1
Ольга жила у вирі почуттів. Серце прагнуло любові, великої і полум’яної, але ображений розум прагнув помсти. У ті дні її ніщо не хвилювало, жодна звістка не ставала усвідомленою – дівчина зациклилася на власній проблемі, і це негативно вплинуло на неї. Ольга схудла, погляд її неспокійно пронизував простір у всіх напрямках, сама відчувала, що стала набагато нервовішою і збудливішою, але спинитися вже не могла. Єдиний порятунок – вона так думала – у Жені. – Подзвони мені! – благала душа. – Не смій мене чіпати! – обурено диктувала гордість. Зрештою, душа перемогла.
– Дружба – це злиття душ, повага – злиття розуму, бажання – злиття тіл. У своїй сукупності складають вони любов, – згадала слова, почуті нею від Георгія у затишній печері, коли була так близько до волі. – Кохання ж часто позбавлене поваги… навчися дружити – і вмітимеш кохати… О, кохання моє! Ти так близько й далеко! Не відлітай у вирій, як лелека, побудь зі мною ще хоч мить! Поговори, розрадь, посидь… Я божеволію – я знаю – та я люблю, люблю! Кохаю!
Могутній згусток почуття, вирвавшись із рани в серці, розбудив у закоханій душі поетичну жилу, відкопав творче джерело, що забило на повну силу чистою, прохолодною водою, – дівчина відчула полегшення. Вирішила подзвонити сама, забувши в той час, як повівся з нею Женя. Десь у глибині кричала вмираючи думка: зупинись! не губи себе! Але нестримна любов виходила з берегів, заливаючи все розумне й розсудливе, – дівчина підкорялася вже лише їй…
Набрала давно завчений телефонний номер. Довгі гудки боляче били по скронях. Слухавку підняли:
– Алло?
Із десять секунд дівчина мовчала (намагалася впізнати голос) і несподівано для самої себе проказала:
– Добридень! Можна Женю до телефону?
– Хвилинку!
Довго і тривожно спливав час. Страх чомусь охоплював її все більше і глибше, вже кілька разів зробила сильний вдих і видих, щоб заспокоїтися, але не змогла. Руки трусилися і раптом… поклала слухавку. Саме в ту мить Євген підійшов до телефону.
– Зірвало, – невдоволено мовив він. – А хто дзвонив?
– Не знаю, якесь дівча, – відповіла мати, підфарбовуючи губи. – Боря! – покликала чоловіка. – Ми вже йдемо, – звернулася до Жені. – прийде Антон – повечеряєте, там усе готове. Боря! Швидше!
Зачинивши за батьками двері, Євген вирішив передзвонити Георгієві (хоча не дуже й хотілося), щоб вивідати телефон Ольги. Той таємничий зірваний дзвінок нагадав йому про недавнє бажання зателефонувати їй.
– Невже це? – промайнула перша думка у Георгія, коли почув голос Жені, але після перших слів зрозумів, що то був саме він. – З якого це дива він дзвонить? – але вголос промовив: – У чому річ?
– Ти не міг би дати мені телефон Олі?
– Олі? – перепитав. – Хвилинку! – швидко перелистував сторінки записника, напружено думаючи, чому Женя звернувся саме до нього. Нарешті, потрібний номер знайшовся. Георгій продиктував його повільно й чітко. Підсвідомість змушувала для чогось контролювати кожне слово, кожен рух, – здавалося, Женя спостерігає за ним. Нічого більше не кажучи й не питаючи, Георгій поклав слухавку. Несподіваний дзвінок однокласника після тривалих літніх канікул розбудив дрімаючий вир почуттів. Як довго намагався він забути, приспати свої мрії, свою нездійсненну й неможливу дружбу, та в ту мить всі старання й зусилля його були стерті на порох, ледь затягнута свіжою шкірочкою рана знову розкрилася, звільняючись від пут розуму, паводок емоцій струсонув тіло і, гігантською хвилею пронизуючи його, гострим ножем уп’явся в серце. – Чому? Чому ти знову нагадав мені про все? Нащо я люблю ту людину, чому я повинен обов’язково сприймати її так боляче, навіть її оточення викликає у мене зрив! Чому не дозволиш, Боже, спрямувати цей потік на іншу людину? Я не хочу тієї любові, не хочу тієї дружби! Хочу забути, позбутися її назавжди! Чому я не можу? Чому?! – Біль різонув очі, й бризками потекли сльози. Плакав, як мале дитя, хоча й не хотів цього, не хотів здатися слабким, але біль був понад його терпіння. За непомітний проміжок часу висока гребля, збудована розумом, щоб стримати руйнівний вилив почуттів, була знищеною, стертою з лиця душі, лише десь-десь, виринаючи, виглядали вцілілі насипи розсудливості. За хвилину розум повернув собі владу. – Я витримаю! Я здолаю! Зачеплюся за уламки свого характеру і збудую нову опору! – заявив він. – Відчай не зможе розбити мене! Я люблю, і любов мою не відніме ніхто, але я не дозволю їй вбити мене – навпаки, вона живитиме мою силу, підноситиме над світом, і неважливо, кому вона дістанеться! Боже, допоможи мені! Я – люблю!
– Я люблю! – шепотіла, всміхаючись Ольга.
– Я люблю, – аж сам перелякався від думки Женя.
– Я люблю тебе все одно! – сердилася на себе, але визнавала Люба. – Я народжена, щоб любити!
– Ні, не люблю я, – відкидав Женя. Його зводили з розуму дівочі форми, звабливі погляди і усмішки, але віддати життя заради кохання? Нізащо!
– Я кохаю! – нав’язливо крутилася у голові думка. Рука знову потяглася до телефону, Ольга набрала номер. Женя зняв слухавку і, все ще вагаючись, накрутив номер Ольги. – Зайнято! – сумно констатувала дівчина, вслухаючись у короткі і часті гудки.
– Зайнято! – з досадою подумав Женя, кидаючи слухавку.
– З ким він може розмовляти? – ламала голову Ольга.
– Не вдається, значить, нічого не вийде! – песимістично зітхнув Женя.
– Господи! Пошли мені хоч трішки спокою й миру! Благаю тебе! Будь ласка! – нечутно промовляли пересохлі вуста. Забери це божевілля! Забери!
Таке воно життя: то плачеш, то ридаєш, а хтось в цю мить сміється, ти ж – спокою не маєш. Таке воно, буття…
2
Аромат восени тихо-ніжний, як сон. Він злітає увись, відкриває джерела, пам’ять ліпить в душі самоти акварелі і співає осінній порі в унісон. Все і справді, як сон…
На очах восени дрімоти пелена, як туман гіркоти за утрачені миті, за перлиночки сліз, що даремно пролиті, за думки золоті і нестримні літа. Тільки жаль, що дарма…
Зупинися, хвилино! Зажди, майбуття! Поспішати не смій – це ж година любові! Вона варта тонн сліз, варта болю і крові! Аж до швидкості світла розвинь сприйняття! – стане вічним життя…
„04.08.88. Нарешті я знову взяв ручку і пишу. Минулі дні мене повністю виснажили. Сьогодні день прощання. Завтра їду в Ужгород, увечері поїздом до Берліна через Чехословаччину. Вдома всі плачуть – розлучаємося на рік. Серце рветься, але мушу їх заспокоювати.
Вранці дзвонив Ярославі, вона мене зустріне й проведе. Сподіваюся, все йтиме за планом.
06.08.88. Вчора добряче перенервував – поїздка затрималася до ранку. Та, на щастя, сиджу в купе і пишу. Вже смеркається, до Братислави ще годин 10-12, а я згадую минулий вечір. Ну ось, очі вже почали сльозитися. Він був останнім тут, на рідній землі, і запам’ятаю його надовго чи, не дай Боже, назавжди. Чому „не дай Боже“? А тому, що якщо більше не побачуся із Ярославою – вечір цей стане єдиним святим спогадом про неї.
Ми були удвох. Ярослава тримала мене за руку, а погляд її полум’яний, жаркий, тугою просочений, розмовляв зі мною. Смішно, але ми плакали, плакали удвох, чистосердечно не проклинаючи ту державу, що розлучала нас. Ми читали серця один одного, де не було бруду й нечистоти. Наші обличчя були поруч, рятівні сльози невпинним потоком струмували по щоках. Ми цілувалися вустами, цілувалися наші очі й навіть сльози. Я сказав, що не буду ні з ким, окрім неї, як би довго не довелося мені ждати. Коли вона розкрила рота, щоби, ймовірно, сказати те саме, я зупинив її. Ярослава рішуче відкинула мою руку і заприсяглася, що ждатиме. Знаю, що любитиму її завжди, і почуття моє не згасне від часу. Я здолаю! Я вірю! Я люблю!”
Георгій перегорнув останню сторінку тонкого зошита. Тільки тепер, прочитавши скупі рядочки – замітки кількох місяців, – починав розуміти ту людину, котра постала перед ним безжальним, холоднокровним убивцею. Тоді лише його хвороба зупинила потік ненависті й викликала співчуття. У порівнянні з Андрієм, Сліпий став іншим. Читав щоденника і уявляв собі того молодого парубка, який потім був знищеним і розтоптаним своїми ж людьми.
Ще Георгій знав, що відтепер стане не тільки відкидати, а й ненавидіти минуле своєї країни, ту систему, що зродила обмежених, засліплених власною значущістю людей. Навіть коли у розмовах старші починатимуть мову про те, як добре їм жилося при СРСР, кров закипатиме в жилах, і обличчя наливатиметься червоною барвою.
– Сліпі! Сліпі! – кричатиме розум, але язик не повернеться заперечити їхні слова. – Це їхня ілюзія. Нехай тішаться нею. Це єдине, що залишилося від їх молодості й свідомого життя.
Зараз Гео боявся єдиного – відсутності німецького щоденника. Знав по собі: коли переживаєш щось жахливе – душа завмирає, і не можеш писати. До того ж Андрій робив записи так нерегулярно!
Сам того не підозрюючи, юнак, захопившись розшифровуванням щоденника, на якусь мить забув про власні турботи й біль. Життя поволі підводило його до висновку – забудь про інших, думай лише про себе, про власне виживання. Але, як справжня людина, він відкидав своє „ego“ і прагнув до життя заради інших. Звичайно ж, це був лише початок крутого повороту світогляду Гео – початок несвідомий і непомітний поки що для нього.
3
– Щось змінилося в моєму житті, – сказав Гео Тетяні, зателефонувавши їй. – Мене роздирають якісь протилежні почуття, і не знаю, як жити далі; раніше міг уявити собі майбутній день, спланувати його, а зараз я живу теперішньою останньою хвилиною, останнім днем, а коли хочу подумати про майбутнє, приходжу до суперечності в думках. Я вже не впевнений, чи дружба Антона піде мені на користь, чи стану йому в пригоді, чи відбудеться все за моїм невдалим сценарієм, чи ні, – здається, моїм життям керують інші люди. Я сумніваюся вже буквально в усьому!
– Не втрачай віри! Лише вона допоможе тобі зараз!
– Саме її я й не втрачаю! Навіть більше – вона стає сліпою, абсолютною, без неї свого життя я не уявляю. Знаєш, я навіть думаю, що Бог зробив розумно, не зводячи нас із Антоном разом. Я не можу уявити собі тепер, що б із цього вийшло.
– Усе було б нормально!
– Ні! Тоді я остаточно заплутався б. Це дивне, справді дивне почуття змусило мене подумати, добряче помізкувати над тим, хто я є. Думаю, таке мало би статися у житті кожного, але більшість із нас ніколи не думає над цим, бо.. немає причини!
– Так, твоя пристрасть насторожила тебе і злякала.
– Саме так! – підтвердив Георгій.
– То до якого висновку ти прийшов?
– Ще не знаю! Все занадто заплутано! Я не хочу поспішати і виходити із теперішнього, суб’єктивно оцінювати дійсність. Для цього висновку потрібно проглянути все своє життя, згадати, що відбулося, а чого не було, не вистачало, що загубилося в моєму дитинстві.
– Ти говориш, як сивий старець!
– Саме в цьому моя проблема – я занадто багато філософствую, відкидаючи простоту життя, спираючись на вигадані книжкові стереотипи. Воно б нічого, якби не руйнувало моєї нервової системи.
– Старайся заспокоюватися, знайди собі гарну музику. Кого ти любиш слухати?
– Я люблю гарні, багаті голоси, сильні, із неординарним діапазоном. Скажімо, Софія Ротару, Тамара Гвердцителі, Лариса Доліна, Таїсія Повалій, Валерій Меладзе, Селін Діон, Тіна Тирнер. Це перлини голосу!
– Чудово! Купи чиюсь касету і слухай – це заспокоює, розряджає. Спробуй співати: пісня – це згусток емоцій, джерело енергії, вона регулює твій стан – додає, коли потребуєш, енергії, забирає, коли вона в надлишку. Повір, це допомагає!
– Дякую за пораду!
– Немає за що! Пробач, я мушу бігти, тому бувай!
– Майся! – поклав слухавку на місце, але ще довго відчував її тепло й доброту, немов Тетяна була поруч і заспокійливо потирала йому плечі. – Я здолаю! Що б там далі не було… – пригадав, як наспівував ці рядки у горах, у той перший вечір, що здавався таким спокійним. Тоді, як і зараз, не міг згадати, хто ж співав цю пісню. Увімкнув радіо, і – от диво – залунала ця бажана мелодія. Слухав і п’янів від сили, що наповнювала його з кожним злетом дивовижного голосу.
– „Крізь вогонь“ співала Таїсія Повалій. А зараз короткий блок новин…
Вимкнув радіо і завмер від незвичної млості у грудях. Щось наче хапало за живе, біль наростав, і з’явилися, знову виступили сльози.
– Господи! Звідки вони беруться?
Майже щодня таке траплялося з ним – чи коли слухав музику, чи писав вірші, а чи коли не міг заснути, – прокидалася нестерпна жалість до себе. Як він не намагався позбутися цього егоїзму, нічого не виходило. Але здаватися не хотів. Вирішив, що буде боротися за своє існування, що б не трапилося, що б не сталося.
Надія, невмируща і всесильна, не покидала юнакової душі, зміцнюючи її опір вибрикам життя. Вона, як Полярна зоря, освітлювала і вказувала йому дорогу, якою треба було йти за всяку ціну, незважаючи на перешкоди й біль, незважаючи ні на що. Та, може, краще б вона його покинула?
© Юрій Корсак, 2011
Немає коментарів:
Дописати коментар