РИДАННЯ ГІР - Глава 1. Серпнева злива

1
Десь у глибині твого серця сходило весняне сонце. Проміння його ніжне солодко лоскотало неціловану душу і гріло життя твоє, що попри всі твої намагання прагнуло розцвісти, не давало потонути у вирі турбот і проблем, підтримувало у найважчі хвилини, ніжно кольорилося, коли щастя переповнювало тебе, і сміялося в унісон, коли погляд твій розсипався перлами усмішок по небу. Але ти, цього не помічаючи, жив одиноко й беззмістовно, й життя те нагадувало мильну бульбашку, що от-от лусне, не залишивши й сліду по собі. Невже не відчував цього сонця, тієї енергії. Це ж Бог подарував тобі краплину любові своєї, а ти німо відкидав її, як непотрібну, зрідка запитуючи, чи, бува, не занедужав. А сонце твоє з кожним днем гасло, ховаючись усе глибше в закутки душі, не можучи жити в пустоті. Але воно ще не згасло, повір, воно ще тліє десь на дні твого існування, терпляче чекає на пристрасний подих, на твою увагу, щоб розгорітися яскравим багаттям і освітити для тебе твоє майбутнє, яке має тобі сподобатися.
Та, на жаль, поки не відкриєш у собі цієї жарини, не зігрієшся її теплом, – немає у тебе майбутнього!
У розпалі краси, у розквіті свого життя могутньо шуміли дерева, розмірено колишучи верховіттям, сердито опираючись сильним подихам вітрів, що невсипимо розчісували зелені чуприни столітніх дубів. А вони самотньо виділялися на фоні молодняків та самосіву, що метровими заввишки заростями соромливо закривали нещадно вирубані залисини гір. Ніколи ще так не була нищеною лісова флора Українських Карпат, як у ті дні. Ставало боляче від думки, що у час, коли екологія, вже як наука, на весь голос била у дзвони тривоги, коли всі знали, до чого веде безграмотна вирубка лісу, у самісінькому центрі Європи дерева падали, підрубані, частіше, ніж на початку двадцятого століття чужими німцями та угорцями. А люди рубали сук, на якому сиділи. Споконвіку ліси берегли край від страхітливих повеней, пом’якшуючи вибрики природи. Одна лише смерека здатна затримати у своїй кроні багато дощової води, завдяки кореневому тиску та присмоктуючій силі листя вода із ґрунту піднімається на величезну висоту, осушуючи його, попереджуючи утворення плавунів, що в свою чергу запобігає зсувам. У краї, де кількість опадів за добу може перевищити кількамісячну норму, це особливо важливо. Та ми не звертали уваги, мовчали і самовиправдовувалися, знаходячи безліч відмовок, продаючи кругляк за кордон за копійки, прагнучи нажитися або… лише прогодувати власних дітей. Років через двадцять вони самі прокленуть і ту державу, і тих нас із вами, своїх батьків, які не змогли вберегти безцінного Божого дару цій землі – лісу. Винними визнають нас, вироджених і зіпсованих роками диктатури пролетаріату, котрий, усвідомивши свою владу, користався з неї, як міг. А винними будемо ми…

2
Дивно, але минуло вже майже чотири місяці, надворі стояв спекотний серпень, перебравши владу від не менш жаркого липня. Часті грози прикрашали вечірній небокрай, розливаючись по ньому сліпучими блискавицями, заглушуючи автомобільний рев грандіозним громом, від якого тремтіли шибки. Ночі ставали все холоднішими, уранці випадала така роса, яким навіть дощ не завжди бував.
Серпень – період тривожний і нетерплячий. Жаль, що закінчуються літні канікули і відпустки, хочеться продовжити їх, але в той же час нудьга за однокласниками, нецікавими, але звичними уроками та часом нудною роботою підсвідомо підганяє час.
Про незвичайну і, здавалось би, нереальну пригоду в горах не розповідав ніхто, а учасники тих подій воліли не згадувати про неї. Жодна жива душа, окрім, звичайно, матері Ольги, не дізналася, оскільки ускладнень не хотів ніхто: почалося б розслідування, Ольжиного батька і білявого незнайомця ув’язнили б, а на більшість чекали би нескінченні допити. Та й хто повірив би купці неповнолітніх дітлахів про якісь там „підземні палаци“ й гірські лабіринти. Усі одноголосно погодилися не поширювати будь-якої інформації, щоб разом уникнути небажаних проблем.
Георгій із Тетяною прагнули докопатися до істини. Справа затягувалася на невизначений термін – записи у щоденнику Сліпого були зашифрованими, отже, прочитати їх було нелегко. На пошуки ключа пішло більше трьох місяців. Але його таки знайшли!
Одного серпневого дня Георгій взявся до читання щоденника, оповитий хмарою різних настроїв. Нетерплячка і, водночас, боязнь охоплювали його. Хотілося швидше з’ясувати все, але боявся відкрити дещо таке, що вразить його, змусить знову розчаруватися в людях, заново відновить переживання.
Тепер більш за все хотілося спокою й забуття, хотів відкинути марні надії й сподівання, позбутися нав’язливої ідеї. Необхідна була йому підтримка, підтримка з боку Тетяни.
Ти простягнула душу у біді,
Допомогла позбутися омани,
Крізь тебе слав молитву уві сні,
Твоїм теплом загоював всі рани.
Я дякую тобі за мить оту,
В яку не відвела від мене зору,
Коли взяла на плечі всю біду,
Допомогла зцілити душу хвору.
Я дякую за всі твої слова,
За погляди, турботи і поради.
І хоч розлучить нас колись життя –
Я завдяки тобі знесу всі зради!

3
Худенька білява дівчина задумано гортала сторінки книги, сидячи біля вікна. Погляд її був спрямований крізь скло. У рамках того вікна туди-сюди сновигали люди, похмуро посхилявши голови, з ревом проїжджали автомобілі, різнобарв’ям своїм додаючи картині штучності й неприродності.
У блакитних озерцях її очей сяяла надія і впевненість – вона будувала план – план реваншу невірному Жені. Учора дівчина подала документи у школу, де він навчався, сьогодні йде на дискотеку, куди він обов’язково прийде сам чи ще з кимось. Її не хвилювало, з ким він заявиться на диско, бо знала, що вийде звідти лише із нею.
Ольга витягла із шафи плаття й скептично оглянула його. Ніжно-блакитного „небесного“ кольору, що так їй пасував, із глибоким декольте на спині і низом під „міні“ – все створювало враження легкості. Від самих пліч відходили невагомі тюлеві рукави оригінальної форми із глибокими поздовжніми складками. У такому вбранні вона виглядала неперевершено, й не помітити її навіть у великому натовпі було неможливо.
– Якщо ти колись щось до мене відчував, то впіймаєшся на гачок! – сказала сама до себе. Звабливий аромат її тіла заповнював простір, де могла впевнено вважати себе королевою. Немов пташка, випорснула Оля з під’їзду на високих підборах, щоб мати змогу дивитися рослому Жені прямісінько в очі, одним порухом руки схопивши таксі, й за кілька хвилин, тицьнувши зачарованому водієві щедрі чайові, попросила відчинити їй двері. Всі дівочі погляди заздрісно вп’ялися у довгоногу блакитнооку красуню, перед якою так запобіжно розчинили двері. П’ятеро найбільш самовпевнених юнаків – поміж них і Євген – ледь чи не підбігли до автомобіля. Ольга вже увійшла в свою роль. Недбало окинувши байдужим поглядом „кавалєрів“, дівчина простягнула руку симпатичному блондинові. Ревнивий погляд прорізав повітря, й вона його перехопила. – Все гаразд! – майнула думка. – Це буде ще легше, ніж я гадала!
Усередині гриміла музика. Дівчина під руку з Віктором, другом дитинства, який погодився їй допомогти, звабливо похитуючи стегнами, попрямувала до танцювальної зали.
Надворі мовчки посмикувався від нервування ображений Женя, намагаючись заспокоїтися і не брати близько до серця вчинок Ольги. Десь углибині його мучило сумління – він повівся з нею так само!

4
Мукачево жило у тривожному передчутті лиха. Полуденна спека перевалила далеко за тридцяту поділку шкали термометра, повітря було перенасичене водяною парою – стрункий Стой обкутався блакитною пеленою, – стояла задуха.
Ще не минуло й тижня, як після грози із свалявських гір нахлинув паводок; не стримувана вирубаним лісом вода, вивертаючи й ламаючи все на своєму шляху, мчала вузькою Латорицею та її притоками до тривожного міста…
Тоді залило майже увесь приватний сектор Мукачева, власті безпомічно розводили руками, пояснюючи бездіяльність нестачею техніки.
Задуха віщувала нову грозу. Ще звечора засинаючий Ужгород турбували громи із блискавицями, які, на радість його мешканців, посунули на північний схід, тобто на Перечин.
Але поспати вночі не вдалося. Покружлявши понад горами, грозові хмари знову рушили вітром і блискавками на сонне місто. Лише під ранок почався дощ, що швидко переріс у зливу. Переповнений паводковими водами Уж грізно насупився, а вода продовжувала наростати.
Із завмираючим серцем жителі приміських Оноковець чекали повені. А вона не забарилася. Величезний водяний вал, змиваючи перечинські села мчав по Ужанській долині. На щастя жителів розбурханій річці вистачило прибережних городніх ділянок, де за коротку мить вся городина була засипана товстим шаром намулу. Автомобільне шосе не впустило річку в село. Хоч серце боліло за знищеним урожаєм, душа раділа, що лихо обминуло будинки. Ще одне нещастя, якого могло б не бути…
А ліс падав під сокирами швидкої наживи і бездонними кишенями корупції… А газети і далі писали, що з екологією все гаразд… А уваги на відчайдушні крики не звертали, хай собі люди говорять, що хочуть, – поговорять, забудуть, а завтра самі ж візьмуть сокиру чи бензопилу в руки – і затріщить не одна смерека чи бук. А дерева падали…

5
Вечоріло. Сутінки швидко одягали втомлений простір. Повний місяць поволі щезав за невидимими хмарами. Насувалася гроза…
Любов самотньо стояла біля дверей диско-клубу. Там, усередині, гриміла дика західна музика, де сотня розпашілих юнаків і дівчат нестримно трусилася у пориві надшвидкого ритму. Всі запахи світу змішалися з їдким сигаретним димом. Дівчина безнадійно чекала на Женю. У короткій блузці та вільних шортах, вона, здавалось, і не виділялася серед натовпу, але відмовила вже п’ятьом, а в ту мить до неї підходив шостий, аби запросити до танцю.
Сама не розуміла, чому так довго чекала, бо в душі ладна була побити його. Запросити її на дискотеку й самому не прийти! Це вона вважала образою. Чекала вже для того – сама себе запевняла, – щоб сказати йому тепленьке слівце, розвернутися й піти геть.
Легкий шум позаду зненацька привернув її увагу. Двері з силою розкрилися, високий юнак напідпитку виволік свою партнерку на вулицю – за ними з’явився збуджений натовп – і, потрясаючи принишклий простір триповерховим матом, розірвав на ній одежу. Замахнувся, щоб вдарити, але високий блондин у чорному вбранні перехопив важкий кулак і з усієї сили затопив тому по пиці. Пролунав дівочий вереск, і нападник повільно осів на землю. Люба підійшла ближче і почула:
– Отримав по заслузі! Нічого чіплятися до чужих дівчат!
Дівчина перевела погляд на жертву й здивовано звела брови – вперше за чотири місяці знову побачила свою суперницю. Ольга стояла, схлипуючи, і підтримувала руками розірване плаття. Юнакові допомогли підвестися.
– Ходімо, Олю, – мовив блондин. – Нам вже пора!
Люба мовчки вдивлялася в обличчя потерпілого, з жахом усвідомлюючи, що перед нею Женя.
– Як ти міг? – шаленіючи від люті, вигукнула дівчина. – Ти чіплявся до неї?! – Її залили розчарування і сором. Відчула себе зганьбленою і спаплюженою. – Я була чимось, що можна було взяти попід руку, поцілувати, чим можна було хвалитися перед придурками-товаришами! Негідник! Сволота! Я цього тобі так не подарую!
Коли Оля так принизливо проігнорувала його увагу, Женя першим ділом припав до стойки бару, що працював неподалік, зовсім забувши про Любу, з котрою мав зустрітися. Кілька чарок розв’язали й без того некерований розум, і, відчуваючи себе героєм, рушив на дискотеку. У натовпі пробрався до Олі і, схопивши у грубі обійми її, поволік надвір.
Після сильного удару хлопець трохи протверезів аж раптом почув крик. Обернувся й похолов – на нього скаженими очима гледіла Люба. – Зрадник! – прочитав у погляді і в ту мить зрозумів, що лишився без обох. – Чорт! – вилаявся, безумство охопило розум, і з диким ревом, відлякуючи натовп, вибіг на набережну. Накинувся на групу захмелілих наркоманів, зіштовхнув одного у воду й почав топити. Страшенний лемент здійнявся довкола. Хтось розповів Антонові про витівки брата, тепер той поспішав на місце пригоди. Двома ударами відштовхнув Женю від нещасного, голосними криками намагаючись заспокоїти брата. Останній поволі приходив до тями. За п’ять хвилин Антон вже супроводжував Женю додому, розштовхуючи цікавих зівак, що збіглися на страшенний ґвалт.
– Не варті ті баби, щоб через них тратити голову! – казав він братові.
– Що ти розумієш! – відмахувався Женя.
– Знайдеш десять інших! – перебив Антон.
– Не треба мені десять! – жахнувся сп’янілий розум.
– Добре! – засміявся. – Знайдеш одну або помиришся з котроюсь!
– А-а, облиш мене зі своїми втішаннями! – стогнав Євген. – Мене нудить!
– Вперед іди! – прикрикнув Антон.– Пити менше треба було!
– Не вчи мене жити!
– Ану, йди, бо зараз!..

6
Тремтячою рукою Георгій розгорнув щоденника. Поклав поруч ключ до шифру. Підготував чистий зошит. За хвилину рука вивела перші слова:
„20.03.88. Учора в моєму житті сталася подія, яка глибоко розворушила мій спокій і стурбувала мене. Я з друзями розважався на вечірці. Було багато чужих, кілька дівчат. Круті кавалєри швидко їх розхапали. До речі, я намагався не робити з цього проблеми. Ми, ті, на котрих дівчат не вистачило, розпили кілька пляшок. Ще серед загальної колотнечі я помітив на собі чийсь пильний погляд. Коли я з’ясував, кому він належав, то дуже здивувався. Як правило, у компанії друзів я залишаюсь у затінку. Що в моїй поведінці привернуло увагу, не знаю. Усе було б добре, якби це була дівчина. Я вперше потрапив у подібну ситуацію, мені було і смішно, й страшно. Коротше кажучи, я не знав, що робити, як діяти, щоб позбутися цього погляду. Зрештою, вирішив не надавати значення поміченому, але підсвідомо відчував втуплену в мене пару хмільних очей. Це страшенно сковувало, і тоді здалося, що я став різко виділятися на фоні інших. Наче всі раптом глянули на мене – і якийсь сором, зовсім небажаний з мого боку, заливав – я відчув це – моє обличчя червоною барвою. Схвильований, я поволі рушив до туалету. Напад клаустрофобії охопив мене – хотілося вирватися із чотирьох стін, вирватися у безмежний простір всесвіту, де я став би недосяжним для всіх. Не ступив я й двох кроків, як відчув важку руку на своєму плечі. Мене кинуло в піт, але все ж обернувся. Ті самі очі пильно вдивлялися в мене, наче пронизуючи наскрізь. Зібравши всю мужність, я видавив із себе:
– У чому річ?
Ми були майже однакового зросту, але я впевнено можу сказати, що сильнішим був я. Цей факт мене трохи підбадьорив, але серце калатало від переляку.
– Ти не шукаєш собі партнера на ніч? – безцеремонно запитав той.
– Що? – закричав я у відповідь. Усі звернули погляди на нас. Запала тиша. Червоніючи ще більше, я розвернувся і швидко пішов до дверей. Той тип послідував за мною. За спиною почали перешіптуватися, і я здогадувався, про що. Мене охопила така лють, що, здавалось, розірвав би першого зустрічного на шматки. Ззаду розчувся сміх, приглушений сміх. Я голосно луснув дверима і, розхристаний, увійшов у весняну прохолоду. Це трохи мене заспокоїло, але в ту мить залицяльник вийшов надвір теж.
– Ну чого ти мнешся? – почав він. – У мене є всі засоби захисту!
– Ти помилився адресою! – вже спокійніше, але твердо відказав я.
– Я ж не сліпий!
– Ти якийсь тупий! Кажуть тобі, що потрапив не за адресою! Облиш мене, бо вріжу!
Він постояв ще трішки, потім пішов геть. Було страшенно огидно. На вечірку повертатися не хотілося. Непомітно зайшов у коридор, узяв свої речі і пішов додому. Я не міг заснути ні на мить, і прийшло мені на гадку, що стане легше, якщо все це викину із себе. Тому й почав щоденник. Але писати про таке – просто гидко. Дописую ці рядки – і стає трохи краще. Може, буду регулярно робити записи.”
Георгій повільно закрив зошит, заховав його глибше у шухляду і заліз під простирадло. Серпнева спека не давала заснути, але вікно все ж трохи прикрив, бо ранки холоднішали. Вже крізь дрімоту чув далекі розкати грому і відблиски блискавок, що проскакували між сердитими хмарами. А у горах вже лив сильний дощ. Паводок набирав сили. Маленькі, майже непомітні гірські ручаї – звори – перетворювалися в розбурхані потоки. Вода в Ужі підіймалася. Каламутні хвилі, змиваючи бідний ґрунт із берегів, котилися в долину. Кількаметровий водяний вал наближався до людських поселень. Всю ніч гроза крутилася довкола гір. Під ранок злива нагрянула на Ужгород. На півночі ж, у горах, дощ усе не припинявся. Врешті-решт, річка, не вміщаючись у власне русло, вихлюпнулася на села. Серед білого дня вода зносила оселі, перекидувала автомобілі, руйнувала хліви й огорожі. Паводок нісся на велике місто. Жителі приміських Оноковець із тривогою спостерігали за підйомом води. Зрештою, вона замулила поля, не зачепивши, на щастя, села. Мало-помалу гроза вщухала, і небезпеку від Ужгорода було відвернуто.
Серпень не приховував жодного зі своїх вибриків…

© Юрій Корсак, 2011