У ЕПІЦЕНТРІ КАТАСТРОФИ - Глава 5. Яшма

1
Травень добігав кінця. Жаркий період змінився холодним. Здавалося, зима переплутала всі терміни і нечекано взяла природу під свою владу. Початок червня приніс із собою нове тепло, нову спеку.
Уляна вмовляла Ярославу піти з нею на дискотеку.
– Це не для мене!
– Не кажи дурниць! Я проведу тебе туди без проблем!
– Я вже стара для подібних розваг! – відмовлялася Ярослава, стурбована змінами у власному житті. Вона не звикла до постійного галасу, до поспішності, до вічного руху, який панував у гуртожитку. Вона відчувала себе набагато старшою серед юних облич, закоханих і наївних, по-дитячому ще підступних і необачних.
– У тебе є хлопець? – якось спитала її сестра. Ярослава на мить остовпіла, не знаючи, що відповісти, але, зрештою, відкинула відмовки і зізналася:
– Ні!
– Я маю на увазі, там, у Мокрій?
– Ні, немає.
– Що, зовсім не було? – не вгавала Уляна, випитуючи неговірливу жінку.
– Чому ж, був, – зітхаючи, мовила Ярослава, – був, але… ми були змушені розлучитися. Не знаю, чи ще живий, чи ні…
– Не хочеш розповісти?
– Може, іншим разом? Я не хочу ворушити минуле, будь-ласка!
– Пробач, я не знала, що все так серйозно!
– Нічого, вже звикла, – крізь печаль усміхнулася. – Ти не перша докучаєш із подібними запитаннями.
– Що ж, тоді у тебе з’явився ще один привід піти на дискотеку, – перевела у жарт, – тобі необхідно розвіятися! Потанцюєш, вип’єш трохи! Ми не затримаємося надовго, обіцяю! Як тільки тобі набридне – ми підемо геть, обіцяю!
– Ну добре, вмовила, – розуміючи, що сестра не відступиться від задуманого, ствердно кивнула Ярослава. – А й справді, було б непогано!

2
Женя невпевнено набирав номер Ольги. Вагався, чи йти з нею, чи запросити на дискотеку Оксану. Звичайно, хотілося піти з останньою, але… Якби Оля дізналася, що він нею нехтує, то – ні, не покинула б, занадто дурна! – помстилася б точно – а на носі ж випускні екзамени! Ні, треба запрошувати Олю. Зрештою, там не буде нічого цікавого: потанцюють трохи – і додому. І дівчина задоволена, і він не програє.
– Це ідеальний варіант! – набрав останню цифру. – Алло! Можна Олю? Це Женя!
– Хвилинку, зараз я її покличу!
Дівчина майже одразу ж погодилася. Давно вже вони не були удвох. Скоро останній дзвоник – після почнеться пекло – напруження екзаменів не дозволить розслабитися. Спочатку випускні, потім вступні – все перешкоджатиме їм.
Оля відкрила шафу. – Боже! Що вдягти?
Зачесала волосся і зупинилася перед дзеркалом. Відкрила дерев’яну скриньку із прикрасами і поглядом перебрала багатий її вміст. – Що це за ланцюжок? Звідки він у мене? – взяла до рук прикрасу, намагаючись згадати, звідки той. – Господи! Це ж ланцюжок Андрія! – хвиля спогадів хлюпнула на голову. Серце стислося, пригадуючи хвилину прощання, його уривчасте, ледь-чутне дихання і мить, коли серце його зупинилося навіки. Глибока сльоза попливла по обличчю. Згадала, як Гео підхопив її на руки, але не змогла забутися, втратити на мить свідомість, щоб не бачити, не чути, не сприймати його смерті.
– Олю, ти готова? – зненацька пролунав мамин голос. – По тебе вже прийшли!
Дівчина різко обернулася, налякано дивлячись на змучене, але веселе обличчя.
– Вже йду, мамо, скажи, щоб почекав мене надворі, – взявши себе в руки, проказала Оля. Обережно застебнула ланцюжок на шиї. Крутнулася і помітила у дзеркалі мамин силует. – Що?
– Нічого я йому не казатиму! Як це буде виглядати – „почекай її надворі!“?
– Ну добре, нічого не кажи! Я вже йду! – змусила себе посміхнутися й випорснула із квартири, кинувши на прощання, що повернеться нескоро. Батько невдоволено пробурмотів із кімнати, що їй не завадило б ретельніше готуватися до екзаменів, але мати кинула у відповідь, що донька днями і ночами не вилазить із книжок.
– Їй треба провітритися! – люблячі очі провели її поглядом до рогу будинку. Дивилася, як Женя пригортав її до себе, і мимоволі згадувала молодість, коли коханий несміливо, але міцно обіймав її. – Боже, як ми постаріли, навіть не дивимося один на одного. Промайнуло наше щастя, як перелітний птах! Якби не ти, Олю, нас би ніщо не об’єднувало, ніщо не тішило!

3
Ярослава мовчки перебирала одяг, вибираючи, що вдягти на танці. Весь він, здебільшого, відзначив вже своє п’яти, а то й десятиліття, але виглядав майже новим.
– Ні, це ти не вдягнеш! – рішуче заперечила Уляна. – Приміряй щось із мого – ми ж майже однакові! Боже, невже ти це носила?
– Дуже давно.
– То у що ж ти одягалася?
– Було в мене кілька гарних спідниць, один костюм, але то все забрала вода… – Уляна допитливо дивилася на неї. Ярослава, піддавшися спогадам, що промайнули в голові темними птахами, із дрижанням в голосі продовжила: – Вже перед тим тиждень дощило. Не можу сказати, що дуже сильно – раніше бувало й гірше, – Мокрянка трохи піднялася. Сусідка моя бігала туди-сюди – хата її коло річки, – переживала, як завжди. У ті дні вантажівки із лісом їздили удвічі частіше, майже не повертаючись назад – втікали. Із суботи на неділю, то було у ніч із 31 жовтня на 1 листопада, річка вже текла через її хлів. Після того вода впала, бо стало зимніше і в горах піщов сніг. Сусідка вже розслабилася, заспокоїлася. Із понеділка знову почав падати дощ. На полонині стояв добрячий сніг – до середи стопився весь. Із вівторка річка знову почала підійматися, але вже повільніше – не знаю, чому? А тоді у середу на землю впало пекло. Вода здійнялася так скоро, що оком не встигли змигнути. Вона підібралася вже до моєї хати, та все росла і росла. Коли вже сягнула порога, я зібрала речі й пішла до другої сусідки – її хата на горбочку. Вода була страшенно холодною, я до кісток промерзла, поки перебралася до неї. Увечері вода піднялася ще більше, як на метр. Я кинулася рятувати те, що ще лишилося, бо не думала, що вода піде через вікна. Тоді сталося щось страшне і незрозуміле мені – коли я, боса, ступила у воду – та була аж гарячою. Не знаю, чи то від переляку, чи від напруження – але я остовпіла від того, що стою у теплій воді. Річка гула, стогнали дерева по берегах. Цілу ніч я не могла заснути. У сусідкину хату, де я сховалася, вже зайшла вода – вона теж була у розпачі, а з моєї через вікна й двері виносило все… Дотепер не можу забути того гуркоту, як тільки опиняюся в цілковитій тиші – зразу чую той рев. Боже, як то було страшно!..
– Досить, не кажи нічого більше, – обірвала її Уляна. – Не мучся! Тобі треба заспокоїтися! Ні – краще відволіктися!
– Улю, я не маю сил йти з тобою!
– Тоді не піду і я! Одну тебе тут я не залишу! Ти мені не подобаєшся! Невже ти була такою й там?
– Від осені я не можу спокійно спати, сестро, від самої осені як тільки стулю повіки – бачу ту страшну картину… – Ярослава широко розкрила очі, дивлячись крізь час, потім тряхнула головою, наче хотіла скинути нав’язливу картину з-перед очей, і промовила: – Не переживай, я не така слабка, якою здаюся. Я змогла пережити зникнення і, напевне, смерть Андрія, зможу перебороти й вибрики стихії. – Уляна не розуміла, про якого Андрія йшла мова, хотіла спитати сестру, але передумала, коли та продовжила.
– Знаєш, – казала Ярослава далі, – Я довго звинувачувала байдужість і халатність влади після паводку. Що б там не було, я завжди буду впевнена у її вині, бо саме через необачне (а, може, робилося це і навмисне) ставлення до лісу і повне невиконання протипаводкових заходів мій край опинився в епіцентрі лиха. Я не кажу, зливи були інтенсивними й тривалими, цього не заперечиш, але далеко не унікальними – просто природа, як велетенський буфер, вичерпала свої обмежені людиною ресурси. Але це була кара не державі, а, в першу чергу, нам, людям. Господь дозволив статися цьому, закрив очі на біду, бо ми переповнили гріхами власними чашу терпіння його, і то вона залила нас. Я відчувала ту воду, ті сльози – гарячі, щирі – то вони текли долинами, зносячи наше добро, наше життя, нашу совість, збудовану на піску, у вир хаосу, змиваючи той бруд, відтираючи землю від наших поганих, огидних почуттів!.. Але бачу я зараз, що все те було марним, що чекає нас у майбутньому справжній, істинний Суд, на якому не вдасться вибігти на беріжок чи сховатися за чиєюсь спиною від кари – від кари, на яку ми працюємо все життя!..
Ярослава замовкла, полишаючи у юній сестриній душі тривогу й неспокій, змушуючи її молоде серце подорослішати і з усією серйозністю глянути у вічі минулому, щоб окреслити свій шлях у майбутнє. Нічого не кажучи, жінка вдягла плаття, запропоноване сестрою, і заспокійливо взяла її за руку. – Все добре, – шепотіло серце. – Не тривож своєї молодості, не принось її в жертву людям, бо розтане вона у вирі несправедливості й заздрощів. Не сприймай цього світу всерйоз, бо не витримати його натиску. Головне – щоб хтось любив тебе, а ти – любила його! Повір, лише завдяки любові я жила всі ці роки, не зневірившись, не склавши рук. Я йшла вперед, наскільки це дозволяли обставини, гребла до самого тупика, щоб наочно пересвідчитися у відсутності виходу, і терпляче поверталася до початку, щоб розпочати нову путь!

4
Від оглушливого стуку музики паморочилося в голові. Тетяна сховалася в темному закутку, шкодуючи вже, що прийшла на дискотеку. Було пусто в голові, нутрощі невагомо озивалися порожнечею.
– Боже, в якому світі я живу? Невже всім їм приємно там труситися? Музика паршива.
– Про що думаєш? – веселі Антонові очі глянули на неї. Дівчина усміхнулася.
– Та, шкодую, що вибралася сюди…
– Ходімо, потанцюємо! – ошелешив її. Ніколи не подумала б, що запросить її.
– Під цю музику?
– Я ж не прошу танцювати під цю музику, а зі мною! – розсміявся.
– Сьогодні станеться щось страшне! – усміхаючись, взяла його за руку.
– Чому? – спитав, ведучи її у натовп.
– Ти запросив на танець мене! – виділяючи останнє слово, казала Таня.
– І що в цьому такого? – мелодія змінилася на повільну. – От бачиш! Тобі щастить!
Нічого не кажучи, обхопила його за шию і схилила на плече голову.
– Я вперше на дискотеці цього року, – прошепотіла вона. – Не знаю, не могла я нікуди ходити, все мене чіпляло за живе. Не могла розмовляти з людьми, мені здавалося, що всі шукають зі мною суперечки. Попервах думала, що не переживу, не витримаю… А мені не було навіть кому виговоритися!
Антон спохмурнів. Очі його світилися білими вогниками із раптово згаслого обличчя.
– Не ти одна, – ледь чутно вимовив він, але вона не почула його слів.
– Я до сих пір не можу змиритися з думкою, що Гео немає. Я звинувачувала тебе, потім усіх інших, а насамкінець – саму себе.
– Я теж, – вимовляв вустами.
– Себе, бо не змогла його переговорити, не змогла переконати. Я хотіла, щоб він зненавидів тебе, а він ще сильніше прихилився.
– Він приніс себе у жертву, щоб зберегти моє життя, – вже вголос, але тихо казав Антон. – Він відкрив нам очі і показав, на що здатна любов, – він показав нам усім, як треба любити! Але мене він врятував двічі: вдруге, коли пішов із життя, коли залишив мене і не дозволив зненавидіти його. Він не тільки породив любов – він зберіг її!
Таня не вірила власним вухам. – Не може бути, щоб людина так змінилася, – казала собі. – Невже це сталося?
– Може, вийдемо надвір? – запропонував. – Тут немає чим дихати!
Дівчина кивнула на знак згоди. На вулиці було прохолодніше, але все одно спекотно. Хтось сперечався у темряві. Голоси то стихали, то пронизували простір різкими вигуками. Раптом пролунав звук ляпаса і розчувся дівочий плач. – Не реви, стерво! – дикий крик різонув слух. Антон, здалося Тетяні, тривожно прислухався, щось здалося йому знайомим у голосі. Він, кинувши дівчині, щоб зачекала, не йшла за ним, увійшов у темряву. – Не лізь, дурню! – раптом почула той самий нелюдський крик. Підійшла ближче і застигла на місці: розлючений кавалер бив свою подружку. До них пробував підступитися Антон. Жертва вся зіщулилася, намагаючись ухилитися від удару, але залізні кулаки боляче стикалися із ніжним тілом.
– Саша, спинися! – гукнув Антон, впізнаючи вуличного друзяку. Сьогодні той перебрав і, здається, приревнував подругу. У відповідь пролунала та ж фраза, приправлена матом.
– Боже, буде бійка! – завмерло серце. Тетяна не знала, що робити, як допомогти. Вплутуватися не було сенсу – п’яний розум менш за все хотів чути жіночий голос. – Треба покликати людей!

5
Ярославі перехопило дух. Навала нової музики, не чутої ще нею, юне оточення повернули її на десяток років назад – у минуле, овіяне неземними мріями, романтичними захопленнями, розтоптане пізніше злими людьми. Чи то від солодкаво-болісних спогадів, чи від напруженого танцю, – її спіймала задуха. В ту мить відчула себе старою, хворою, нездатною навіть на танець. Груди стислися. Мусила вийти на свіже повітря. Зачинила двері і опинилася у вечірній казці. Приглушений – наче десь далеко-далеко – бій барабанів і ніжна притупленість нічної прохолоди огорнули її. Дихала втомленим повітрям, і потроху спазм минав. От повз неї пройшла пара. Чути було, що вони сперечалися, хоча й пошепки. Та враз юнак грубо відштовхнув дівчину:
– Ти думаєш задурити мені цим голову? – Вона благально схопила його за руки, намагаючись зупинити. – Шльондра! Іди геть!
– Але Сашку, любенький…
– Геть, бо дістанеш!
Вони відійшли досить далеко, але до жінки долітали уривки фраз. Тоді двері скрипнули, випускаючи надвір іншу пару. Хлопець підійшов до місця сварки, пробуючи втихомирити бурю, але зустрів шалений опір. Той лупасив дівчину, по чому попало. Юнак почав хапати його за руки, відштовхуючи від жертви.
– Що ти можеш розуміти?! – крикнув той у відповідь на спроби хлопця заспокоїти його. – Іди втішай тих хлопчиків, що за тобою бігають!
Слова полоснули Ярославу ножем. Яскрава пелена опустилася їй на очі, невідома сила зірвала її з місця. Промчавши повз отетерілого Антона, вона з усієї сили затопила кривднику в п’яні очі. Той повільно осів на землю. Ярослава обернулася до Антона і, схопивши його за плечі, прокричала:
– Андрію! Ти повернувся! Боже, ти живий!
Тетяна вже була поруч. Глянула у божевільні очі жінки, що вчепилася в Антона.
Туман сповзав з-перед очей. Ярослава з жахом вдивлялася у чужі незнайомі риси обличчя. Хватка її рук ослабла, очі блискавкою обстежили місцевість.
– Ні! – видихнула, приходячи до тями. – Ти не покинеш мене знов! Андрію! Ні-і! Бо-же-е! – ридаючи, опускалася на коліна. Білий туман знову огорнув її, і впала в безодню несвідомості.

6
Тетяна намагалася привести до тями непритомну жінку, зрідка поглядаючи на Антона, що непорушно стояв на місці. Побита дівчина підбігла до свого кривдника і почала голосити над ним, побачивши залите кров’ю обличчя.
На подвір’ї почав збиратися натовп. З нього вийшли Женя з Олею, помітивши високу постать Антона. Блідий, як смерть, той стояв, кроку не відступивши від Ярослави. Тетяна підвела очі і стрілася з ним поглядом. Йому було боляче. На лиці закарбувався відчай.
– Антоне, не сприй.., – спробувала заговорити до нього, але той лише зблиснув очима, різко розвернувся і майже побіг геть. Женя, відпустивши Олю, поспішив за ним.
– Що з тобою? Що таке? – випитував він. – Ти що, убив когось? – брат мовчав. – Відповідай! Що сталося?!
– Ідіть ви… всі! – змахнув руками і помчав швидше. Хотілося втекти від усіх, заховатися, щоб ніхто з цього міста не зміг його відшукати. – Боже, Гео, бачиш, що ти накоїв! Як тепер жити далі?
Серце стискав відчай, породжений злими й необережними словами. Ніколи не відчував себе гірше. Вони ж були його друзями! (Як міг він так сказати. Це ж ясно, що хтось навмисне пустив поголос). Тепер із ним ніхто не розмовлятиме, всі сміятимуться! Господи, що могло бути гіршим за це? Всі тусовки стануть закритими для нього. Навіть Женя почне сторонитися брата і соромитися його.
– Що робити? – питав себе, стрімголов несучись вулицею. Раптом думка зупинила його: Гео пережив те саме.
Вмить згадав, коли вперше похвалився перед друзями, що приручив одного дурня, котрий у школі все робить за нього. Тоді сам посміявся над хлопцем, пустивши чутку про його орієнтацію.
– Я ж сам собі викопав яму! – крикнув, лякаючи перехожих. – Гео, прости мені, якщо можеш! Я був дурнем! Я погубив тебе – і себе погубив! Пробач мені!
Відчай котився, підступав до горла, перехоплюючи дихання. Відчув сильний біль, і – о сталося щось дивне – по щоці потекла сльоза. Біль миттєво вирвався назовні, заливаючи усе обличчя солоними потоками.
У ту мить відчув, як непосильна ноша впала з плечей, даруючи полегшення змученій душі. Сили покинули його. Впав на лавицю, перекидуючи всі турботи на неї разом із вагою власного тіла.
– Прости мені свій біль! – шепотіли пересохлі вуста. – Прости безсонні ночі! Прости свої сльози! Прости мені себе!..
Гаряча травнева ніч перебрала варту в синьоокого вечора, непомітно заполоняючи Всесвіт. Земля віддалася порожнечі, затуляючи себе саму від Сонця, відкриваючи путь світлу неблизьких зірок, кожна з яких могла вже й зникнути, залишивши потік невгасимого проміння, що довгими роками долинало до блакитної планети…

7
Стурбована Ольга підбігла до Тетяни. Непритомна, здавалося, приходила до тями. Із голосним криком до них примчала дівчина, кинувшись до жінки.
– Ярославо! Ярославо! – гукала вона, ляскаючи її по щоках. – Що з тобою? Прокидайся, це я!
Жінка поволі відкривала очі. Погляд її все ще блукав по небу, але згодом спинився на схилених обличчях.
– Уляно, я бачила його! Він був тут! – простогнала крізь головний біль.
– Кого, кого ти бачила?
– Андрія… Вони знову його оббріхували, – закрила очі, видихаючи. – Але я зупинила їх, закрила їм рота, я, нарешті, припинила їхню змову! Але… але він зник! Він повернувся й утік від мене! Уляно, хто ці люди? – простягнула руку до Тані з Олею.
Тетяна не могла поворухнутися. Андрій, Ярослава, – шалено носилося в голові. Невже це вона, та жінка, котру вона шукала? Дівчина кинулася до Ярослави і почала допит:
– Ви – Ярослава!
– Я…
– Із Руської Мокрої? – Сестри перезирнулися – звідки їй відомо.
– Так…
– Ви подруга Андрія, котрий утік від переслідування і змушений був покинути вас?
– Господи, Уляно, вона його знає! – викрикнула жінка, миттю схапуючись на ноги, хапаючи Таню за руку, не вірячи до кінця у почуте. – Що з ним?! Де він? О Боже! Ти!.. – Крик її обірвався, вона знову знепритомніла.
Тетяні паморочилося в голові від щастя.
– Я знайшла її! Боже, я її знайшла! – раділа, незважаючи на безтямну жінку. – Дякую! Ти врятував нас усіх!
Ольга допомагала відкачати Ярославу. Хтось приніс води, дівчина збризнула їй лице, руки. Незабаром сиділа на лавиці, важко дихаючи. Щоки її порожевіли, сили повільно поверталися до знервованого тіла.
Таня підійшла до неї:
– Вибачте, я повинна багато вам розповісти.
– Але де Андрій? Чому ви говорите загадками? Він?.. – вона не могла вимовити далі.
Тетяна опустила очі, але, набравшись мужності, подивилася у зелені перлини очей жінки, у її виснажене болем обличчя і сказала:
– Андрій загинув.
– О-о! – судома перехопила її, вирвавши розпачливий вигук. Вона завжди відчувала, що колись почує ці слова. Але серце казало їй усі ці роки, що він живе. Невже, невже воно їй брехало?
– Мені дуже шкода, – не могла дивитися Ярославі в очі.
– Як, як це сталося? – захлиналася сльозами. – Коли?
– Трохи більше року тому, – якось винувато говорила Таня. – Все було схожим на казку. Так, це була справді подорож у казку…
Очі її заблищали у світлі ліхтаря, забула вже про пізню годину, сиділа на лавиці біля напівмертвої жінки і розповідала, розповідала. Як захоплено їх у полон до таємничого царя підземних печер, розказувала про нього – про – Андрія – захоплено, майже закохано, аж мовчазна Ольга здивувалася тій палкості й легкості її оповіді. Тетяна неслася по хвилях своїх думок, невимушено й просто описувала найтонші деталі, підсвідомо розкриваючи всю психологію Андрія, сповнюючи Ярославину душу теплими спогадами.
Так, то був він, її Андрійко, хай не у вчинках, але в помислах, відчувала це серцем, незвіданим шостим чуттям. Здалося їй, передчасно постарілій тілом, що душа її, завмерла ще сімнадцятилітньою, раптом пробудилася від сну, скинула печальні шати і повернулася до молодості, до юності.
Гіркота почутих слів змінювалася теплими солодощами його палких поцілунків. Боже, чи й справді вона пам’ятала його обійми і вуста, адже час потужною хвилею щодня, щогодини, щохвилини віддаляв її від тих митей щастя. Так, лише тепер називала це щастям, ті невинні, невмілі поцілунки, що могли пролетіти й загубитися у літах, засліплені щастям більшим, що обірвалося, не змогло, не встигло дібратися своєї вершини, – тепер лише вони квітчали її життя, лише вони блискотіли для неї радістю – більшої не знала.
Погляд її, нарешті сфокусувався, відходячи від мрій і спогадів до реальності. Щось знайоме майнуло перед очима, породивши новий спогад, далекий, та чіткий – вона побачила ланцюжок.
– Звідки це в тебе? – зненацька простягла руку до Ольги, що сиділа із роззявленим ротом, слухаючи Тетянину розповідь.
– Як вона відчула? – вдарило в голову. – Звідки взнала вона, що ланцюжок той належав Андрієві? Чи, може, сама подарувала йому? А хто ж ця жінка, що пов’язує її з Сліпим, чому Таня, взагалі, щось їй розповідає? Чому я не знаю всього?
– Я залишила це на згадку, – спантеличено промовила. – Його носив Андрій, але… але коли він помер, я не змогла так просто покинути його, забути!
– Покинути? Забути? – здивовано повторила Ярослава. Таня, передчуваючи біду, поспішила пояснити:
– Олю захопили в полон скорше від нас. Вона прожила у підземеллі кілька тижнів. Андрій був прихильним до неї.
– Прихильним?! – вибухнуло серце в Олі. – Він кохав мене безтямно! Він… – думки обривалися. Дівчина мовчала, боячись поранити змучену життям жінку, а всередині все кипіло. Чому, чому це її так зачепило? Вона ж кохає Женю, а до Андрія не відчувала нічого, може, крихту жалю. Але самолюбство не хотіло визнавати цього. Та все ж сумління закинуло краплю сумніву в її серце. Може, то від негараздів в любові повернувся спогад про їхні з Андрієм відносини. А, може, Сліпий бачив не її перед собою, а Ярославу? Спинила очі на агатовому намисті жінки.
– Яке гарне, – вимовила, милуючись переливами чистопородних жилок на камінні.
Ярослава боязко схопилася за нього. За мить страх, непояснюваний, підсвідомий, минув, вона посміхнулася і проказала:
– Це дарунок Андрія, він дуже дорогий мені. Андрій десь вичитав, що мій камінь талісман – агат, і подарував це намисто. Я берегла його всі ці роки, як єдину згадку про нього. По-слов’янському камінь цей зветься яшмою.
Яшма! Останнє слово боляче вдарило у скроні. Ольга запалала. Так, вона не помилилася тої миті, коли подумала, що Сліпий хотів підмінити ту, що зникла із життя, замінити її нею. Може, тому й не примушував її до близькості, бо була для нього більшим, ніж проста здобич. Відчула, як до очей підступили сльози. Рішуче зняла ланцюжок і простягнула Ярославі.
– Візьміть! – глянула у вічі їй і розм’якла. Зникли її впертість, гнів, як побачила бездонні моря болю, повноводі ріки сліз, сховані у тих зелених смарагдах очей.
– Дякую, – прошепотіла Ярослава, несміливо беручи великодушний дарунок дівчини. Вона не могла стримати ридання, відчувши доброту, доброту й співчуття, що струмували крізь дитячі ревнощі. – Ти дуже, дуже добра!
Коли плаче одна жінка – інші зловтішаються. Коли плачуть хоча б дві – плачуть усі…

© Юрій Корсак, 2011