почав пручатися сильніше, вже не звертав уваги на біль, але мотузка не подавалася. Виття лунало все ближче і ближче, страх опинитися безсилою жертвою перед зграєю хижаків наростав. Піт заливав очі, і в останню мить, коли вже, здавалось, сили зникли, юнак зумів вивільнити праву ногу. Майже одночасно із лісової темряви вибіг вовк. Зупинився, вогники очей жадали їжі. – Господи! Вони голодні! – переляк повністю охопив хлопця. Звір грізно заричав. Збоку вибігло ще двійко, а потім ще троє. Шість пар очей вп’ялися у Женю, не міг збагнути, чого вони чекають. Раптом перший вовк сів і, витягнувши морду до неба, довго і голосно провив. Решта послідувала його прикладові. Женя розумів, що найкраще не рухатися, повільно звів очі до зірок і побачив повний місяць. Він, мов золота тарілка, висів у небі, поступово набираючи яскравості, – ніч ще не настала. – Слава Богу! – думав. Та вовки у ту ж хвилину посхапувалися на ноги і повільно почали наближатися до полоненого. Вся їхня увага, помітив Женя, була прикута до його ніг. – Там щось привабливе для них! Їжа?
Вовк, здавалося, примірявся для нападу. Зненацька він кинувся на Женю, але отримав сильний удар ногою в щелепи. Це його ще дужче розлютило. Вовки стали неспокійними, почали ходити туди-сюди. Їх явно відволікав місяць, але голод виявився сильнішим. Звірі готувалися до нової атаки…
– Хлопці, пора вже повертатися, – голосно сказав Галіт напівп’яним бандитам. Обмежені в алкоголі у підземному полоні Сліпого, вони швидко сп’яніли – зайві градуси вдарили у нетреновані голови. Чорнобородий повторив наказ удруге, що траплялося дуже рідко, і чоловіки неохоче підвелися. – Швидше! Вовки вже зголодніли! Ще погризуть того хлопчака! – заохочував їх командир. Голосно луснули вхідні двері, і зграя людей рушила до печери.

14
Євген вдруге відбив напад хижаків. Йому вдалося вивільнити другу ногу, одразу же скинув із себе пакунок. Вовки жадібно накинулися на нього, пошматували і почали боротися один із одним за кусень свіжини, котрий бандити загорнули у папір для приманки.
– Нікчеми! Падлюки! – подумки лаяв бандитів. – Вовки, і ті милосердніші за них!
Раптом вовча метушня припинилася, вони сердито загарчали й обернулися в бік лісу. Розчувся переляканий дівочий крик і постріл. Один вовк, жалібно завивши, каменем повалився на землю. Решта з переляку дременули до лісу. Із гущавини вийшли дві постаті.
– Тату, там хтось є! – пролунав дівочий голос.
– Допоможіть! – прийшов до тями Женя. – Звільніть мене від мотузок!
– Тату, треба йому допомогти! – благав дівочий голос.
– Тихше, Олю, це може бути пастка! – почувся чоловічий.
– Ти все одно вже вистрелив!
– Добре, але залишайся там! Якщо щось – тікай! – до Жені підійшов немолодий вже чоловік. – Боже, та це ж іще зовсім дитина! – пробурмотів він, все ще сторожко озираючись по сторонам. Кинув рушницю і почав перерізати мотузки.
– Якби не ви, мене зжерли б вовки, – вдячно мовив Женя. – Заживо!
– Як ти тут опинився?
– Мене і моїх друзів захопили якісь придурки! Вони мало не пристрелили мого брата, – юнак розтирав затерплі руки й ноги. Погляд його випадково впав на Олю, що, ослухавшись батька, все ж вилізла із кущів. Струнка, мов смерека, тонка, як лоза, вона наближалася. Женя на мить завмер. Її довге, солом’яно-жовте волосся, як вербове гілля, було розсипане по плечах, по грудях. Очі ковзали по її обличчю, вона помітила той захоплений погляд, і ясний рум’янець залив їй щоки. Тонкі, чутливі губи її посміхнулися, і майже вмить озерця очей звернулися до батька:
– Хто це, тату?
– Я – Женя! – виструнчився перед нею. – А тебе зовуть Оля?
– Так, – мило посміхнулася, виказавши білосніжні зуби, що, мов низка перлів, засяяли у місячному світлі. – Звідки ти знаєш? Невже на мені написано?
– Тобі пасує лише одне ім’я! – серйозним тоном мовив Женя і одразу ж усміхнувся: – Жартую! Почув вашу з батьком розмову в кущах!
Чоловік мовчки спостерігав за знайомством дочки із молодим юнаком. Подумки відмітив, що той досить симпатичний і гарно складений.
– Скільки вас було? – перервав розмову батько.
– Шістнадцятеро.
– Чому тебе тут покинули?
– Ці звірюки схопили мене вдруге, коли я добирався до села за допомогою. Вони хотіли вивідати, де переховується мій брат і один із однокласників!
– То ти знаєш дорогу до села? – радісно вигукнув батько.
– Сподіваюсь, – невпевнено вимовив Женя. – Ми добиралися сюди через якусь печеру…
– Так, прихований хід, – бурмотів чоловік. Він задумливо почухав підборіддя. – Раз вони хотіли тебе допитати, то повернуться сюди невдовзі. Нам треба сховатися. Негайно! Олю, ходімо!
Дівчина йшла поруч батька.
– Ти думаєш, що це Галіт зі своїми вовками? – спитала його пошепки.
– Хто ж іще? – так само тихо відповів їй батько. Женя пильно вслухався у їхню розмову.
– То ви знаєте, хто ці люди? – голосно запитав він, ідучи позаду. Оля з батьком блискавично обернулися. – У чому справа? – здивовано мовив Женя, побачивши страх на їхніх обличчях. – Чого ви злякалися? Хто ви, врешті-решт?

15
Ніч не барилася. У Блакитній залі ввімкнулося штучне освітлення. Світло линуло зі стін, здавалося, лампи були туди вмуровані. М’яке, холоднувате, воно не викликало втоми й не сліпило.
– Якимось чином Жені з Антоном вдалося вирватися і втекти. Я чула лише крики і постріли. Не знаю, чи живі вони зараз, чи мертві, – зі сльозами на очах завершила свою розповідь Тетяна.
– Не турбуйся, вони живі, – сказав Сліпий, обертаючись і подаючи дівчині чашку чаю.
– Дякую, але звідки ви знаєте?
– Один із моїх слуг, Галіт, вирушив на їх пошуки. Якби вони були мертві, він би цього не зробив.
– Я знаю його? – спитала Таня, дещо втішена радісною звісткою, проте стурбована пошуками.
– Це той чорнобородий здоровань…
– О Господи! Той звір? – злякано прошепотіла. – А ви впевнені, що він не познущається з хлопців?
– Під страхом смерті? Навряд чи, – спокійно сказав Сліпий і, помітивши, що блимає кнопка виклику, натис клавішу відкривання дверей. – Хто там іще? – невдоволено запитав.
– Володарю, ми ніде не знайдемо Яхонта, він зник із кімнати ув’язнення!
– А Яшма? – різко перебив слугу.
– Ми замкнули апартаменти, але не перевіряли без вас!
– Вже йду! – заметушився Сліпий. – Фуксите, проведи дівчину до її кімнати! Таню, пробач, можливо, ми продовжимо трохи пізніше, – звернувся до неї. Фуксит мовчки запропонував їй руку. Тетяна сперлася на неї й підвелася. Поглядом подякувала йому. Сліпий вийшов після них, і двері безшумно зачинилися.
– Чому у вас таке дивне ім’я? – запитала охоронця.
– Володар полюбляє називати нас іменами мінералів. Фуксит зеленого кольору, як і мої очі, тож мене так і прозвали!
– Цікаво, – задумливо промовила Тетяна, – а як він назве мене?
Сліпий блискавкою мчав коридором. Двері одразу ж розчинялися, не затримуючи його. Перед входом в апартаменти стояло двоє охоронців.
– Відкрийте! – наказав їм. Серце підстрибувало від тривоги й гніву. Двері розкрилися, і він твердим кроком увірвався до покоїв. – Яшма! Де ти? – голосно лунав його голос. Кімнати відповідали пусткою. – Одізвися! Ти тут? – увійшов до спальні. Шафи були порожніми, ліжко акуратно застеленим. – Чорт! – вилаявся він. Серце стиснулося від люті й жалю, на очах виступили скупі краплі сліз. – Він усе-таки досяг свого! Старий дурень! Вона могла бути тут королевою! У неї було все! – щоразу голосніше гукав. – У неї було все! Чуєш!? Усе!!! – Схопився за голову й із усього розмаху влетів у стінку. Біль трохи протверезив його. Сліпий впав на ліжко і, важко дихаючи, продовжував шепотіти губами: – Де ти, моя Яшма? Де ти? Де? – Мовчки крокував годинник на стіні. До чоловіка поволі поверталися розум і розсудливість. – Треба їх знайти і зупинити, – вирішив. – Негайно послати групу! – Кулею вилетів з апартаментів, гукаючи на всі боки: – Зібрання! Всі на зібрання! – Одразу ж було вирішено вирушати, щоб чимшвидше наздогнати втікачів. – Із гір вони не зможуть вибратися, принаймні, до світання, – підраховував час Сліпий. – А до тих пір ми їх знайдемо!
Через відсутність Галіта керівником пошукової групи обрали Фуксита. За півгодини бандити рушили.

16
Оля злякано дивилася на батька. Той мовчав, вочевидь, не схотівши відповідати на поставлене запитання.
– Чому ви мовчите? – не вгамовувався Женя.
– Зараз це не має значення, – відрізав чоловік. – Скажи-но, бандити повернулися печерою?
– Так, – юнак вирішив поки що почекати, але поставив собі за мету все-таки з’ясувати, хто вони такі й чим дихають. – Гадаю, вони повернуться…
– Аякже! – перебив Євгена. – Тому нам треба якнайскорше знайти схованку!
– Можливо, у печері? – запропонувала дівчина.
– Це найкращий варіант! – підхопив хлопець. – Там є багато закутків, де можна сховатися!
– Тихше! – цитьнув чоловік, зачувши шурхіт. Прислухавшись пильніше, почув голоси, що наближалися. – Ховаємось у кущі! – скомандував. – Чорт! Вбитий вовк!
Із печери вилізли люди. Чорнобородий досадно тупнув ногою: – Втік, чортяка! – Добряче вилаявшись, він підійшов ближче до кайданів і зі здивуванням помітив, що мотузки було перерізано. – Цирконе, ти добре обшукав хлопця?
– Звичайно!
– Дивно, – все ще здивовано бурмотів Галіт. – Негайно повертаймося!
– Слава Богу, не помітили! – з полегшенням видихнув чоловік.
Один за одним злодюги зникали в темряві печери. – Пронесло! – подумав Женя, вилізаючи із кущів. Ольга підвелася теж і наблизилася до юнака. Батько все ще шарудів у кущах, підбираючи речі. Вона нечутно підійшла і стала збоку. Очі її відбивали чорноту ночі й сяяли, мов дві зорі. Рука її випадково торкнулася його шкіри. Дивний вогонь охопив його, серце затремтіло, і відчув , як входить у незнаний світ, котрий швидко напливав і огортав його. Ольга відчула спокій – не боялася чомусь вже нічого, була впевнена у цьому високому квітуючому хлопцеві, який подібно до стіни захищав її своїми широкими плечима. На мить їй здалося, що небо світлішає, настає день, але батькові слова розвіяли казку.
– Ходімо, – мовив він, закидуючи на спину рюкзак. – Давай, Олю, бери свій!
– Дозвольте, я, – випередив Женя і простягнув руку вперед. Дівчина вдячно глянула на нього. Батько мовчки показав йому на ношу.
– Веди нас через печеру! – попрохав. – Сподіваюсь, ми встигнемо!
– Куди ви маєте встигнути? – різко запитав Женя, згадавши свою мету. Оля зупинила батька жестом:
– Я сама все розповім! – Чоловік мовчав. Женя дивився на обох пронизливим поглядом, ждучи відповіді. Зрештою батько махнув рукою на знак згоди. Оля полегшено зітхнула. – Йдімо, я розповім по дорозі! – спокійно і лагідно сказала дівчина. Всі троє зайшли до печери. Чоловік увімкнув ліхтар, язики тіні заметушилися по стінах. – Ми знаємо тих людей, бо ми – з їх числа. Сьогодні увечері нам пощастило втекти, – почала Оля.
– То тут діє якась банда?
– Так, якщо це можна так назвати. Над цими глухими місцями рідко навіть птах пролітає, не те, що людина пройде, – розповідала вона далі. – Бандою керує людина на прізвисько Сліпий. Мій батько і я опинилися тут випадково – заблукали у лісі. Зненацька зусібіч на нас накинулися ці звірі. Мене було передано під владу „володаря“. За кілька тижнів я повинна була стати його дружиною. Тато був проти, я, звичайно, теж, але боялася виказати це. Одного разу ми вже спробували втекти, але вибратися із цієї ями не встигли. Батька було жорстоко покарано. Мене хотіли … – дівчина запнулася, – та, на щастя, Сліпий випередив їх. Цього разу помилування не буде!
– Облиш, доню, вони нас не схоплять вдруге, – прагнув заспокоїти дочку, у котрої на очах виступили сльози. – Ми вже близько до волі й більше її не втратимо! – йому так хотілося повірити у сказане, але сумніви не полишали голови. За кілька хвилин втікачі покинули печерну темінь і опинилися на схилі гори з протилежного від долини боку. – Нарешті! – вирвалося у Яхонта (а це був саме він). – Воля! Свобода!
Коли подорожні вийшли на шлях і попрямували униз за течією річки, Женя раптом зупинився.
– Зачекайте! – вигукнув він. – Ми повинні спочатку вилізти на цю гору! Там мій поранений брат! Йому потрібна допомога!
– Це вже твоя справа, – думаючи про щось зовсім інше, кинув Яхонт. Його пронизав гострий погляд дочки.
– Тату!? – обурено вигукнула вона, широко розкривши очі. Хвиля розчарування наблизилася до неї впритул. Справу вирішували секунди.
Яхонт відразу ж вловив незадоволення в її голосі. – Але чому й навіщо? Ми ж уже так близько до волі! Діставшись до людей, можна буде розпочати визволення вже з їхньою допомогою!
– Як ти можеш? – презирливо відповіла дівчина. – Я піду з ним сама!
Усвідомлюючи, що справа зайшла надто далеко, Яхонт спробував залякати її.
– Я розумію, що тобі подобається молодий чоловік, і ти захопилася, але згадай, що на тебе жде в тому пеклі! Ти хочеш знову потрапити у їхні руки? – він чекав, заглядаючи їй у вічі. Здалося, там промайнув сумнів, але вона відігнала його. Відповіддю стало мовчання. Раптом одна думка з’явилася у голові й налякала його. – Добре, йдіть, – явно щось задумавши, сказав. – Я повернуся вранці з підмогою!

17
Неможливо описати, яке полегшення відчув Георгій, зачувши наближення Жені. Здивуванню його не було меж, коли побачив Олю. Як це йому вдавалося, думав, дівчата знаходили його навіть тут! Коли вона ввійшла до таємної кімнати, Георгію здалося, що вже бачив її раніше.
– У чому річ? – запитав. Ольга ніяково стояла при вході. Позаду неї переступав з ноги на ногу Женя. Першим знайшовся він:
– Знайомся – Оля! Олю, це Георгій!
– Можна просто Гео! – додав той.
– Дуже приємно!
– Проходь далі, – запропонував юнак. – Ти звідки?
– Вони – втікачі! – відповів за неї Женя.
– Хто „вони“?
– Оля та її батько, – продовжував, – він пішов у село по допомогу і має повернутися уранці!
Дівчина розповіла йому решту. Георгій задумливо дивився на неї. При вогні ватри побачив її очі – глибокі, блакитні, сяючі. Він роздумовував, хто такий Сліпий, подумки малював його, складав образ невідомого бандита. А Ольга тим часом поглядом розривала його тілесну оболонку, добираючись до душі. Ніжний, тендітний, не такий, як усі хлопчаки, Георгій подобався їй усе більше. Дивилася на його зосереджену увагу, бачила, що він її слухає, але відчувала, що паралельно юнак обдумовує сказане нею, аналізує. Він невимушено ловив той погляд, зливався з ним, але душа його опиралася вторгненню. Та Ольга не здавалася. Розповідаючи про себе, ані на мить не відірвала очей від юнака, і мало-помалу тіло його розкривалося для неї, й оголена душа несміливо визирала назовні. Те, що дівчина побачила, вразило її. Вона видивилася глибоку тугу й печаль в його очах, пов’язану із чимось тут присутнім, та все перекривала незгасна надія.
Відчувши тривогу в її погляді, Георгій наче замкнувся і, заохочуючи, вигукнув:
– Та ти, мабуть голодна! А я, як дурень, сиджу і слухаю тебе, замість того, щоб нагодувати! – кинувся до багаття, і за хвилину дівчина жадібно (бо ж добряче зголодніла!) уплітала за обидві щоки. Від Жені не вислизнув її погляд. У серці щось збурювалось, але намагався стримуватися. Розлюченими очима обпік Георгія. Дівчина перехопила той погляд і посміхнулася. Він був їй знайомим: Сліпий таким обдаровував усіх, хто посмів глянути на неї.
Час минав. Георгій простелив для неї найтеплішу ковдру і з куртки вимостив м’яку подушку. Женя лютував все більше: нервово зиркав то на них із Олею, то вбік, то на Антона. Терпіння його закінчувалося. Коли дівчина лягла і Гео дбайливо накрив її покривалом, юнак не витримав і, пересмикнувшись, вимовив крізь зуби:
– Вийдемо надвір! Маю тобі щось сказати! – Георгій здивовано оглянувся, у Ольги тривожно забилося серце, але промовчала. – Перестань до неї чіплятися! – сердито мовив він, ледь відступивши від входу.
– А я до неї не чіпляюся, – спокійно відповів Гео й усміхнувся. Це ще більше розлютило Женю:
– Аякже!
– Ну, якщо тобі щось здалося, то в цьому немає моєї вини, – так само спокійно відповідав хлопець.
– Не треба мені баки забивати! – вигукнув. – Я іще не сліпий і все чудово бачив, усю твою метушню!
Георгій скипів:
– По-перше, нічого мене звинувачувати! Я міг вже давно піти звідси, але повернувся! По-друге, якщо це і правда, то яке ти маєш право казати мені все це? Вона – не твоя власність! По-третє, якщо так ревнуєш, то треба було самому нагодувати її й укласти в ліжко! А ти сидів і поглядав на „мою метушню“! Розмову закінчено! – юнак швидко пройшов повз ошелешеного Женю, який ніяк не сподівався на таку різку атаку з боку Гео, і повернувся до печери. Ольга стояла біля пораненого. – Що трапилося? – стривожено спитав.
– Йому примарився страшний сон. Почав стогнати, я й підійшла, – наче виправдовуючись, говорила вона. Гео здивовано витріщив на неї очі:
– Ти чимось налякана?
– Ні, – зітхнула з полегшенням, – розумієш, там я мусила пояснювати кожен свій крок ревнивому Андрієві…
– Андрієві? – перепитав.
– Так зовуть Сліпого…
– А-а!
Дівчина знову лягла у своє „ліжко”. Георгій задумливо глядів уперед. Поступово погляд його спустився на Антона, потім на Ольгу. Скільки довелося їй пережити у свої п’ятнадцять, думав, зараз їй потрібна максимальна увага і співчуття. Ніякої грубості, нестриманості, жодної краплі жорстокості. Але біля Жені! Дарма вона не послухала батька, треба було повернутися в село.
До печери увійшов Женя. Злість його вже минула, здавалося, він розкаювався у сказаному.
– Пробач, – похмуро прошепотів він.
– Нічого, – буркнув Гео, відчуваючи, як якась сила розв’язала йому язика, хотів відкрити раптом свою душу їм, тут присутнім, мозок втратив контроль над думками, тому продовжив: – Я можу тебе зрозуміти. Любов – страшне божевілля, – мовив тихо, затинаючись. – Справжня дружба – ще більше захоплення… Хочеться бути завжди разом, допомагати, співчувати, радіти й слухати чи давати поради, просто розуміти один одного будь-коли і будь-як. Це святе почуття… Правда, кохання приносить рано чи пізно тілесне задоволення, тому гасне від цього. Дружба завжди незадоволена, невичерпна, вона годується силою і вітром душі, тому вічна. Навчися дружити і зможеш кохати. А любов – любов переповнюватиме твоє серце і… Боже, кому я все це кажу?
– Ти цікаво розповідаєш, – розчувся голос Ольги (невже вона не спала?) – Продовжуй, будь-ласка!
До розмови почали прислухатися всі. Женя стояв у темряві кутка, не показуючи палаючих щік. Георгій, присоромлений такою увагою, все ж продовжив, бурмочучи собі під ніс так, щоб лиш дівчина могла його почути:
– Дружба – це злиття душ. Повага – злиття розуму. Бажання – злиття тіл. Любов – усі три пристрасті разом: і Дружба, і Повага, і Бажання, причому не просто сума їх, а новий рівень почуття, який часто плутають із інстинктом. Це щось вище від банальних відчуттів, це дещо справді чарівне – божéствене! Кохання ж часто позбавлене поваги, та любов – ніколи! До того ж бажання не завжди означає фізичну близькість – ним може бути звичайний потиск рук, обійми, поцілунок, легкий дотик…
– Ти абсолютно правий, – тихо мовила дівчина, засинаючи за лічені хвилини. Невдовзі спали всі. Лише Георгій довго думав про свої почуття до Олі й Тані, до Антона і Жені. Він намагався розібратися в них, але підступна втома вперто цьому перешкоджала. Очі повільно злипалися, і дивний сон не забарився – підхопив невагоме тіло, поніс увись, підніс над усіма горами, над Землею, показав усю нескінченість Всесвіту, привів до неозорої брами, за якою – рай.
– Заглянь у шпарку! – щось настирливо просило. Око наблизилося до маленької щілини. Мить роз’єднала його з цим світом, довела до екзальтації, душевне задоволення охопило його й почало згасати. Твердо знав – щасливішим себе не почуватиме ніколи. Не хотів прокидатися, але щось вперто кликало його назад – хтось боляче штурхав хлопця у бік. Розкрив очі…

18
Тетяна неспокійно походжала по кімнаті. Зовнішня тиша й мовчання охорони непокоїли її. Тривожилася за Георгія, розкаювалася вже, що свого часу порадила йому організувати цю поїздку в дикі гори, створити романтичну обстановку, яка дозволила б Антонові глибше зрозуміти почуття однокласника. „Глибше! – осміхнулася сама до себе. – Здається, Антон не здатен нічого відчувати, крім диких інстинктів: погуляти, побалдіти, випити, затягнутися дуркою і розслабитися. Цікаво, у нього хтось є?”
Таємний палац Сліпого залишався невідомим уже багато років – принаймні, з часу її народження, вона не пригадувала, щоб хтось розповідав хай навіть чутки про нього, адже вони поповзли б першими. Що тримало тут людей, відірваних від світу, серед безлюдних гір? Не раз задавалася цим питанням і, не знаходячи відповіді, відчувала, що від неї приховується щось важливе – дуже важливе. Не могла повірити, що така відданість Сліпому нічим не підкріплювалася.
Сам палац був вирубаний у кристалі галіту – кам’яної солі. Дрібні, як порох, часточки води, рівномірно розподілені між кристаликами хлориду натрію, надавали мінералові блакитного відтінку, а нечистота тутешньої породи – мутності.
Поступово все втрачало свою чарівність. І палац, і амфітеатр, і візерунки на стінах, і навіть сам трон, хоча саме він був окрасою всього підземелля. В душі Тетяна починала ненавидіти цю неволю, ці гори, які захопили її в полон, стиснулися з усіх боків і змовилися тримати її тут.
„Чому я не птах? Чому я не вмію літати? – на згадку навернулася пісня. Враз стало тужливо й сумно так, що аж серце стиснулося в грудях, боляче відізвавшись у мозку. – Якби мені побалакати з кимось! Самота мене вбиває!” Тоді раптом вона зрозуміла Георгія. Зрозуміла його одинокість, його біль і усвідомила, ким стала для нього.
– Якби не ти, – казав їй якось Гео, – я б, напевне, не витримав!
– Так, тобі справді потрібен друг: сильний, вольовий. Та, здається, у Антонові ти помилився! Не такий він вже й міцний духом, не такий вже надійний, не такий серйозний, як цього хочеш ти. Занадто легковажний – звичайний хлопчак, компанійський, але почуття – на примітивному рівні. Ой, важко тобі буде, бо не зможеш знайти пари до душі!
– Знаєш, що означає ім’я Антон? – спитав він її тоді, наче й не чув останніх слів, замріяно вдивляючись в далечину. – Неперевершений…

19
Утікачів застали зненацька. Четверо бандитів на чолі з чорнобородим увірвалися до печери. Всі прокинулися, лише Георгій спав. Один із бандитів почав боляче штурхати його ногою у бік. За мить усі були зв’язані. Ольга переляканими очима обводила всіх навколо, боячись навіть подумати, яку розправу вчинить над нею Сліпий.
– Він не може ходити! – запротестував Георгій, коли злочинці спробували змусити пораненого йти. – Його треба нести! Він і кроку не зможе ступит! Прошу вас, дозвольте комусь із нас зостатися біля нього, поки не принесуть ноші!
Благальний погляд втупився у Галіта. Останній похапцем міркував: йому не треба було зайвих неприємностей. Бо-зна, що могло трапитися із пораненим по дорозі, а Сліпий вже й так був занадто розлюченим. Він погодився на пропозицію, але сказав, що Яшму залишити не може.
– Зостанешся ти! – тицьнув пальцем у Георгія. – Ти занадто немічний, щоб утекти із пораненим на спині! Втечеш сам – пристрелю його відразу й без розмов! Ходімо!
Враз від входу долинув голос:
– Не поспішайте! – на порозі стояв Яхонт, націливши на чорнобородого рушницю. – Розв’яжіть їх! Негайно!
Ошелешені бандити завмерли, але Галіт, здавалось, не втрачав самовладання і спокою.
– Ти поглух, чи що?! – закричав Яхонт.
– Охолонь, – твердий голос за спиною злякав його. Холодне дуло притислося до спини. – Кинь рушницю!
Яхонт, багряніючи від безсилля й проклинаючи власну необачність, окинув тужливим поглядом оточуючих. Рушниця глухо впала на кам’яну підлогу. Бунтар був негайно зв’язаний. Весь цей час очі його дивилися на дочку. Якби вона тільки знала, як крається його серце, споглядаючи на неї, знову полонену, знову невільницю.
– Чому?! – горлав до Бога. – За що?! – кричав небесам. – Навіщо?! – гукав горам. Але всі вони мовчали, жодним словом чи дією не озиваючись до нього, і закликали до терпіння й покори. Але він відкинув їх, і надія полишила його серце.

20
Через хвилин десять Галіт наказав зупинитися. Вже зовсім стемніло, наближалася північ. Повний місяць, велично здійнявшись прямо над головою, наче небесний маяк, здавалось, зовсім не помічав того, що відбувалося. Гори потонули в сивому тумані, срібне покривало сяйва огорнуло вершини й розсипалося дрібним порохом по схилах. На землю впав легенький мороз.
– Стоп! – розчувся голос чорнобородого. Караван наглядачів і полонених зупинився. – Втікачку приречуть на катування! – У Ольги зупинилося дихання від переляку. – Чи не жаль пропадати такому добру? – єхидно і в’їдливо вищірив зуби Галіт. – Зараз вона розважить нас, хлопці!
– Господи! – звела очі до неба дівчина.
– Тільки спробуй, падлюко! – вигукнув Яхонт, скаженіючи.
– Заткніть йому пельку! – крикнув бандит. – Що ти зробиш? Ти безсилий і мені приємно це бачити! Це збуджує, чи не так, серденько? – звернувся до Ольги.
– Не торкайся до мене! – перелякано благала дівчина. – Не треба!
– Не корч із себе незайману! – гукав він. – Можна подумати, ти не розважала Сліпого два місяці! Якщо можна йому, то чому б не спробувати нам! – він грубо схопив її і стис в обіймах. Ольга відчула липку слину на обличчі. Від Галіта тхнуло потом.
– Ти огидний, – прошепотіла вона. Раптом думка осяяла її. Вона подумала і прийшла до висновку, що Галіт прагне посісти місце Сліпого. – Я можу стати тобі у пригоді, якщо облишиш мене! Я допоможу тобі скинути Сліпого!
– Відмовки тобі не допоможуть, – продовжував обслинювати її бандит.
– Це правда! Я зможу знешкодити його!
– Як це?
– Він всього лише чоловік, – зраділа дівчина, відчувши, що Галіт вже не так міцно стискає її в обіймах. – Але ти повинен пообіцяти, що відпустиш мене!
– Викладай свій план, а тоді побачимо!
– Слухай! – Ольга увійшла в свою роль і, відштовхнувши чорнобородого, почала пояснювати свої наступні дії. Яхонт полегшено зітхнув, побачивши, що бандит облишив дочку. Та все ж його тривожило, про що вони так довго розмовляли.
Зненацька з-за дерев вийшла чимала група людей, послана Сліпим на пошуки втікачів. Мети було досягнуто.

21
Непомітно й безшумно настала північ. Зорі гасли в яскравому світлі місяця; легкий, майже невагомий вітерець лоскотав гори.
Георгій був у відчаї. Безвихідь лякала його. Часом думав, чи не піти у село по допомогу, але знав, що не встигне до повернення бандитів, а ризикувати життям друга не смів, та й не знав, де ж таки розташоване те підземне царство, про яке йому стільки розповідала Оля. Юнак тим часом наклав пораненому свіжу пов’язку на ногу і допоміг одягнутися.
– Облиш мене, я сам, – вперто відштовхував його Антон. – Краще втікай звідси, бо не виберемося вже ніколи! Може, врятуєшся сам, чи, у кращому випадку, приведеш порятунок!
– Охолонь, – твердо відповів Гео, – одного тебе я тут не покину!
– Ти вже зробив усе, що міг! Не треба корчити із себе…
– Це тобі не треба корчити із себе героя! – перебив його.
– Якби ти не… – Антон обірвав думку.
– Якби я вас сюди не привіз, нічого б не сталося? – вигукнув Георгій.
– Ні…
– Хіба не видно, що ви в усьому звинувачуєте мене? А якщо я ще й утечу! – Антон опустив очі. Так, він хотів сказати саме це, але в останню мить зупинився, проте Георгій здогадався, в чому справа. – Бачить Господь, я цього не знав і не хотів, – за хвилину юнак продовжив: – Хоча ні! Ти правий, я винний у тому, що трапилося!
– Облиш, Гео, ніхто тебе не звинувачує, – прагнув уникнути суперечки.
– Ні! Усе було підстроєно! – крикнув той. – Я все це навмисне влаштував! – йому стало боляче, тому відвернувся.
– Та заспокойся ти!
– Ніхто мені нічого не пропонував, ніхто не кликав із друзями сюди! Подорож влаштував я! Тільки я сам! А причиною, – юнак замовк. Розум не дозволяв сказати це. Душа прагнула покінчити із усім і вирвати із себе цей згусток болю. Георгій схопився за голову. Антон здивовано дивився на його зрив.
– Що було причиною?
– Ти!..
Ще більше здивування відобразилося на обличчі пораненого, він розгублено розводив очима, але наче десь у душі й очікував, що хлопець скаже саме це. Він нервово посміхнувся.
– О ні! – вигукнув Георгій, побачивши той усміх, і, не володіючи собою, вибіг назовні. – Нащо? Нащо я це сказав? – сльози градом падали на землю, розкаювався вже у всьому, та було пізно. Мчав уперед по слизькому снігу, незважаючи на опір природи.
Спинився аж біля однієї із смерек. Обійняв її холодний, снігом припорошений стан, намагаючись заспокоїтися, але коли пригадував картину своєї останньої розмови, ставало знову неспокійно. Колись, думав, потрібно було це сказати. Та чи зрозуміє він його, чи усвідомить своє значення. Не знав. Але надіявся, надіявся на Всевишнього усім серцем, всією душею, жодне випробування досі не змогло її спалити, і вірив, що не зможе й надалі.
– Ти занадто близько береш усе до серця, – казала йому Тетяна. – Вгамуйся, задовільнися звичайним приятелюванням! Він не зможе сприйняти цієї твоєї пристрасті, тебе просто не зрозуміють – занадто вже складна у тебе натура, – очі її випромінювали турботу. – зрозумій, ми ніколи не сягнемо твого рівня, рівня твоєї душі! Ти завжди будеш вищим за нас, а такі, як Антон, не бажають визнавати зверхності, хіба що у безнадійних ситуаціях. Я бачу твою турботу, твоє бажання допомогти, – воно необхідне для задоволення душевних потреб. Але, наскільки я знаю, такі як він, вважають себе досконалими і думають, що ніяка допомога їм не потрібна. Згадай лише, Антон звертався до тебе тільки тоді, коли треба було виправити оцінку у чверті. Не думай, що він нічого не бачить: давно вже підмітив, що ти для нього багато чого ладен зробити, от і просить час від часу, бо впевнений – йому не відмовиш!
– Добре, – відповідав Гео, – а якщо я відмовлю, то він навіть за цим не звернеться, тоді мені буде ще важче!
– Але ж Антон тільки експлуатує тебе! – не розуміла його Тетяна. – Невже у тебе немає ані краплі самолюбства? – пробувала зачепити його гордість. – Так не можна жити. Тебе просто використають і покинуть!
– Нехай! – стояв на своєму.
– Гео, подумай про себе! – не відступала й вона. Не слухав її житейських порад, надіявся, вірив у Антонову совісність і благородство. – Гео, озирнися довкола! Скільки людей! – прибігала до останнього методу. – Глянь на мене: чим ми не друзі? Ти ділишся зі мною усім, що відчуваєш, що думаєш, своїм болем і турботами…
– Але ж ти – ні! – перебив він тоді її розмову. – Це схоже на сповідь перед священником, про якого я нічого не знаю! Я прагнув витягти тебе на відверту розмову, але ти не піддалася! Так, ти мене вислуховуєш, допомагаєш, я тобі дуже вдячний за все, але й дотепер, відколи зголосилася мене „рятувати“, залишаєшся для мене суцільною таємницею, чому? Невже мені не можна довіряти?
– А що я тобі довірю? Як розмовляла із знайомою про серіал? Чи що купила собі в магазині з одягу? Зрештою, не я закохалася у хлопця і не можу викинути це із своєї голови!.. О! Вибач! Я не хотіла…
Цими словами закінчилася тоді їхня розмова. Вдома Георгій довго розмірковував над сказаним Танею і з жахом для себе доходив висновку, що вона мала рацію. Тоді він відкинув істину, надавши перевагу ілюзії, але зараз правда грубо вривалася в його душу, льодом заповзала у серце, гострим ножем ранила розум. Усе рвалося й летіло у прірву, здавалось, зараз збожеволів би і помер на місці. Але душа, могутня й висока, сильна і стійка, не могла так просто впасти й зламатися від самообману.
Ні спочинку, ні сну,
Бо душа у тривозі,
Мов по довгій дорозі
Безупинно я йду.
Вже терпінню кінець,
Око мріє про фініш,
Куди погляд не кинеш –
Трепетання сердець!
Я здолаю цю путь!
Розтопчу безнадію!
Доведу свою мрію
До широких розпуть!
Я прозрію тоді –
Я нарешті прозрію!
І любов’ю зігрію
Весь свій шлях по землі…

© Юрій Корсак, 2011