1
Тривога огортала Всесвіт. Засліплене грошолюбством і принципами людство марно намагалося вирватися із полону власної необережності. Гомін і говоріння лунали скрізь. Слова, думки, погляди заполоняли планету, де кожна істота прагнула самоствердитися. „Не будьмо егоїстами! Любімо одне одного!“ – закликали суспільства, ставлячи, водночас, тебе у такі рамки, де міг спрацювати виключно інстинкт самозбереження.
Відколи пізнала людина добро і зло, одразу ж відчула свою зверхність над світом. Любов безпосередня замінилася любов’ю совісною: виникли два варіанти – любиш, бо совість мучить, і любиш, бо прагнеш власного задоволення. Рідко кому вдалося зберегти ту первинну любов, яка просто існувала б, не шукаючи вигоди, не роздумовуючи, чи варто робити те або інше.
Кожен вважав себе центром Всесвіту, єдиною найнещаснішою і найнезадоволенішою істотою у Космосі. Хронічно не вистачало любові: любові до Бога, якого чомусь відсунули на другий план, поставивши наперед своє ego. Екзистенціалісти кричали, що Бог помер, марксисти сміялися із здатності особливої властивості матерії – свідомості – до надмірної уяви.
Здавалось би, сягнувши вершин матеріального світу і з’ясувавши закони природи у відомих йому межах, людство мало б усвідомити свою обмеженість і підвладність, але вирощене масивне „я“ не хотіло цього.
Жінки протиставлялися чоловікам (замість того, щоб доповнити одне одного), діти росли в атмосфері вседозволеності (бо, бачте, у них своє життя, і батьки не мають права нав’язувати їм власні погляди – чи не розумно було б спочатку дати які-небудь переконання, щоб на їх основі змінити чи укріпити свій кругозір?), догматичне перебільшення прав людини призводило тільки до їх спотворення.
Подібне відбувалося в усіх сферах життя. Члени і групи суспільства протиставлялися одне одному, порівнювалися між собою, тими ж суб’єктами, які нездатні були усвідомити, що їх думки суб’єктивні – чи не краще було б доповнити одне одного, а не вишукувати прорахунки і займатися самовиправданням?
2
Чи знає хто-небудь, що таке страх провини? Відомий він більшості, як бездіяльне заціпеніння, коли тіло сперечається з духом і перемагає. Душа тоді поряд із задоволенням бажання відчуває їдку муку совісті і усвідомлення своєї грішності. Страх цей нагадує, що ти, на жаль, неідеальний, і немає у тебе місця коло Бога.
Дух рветься ізсередини, марно намагається привести тебе у стан рівноваги, не розуміючи, чому розум опирається бажаному результату. Підсвідомо прагнеш покарання, благаючи, водночас, про помилування. Тоді жодна істота не здатна зрозуміти твого прагнення: сердишся, якщо біда відходить, і панікуєш до сліз, коли лихо підступає.
А серце єдине, воно не здатне, як розум, роздвоюватися аж до шизофренії, тому б’ється то швидше, то повільніше, розриваючись від тиску…
Закарпатська низовина у перші березневі дні нагадувала неозоре озеро, покреслене стрічками автошляхів і острівцями підвищень. Зелена трава, прокинувшись від несподіваного весняного тепла, свіжо розправляла новонароджені листочки. Великі сніги під натиском зміцнілого сонця повільно танули, напуваючи стиглу землю. Два тижні люди жили у тривозі, коли лютий зненацька повернув сонцем і теплом. Зрештою, від майже метрового пласту льодяної білизни залишилося десять-п’ятнадцять сантиметрів насиченої талою водою снігової маси. Неждано придрейфував короткочасний дощик, щедро обсипавши землю теплим золотом краплин. Вони зробили свою справу – сніг миттєво розтанув. Переповнений водою ґрунт відмовився всмоктувати воду, і вона виступила над поверхнею землі.
Танучи вище у долинах, сніг напував річки. Хвилястий Уж повільно, але невпинно піднімався, захоплюючи все більші й більші території. На півметра підняли правобережну дамбу в Ужгороді, але невпевнені були, що вистачить цього – весняна повінь, то не найстрашніша біда, – у перші дні березня очікували з гір паводкової хвилі, висота якої, за прогнозами могла сягнути чотирьох із половиною метрів. Обласний центр був готовим тільки до трьох восьмидесяти. Місто опинилося у загрозливому становищі.
Вночі на сьоме березня припливла зі сходу перша гнівлива гроза. Потужні блискавки і оглушливий відгомін грому сприймали неоднозначно: хтось думав, що Страшний Суд настав, інші боялися, що то вже розпряжений Уж трощить на шляху своєму будинки, треті спостережливо передбачали сухе й неврожайне літо – перша буря прийшла із гір, з України.
Біда роз’єднала людей. Кожен твердив, що всі негаразди його через сусіда, з чийого двора стікає вода, дехто пробував відкачувати її з підвалів, не розуміючи, що лише полегшує водам роботу – у землі прочищалися підземні струмки, по котрим вода, за законом сполучених посудин, ще інтенсивніше стікала у штучні резервуари, підтримуючи усюди свій рівень на певній висоті.
Усі сердилися й нервувалися, але страх провини наклав свій відбиток – підсвідомо прагнулося, щоб швидше пройшов той клятий паводок, і впала, нарешті, вода. Але природа вирішила все по-своєму – розтягнувши „задоволення“. Дощик то починав накрапати, то припинявся, легенько торкаючись напружених струнок нервів, доводячи мозок до сказу, а душу до відчаю. Усі чекали великого нещастя – її величність стихію…
3
Кремезні хмари швидко мчали на північний захід, час од часу поливаючи землю рясним і не дуже дощиком. Вже тиждень добігав кінця, відколи ошелешена власним об’ємом тала вода, не маючи змоги втриматися у розпухлому ґрунті, залила поля, сади, двори і будинки, не кажучи вже про підвали.
Тетяна була розгублена. Хата її стояла у воді, тільки ланцюжок каменів до тротуару та то тут, то там поперекидувані через них кладки визирали з-під дзеркального плеса. Сусідські хлопчаки, бавлячись у озерці, скаламутили його, і неприємно-бура хвиляста поверхня навіювала тривогу і страх.
Страх… Його у ті дні було багато. Страх за завтрашній день, та й навіть за сьогоднішній, боязнь за недалеке й далеке майбутнє.
Сусід через хату приніс обнадійливу звістку – Уж впав на кільканадцять сантиметрів. Дівчина прочитала вже, що до трьох метрів піднялася Латориця і до семи, біля Чопа, Тиса. Сусідня Угорщина потерпала від повені. Снігові води, не знаходячи стоку, залишалися на полях, підтоплюючи міста й села. Від північного кордону до самого Будапешта простяглася водна гладь, повільно, але підступно виконуючи власну роботу.
Західна Україна теж переживала повінь, вірніше, її загрозу. Дівчина у душі шкодувала постраждалих, але стало їй гірко від того, як деякі регіони, побачивши реакцію центральної влади на закарпатське листопадове лихо, свідомо перебільшуючи небезпеку, прагнули вибити грошей із Києва, як це було кілька років тому, знову ж після стихії за Карпатами. Тетяно, Тетяно, не знаєш ти, яким занедбаним було водне господарство Полісся, якими нетривкими греблі, яким нерозумним осушування боліт, що порушило – безповоротно порушило – екосистему тих місць. Не думала ти, що повновода Прип’ять змила тонни радіоактивного пилу з чорнобильських полів, не знала про цю невидиму і, здавалось би, незагрозливу небезпеку. У одному була права ти – у горах ці явиша непередбачувані й несподівані. Раптовий паводок спрямовує води свої стрімко вниз, несучи на долини і намул, і каміння, сила хвиль жорстока і тверда, одним ударом зносить будинки, змиває шляхи, валить електричні опори і телефонні стовпи. Незахищені лісом гори сповзають донизу, загрібаючи під себе все, що стрічається на короткому, але потужному шляху.
Якщо паводкова хвиля сягне запланованих і вирахуваних чотирьох з половиною метрів на Ужі, порятунку для жителів його долини не буде.
Але фінансування протипаводкової програми припинилося, і у ті тривожні дні регіональна влада лише спромоглася вислати до київських чиновників звернення із проханням грошей. Це при тому, що у закарпатських патронів-покровителів вони, як-не-як водяться, але, звичайно, для реклами (як і у всьому світі) легше конкретно допомогти кільком сім’ям чи селам, ніж взятися за фінансування украй потрібної для краю програми. Зволікання загрожувало обернутися трагедією, і вона невпинно наближалася.
4
Темні вузькі долини хмурилися в оточенні ще по-зимовому вбраних гір. Сніг стопився майже увесь, зайва вода вже постікала у річки, тільки на занижених місцях блищали озерця талої води. Вона, холодна, прозора, весняна, будила землю від довгого зимового сну. Як тільки розмерзла остання грудка ґрунту, прокинулися зсуви. Глибокі – до двадцяти метрів – тріщини нещадно роз’єднували все на своєму шляху – стіни, вулиці, городи. Все поділилося на неприступні острови повзучого ґрунту.
Вода в річках потроху спадала – у горах почалося похолодання, і сніг перестав танути. З кожним днем біла ковдра важчала – вбирала, як губка, дощову й талу воду, – сповзаючи зі схилів. У деяких місцях вона сягала шести метрів, часто зриваючись потужними лавинами, перегороджуючи дороги і струмки.
Якщо на низовині люди потерпали від весняної повені, то в горах страждали звірі. Височенна стіна снігу паралізувала рух і наглухо затулила їжу. Тваринам загрожувала голодна смерть. На допомогу, на жаль, не всюди, прийшли люди, готуючи їм корм і нічліг.
Увечері, дев’ятого березня, з південного сходу припливли хмари. – Тільки не дощ! – благали перенапружені люди. Погода терпляче дочекалася ночі – пішов дощик, спочатку легенький, а коли більшість людей поснули – сильніший.
– Що нас чекає? – тривожно думала Тетяна, сильніше обкутуючись ковдрою – у хаті вже п’ятий день не топлено. Синоптики обіцяли похолодання. – Жах! Вода все одно не зійде, а будинок обігріти не можна! – У останні дні її почав душити сильний кашель. Не витримувала вологості й холоду. Мріяла, щоб страхіття це скінчилося і стало тепліше. Тепла, тепла прагнули душа й тіло. – Досить відтягувати кінець! Люди вже знесиліли! Вони на межі відчаю! Господи, втрутися у це життя! Зроби хоч щось! Або врятуй нас, або погуби! Несила вже балансувати й весь час жити у невизначеності! Будь-ласка, зроби щось!
Здавалося їй, що це репетиція Страшного Суду. Ті самі почуття, лише триватимуть вони не два, не три тижні, а ціле тисячоліття!
Каялася у гріхах, охоплена боязню і страхом. Знала, що тисячі років не витримає. Чекати стільки, поки тобі винесуть вирок? Чи в пекло, чи в рай? Що ж тоді таке пекло, якщо тисячоліття вичікування і страждання – ніщо в порівнянні з ним?
5
Мовчки палали на столі три свічі. Сльози воску легко котилися вниз, заповнюючи повітря ароматом ефіру. Сльози розпачу й знесилення летіли в безодню підлоги, грайливо вигинаючись у просторі, набуваючи чудернацьких об’ємів і окреслень. Відблиск трьох вогників запалював сльозу за сльозою, наділяючи їх невагомістю і неприродною легкістю. Тільки нечутний дзвін дрібних осколків печалі раз у раз насичував тишу. Серце хотіло пристосуватися; душа прагнула вирватися із полону сірості й розцвісти всіма кольорами щастя, сіючи ним усюди, розсипаючи перлами сміху навкруги; розум марно і безрезультатно бився в пошуках істини. Та умови життя роз’єднали їх, залишили наодинці. Їм би об’єднатися і комплексно відгукнутися разом на біду. Може, відступила б.
Неозорі простори Закарпатської низовини блищали свинцевою важкістю сірих хвиль. Вони, хвилі, відбивали насупленість стальних хмар, лякаючи своєю безмовністю і тишиною. Не маючи змоги стікати в переповнені річки, плутаючись у лабіринтах осушувальних каналів, тала вода залишалася на полях, вкриваючи землю пів-, а то й метровою товщею.
Могутня Тиса здійнялася повільно і несподівано на дванадцять із половиною метрів, невпинно наближаючись до краю дамби висотою висотою ледь більше чотирнадцяти метрів. Не відставала й Латориця, підіймаючись на шість із половиною метрів, лякаючи Чоп, оточений цими двома водними артеріями. Знесилені душі пасивно укріплювали дамби, прокопували захаращені сміттям і часом стоки. На меті стояло одне – тимчасово втекти, сховатися від надмірної помсти, дожити до наступного дня.
Тетяна закрила двері, увійшовши до спальні. Блакитна білизна стін і стелі, відтінена темно-синім сяйвом широких штор, незвична тиша (тільки розмірений цокіт годинника, заколисуючи, лунав у ефірі) і вечірній настрій повернули серце у минуле. Підземний палац, розкішна зала, незмальовна краса весняних гір, – невже вони могли залишатися непоміченими? Як там тепер? Чи не зачепили ту місцину зсуви, чи не понівечила сердита вода? Хто-зна, може, вже й сліду не лишилося від палацу?
Раптом у голову вдарив страшний здогад – тіло Андрія залишилося там, у Блакитній залі, непоховане, покинуте на поживу звірям. У власній злобі душі й серця, відкинувши поклик совісті, бажання помсти переважило почуття обов’язку в їхніх думках – вони не прийняли його покаяння, не пробачили, узяли на себе роль суддів. Жоден навіть не спробував зрозуміти біль той, ту зневіру, той страх його. Так, не зміг він принести себе у жертву, побоявся вмерти у страшній агонії і став на стежку убивств. Його гріх страшний – знала, – але серцем відчувала, що не мала права засуджувати його. Могла не забути, могла боятися тієї людини, відчувати відразу, але повинна була пробачити. Та, натомість, починала ненавидіти його сильніше, слухаючи розповіді членів банди його, і лише Гео зумів відкрити для неї зворотній бік медалі, саме завдяки його наполегливості дізналася про історію життя Сліпого, його переслідування та загублене, розбите життям кохання.– Ярослава! – зненацька вигукнула Тетяна, різко підіймаючи голову над подушкою. – Господи, скільки ж їй зараз? Тоді було сімнадцять, минуло вже одинадцять років – їй двадцять вісім! Але як її знайти? Я не знаю ні прізвища, ні адреси! Боже, у місті сотні Ярослав, котрим по двадцять вісім, до того ж вона могла вийти заміж і виїхати звідси! Це безнадійно!
6
Після підтоплення ґрунтовими водами низин на Закарпаття завітав довгожданний антициклон. Суха, сонячна погода вітала Срібну землю вже майже цілий тиждень. Неквапом, поволі спадала вода, зникаючи в товщі землі. Удень біляве сонце прогрівало повітря до десяти-одинадцяти тепла, а вночі легкий приморозок ніжно пощипував перезволожений ґрунт.
Нарешті! Серце раділо, що не вийшли річки з берегів, і не повторилося осіннє лихо. У повітрі пахло весною, довгожданною, теплою, мирною.
У горах приводу для оптимізму було мало: землю вкривав півтора, а то й двохметровий сніг, холодна погода консервувала ще зсуви, але з приходом тепла… Ні, про це страшно було навіть думати. Холодні, як виточені діаманти, гори, що раніше вражали своєю красою і чарівністю, перетворилися у загрозу. Всі відчували те напруження і новий, раніше незнаний бар’єр між собою і природою. Вони, їхні захисники, друзі й порадники, які усміхалися щоранку зеленим промінням вершин, одухотворено розмовляли з людьми, розповідаючи дивні казки, тепер закам’яніли, душі їхні покинули глибокі надра. Гори пасивно і безмовно спостерігали за плином життя. Як манекени, вони витрішкувато дивилися в одну точку, мовчки осипаючись на очах у сотень і тисяч. – Дивіться, що з нами зроблено! – кричало мертве каміння. Гори розвалювалися: невпинно, нечекано, раптово. І всі, від малого до великого, відчували, що оголошено війну, в якій перемога стане одночасно погибеллю.
7
Тетяна самотньо прогулювалася набережною. Легкий, проте холодний вітер понад річкою пронизував до кісток. Йшла і в душі обурювалася: – Як усі заспокоїлися! Вода спала, і нарощування дамби припинили. Варто прийти одному порядному дощикові, як весь той сніг стопиться за милу душу і знесе це безалаберне місто!
Дівчина обговорювала цю тему з ким лише могла. Зустрічаючи найменший опір своїм словам, переходила у такий наступ, що через кілька днів ніхто не хотів навіть заводити з нею розмови.
– Таню, у тебе паранойя, – сказала їй Ната. – Можна подумати, що ти радієш з того, що буде повінь! Поглянь, які всі спокійні! Облиш їх, нехай повеселяться перед катастрофою. Якщо вона ще буде. Нащо створювати зайву напругу?
– Господи, яка ти схожа на нашу владу! – подумки мовила Тетяна. Все ж після цих слів дівчина припинила суперечки. – Це нічого не дасть! Я лише відштовхую від себе людей!
На серці було важко. Не могла ні на чому зосередитися, всяка дрібничка виводила її з рівноваги. І треба ж було такому статися?
У центрі міста зайшла до магазину купити печива до чаю. Отримавши здачі сорок копійок, вже обернулася, щоб вийти, як до неї заговорив немолодий вже чоловік, видно, пенсіонер, досить солідного вигляду, правда у потертій старомодній дубльонці, чистою українською мовою, що особливо вразило дівчину.
– Дозвольте звернутися до вас, – тихо мовив він, глянувши Тані в очі. Від того благального погляду останній стало ніяково. – Тут у сусідньому магазині, – він запнувся. Видно було, що йому важко просити. – Пляшка молока… розумієте, – він розтулив долоню, в якій лежало кілька монет, – потрібно чотирнадцять копійок…
Кров вдарила дівчині в голову. – Господи! Чому він сказав „пляшка“, майже ніхто тут так не говорить!
– Ви не могли б, – не встиг чоловік доказати, як Таня рвучко поклала монети по „п’ять“ і „десять“ копійок у його долоню. – О, та тут зайве! – щиросердно відреагував чоловік.
– Господи! – ще більше зачепило душу. Тетяні стало соромно. Кулею вилетіла з магазину. У душі клекотіло й пекло. Дівчина втягла голову в плечі і трохи не застогнала. Та чоловікова інтелігентність ще більше погіршувала стан її роздертої душі. Спробувала уявити себе на його місці і прийшла у відчай. – Я не змогла б! – думала знов і знов, мимохіть повертаючись до висновку, що була б змушеною це зробити. Інстинкт самозбереження… Він ламає людину в духовному плані, душить її гідність і чистоту. А це веде до душевного злочину. – Але чому Гео відкинув його? Як він зміг перебороти інстинкт? Чому кинувся рятувати Антона, знаючи, що йде на вірну смерть! Ще не усвідомлювала, але вже відчувала, що розгадка криється у любові. Коли думка ця дійшла, врешті, до свідомості, обличчя її просвітліло. – Падаючи у провалля відчаю, ми озлоблюємося, починаємо ненавидіти. Хто ж полюбить ворога свого, той підніметься над світом і стане Божим слугою, зможе відкинути максимально тваринне начало і позбутися тягара плоті. Тільки чи можливо це?
8
Того дня все було інакшим. Прокинулася трохи пізніше, ніж звичайно, тому поспішала, збираючись до школи. Чужою стала вона для неї. Галаслива метушня на перервах, невгамовний шум на уроках – дратувало, чіпляло за струнки душі і гнітило до задухи. Ловила себе на тому, що не дихає: і груди її високо здіймалися вгору, порушуючи тишу, яка дивом полонила на мить простір.
– Тобі погано? – стурбовано перепитували вчителі.
– Ні, все в нормі, – тихо відповідала дівчина, заливаючи поглядом клас.
Готувала сніданок, а в голову лізли невиспані думки. Щось дивне маячіло перед очима, і не могла збагнути, чому так тьмяно навкруги.
За звичкою кинула „бувайте“ і легким кроком побігла на вулицю. Безшумно зачинилася хвіртка. Окинула поглядом двір. Боже, ще тиждень тому тут стояло озеро, а зараз навіть земля потріскалася, пересушена на кілька сантиметрів сонцем, перезволожена знизу.
Ранкові автомобілі, поспішаючи, мчали по ще напівпустих автошляхах, здіймаючи хмари пилу й куряви, обдаючи обличчя задушливим чорним димом.
Несподівано для себе опинилася у класі. Приміщення дихнуло на неї вчорашньою спертістю повітря й пустотою. Дивно було отак заходити у порожній клас, незвично. – Це тому, що проспала! – усміхнулася до себе. Відчинила вікно. Свіжий струмінь прохолодного повітря поцілував Тетяну в губи, приносячи полегкість. Знімаючи куртку, попрямувала дозаду, де на напіврозламаній шафі сухо стриміли з горщиків квіти. – Бідненькі, – подумала, вішаючи одяг. Обернулася й мимоволі зиркнула на дошку. Невитерта звідучора, вона неприємно дивилася на клас. Що на ній написано? Дівчина несвідомо зіщулилася, щоб побачити напис, але…
Тільки тепер зрозуміла, що було не так, – гострота зору знову покинула її. – Як прийшло, так пішло! – буркнув розум, а на серці стало боляче й гірко. Щось стислося у кутиках очей, і виступили сльози. – Чому? Чому знову? – питала порожнечу, і зненацька усвідомила – це відплата за жорстокість, яку вона виказала, не прийнявши покаяння від людини, котра прагнула очистити своє серце від бруду, отримати пробачення, якщо не від Бога, то бодай від людей. Але недосконалість не зрозуміла недосконалості – люди відвернулися від нього. – Він же вбивця! – обурилася душа, звертаючись до Господа. – Як ти можеш любити його більше, ніж нас, як Ти можеш простити йому і не пробачити нам? – не хотіла казати цього, але вирвалося саме із серця.
Вечір впав на чорну землю, гасло денне світло сонця, у далекому яру квакали малі жабенята, прохаючи дощу. Тетяна непомітно засинала. Перед очима поставали казкові краєвиди смарагдових гір і сяючих снігом полонин. Раптом тінь якась пронеслася над землею. Подумки звела погляд у небо. Воно, прямісінько над нею, світлішало й яскравішало, за мить потужний вибух світла до болю обпік очі. Дивилася прямо на сонце і з часом помітила чорну крапку, що наближалася.
– Ти поставила запитання, на які потрібно дати відповідь! – пролунав дзвінкий чоловічий голос. – Слухай!
© Юрій Корсак, 2011
Немає коментарів:
Дописати коментар