субота, 19 листопада 2011 р.

ЕПІЛОГ

Вересень, 1999
Стояв ясний осінній день. Вересень до болю нагадував літо щедрістю тепла і сонця. Весело голубіло небо, всміхаючись до всіх, хто здогадався глянути йому в обличчя, додаючи порцію радості й тепла. Давно не було такої осені – теплої, сухої. Здавалось, мусонний клімат завітав під Карпати: кожні три місяці приходила хвиля потужних циклонів, що гриміли грозами, лили дощами й сипали снігами. Решту часу природа раділа безхмарним сонцем і свіжим повітрям.
Люба поверталася після пар додому. Захоплено оглядала мури старого замку, біля якого вчилася, аж раптом запримітила свого приятеля, що чекав на неї під стінами факультету.
– Марку, – підійшла до нього, – ми ж домовлялися!
– Ти не рада мене бачити?
– Ні, просто…
– Ти соромишся гуляти зі мною? – напряму спитав.
– Ні, забудь. Я… я не хочу, щоб тебе бачили тутешні дівчата! – придумала. – Вони одразу ж кинуться тебе відбирати!
– Любко, я ж маю голову на плечах, а не тільки інстинкти, – іронічно мовив він, пригортаючи дівчину. Любу непокоїло інше. Вона ще не мала розмови з Володимиром, так не хотілося робити йому боляче, але щораз далі розуміла, що мусить. Заради його ж добра. Але завжди відкладала з’ясування стосунків, дедалі більше заплутуючись у власній брехні.
– Чому так важко нікого не образити? – думала. Вони з Марком, хлопцем трохи старшим від Люби, чорнобровим, чорнооким, з білесенькою, майже блідою шкірою, що робило його схожим на австрійця, йшли униз горою, спускаючись до центру міста. Не помітила, як завернули на вулицю, що вела повз факультет, де навчався Володимир. – Господи! – мало не скрикнула – на тротуарі, прямо поперед них стояв він, розмовляючи з друзями. – Марку, ти мене вибач, але…
– Не нервуйся, Любко, – посміхнувся він. – Я все знаю!
– Що, – захлинулася повітрям, – ти знаєш?
– Що ти маєш поговорити із ним, – тицьнув рукою у бік Володимира, – і все йому пояснити.
– Як? Звідки? Хто? – не могла слова вимовити дівчина.
– Кажу ж тобі: не нервуйся! Він усе зрозуміє, будь певна! Вперед!
– Але ти йди зараз, будь-ласка… – легко відштовхнула хлопця від себе, збентежено вдивляючись вперед.
– Я вже зник, – ще ширша усмішка осяяла його обличчя. – Я люблю тебе!
Люба боязко підійшла до Володимира. Він одразу ж помітив її.
– Вова, привіт, – говорила вона, опустивши очі, – я маю до тебе важливу розмову!
– У чому річ?
– Нам треба поговорити наодинці, може, підемо в кафе?
– Залюбки! – щиро здивований, посміхнувся він.
– Боже, зараз він буде нещасний, – побачивши посмішку, злякалася дівчина.
Вони сіли за столик. Люба повісила на спинку стільчика сумочку й обернулася до нього. Офіціантка принесла каву, тож дівчина сиділа і зосереджено розмішувала цукор, якого ще й не поклала.
– То про що ти хотіла поговорити? – порушив мовчання Володимир.
– Про нас із тобою, – витримавши паузу чітко вимовила Люба.
– А що…
– Я, – перебила його репліку, – я… покохала іншого! – Володимир відкинувся на спинку сидіння від несподіванки. Щось боляче вдарило йому в скроні, але, в той же час, і заспокоїло. Він мовчав. – Я хотіла розповісти тобі раніше, але боялася.
– Чóго?
– Зробити тобі боляче! – сльози виступили у неї на очах. – Ти не заслуговуєш на це, я знаю… – Хлопець похитав головою, всміхнувшись. – Ти був моїм першим справжнім другом, якого я любила, але коли… коли зустріла Марка, я вперше зрозуміла, що таке кохання.
Володимир взяв її за руку і заспокійливо помасажував. Дивно, але він зовсім не ображався.
– Знаєш, для мене це теж було незвично, – почав він спокійним тоном, що аж Люба від здивування звела брови на лоба. – Ти була, наче мрія, як невидимий дух, може, це ми називаємо дружбою. Але коли мрія почала втілюватися в життя, мені здалося, що так не повинно бути, це щось не таке, яким було тоді. Не треба плакати. Я тебе розумію і… і навіть радий, що ти перша зрозуміла все. Це ж не завадить нам бути друзями? – спитав він. – До того ж у дечому друзі навіть ближчі, ніж коханці! – Люба всміхнулася. – О, так набагато краще!
Дівчина вдячно глянула йому в очі.
– Дякую, – нова порція сліз виступила на віях.
– Біжи! – раптом мовив він.
– Куди?
– Он, то не він стоїть біля вітрини?
Люба блискавкою глянула на протилежний бік вулиці крізь вікно. Там стояв Марко, пильно дивлячись на неї.
– Бувай, Вова, – вона досягла через стіл і чмокнула його в губи. – Ти справжній друг!
Юнак помахав на прощання рукою, опустивши погляд в чашку з кавою, і почав повільно пити, насолоджуючись кожним ковтком. Глянув через вікно і побачив, як Марк суворо дивився на неї і щось казав. Люба лише сміялася, на мить глянувши у бік Володимира. Знаками показала, що той сердиться за поцілунок. Хлопець посміхнувся і продовжив ковтати каву. Сонце заглянуло крізь напіввідкриту шторку, торкнувшись його щоки.
– Я люблю її!

Січень, 2000
Сипав густий сніг. Тетяна все змітала його з доріжок, та він щогодини заліплював стежки кількасантиметровою ковдрою. Після листопада і грудня вже стояло його з тридцять сантиметрів, та у січні він усе валив і валив, то насипаючи до півметра, то трохи осідаючи під час відлиг, – і так щоразу.
Не хотілося сидіти вдома. Сесія – перша в житті – закінчилася, тож мала добрі два тижні для відпочинку.
– Піду, прогуляюся, – мовила сама до себе, за мить вдяглася і вже крокувала нерозчищеним тротуаром на північ. А що там, на півночі? Високими хвилями застигли вкриті товстим пуховим покривалом гори, намагаючись у прагненні своїм висоти досягти неба, та воно губилося десь, насміхаючись над лісистими красунями. Дівчина йшла обабіч шосе, що вело до найближчого до Ужгорода з північно-західного боку села Оноковець. Невеликі поля, що плоскою гладдю розлилися поміж горами, навіювали спокій. Раптом здалека замайоріла знайома постать. – Хто ж це? – не могла впізнати. Підходила ближче, пильно вдивляючись в обличчя, і зненацька крикнула – Ярославо! Здрастуй!
Жінка, наближаючись, весело всміхалася.
– Привіт, Таню!
– Куди це тебе в таку негоду вигнало надвір?
– А тебе?
– Набридло сидіти вдома одній. У мене тепер канікули.
– Як сесія? Все склала?
– До єдиного!
– Молодець! – всміхнулася. – Ти кудись йдеш чи просто…
– Ні, я гуляю.
– То ходімо в мій бік, поговоримо.
Невдовзі обоє йшли доріжкою, прокладаючи шлях по грузькому високому снігові. Тільки зараз дівчина помітила Ярославин живіт.
– О, а ти й не зізнаєшся! Який місяць?
Ярослава розсміялася.
– Я думала, взагалі не побачиш! На шостому вже!
– Все нормально йде?
– О, чудово! Ти уявити собі не можеш, що таке носити дитя! – аж вигукнула жінка. – А ще зовсім недавно я хотіла назавжди позбавити себе цього щастя…
– Як це?
– Ще живучи у Мокрій, вирішила я не виходити заміж, ні з ким не мати стосунків – я була у траурі! Боже, нащо я так чинила? Знаєш, для мене Андрійко був усім на світі, може, через це я й настраждалася стільки. Та зараз усе позаду, – вдихнула вона, – і я безмежно щаслива! А от ти, здається мені, чимось стривожена і ніяк не можеш заспокоїтися?
Тетяна промовчала. Щось солодкаво-жалісливе прокидалося в серці, знову занурюючи її в печаль.
– Не треба…
– Таню, повір, я знаю як ніхто, що тримати в собі тугу не можна! Розказуй, що за біда.
Дівчина почекала трохи, збираючись із думками.
– Не знаю, із чого почати…
– Із найболючішого.
– Я, – сльоза виступила, – я не можу змиритися з його смертю…
– Чиєю?
– Гео… То був мій однокласник, мій друг. Він загинув минулого, ні, тепер вже позаминулого року, якраз перед Новим роком. Він врятував життя Антонові, тому хлопцю, що…
– А-а, вже знаю, продовжуй.
– Все сталося так несподівано і неждано, хоча сам він відчував, як щось станеться, ще коли ми лиш їхали на Драгобрат, він одразу ж сказав, що щось станеться, і… – ридання обірвало їй мову.
– Заспокойся, Таню, – лагідно взяла дівчину за руку. – Ти нічого не зможеш змінити, раз так сталося, значить у цьому є якийсь сенс, можливо, навіть незрозумілий для нас, але беззмістовних подій не існує. Така воля Господа, і ми повинні її поважати і приймати, бо ми тільки люди.
– Але ж він був такий добрий, комахи не образив, не аморальний, не грубий і не чванькуватий. На землі небагато таких людей! Чому ж тоді пішов він?
– Розумієш, ніщо в цьому світі не повинно для нас бути ціннішим, більшим від любові.
– А як він любив!
– Не так, Таню, можливо, він був близький до тієї істинної любові, але щось чи когось він любив сильніше. Вибач, я не знаю всієї історії, може, розкажеш?
Дівчина кивнула головою. З чого почати? Так, вона почала з самого початку, з тієї миті, коли відчула себе потрібною, безмежно потрібною тому слабкому і розгубленому хлопцеві, який відчув незрозуміле для самого себе почуття до однокласника. Вона вперше, вперше у своєму житті знаходилася так близько до чогось незвичайного і гострого, тому не змогла відступитися перед спокусою дізнатися, що ж буде далі. Інтуїтивно Георгій став у позицію вичікування, бо боявся – не стільки злих чуток, скільки самого себе. Він перетворив Антона у прихований предмет обожнювання, але чомусь страждав… Це, ймовірно підштовхнуло його до пошуків Бога, до пошуків саме тої безсмертної і неземної любові, не пов’язаної із Землею, незалежної і нестримної. Саме ця любов, яку так вдало описала Таня, і змусила його кинутися наперекір проваллю, прагнучи єдиного – врятувати!
– Він ушкодив собі спинний мозок, дуже високо, так, що працювали тільки руки, не міг навіть сісти, – плакала, розповідаючи. – Але він був такий спокійний, навіть не дав мені можливості втішити його, таке відчуття, ніби я стояла і просто дивилася, як він помирає! Я так хотіла допомогти йому, але він пішов!..
– Таню, його любов його ж і врятувала, – спокійно почала Ярослава. – Бог змилувався над ним, позбавивши життя, бо після такої травми воно перетворилося б на пекло. Мій батько після інсульту був повністю паралізованим, він навіть не прийшов до тями. Цілий тиждень ми спостерігали, як його організм бореться за життя. Але то вже було тільки тіло – свідомість і душа вже покинули його. Всього тиждень – а вже були проблеми з пролежнями, застій у легенях і таке інше. Після довгих вагань мама все ж погодилася, щоб відключили апарат штучного дихання. Вона ніяк не могла змиритися із його смертю – та й не дивно – йому не було ще й п’ятдесяти! А через три місяці я поховала маму…
– Пробач…
– Тому я кажу, не плач, йому так набагато краще, до того ж він, імовірно, народився вже десь у світі іншому, або й у цьому. А, може, це його майбутнє тіло я виношую в собі, і душа його потроху оселяється у свою нову оболонку. Не втрачай надії, не впускай віри, не зрікайся любові, Таню. Вона безсмертна, і, доторкнувшись – всього раз доторкнувшись, ми стаємо безсмертними разом із нею.
– Знаєш, – раптом почала Тетяна, – якби не Гео, я ніколи тебе не знайшла б, ніколи не дізналася б, хто такий Андрій. Він відчував з самого початку, що Андрій був глибоко нещасним, він самовіддано розшифровував щоденника, в якому той робив записи. До речі, саме з нього я й дізналася про тебе і про все, що трапилося з вами, – Тетяна раптом полізла у потаємну кишеню свого пальта і витягла рожеву хустинку, яку завжди носила із собою, як пам’ять. – Це, напевно, твоє?
Жінка глянула на ту хусточку і обімліла:
– Боже, я подарувала йому її перед від’їздом до Німеччини! Куди він так і не потрапив... – забриніли сльози в голосі. – Дякую...
Ярослава обійняла дівчину за плечі, і обидві попрямували вперед, завернувши не у місто, а до ферми; проминувши її, перейшли через канал, вийшли на галявину і засніженою дорогою побрели нагору у ліс, потроху розтаваючи у мутно-білому стовпі проливного снігу. Вечоріло…

1995-2001, Ужгород-Шаян

© Юрій Корсак, 2011

У ЕПІЦЕНТРІ КАТАСТРОФИ - Глава 7. День народження

1
Загублений бар. Стовп сигаретного диму, вже спокійна – бо пізно – тиха музика. Кілька пар відвідувачів та групка юнаків, що святкували щось, єдині порушуючи солодкавий настрій приміщення.
– Та дурепа зробила все так, як треба, – шепотів хлопчина на вухо дівчині, сидячи за кутовим столиком, цілуючи її рвучко й ніжно. – Уявляєш, вона отримала менше балів, ніж я!
– Звичайно ж, вона спершу виконала твоє завдання, а потім взялася за своє!
– Тепер уже все одно! Я поступив!
– То зараз ти покинеш її? – із надією у голосі спитала.
– Кого? Олю? – аж вигукнув він. – Та вона ж бігає за мною, як вівця! До її куцих мізків не доходить, що я можу зраджувати їй! Нехай бігає, мені це не заважає!
– Боже, що ти казатимеш про мене, коли тихенько знайдеш собі іншу?
– А ти впевнена, що вже не знайшов? – підколов хлопець.
– Ні, Женю, у тебе немає нікого більше, – самовпевнено сказала вона. – Тобі ні з ким не буде так добре, як зі мною!
– Треба перевірити! – різко притис її до себе. – Оксаночко, Оксаночко, чи ти не надто хтива?
– Не більше, ніж ти! – жартуючи, розпалювала його.
– Це вже точно! – розчувся сторонній голос.
Євген блискавично озирнувся:
– Оля?!
– А ти що собі думав? – крикнула вона. – Що я ні про що не здогадуюся? Думаєш, мені не розповіли, як ти їздив у гори з цією шльондрою?
– Тихше, ти, там про мене! – огризнулася Оксана, відчувши, що дістанеться і їй.
– А що ти зробиш? Що? Забереш собі придурка? Цього смердючого самця, який біситься від гормонів? Та щоб ви здуріли у ліжку! Собаки! Тварюки!
– Ану, пішла звідси! – процідила крізь зуби Оксана. – Пішла! Зараз усе личко роздеру!
– Помовч, стерво, я не з тобою розмовляти прийшла! – злість охопила серце.
– Я заткну тобі рота, сучко! – закричала Оксана, кидаючись на Олю.
Із диким вереском уп’ялися дівчата одна в одну. Оксана, сильніша, відштовхнула суперницю так, що та полетіла до сусіднього столика. Ольга змусила себе охолонути, зачувши позаду регіт.
– Добре, Женю, – тицьнула в нього пальцем. – Більше до мене не підходь! Я протягла тебе в університет, але не сподівайся, що ти там надовго затримаєшся!
Юнак осміхнувся. Поговори, поговори! Нікуди він не дінеться.
– Радій „Оксаночко“! – із сарказмом вимовила ім’я. – Ти ще дізнаєшся, що таке добра слава!
– Тільки почни щось про мене патякати! – погрожуючи, рушила до неї. Женя зупинив розгнівану подругу.
– Не треба, не варта вона цього!
– Нового я нічого не скажу, не переживай! Шльондра! – Ольга розлючено махнула головою, розвернулася і пішла геть. Її нудило від тієї сцени, нудило від самої себе, що так довго висіла на гачку. – Дурна я, дурна!

2
Було прохолодно після дощу. Вулицею крокувала дівчина. Сльози вмивали юне обличчя, відчай виривався голосними схлипуваннями. Було гірко, було боляче, було холодно.
Згас у серці вогонь, що давав їй силу, зникло те хвилююче і трепетне почуття, що окрилювало. Розпач і ненависть. До нього – до єдиного коханого у світі.
Минув день, тиждень, та біль не відпускав. Не хотіла думати про нього, прагнула забутися й відволіктися, але воно проступало наперед, перемагаючи увагу.
– Невже я могла так помилятися? Чому він зрадив мені? Ще й з ким! Із найрозпуснішою дівкою в місті! Женю, Женю, не сподівалася на це від тебе, не чекала цього!
Чому так сталося? Питала себе і прагнула знайти відповідь. Що зробила не так? Як могла образити його, щоб він так їй помстився. Не хотіла вірити, що не любив її аніскілечки.
Побачив у лісі і збудився. Пам’ятає, ще приревнував її до Георгія. А потім його наче підмінили – всю дорогу назад пробув із Любою, дозволив тій образити Ольгу. Але ж пізніше почали зустрічатися!
Тут її осяяло: він запросив її на побачення через місяць після того, як перевелася до його класу.
– Він побачив, що зможе використати мене! Падлюка! – гнів залив очі так, що аж потемніло. – То все це був фарс? Спектакль?
Та раптом пригадала, як умовляв її переспати з ним. Вона мужньо опиралася спокусі, не хотіла поспішати і помилитися, тепер раділа, що встояла.
– Отже, щось-таки відчував до мене! – зраділа. – Чи хотів нав’язати мені якесь зобов’язання! – перебила радість думка. – Боже! Де ж істина? – гукнула до небес у розпачі. – Чи любив він мене?
А вона любила його над усе на світі, над самого Бога, тому й отримала від небес випробування. Та чи зможе їх знести?

3
– Ти впевнений, що вона тобі не потрібна? – чіплялася до Жені Оксана, вужем звиваючись навколо нього. Він сидів похмурий і невдоволений. Та й із чого було радіти? Оля його покинула. Кинула, як і Люба у свій час, забравши частину його. Якби кинув він, то відібрав би у неї, але…
– Не мовчи! – липнула Оксана, – подивися на мене, обійми! Я так давно не відчувала тебе у собі!
– Аж відучора! – подумки огризнувся, думаючи про інше. Не міг повірити, що дівчина лишила його. – Вона ж не казала, що йде від мене!
– Ну, що з тобою? Я тебе не збуджую?
– Дурепа! – знов подумав і лише кинув презирливий погляд на солодкаве дівча, що липкою стрічкою обплітало його. – Може, вона тільки гнівається? Може, варто попросити в неї пробачення, і вона повернеться? Так! Саме це і треба зробити!
Він зірвався з місця так швидко, що Оксана впала на протилежний стілець.
– Куди ти? Що сталося? – налякано пробелькотала вона, вирячивши на нього свої перестрашені очі. Він лише відмахнувся від неї і, нічого не кажучи, пішов геть.
– Що з вами усіма? – крикнула навздогін йому Оксана. – Що, заразила і тебе вже та дівуля!? – Євген не обертався. – Придурок!
Приглушено луснули за ним двері. Оксана схопилася руками за голову і, спершись на лікті, голосно видихнула повітря. Не могла зрозуміти, чому він так повівся, чому раптом спохмурнів і пішов. Він же казав, що не любить Олю, казав, що лише хоче, аби вона допомогла поздавати екзамени.
– Може, вона володіє якимись чарами? – майнула думка. – Може, то не він вийшов звідси тепер? Що за дурниці? Я йому просто обридла! Чому всі мене кидають? Я ж даю їм більше, ніж можуть дати усі ті „незайманки“ разом узяті! Я взагалі не розумію, як хлопці у них закохуються? Вони самці – їм треба жертву, у них завжди одне на розумі! Чому ж тоді мене кидають? Що їм треба ще?
Шкодувала себе, жалість наповнювала серце болем, образа ятрила душу. Не було слів, не було думок – лише його презирливий погляд бачила крізь темряву власного життя. Дивувалася, чому воно таке чорне, таке бридке. – За що мені таке? За що?
Женя швидко крокував вулицею. Зрідка пролітав автомобіль, ліхтарі одиноко освітлювали стомлений путь. Як він натомився за цілий день, цей чорний полиск асфальту. Скільки ніг і коліс його потоптали, скільки проблем вистрілили втуплені в нього очі. А тепер ще хтось сіє сум, ідучи по пустій дорозі, наче не бачить, як їй важко. Ще й відпочити не дадуть!
А хлопець ішов, майже біг, запалений думкою, надіючись повернути собі Олю; переконував сумління, що любить її.
– Так, так! Я її кохаю! Я завжди кохав!
Повз нього мчали дерева, тротуар нісся під ногами, планета стугоніла під ним. Забіг у знайомий під’їзд і зупинився. – Ні, зараз не можна до неї! Вона подумає, що зможе керувати мною! Вона побачить моє приниження і зрозуміє, що має наді мною владу! Треба зачекати, змусити її саму прийти до мене! Тоді я збережу гідність!
Розвернувся і пішов додому. Знав, що повернеться до нього, довго не витримає розлуки, пробачить усе. Поволі самовпевнені думки піднімали настрій, вже весь виструнчився і гордо понісся вперед. – Я переможу!

4
Стояла ніч. У повітрі непорушно застигла задуха. Тиша – повна, всеохоплююча. Біля вікна сиділа, спершись на підвіконня ліктем, темна на фоні тьмяного ліхтаря постать. Самотньо блищали вологою сірі очі, вдивляючись у небо. Ані місяця, ані зірок. Лише важкі хмари пливли на північний схід із шаленою швидкістю. Удалині розчувся глухий звук грому. Небеса спалахували то в одному, то в іншому місці, освітлюючи чорно-сірі черева хмар. Кілька великих важких крапель торкнулися руки, занесені поривом вітру. Дзвінко луснуло вікно, рами наштовхнулися одна на одну, закриваючи його. Рука притримала скло і розчинила вікно знову. У світлі блискавки окреслилося суворе задумане обличчя юнака.
Вже давно не виходив він на набережну, де збиралися щовечора друзяки з усього міста. Купки підлітків сновигали туди-сюди, окутані легкою імлою сигаретного диму. Його там не було, гітара самотньо стояла в кутку кімнати, зрідка зблискуючи лакованою поверхнею від розрядів у атмосфері.
Легкий шум поволі наближався, щось вже тихенько дріботіло по даху і бруківці, як землю лавиною огорнула злива. Обличчя обдало потужним струменем, важко застогнало вікно, із силою захлопнувшись. Струсивши краплі води з підборіддя, старанно закрив його. Дощ бив прямо у скло, миючи його з несамовитою силою. Жирна блискавка уп’ялася в землю, миттєво оглушивши потужним ударом грому десь, здалося, прямо над головою. Мало не луснули барабанні перетинки, мимовільний переляк струсонув серце і одразу же зник.
Дощ полив сильніше. Легко запаморочилося в голові, – здавалось, потоки води повністю витіснили атмосферу – різко забракло повітря.
Тиск неймовірно впав. А дощ лив і лив, як із відра, лякаючи несплячого спостерігача своєю тривалістю.
Та хлопцеві було не до стихії. Уперше відчув себе одиноким, покинутим, сплюндрованим. Усі раптом забули про нього, відвернулися, і не знав, чи просто не помічають його, чи зневажають. Невпевненість ятрила душу, боявся увійти в компанію, не знав, чи зустрінуть його, як раніше, чи висміють і виженуть зі свого товариства. Кілька слів, слів необережних і опальних – заронили в серце сумнів, і він гриз його ізсередини, дражнив, насміхався. Та не плакав, не жалів себе – совість шепотіла, що те саме відчувала і жертва його власних необачних слів.
Боляче було, але тримався, терпів несправедливість, може, й неіснуючу – та хто зна?
– Антоне, – надокучав розум, – не можна сидіти так вдома і не показуватися на люди. Якщо хтось і пустив плітку, то твоє уникання всіх лише підтвердить її. Будь розумним!
– Не смій! – гукала сердита совість. – Терпи усе, мучся у невизначеності, переживай ті самі страхи і біль, які ти завдав Гео! Ти не зможеш утекти!
– Не слухай ту злодійку! – заводив знову розум. – Вона доведе тебе до загибелі. Гео все одно вже немає, не губи власного життя!
– Ні, ти вчиниш так, як я кажу!
– Не слухай її! Вона погубить тебе! Будь зі мною! Ти повинен це перебороти і пройти важкий етап, але слухайся мене!
– А про мене ви забули? – несміливо озвалося серце. – Я не зможу розірватися між вами обома! Ви собі спите, коли захочете, а я весь час працюю! Не збираюся я перевантажуватися!
– Куди ти подінешся?
Суперечка тривала. А гроза, узявши в руки владу, вже не гриміла, не погрожувала блискавками, – насолоджувалася свободою. Дощ посилювався…

5
Ольга накривала на стіл. Не хотілося нічого робити, але вже запросила друзів на іменини.
– Ніхто не повинен знати, що я посварилася із Женею, – думала собі, – всі почнуть зловтішатися, лицемірячи, що співчувають!
Дзвінко дзеленчали ножі, вдаряючись об тарілки, ніжно й довго дзвеніли кришталеві келихи. Той тихий дзвін заворожував її. Наче у сон занурювалася, перед очима пропливали пройдені дні, пережиті картини. Все частіше линула у гори, в ту місячну ніч, коли зустріла його, своє кохання, свою долю. Вислизала з-під контролю ненависть, розчиняючись у колишньому жарі любові. Відчувала, серцем чула, що не зможе без нього: ні дня, ні хвилини. Тривала розлука згладила бурю почуттів, приборкавши розтривожене море в її душі. Боялася зізнатися, але якби Женя зараз прийшов до неї, то не змогла б вигнати його, не змогла б не пробачити.
– Чому? Чому я така дурна? – сердилася сама на себе. – Я мала б його виставити на посміх! А він все одно лишився в моїм серці: ще тим казковим Прометеєм, прикутим до скелі! Боже, яка я дурна!
Кружляла навколо столу, на ходу докладаючи необхідне. Легкість так само швидко нахлинула, як і сум перед цим. Настрій мінявся скорше, ніж хмари почергово затуляли сонце.
– Мамо, я йду вдягатися! – гукнула. – Подивися, чи не треба ще чогось до столу!
– Добре, Олю!
Не встигла довести до досконалості макіяж, як задзвонили у двері. Випорснула, як пташка, вскочила у туфлі і розчинила бар’єр між собою і першими гостями.
До квартири ввалилася зграйка дівчат. Вони радісно щебетали навколо Олі, навперебій поздоровляючи сяючу іменинницю із днем народження, розхвалюючи її вбрання, зачіску. Остання із подивом дивилася на дівчат, чудуючись їхній щирості.
– Чи все це, може, лицемірство? – Ні! Не може бути! Я вже надто захопилася і відкинула здоровий глузд. Звичайно ж, вони щирі зі мною!
Подякувала за таємничі пакунки, що їх цілу купу поприносили гості, й запросила всіх до столу.
Невдовзі прийшла Ната зі своїм хлопцем, Люба з Володимиром – Оля і не знала, що вони зустрічаються, веселий Микола із гітарою – душа товариства, подруги й друзі з сусідніх квартир.
Дівчина сяяла від радості, дивлячись на численних гостей, що прийшли її привітати. Ставало тепліше на душі, радості вже ніщо не затьмарювало, лише нетерпіння дивне й незрозуміле з’їдало її. Чого вона чекала ще? Не могла відповісти й сама. Глянула на стіл і замилувалася, галас зник кудись убік, дивилася на веселих і говірких людей і мовчки згадувала, хто і що для неї означав.
Посміхалася Ната, розмовляючи з Миколою. Поруч сидів задуманий Влад – її коханий, – ніжно обійнявши ту. Трохи холоднувата зовні, але розсудлива, думала Оля, і серед усіх подруг – найчуйніша. Так, згадала, Ната єдина простягла руку їй, коли Люба побила її у підземеллі, спробувала розрадити. Вона була вдячна їй, коли та дала їй кілька порад щодо Жені – вона ж знала його довше, ніж несмілива новенька у величезному класі.
Микола… Він був завжди веселим і дотепним, навіть коли журився, справжній музикант – душею і серцем. Гітара слухалася його беззаперечно, мелодії народжувалися в руках, завмираючи на струнах. Женя не вмів так грати. Знав кілька акордів і пару-другу вульгарних пісеньок. Зате Антон був самобутнішим й оригінальнішим, супроводжуючи власну гру співом. Щось зажурений сидів він між Аллою і Тетяною, зрідка кидаючи скупе слівце то одній, то іншій.
Сумно їй ставало, коли думала, що, може, востаннє зібралися вони разом у неї вдома. Більшість вступили до університету чи інституту, хтось пішов до училищ, де з перших днів осені обростуть новою компанією, новими друзями, забудуть шкільних товаришів, охолонуть, зітруться спогади.
Роздуми її перервало запитання Марії:
– А де Женя? Чого його немає?
Всі раптом притихли. Олі здалося, що впаде зараз у прірву, яка зненацька розкинулася в неї під ногами. Розчувся дзвінок. Вдячна долі, що так вчасно виручила її, рушила до дверей, шалено перебираючи в голові, що сказати, як їм відповісти. Марія причепилася до Антона з тим самим запитанням. Той лише потис плечима, не бажаючи ні з ким розмовляти.
Дівчина відімкнула двері. На порозі стояв Женя. Із великим букетом і загорнутим у прозору плівку дезодорантом ввалився до передпокою так швидко, що Оля не встигла захлопнути дверей і лише перелякано відступила назад, витріщивши на нього свої блакитні оченята. Гнів прилив до обличчя, але Женя раптово нахилився до неї і прошепотів крізь зуби:
– Не будь дурною! Не влаштовуй скандалу! Ти лише виставиш себе на посміх!
Тихенько причаїлася в куточку Люба, яка вийшла на кухню попросити щось від головного болю. Побачивши, що Женя наважився прийти до Олі, і вона не прогнала його – всі вже давно знали, що сталося, – сховалася за поворотом і чекала. Чула слово у слово все, що сказав хлопець і дивувалася реакції Ольги.
– Я би вифукала той дезодор йому в очі! – думала, згадуючи минулий рік. – У нього якісь серпневі сезонні сварки із дівчатами! – засміялася в душі.
Оля провела новоприбулого гостя до столу, посадила на чолі, де збиралася сісти сама.
– То мені буде дуже тісно! – невдоволено буркнув, побачивши, що дівчина поклала поруч тарілку і для себе. Оля зблиснула очима, але стримала гнів. А очі його сміялися з неї, глузуючи з її покірності. – Дурепа! – шепнув він їй. – Хочеш, щоб я був із тобою – робитимеш все, що я захочу!
Дівчина потерпла від жаху. Женя грубо наказував покласти йому того і сього, весь час вередуючи. Оля, виставляючи себе на посміх, мовчки, беззаперечно виконувала всі його забаганки.
– Ну ти й дурна! – сказав він уже вголос. Полилися образливі слова. Оля судомним поглядом обводила оточуючих. Всі принишкли, чекаючи, що буде.
– Що стоїш, ідіотка! Налий мені води!
Дівчата осудливо провели поглядами її рух. Оля налила йому повний келих яскраво-жовтої води, розвернулася і майже бігом кинулася геть із кімнати.
Подруги рушили за нею. Оля стояла у коридорі, німо ковтаючи сльози.
– Олю, що із тобою? Чому ти терпиш його? Він же просто знущається!
Дівчина голосно схлипнула, хапаючи ротом повітря. Люба рішуче підійшла, схопивши її за руку:
– Заспокойся, – крикнула вона. – Ти що, спала з ним, що так ревеш? – гукала. – Відповідай! Що він зробив, що ти не можеш його кинути? Кажи! Я сама зараз піду і вріжу йому!
Оля не могла говорити. Ридання схопили горло у залізні обценьки, лиш іноді попускаючи свою мертву хватку, аби дівчина могла ковтнути свіжого повітря.
Хлопці потішалися від любовної драми, посміюючись над Олею, лише Антон ще більше нахмурив чорні брови і, підійшовши до брата, сердито мовив, боляче стукаючи того по плечу:
– Ти свиня.
Євген здивовано вирячив очі, але нічого не відповів.
Через півгодини компанія знову веселилася. Дівчата заспокоїли Олю і вже до кінця вечора не підпускали Женю до неї. Іменини вдалися на славу!

6
Ярослава прогулювалася вечірнім містом. Темні крони лип і одиноких каштанів зімкнулися над головою. Тьмяно світився ланцюжок ліхтарів, оперізуючи набережну сріблом ночі. Чомусь було пусто навкруги, лиш де-не-де на лавицях замріяно розмовляли закохані пари.
Та увагу її привернула самотня похилена постать, що одиноко займала лавицю. Щось здалося їй знайомим. У ту мить постать підвела голову, і у світлі ліхтаря Ярослава впізнала Антона.
– Привіт, – тихо сказала, сідаючи поряд. Він залишив її привітання без уваги. – Ти не впізнаєш мене?
Лише тоді юнак повернув голову і побачив ту божевільну, що заступилася за нього. Мороз пробіг тілом: – Що їй потрібно?
– Розумію, я шокувала тебе того вечора, але то винні мої нерви. Мене зовуть Ярославою, – простягнула руку. Він опустив голову, не реагуючи. Ярослава дивилася на нього, не забираючи руки. Хлопець підвів погляд і мимоволі стрівся з її очима. Посміхнувся і простягнув свою:
– Антон!
– Чому сумуєш? Чому сидиш один?
– Та, немає настрою.
– У чому ж річ? – спитала, але він мовчав. – Ти ще журишся через ті слова? – нагадала про події на дискотеці. Антон залився червоним і лише ледь помітно кивнув на знак згоди.
– Знаєш, я ніколи не переймалася тим, що про мене думають, що кажуть. Може, ти знаєш мою історію? Тетяна не розповідала тобі? Чи ви не близькі друзі?
– Ні, не дуже.
– Мені було сімнадцять, як-от тобі, коли я закохалася одного вечора у дивовижного хлопця. Ми зустрічалися кілька разів, а потім подруга розповіла мені, що він – збоченець. Ти розумієш, про що я. Я була молодою, дурною, і відразу ж повірила її словам. Почала уникати його. Але не через страх, що скажуть люди про мене, про нього, а через образу, що він обдурив мене. Згодом ми порозумілися і я без боязні повернулася до Андрія – все виявилося підлим наклепом. Проти нього сплели цілу змову – все було замішано на політиці – може, ти знаєш, що подібне вважалося карним злочином. Деякі люди допомогли йому, і він повинен був утекти до Німеччини „на навчання“. Але не встиг перейти кордону – його вже переслідували. Тоді він утік в гори і сховався у печерах, де знайшов підземний палац.
– То це був твій хлопець? – аж вигукнув Антон.
Ярослава хитнула головою на знак згоди і продовжила:
– Я вступила на біологічний факультет, заочно. Ти уявити собі не можеш, які казки складали про мене однокурсниці: що я заміжня, що у мене діти, яких я народила чи не у п’ятнадцять років, що у мене чоловік-деспот – бо я не перемивала іншим кісточки поруч з ними і не ходила на танці. Мені було все одно – це не зачіпало мене. Одинадцять років я нічого не знала про Андрія, аж поки не стріла вас. Я вдячна долі, що той п’яний виродок вигукнув фразу, яка тебе так схвилювала. Не знаю, що діялося зі мною в ту мить, але здалося, що то Андрій стояв на твоєму місці. Тому я й заступилася за тебе. Не тікай від усіх – будь самим собою! Не слухай наклепів інших – вони не повинні тебе зачіпати! Якщо ти реагуєш на це, значить є в тебе така риса, придивися пильніше до себе, зсередини, може, побачиш тоді, в чому проблема…
– Я відчув себе винним, – глухим голосом відповів Антон, перебиваючи її мову. – Я відчув тепер, якого болю завдав… одній людині. Мене не треба жаліти – я сам колись оббрехав людину, хоча й несвідомо, – тепер отримую по заслузі!
– Не треба ціле життя каратися за помилку, якої вже не виправиш. Ти розкаюєшся – цього вже досить – ти зможеш викупити свій гріх, не повторивши його! Попроси вибачення у тієї людини, доведи якимось чином, що справді жалкуєш про скоєне!
– Це неможливо…
– Не дозволяй впертості й невпевненості взяти гору над твоєю совістю!
– Це неможливо!
– Чому?
– Та людина загинула, урятувавши мені життя! – крикнув він, ховаючи обличчя за руками. – Причому вже удруге!
– Якщо все так, як ти кажеш, – після хвилини мовчання мовила жінка, – то та людина пробачила тобі. Так, якби в серці був гнів на тебе – вона помстилася б, але ж кинулася рятувати! Можливо, ти сам не можеш вибачити собі? Постарайся це зробити і відчуєш полегкість. У тебе ще все життя попереду! – вона підвелася і, глянувши на нього, додала: – Приходь на моє весілля! Двадцять восьмого серпня, в готелі „Закарпаття”, о шостій.
Він рвучко підняв голову, на обличчі відбився подив.
– Що?
– Бачиш, я забула вже весь свій біль, а його, повір, було в житті моєму чимало. Я не можу воскресити коханого, не можу повернути час назад – але я живу, живу зараз і знайшла людину, яка зрозуміла й полюбила мене! Це велика рідкість! Я не хочу втрачати свій шанс – не випускай і ти свого! Будь собою. Будь тим, ким ти є, а не людиною, яку хочуть із тебе зробити! Ти ж знаєш, хто ти! Приходь обов’язково!
Його погляд послав жінці вдячність. Ярослава обернулася і попрямувала геть. А у вухах ще звучали мудрі слова, які штовхали його до щастя, до світла, до життя. І він вхопився за них, як за рятівний круг, поволі виринаючи із холодного могутнього виру, щоб ковтнути чистого, свіжого повітря радості. Груди його розправилися, здалося, на спині виросли крила, що понесли його увись до сонця, до зірок, до Бога…

© Юрій Корсак, 2011

У ЕПІЦЕНТРІ КАТАСТРОФИ - Глава 6. Зустріч із Андрієм

1
Сіріло… Зморений сонцем день невблаганно мчав на захід, поступаючись космічній темені пустоти. Вона насувалася, поглинала світло, спідлоба кинуте велетенською зорею, що тонула у безкраї горизонту. Жовтіло… рожевіло… багряніло… синіло… чорніло…
Струнка, гнучкотіла постать повільно-розмірено крокувала вулицею. Будинки вже лишилися позаду, по обидва боки розкинувся цвинтар, а обабіч – широка долина, рівна-рівненька, як скло. Дівчина йшла на північ.
Думки поверталися до глобального. Не хотіла, не бажала мислити про Всесвіт, прагнула зосередитися на чомусь конкретному, щоб не плакати, але, в той же час, і відірватися від світу, щоб спробувати осягнути його чи, бодай, відволіктися від горя власного. – Гео, де ти?
Розжарював землю липень. Спека. Лють небесного світила. Сильні вітри й неозорі грози, потужні зливи й білувата мла на горах. Відносна вологість – сто відсотків.
Під водою Угорщина, Румунія, Австрія. Мовби знак захованому в петлі гір Закарпаттю, петлі підступній, манливій, котра спирає дощ і, як велика лійка, спрямовує його на грішну землю, перетворюючись у зашморг…
На землі сатана. Він усюди – в наших бажаннях, у злих і добрих починаннях, у ненаситності нашого відчуття справедливості, у нашій цивілізації. Він – на землі. Його треба знищити, пережити, пройти. Його і його носіїв – нас із вами, загублених серед плутанини законів: релігійних, світських, моральних і кримінальних, матеріальних та ідеальних. Але стихія, наздоганяючи зло, ніяк не влучала у нього, ще і ще випробовуючи людей, у марній надії сподіваючись стерти його з лиця землі. То був вихлюп відчаю небес, спроба одним ударом знищити все. Серце Господа роздиралося від болю, який накопичився від надмірної любові й співчуття до недосконалих істот, попри численні гріхи їхні. А як було не любити дітей своїх, витвір свій, створений і виплеканий власноруч, вистражданий, виліплений досконалими руками у пориві досконалого натхнення. Скільки від них утіхи – стільки турбот. Гніваєшся – і любиш, караєшся – і шкодуєш, а біль пронизує серце: чому ми такі злі? Лише думка про скоре закінчення цього всього гріє недосконалу душу.
– Господи! Візьми мене в цю мить, коли серце вільне ще від хтивості, душа – від нечистих помислів, розум – від гріховних думок! – А мить минала, і, мов назло, пригадувалися огріхи й проступки. – Не треба вже, час минув…
Локальні катастрофи. То той, то інший район опинявся в епіцентрі. То вітер позривав дахи, повивертав опори електричні й телефонні, то пролилася неспинна злива, затопивши паводком цілі села, то зсув перекрив єдину дорогу в світ, то землетрус забрав у кам’яний полон десятки тисяч нажаханих душ. Повна приреченість. Мінімальний зв’язок, мінімальні умови життя – про що це я? – існування. Кам’яні насипи на місці змитих доріг, ледь награбані дамби, що їх вода розмивала за лічені хвилини, – і все заново. Постійна, нестримна загроза зсувів. Перелякане калатання серця, що чуло віддалений, приглушений звук грому. Тривожний відлік тривалості зливи – більше півгодини – чекай біди. Півгодини – тридцять, сорок, п’ятдесят міліметрів опадів. Година – шістдесят, вісімдесят, сто… А потім – повторення того…
Важкі тумани над лісом – сірий стовп води над вирубками. Більшість вологи повертається у атмосферу – вся вода стікає у вузьку долину.
У Карпатах місцями сильні дощі…
Уночі в Карпатах сильні дощі…
Удень у Карпатах дуже сильні дощі…
Що це – підготовка до осені, чи випробування нервів?
Виблідлі сліди води на будинках. Під вікном, над вікном, під дахом. Фундаменти й недобудовані ще оселі. Цієї зими в них ще не жити. Під вікном, над вікном, під дахом… Вічний слід невблаганної води, вічний знак нескореної Тиси… Під вікном, над вікном, під дахом… Мертва лінія живого страху…

2
П’ятнадцять хвилин тиші – лише спів річки, шум вітру-гребеня, що вичісує ліси. Спокій – серед нього серце поволі забуває про страх і зливається з природою. Відчуває подих її, душа гірська, здається, повертається у надра. Аж ось везуть страчених. Зникає тиша, щезає спокій – провозять загиблі тіла.
П’ятнадцять хвилин – ні душі, ні звуку людського. Безмовне споглядання покручених рейок вузькоколійки, що петлями звисають над водою. Підмита гора і невеликий зсув. Перекинуті платформи, що втратили опору – на місці залізниці ріка. Черговий вантаж страчених.
П’ятнадцять хвилин – мовчазний жах видовища помилуваних стихією діляночок дороги. Шлях уривається раптово, змінюючись насипною дорогою із річкового каменю. Знову рев похоронної процесії.
П’ятнадцять хвилин – загрозливий вигляд нерозчищеної річки: то тут, то там додаткові русла, засипані горами, горами каміння. Звідки його стільки? Рівно підрізані тіла печально зблискують, ховаючись за поворотом.
П’ятнадцять хвилин… Завмирає серце, зачувши знайомий, до болю знайомий гул вантажівки.
П’ятнадцять хвилин… Як цокіт годинника, ритмічно гори втрачають свою силу.
П’ятнадцять хвилин… І вдень, і вночі…
Щоп’ятнадцять хвилин…

3
Ярослава зупинилася перед понівеченим місточком. Чоловік, котрий ішов поруч, знаком показав, що потрібно перейти річку. Жінка роззулася і боязко занурила ногу в холодну жваву воду. Камінь за каменем – і була вже на тім боці. Оглянулася. Чоловік слідував за нею. Усміхнулася. Його мовчання, зрідка перериване короткими фразами, безпристрасне обличчя цікавили її все більше. Блондин – світлий-світлий, як солома, як зріле пшеничне поле, блакить глибоких і схованих, наче засклених матовим склом, очей, у нього борода і вуса росли русявими – поголений, здавався молодим, зовсім юним, дарма, що був її ровесником. Звела їх Тетяна, якось зустрівши його у місті. Той погодився поїхати із Ярославою до Блакитного підземелля і все показати.
Попрямували вгору по руслу зворини, тоненький струмочок самотньо дзюрчав, перескакуючи із камінця на камінець, та, судячи із ширини й глибини його річища, той деколи перетворювався на потужний потік, несучи тонни води із, здавалося, невисокої гори. Та ось зворина щезла, ховаючись за великим каменем.
– Дивно, звідки він витікає?
– Із величезної котловини. Крізь печеру.
Чоловік здер із каменя чагарник. З’явився вузький вхід. Запалив ліхтар.
– Ніколи не знала, що тут бувають печери, – порушила тишу.
– Тут є прожилки вапняків, які розчинилися під впливом постійного перезволоження, утворивши порожнини, – серйозним тоном пояснював він, – але печери прорубані людьми, бо порожнини ці розділені гранітними перегородками. Ну, а потім струмки довершили справу.
– Пробачте, мені так незручно, але я до сих пір не знаю вашого імені, чи це таємниця?
– А хіба ім’я має значення?
– Ну, принаймні, легше розмовляти, називаючи співбесідника на ім’я, це зближає людей.
– Хіба ми з вами хочемо зблизитися?
– Давайте, я вгадаю? – наче не чула останнього речення. – Максим?
– Ні!
– А вам пасувало б! Тоді, може, Василь?
– Зовсім ні!
– Тоді Петро!
Блондин усміхнувся такій настирливості.
– Добре, здаюся, ваша наполегливість перемогла мою впертість. Мене нарекли Андрієм, на честь мого діда. – Ярослава здригнулася. Обличчя її спохмурніло, погляд згас. – Бачите, ви вже засмутилися, – сумно проказав він. – Тому й не хотів називатися.
– Ні, це чудово, – витираючи сльози, говорила Ярослава. – Та й справді, яке значення має ім’я?
– О, не применшуйте його ролі! – заперечив він власні слова, щойно вимовлені.
– Що ви маєте на увазі?
– Якби мене звали по-іншому, то й життя моє склалося б інакше.
– Чому? – Він мовчав. Ярослава почала нервувати. – Це якось пов’язане із моїм… – запнулася, не знаючи, що було б доцільніше сказати: хлопцем чи чоловіком. В її душі він став давно вже чоловіком, відчувала себе вдовою. Господи! Із сімнадцяти – вдовою!
Андрій зрозумів її і без того болісного слова. Не спиняючись, він продовжив.
– У підземеллі я був єдиним, хто мав таке ім’я, не рахуючи володаря. Тому він одразу ж звернув на мене увагу. Можна сказати, що ми були друзями. Але то було інше – я завжди був насторожі – він бо повелитель. Всі ми боялися Зміїної кімнати!
– Чόго? – не зрозуміла Ярослава.
– Це була велика зала, зі стелі звисали мотузки, а у ямах – змії. Кожні кілька хвилин мотузка опускалася на кілька сантиметрів, наближаючи тіло до гадюк!
– Не може бути, я вам не вірю!
– Добре, брешу. То були не гадюки, а гострі, як бритви, механізми, які шинкували тіло, як капусту!
– Боже! Припини це божевілля! – вигукнула Ярослава. – Ти навмисне хочеш мене залякати!
Андрій замовк, швидко ідучи вперед. Ще довго жоден не наважувався порушити тишу, що зрідка переривалася звуками падаючих крапель. Раптом печера стала сіро-блакитною – вони зайшли у товщу мінералу.
– Яка краса! – подумала жінка. Ліхтар освітив сходи. Їх важко було назвати сходами. Збереглися лише по краєчках, та й то округлилися, розчиняючись під натиском води. Посередині був жолоб.
Андрій витяг з-за пояса молоток і почав формувати невеликі виступи, щоб можна було залізти нагору.
– Наче Лаврські печери! – вимовила Ярослава. Погляд її кружляв по стінах, по підлозі. Їй всюди ввижався коханий.
Усе підземелля було понівечене водою. Глибокі борозни, карколомні звивання їх у всіх напрямках – все було казковим для жінки і страшним для чоловіка. Він ставав похмурішим і похмурішим.
Ішли коридором в один бік – завал; прямували в інший – тупик. Андрій повернувся до кімнати зі сходами і почав лупасити напівуцілілу стіну молотком.
– Що ти робиш? – вжахнулася припливу люті. – Навіщо ти робиш це?
Андрій не слухав. Мовчки довбав сіль, не звертаючи уваги на друзки, що засипали йому очі. Раптом молоток потонув у пустоті. Кількома потужними ударами розширив отвір і, схопивши Ярославу за руку, втягнув її до Блакитної зали.
– От! Дивися! Тут здох твій „коханий“! Звір! Нелюд! Убивця! Нарешті, нарешті я відплачу йому за все! Нарешті я помщуся за смерть свого брата!
Ярослава не могла поворухнутися. Щось зціпило її усередині, перехопило дихання, вона дивилася вперед виряченими очима, не бачачи нічого.
– Кожні два місяці хтось конав від страху, перш ніж до нього діставалися змії. Кожні два місяці він посилав когось на смерть, а потім знущався над тілами! Тепер моя черга! – Андрій рвонув на ній плаття. Ярослава не відчувала вже нічого. Усе пекло, здавалося, вихлюпнулося їй на голову, знищивши, розтоптавши, розчавивши її одним ударом. Груди випали з тісного вбрання, засліпивши чоловіка. Перевів погляд на обличчя і завмер. Ярославу схопила судома, лице спотворило глибоке страждання – йому стало боляче. Зненацька дихання знайшло вихід і несамовите ридання перейшло у дикий рев. О, йому хотілося так само вити від розпачу, відчув вже, як сльози зібралися напоготові, щоб омити запалені очі. Раптом він стис її в обіймах, заливаючи їй спину сльозами, і відчув вологу на плечах.
– О, прости мені! – прошепотів він. – Пробач мені! Прости!..

4
Тетяна боязко увійшла до гуртожитку, тихо причинивши за собою двері.
– Скажіть, будь-ласка, на якому поверсі тридцять восьмий номер? – запитала чергову, що з кимось розмовляла у куточку. Та навіть не звернула уваги на питання. Дівчина попрямувала у темряву коридору. Довго блукала поверхами, вдихаючи нестерпну суміш усіх запахів.
Нарешті зупинилася перед шуканим номером. Несміливо постукала. Двері з шумом розкрилися. На порозі з’явилася Уляна, весела й замурзана – йшов ремонт.
– Ласкаво прошу до студентського життя! – прощебетала, ширше розкриваючи двері. – Заходь!
– Привіт, дякую!
– Обережно, не забруднися! Зараз, хвилинку, я вмиюся і дам тобі адресу Ярослави. Вона тепер живе у жениха!
– Жениха? – перепитала.
– Пам’ятаєш того блондина, з яким ти нас познайомила?
– Звичайно, він же мав повезти її до Бла… – Таня спинилася. – Ти хочеш сказати, що…
– Ярка виходить за нього заміж! Двадцять восьмого серпня, на Сяту Марю ! Я б іще тобі дещо сказала, але вона хоче сама тебе повідомити.
– Про що?
– Ну, я не можу казати!
– Я не зізнаюся їй! Ну, будь добра? – запалилася цікавістю дівчина.
– Ой, вона мене вб’є!
– Не вб’є!
– Ну, добре, – зітхнула Уляна. – Ярка хоче, щоб ти дружбила на її весіллі!
– Та ти що? Не може бути цього? – вигукнула Таня, не вірячи власним вухам. – Давай швидше її адресу! Боже, ніколи не подумала б, що почую подібну новину! Оце так звістка!

5
– Заходь, Таню, рада тебе бачити, – щасливий усміх торкнувся вуст, коли відкрила на стук двері. Дівчина ступила крок вперед і опинилася у казці. Майже довершений дизайн передпокою навіював мирний спокій. М’які доріжки, пастельні тони побілки, легенькі карнізики над дверями із невагомими занавісочками – блаженство й мир, а, водночас, і простота.
Усміхнений блондин у дверях навпроти, сяючий, мов зоря, на фоні спокійного оточення.
– Я прийшла вас поздоровити, – виокремлюючи кожне слово, почала Тетяна. Раптом захотілося їй повеселіти, скинути туман журби. – пообіцяйте, що не вб’єте Уляну! – спостерігала за реакцією. – Вона мені все-все розповіла!
Ярослава послала усмішку Андрієві.
– І що ж вона розповіла?
– Що ви – одружуєтеся! Двадцять восьмого серпня, у день Пресвятої Богородиці! Вінчання у соборі одразу ж після служби!
– І все?
– А що ще вона мала сказати? – прикинулася дурною Таня.
– Ну, тоді ми офіційно запрошуємо тебе бути нашим свідком на весіллі і першою дружкою.
– Боже! – вигукнула дівчина, кидаючись Ярославі на шию. – Я така за вас щаслива!
Їй не терпілося поговорити з нареченою віч на віч. Андрій, наче вгадавши її наміри, вийшов на кухню. Вони зосталися самі.
– Ходімо до вітальні!
Тетяну вразила ніжність фіолетово-рожевого кольору стін і стелі. Ось що здивувало її! Тільки тепер помітила, що неабиякий затишок створювала стеля, пофарбована так само, як і стіни. Ледь видимий білий набризк туманом лягав на плечі.
– Як це сталося? Чому це сталося? – нетерпляче почала дівчина. – Розповідай!
Ярослава почала оповідь. Говорила, як добиралися до підземелля, що там побачили.
– Він прагнув помститися Андрієві за смерть свого брата. Подробиць я не знаю, він мовчить і тепер, але це приваблює ще більше. Тоді він почав кричати, як Андрій щодва місяці вбивав людину. Я дивилася на нього і не впізнавала – йшов до тих пір спокійний, мовчазний, а тут розійшовся не на жарт, розідрав на мені одяг, але потім… сама не знаю, чому він передумав. У ту мить, – сльоза покотилася щокою, – мені було все одно, що станеться – нехай би вбив чи зґвалтував – все одно! Мене приголомшили його слова! Я не могла повірити, але відчувала, що він каже правду – гірку, нестерпно гірку! Він обняв мене, притис до себе і… плакав разом зі мною, – Ярослава почала схлипувати, – просив пробачити його, стояв на колінах і молив мене простити. Боже, Таню, якби ти бачила його обличчя! З тієї миті я закохалася в нього, відчула себе його частинкою…

6
… Бліде світло ліхтаря падало на два тіла, мокрі від сліз. Жінка гладила чоловіка по голові, пригорнувши її до оголених грудей, не стримуючи ридань. Спливали хвилини. Ярослава дивилася поперед себе, не помічаючи нічого. Лиш розмита тінь кинулася їй у очі. Скрикнула від переляку. Крик той злився із ляскотом – повалена стеля над ними тріснула навпіл.
На мить лиш повернув голову, щоб глянути на небезпеку, і вже рвонув із місця, хапаючи її, вистрибуючи до іншої кімнатки. Часу не було спускатися, впав у блакитний жолоб, тримаючи Ярославу над собою. Гострі зазубринки боляче прорізали тіло, услід їм понісся потік каміння й багнюки, наздоганяючи, наступаючи, погрожуючи стерти на порох.
Миттю схопився на ноги, притис її до себе і зачаївся за поворотом. Багно пронеслося вперед, не зачепивши їх, але наполовину засипало прохід. Рух потоку сповільнювався, але рівень болота піднімався. Андрій сміливо поліз у холодне місиво, тягнучи за собою Ярославу. Остання прийшла до тями і полегшила йому роботу – пішла сама. Невдовзі болото огортало їх по груди, але чоловік невпинно ліз уперед, тягнучи майже непритомну від холоду жінку. Свідомість згасала у її тілі, незважаючи на протидію. Вона була виснаженою.
Відкрила очі і побачила небо. Відчула його тепло. Блондин „склав“ її утроє і, знявши мокрий одяг, загорнув її в свої плечі. Відчула, як щосили розтирав їй спину, руки, відчуваючи напруження молодих м’язів.
Вона почала так само розігрівати його, несамовито масажуючи шкіру замерзлими руками. Погляди їх стрілися. Схопилися з місця і почали по колу бігати, присідати, не соромлячись власної наготи. На меті було не змерзнути! Сонце зглянулося над ними і виглянуло з-за хмарки. Обнялися і стояли на сонці, почергово повертаючи спини до нього, відчуваючи приплив життєдайного тепла.
Розвішений по кущах одяг вигравав кольорами.
– Ми сиділи, як нудисти на пляжі, – продовжувала Ярослава, зрідка кидаючи погляд на Тетяну, повністю захопившись солодким спогадом.
– І в ту мить зрозуміли, що не проживемо один без одного, – увійшов Андрій, заносячи піднос із фруктами. – Пригощайся, Таню! Ярко?
Він присів на краєчок дивана і, поглядом спитавши дозволу продовжувати, розповідав далі:
– До самого Ужгорода ми не випускали один одного; як діти, ми крокували вулицею, тримаючись за руки. Наша приспана юність прокинулася, нарешті, і розцвіла. Кожен боявся розтулити пальці, щоб не втратити іншого.
– Через тиждень Андрій запропонував мені руку і серце, – перебрала нитку розповіді жінка. – Ніколи не думала, що виходитиму заміж, знаючи людину всього кілька днів. Я погодилася і, – вона лукаво посміхнулася, – поки що не жалкую!
– Я люблю тебе! – вистрелив поглядом їй у очі.
– Я тебе кохаю! – дзюркотів струмок із її сяючого обличчя.
Від пари тієї віяло тихим, мирним спокоєм. Тетяна відчула себе у колі друзів. Вони не казали, що люблять її, не говорили зайвих безглуздих слів, не намагалися докопатися до витоків її душі, – вони просто існували поряд, не криючись зі своїми почуттями, заповнюючи любов’ю один до одного весь простір, увесь ефір, а вона ловила той потік почуттів, пила його, не боячись випити до дна, дивуючись щедрості господарів.
– Господи, дай їм щастя!

© Юрій Корсак, 2011

У ЕПІЦЕНТРІ КАТАСТРОФИ - Глава 5. Яшма

1
Травень добігав кінця. Жаркий період змінився холодним. Здавалося, зима переплутала всі терміни і нечекано взяла природу під свою владу. Початок червня приніс із собою нове тепло, нову спеку.
Уляна вмовляла Ярославу піти з нею на дискотеку.
– Це не для мене!
– Не кажи дурниць! Я проведу тебе туди без проблем!
– Я вже стара для подібних розваг! – відмовлялася Ярослава, стурбована змінами у власному житті. Вона не звикла до постійного галасу, до поспішності, до вічного руху, який панував у гуртожитку. Вона відчувала себе набагато старшою серед юних облич, закоханих і наївних, по-дитячому ще підступних і необачних.
– У тебе є хлопець? – якось спитала її сестра. Ярослава на мить остовпіла, не знаючи, що відповісти, але, зрештою, відкинула відмовки і зізналася:
– Ні!
– Я маю на увазі, там, у Мокрій?
– Ні, немає.
– Що, зовсім не було? – не вгавала Уляна, випитуючи неговірливу жінку.
– Чому ж, був, – зітхаючи, мовила Ярослава, – був, але… ми були змушені розлучитися. Не знаю, чи ще живий, чи ні…
– Не хочеш розповісти?
– Може, іншим разом? Я не хочу ворушити минуле, будь-ласка!
– Пробач, я не знала, що все так серйозно!
– Нічого, вже звикла, – крізь печаль усміхнулася. – Ти не перша докучаєш із подібними запитаннями.
– Що ж, тоді у тебе з’явився ще один привід піти на дискотеку, – перевела у жарт, – тобі необхідно розвіятися! Потанцюєш, вип’єш трохи! Ми не затримаємося надовго, обіцяю! Як тільки тобі набридне – ми підемо геть, обіцяю!
– Ну добре, вмовила, – розуміючи, що сестра не відступиться від задуманого, ствердно кивнула Ярослава. – А й справді, було б непогано!

2
Женя невпевнено набирав номер Ольги. Вагався, чи йти з нею, чи запросити на дискотеку Оксану. Звичайно, хотілося піти з останньою, але… Якби Оля дізналася, що він нею нехтує, то – ні, не покинула б, занадто дурна! – помстилася б точно – а на носі ж випускні екзамени! Ні, треба запрошувати Олю. Зрештою, там не буде нічого цікавого: потанцюють трохи – і додому. І дівчина задоволена, і він не програє.
– Це ідеальний варіант! – набрав останню цифру. – Алло! Можна Олю? Це Женя!
– Хвилинку, зараз я її покличу!
Дівчина майже одразу ж погодилася. Давно вже вони не були удвох. Скоро останній дзвоник – після почнеться пекло – напруження екзаменів не дозволить розслабитися. Спочатку випускні, потім вступні – все перешкоджатиме їм.
Оля відкрила шафу. – Боже! Що вдягти?
Зачесала волосся і зупинилася перед дзеркалом. Відкрила дерев’яну скриньку із прикрасами і поглядом перебрала багатий її вміст. – Що це за ланцюжок? Звідки він у мене? – взяла до рук прикрасу, намагаючись згадати, звідки той. – Господи! Це ж ланцюжок Андрія! – хвиля спогадів хлюпнула на голову. Серце стислося, пригадуючи хвилину прощання, його уривчасте, ледь-чутне дихання і мить, коли серце його зупинилося навіки. Глибока сльоза попливла по обличчю. Згадала, як Гео підхопив її на руки, але не змогла забутися, втратити на мить свідомість, щоб не бачити, не чути, не сприймати його смерті.
– Олю, ти готова? – зненацька пролунав мамин голос. – По тебе вже прийшли!
Дівчина різко обернулася, налякано дивлячись на змучене, але веселе обличчя.
– Вже йду, мамо, скажи, щоб почекав мене надворі, – взявши себе в руки, проказала Оля. Обережно застебнула ланцюжок на шиї. Крутнулася і помітила у дзеркалі мамин силует. – Що?
– Нічого я йому не казатиму! Як це буде виглядати – „почекай її надворі!“?
– Ну добре, нічого не кажи! Я вже йду! – змусила себе посміхнутися й випорснула із квартири, кинувши на прощання, що повернеться нескоро. Батько невдоволено пробурмотів із кімнати, що їй не завадило б ретельніше готуватися до екзаменів, але мати кинула у відповідь, що донька днями і ночами не вилазить із книжок.
– Їй треба провітритися! – люблячі очі провели її поглядом до рогу будинку. Дивилася, як Женя пригортав її до себе, і мимоволі згадувала молодість, коли коханий несміливо, але міцно обіймав її. – Боже, як ми постаріли, навіть не дивимося один на одного. Промайнуло наше щастя, як перелітний птах! Якби не ти, Олю, нас би ніщо не об’єднувало, ніщо не тішило!

3
Ярослава мовчки перебирала одяг, вибираючи, що вдягти на танці. Весь він, здебільшого, відзначив вже своє п’яти, а то й десятиліття, але виглядав майже новим.
– Ні, це ти не вдягнеш! – рішуче заперечила Уляна. – Приміряй щось із мого – ми ж майже однакові! Боже, невже ти це носила?
– Дуже давно.
– То у що ж ти одягалася?
– Було в мене кілька гарних спідниць, один костюм, але то все забрала вода… – Уляна допитливо дивилася на неї. Ярослава, піддавшися спогадам, що промайнули в голові темними птахами, із дрижанням в голосі продовжила: – Вже перед тим тиждень дощило. Не можу сказати, що дуже сильно – раніше бувало й гірше, – Мокрянка трохи піднялася. Сусідка моя бігала туди-сюди – хата її коло річки, – переживала, як завжди. У ті дні вантажівки із лісом їздили удвічі частіше, майже не повертаючись назад – втікали. Із суботи на неділю, то було у ніч із 31 жовтня на 1 листопада, річка вже текла через її хлів. Після того вода впала, бо стало зимніше і в горах піщов сніг. Сусідка вже розслабилася, заспокоїлася. Із понеділка знову почав падати дощ. На полонині стояв добрячий сніг – до середи стопився весь. Із вівторка річка знову почала підійматися, але вже повільніше – не знаю, чому? А тоді у середу на землю впало пекло. Вода здійнялася так скоро, що оком не встигли змигнути. Вона підібралася вже до моєї хати, та все росла і росла. Коли вже сягнула порога, я зібрала речі й пішла до другої сусідки – її хата на горбочку. Вода була страшенно холодною, я до кісток промерзла, поки перебралася до неї. Увечері вода піднялася ще більше, як на метр. Я кинулася рятувати те, що ще лишилося, бо не думала, що вода піде через вікна. Тоді сталося щось страшне і незрозуміле мені – коли я, боса, ступила у воду – та була аж гарячою. Не знаю, чи то від переляку, чи від напруження – але я остовпіла від того, що стою у теплій воді. Річка гула, стогнали дерева по берегах. Цілу ніч я не могла заснути. У сусідкину хату, де я сховалася, вже зайшла вода – вона теж була у розпачі, а з моєї через вікна й двері виносило все… Дотепер не можу забути того гуркоту, як тільки опиняюся в цілковитій тиші – зразу чую той рев. Боже, як то було страшно!..
– Досить, не кажи нічого більше, – обірвала її Уляна. – Не мучся! Тобі треба заспокоїтися! Ні – краще відволіктися!
– Улю, я не маю сил йти з тобою!
– Тоді не піду і я! Одну тебе тут я не залишу! Ти мені не подобаєшся! Невже ти була такою й там?
– Від осені я не можу спокійно спати, сестро, від самої осені як тільки стулю повіки – бачу ту страшну картину… – Ярослава широко розкрила очі, дивлячись крізь час, потім тряхнула головою, наче хотіла скинути нав’язливу картину з-перед очей, і промовила: – Не переживай, я не така слабка, якою здаюся. Я змогла пережити зникнення і, напевне, смерть Андрія, зможу перебороти й вибрики стихії. – Уляна не розуміла, про якого Андрія йшла мова, хотіла спитати сестру, але передумала, коли та продовжила.
– Знаєш, – казала Ярослава далі, – Я довго звинувачувала байдужість і халатність влади після паводку. Що б там не було, я завжди буду впевнена у її вині, бо саме через необачне (а, може, робилося це і навмисне) ставлення до лісу і повне невиконання протипаводкових заходів мій край опинився в епіцентрі лиха. Я не кажу, зливи були інтенсивними й тривалими, цього не заперечиш, але далеко не унікальними – просто природа, як велетенський буфер, вичерпала свої обмежені людиною ресурси. Але це була кара не державі, а, в першу чергу, нам, людям. Господь дозволив статися цьому, закрив очі на біду, бо ми переповнили гріхами власними чашу терпіння його, і то вона залила нас. Я відчувала ту воду, ті сльози – гарячі, щирі – то вони текли долинами, зносячи наше добро, наше життя, нашу совість, збудовану на піску, у вир хаосу, змиваючи той бруд, відтираючи землю від наших поганих, огидних почуттів!.. Але бачу я зараз, що все те було марним, що чекає нас у майбутньому справжній, істинний Суд, на якому не вдасться вибігти на беріжок чи сховатися за чиєюсь спиною від кари – від кари, на яку ми працюємо все життя!..
Ярослава замовкла, полишаючи у юній сестриній душі тривогу й неспокій, змушуючи її молоде серце подорослішати і з усією серйозністю глянути у вічі минулому, щоб окреслити свій шлях у майбутнє. Нічого не кажучи, жінка вдягла плаття, запропоноване сестрою, і заспокійливо взяла її за руку. – Все добре, – шепотіло серце. – Не тривож своєї молодості, не принось її в жертву людям, бо розтане вона у вирі несправедливості й заздрощів. Не сприймай цього світу всерйоз, бо не витримати його натиску. Головне – щоб хтось любив тебе, а ти – любила його! Повір, лише завдяки любові я жила всі ці роки, не зневірившись, не склавши рук. Я йшла вперед, наскільки це дозволяли обставини, гребла до самого тупика, щоб наочно пересвідчитися у відсутності виходу, і терпляче поверталася до початку, щоб розпочати нову путь!

4
Від оглушливого стуку музики паморочилося в голові. Тетяна сховалася в темному закутку, шкодуючи вже, що прийшла на дискотеку. Було пусто в голові, нутрощі невагомо озивалися порожнечею.
– Боже, в якому світі я живу? Невже всім їм приємно там труситися? Музика паршива.
– Про що думаєш? – веселі Антонові очі глянули на неї. Дівчина усміхнулася.
– Та, шкодую, що вибралася сюди…
– Ходімо, потанцюємо! – ошелешив її. Ніколи не подумала б, що запросить її.
– Під цю музику?
– Я ж не прошу танцювати під цю музику, а зі мною! – розсміявся.
– Сьогодні станеться щось страшне! – усміхаючись, взяла його за руку.
– Чому? – спитав, ведучи її у натовп.
– Ти запросив на танець мене! – виділяючи останнє слово, казала Таня.
– І що в цьому такого? – мелодія змінилася на повільну. – От бачиш! Тобі щастить!
Нічого не кажучи, обхопила його за шию і схилила на плече голову.
– Я вперше на дискотеці цього року, – прошепотіла вона. – Не знаю, не могла я нікуди ходити, все мене чіпляло за живе. Не могла розмовляти з людьми, мені здавалося, що всі шукають зі мною суперечки. Попервах думала, що не переживу, не витримаю… А мені не було навіть кому виговоритися!
Антон спохмурнів. Очі його світилися білими вогниками із раптово згаслого обличчя.
– Не ти одна, – ледь чутно вимовив він, але вона не почула його слів.
– Я до сих пір не можу змиритися з думкою, що Гео немає. Я звинувачувала тебе, потім усіх інших, а насамкінець – саму себе.
– Я теж, – вимовляв вустами.
– Себе, бо не змогла його переговорити, не змогла переконати. Я хотіла, щоб він зненавидів тебе, а він ще сильніше прихилився.
– Він приніс себе у жертву, щоб зберегти моє життя, – вже вголос, але тихо казав Антон. – Він відкрив нам очі і показав, на що здатна любов, – він показав нам усім, як треба любити! Але мене він врятував двічі: вдруге, коли пішов із життя, коли залишив мене і не дозволив зненавидіти його. Він не тільки породив любов – він зберіг її!
Таня не вірила власним вухам. – Не може бути, щоб людина так змінилася, – казала собі. – Невже це сталося?
– Може, вийдемо надвір? – запропонував. – Тут немає чим дихати!
Дівчина кивнула на знак згоди. На вулиці було прохолодніше, але все одно спекотно. Хтось сперечався у темряві. Голоси то стихали, то пронизували простір різкими вигуками. Раптом пролунав звук ляпаса і розчувся дівочий плач. – Не реви, стерво! – дикий крик різонув слух. Антон, здалося Тетяні, тривожно прислухався, щось здалося йому знайомим у голосі. Він, кинувши дівчині, щоб зачекала, не йшла за ним, увійшов у темряву. – Не лізь, дурню! – раптом почула той самий нелюдський крик. Підійшла ближче і застигла на місці: розлючений кавалер бив свою подружку. До них пробував підступитися Антон. Жертва вся зіщулилася, намагаючись ухилитися від удару, але залізні кулаки боляче стикалися із ніжним тілом.
– Саша, спинися! – гукнув Антон, впізнаючи вуличного друзяку. Сьогодні той перебрав і, здається, приревнував подругу. У відповідь пролунала та ж фраза, приправлена матом.
– Боже, буде бійка! – завмерло серце. Тетяна не знала, що робити, як допомогти. Вплутуватися не було сенсу – п’яний розум менш за все хотів чути жіночий голос. – Треба покликати людей!

5
Ярославі перехопило дух. Навала нової музики, не чутої ще нею, юне оточення повернули її на десяток років назад – у минуле, овіяне неземними мріями, романтичними захопленнями, розтоптане пізніше злими людьми. Чи то від солодкаво-болісних спогадів, чи від напруженого танцю, – її спіймала задуха. В ту мить відчула себе старою, хворою, нездатною навіть на танець. Груди стислися. Мусила вийти на свіже повітря. Зачинила двері і опинилася у вечірній казці. Приглушений – наче десь далеко-далеко – бій барабанів і ніжна притупленість нічної прохолоди огорнули її. Дихала втомленим повітрям, і потроху спазм минав. От повз неї пройшла пара. Чути було, що вони сперечалися, хоча й пошепки. Та враз юнак грубо відштовхнув дівчину:
– Ти думаєш задурити мені цим голову? – Вона благально схопила його за руки, намагаючись зупинити. – Шльондра! Іди геть!
– Але Сашку, любенький…
– Геть, бо дістанеш!
Вони відійшли досить далеко, але до жінки долітали уривки фраз. Тоді двері скрипнули, випускаючи надвір іншу пару. Хлопець підійшов до місця сварки, пробуючи втихомирити бурю, але зустрів шалений опір. Той лупасив дівчину, по чому попало. Юнак почав хапати його за руки, відштовхуючи від жертви.
– Що ти можеш розуміти?! – крикнув той у відповідь на спроби хлопця заспокоїти його. – Іди втішай тих хлопчиків, що за тобою бігають!
Слова полоснули Ярославу ножем. Яскрава пелена опустилася їй на очі, невідома сила зірвала її з місця. Промчавши повз отетерілого Антона, вона з усієї сили затопила кривднику в п’яні очі. Той повільно осів на землю. Ярослава обернулася до Антона і, схопивши його за плечі, прокричала:
– Андрію! Ти повернувся! Боже, ти живий!
Тетяна вже була поруч. Глянула у божевільні очі жінки, що вчепилася в Антона.
Туман сповзав з-перед очей. Ярослава з жахом вдивлялася у чужі незнайомі риси обличчя. Хватка її рук ослабла, очі блискавкою обстежили місцевість.
– Ні! – видихнула, приходячи до тями. – Ти не покинеш мене знов! Андрію! Ні-і! Бо-же-е! – ридаючи, опускалася на коліна. Білий туман знову огорнув її, і впала в безодню несвідомості.

6
Тетяна намагалася привести до тями непритомну жінку, зрідка поглядаючи на Антона, що непорушно стояв на місці. Побита дівчина підбігла до свого кривдника і почала голосити над ним, побачивши залите кров’ю обличчя.
На подвір’ї почав збиратися натовп. З нього вийшли Женя з Олею, помітивши високу постать Антона. Блідий, як смерть, той стояв, кроку не відступивши від Ярослави. Тетяна підвела очі і стрілася з ним поглядом. Йому було боляче. На лиці закарбувався відчай.
– Антоне, не сприй.., – спробувала заговорити до нього, але той лише зблиснув очима, різко розвернувся і майже побіг геть. Женя, відпустивши Олю, поспішив за ним.
– Що з тобою? Що таке? – випитував він. – Ти що, убив когось? – брат мовчав. – Відповідай! Що сталося?!
– Ідіть ви… всі! – змахнув руками і помчав швидше. Хотілося втекти від усіх, заховатися, щоб ніхто з цього міста не зміг його відшукати. – Боже, Гео, бачиш, що ти накоїв! Як тепер жити далі?
Серце стискав відчай, породжений злими й необережними словами. Ніколи не відчував себе гірше. Вони ж були його друзями! (Як міг він так сказати. Це ж ясно, що хтось навмисне пустив поголос). Тепер із ним ніхто не розмовлятиме, всі сміятимуться! Господи, що могло бути гіршим за це? Всі тусовки стануть закритими для нього. Навіть Женя почне сторонитися брата і соромитися його.
– Що робити? – питав себе, стрімголов несучись вулицею. Раптом думка зупинила його: Гео пережив те саме.
Вмить згадав, коли вперше похвалився перед друзями, що приручив одного дурня, котрий у школі все робить за нього. Тоді сам посміявся над хлопцем, пустивши чутку про його орієнтацію.
– Я ж сам собі викопав яму! – крикнув, лякаючи перехожих. – Гео, прости мені, якщо можеш! Я був дурнем! Я погубив тебе – і себе погубив! Пробач мені!
Відчай котився, підступав до горла, перехоплюючи дихання. Відчув сильний біль, і – о сталося щось дивне – по щоці потекла сльоза. Біль миттєво вирвався назовні, заливаючи усе обличчя солоними потоками.
У ту мить відчув, як непосильна ноша впала з плечей, даруючи полегшення змученій душі. Сили покинули його. Впав на лавицю, перекидуючи всі турботи на неї разом із вагою власного тіла.
– Прости мені свій біль! – шепотіли пересохлі вуста. – Прости безсонні ночі! Прости свої сльози! Прости мені себе!..
Гаряча травнева ніч перебрала варту в синьоокого вечора, непомітно заполоняючи Всесвіт. Земля віддалася порожнечі, затуляючи себе саму від Сонця, відкриваючи путь світлу неблизьких зірок, кожна з яких могла вже й зникнути, залишивши потік невгасимого проміння, що довгими роками долинало до блакитної планети…

7
Стурбована Ольга підбігла до Тетяни. Непритомна, здавалося, приходила до тями. Із голосним криком до них примчала дівчина, кинувшись до жінки.
– Ярославо! Ярославо! – гукала вона, ляскаючи її по щоках. – Що з тобою? Прокидайся, це я!
Жінка поволі відкривала очі. Погляд її все ще блукав по небу, але згодом спинився на схилених обличчях.
– Уляно, я бачила його! Він був тут! – простогнала крізь головний біль.
– Кого, кого ти бачила?
– Андрія… Вони знову його оббріхували, – закрила очі, видихаючи. – Але я зупинила їх, закрила їм рота, я, нарешті, припинила їхню змову! Але… але він зник! Він повернувся й утік від мене! Уляно, хто ці люди? – простягнула руку до Тані з Олею.
Тетяна не могла поворухнутися. Андрій, Ярослава, – шалено носилося в голові. Невже це вона, та жінка, котру вона шукала? Дівчина кинулася до Ярослави і почала допит:
– Ви – Ярослава!
– Я…
– Із Руської Мокрої? – Сестри перезирнулися – звідки їй відомо.
– Так…
– Ви подруга Андрія, котрий утік від переслідування і змушений був покинути вас?
– Господи, Уляно, вона його знає! – викрикнула жінка, миттю схапуючись на ноги, хапаючи Таню за руку, не вірячи до кінця у почуте. – Що з ним?! Де він? О Боже! Ти!.. – Крик її обірвався, вона знову знепритомніла.
Тетяні паморочилося в голові від щастя.
– Я знайшла її! Боже, я її знайшла! – раділа, незважаючи на безтямну жінку. – Дякую! Ти врятував нас усіх!
Ольга допомагала відкачати Ярославу. Хтось приніс води, дівчина збризнула їй лице, руки. Незабаром сиділа на лавиці, важко дихаючи. Щоки її порожевіли, сили повільно поверталися до знервованого тіла.
Таня підійшла до неї:
– Вибачте, я повинна багато вам розповісти.
– Але де Андрій? Чому ви говорите загадками? Він?.. – вона не могла вимовити далі.
Тетяна опустила очі, але, набравшись мужності, подивилася у зелені перлини очей жінки, у її виснажене болем обличчя і сказала:
– Андрій загинув.
– О-о! – судома перехопила її, вирвавши розпачливий вигук. Вона завжди відчувала, що колись почує ці слова. Але серце казало їй усі ці роки, що він живе. Невже, невже воно їй брехало?
– Мені дуже шкода, – не могла дивитися Ярославі в очі.
– Як, як це сталося? – захлиналася сльозами. – Коли?
– Трохи більше року тому, – якось винувато говорила Таня. – Все було схожим на казку. Так, це була справді подорож у казку…
Очі її заблищали у світлі ліхтаря, забула вже про пізню годину, сиділа на лавиці біля напівмертвої жінки і розповідала, розповідала. Як захоплено їх у полон до таємничого царя підземних печер, розказувала про нього – про – Андрія – захоплено, майже закохано, аж мовчазна Ольга здивувалася тій палкості й легкості її оповіді. Тетяна неслася по хвилях своїх думок, невимушено й просто описувала найтонші деталі, підсвідомо розкриваючи всю психологію Андрія, сповнюючи Ярославину душу теплими спогадами.
Так, то був він, її Андрійко, хай не у вчинках, але в помислах, відчувала це серцем, незвіданим шостим чуттям. Здалося їй, передчасно постарілій тілом, що душа її, завмерла ще сімнадцятилітньою, раптом пробудилася від сну, скинула печальні шати і повернулася до молодості, до юності.
Гіркота почутих слів змінювалася теплими солодощами його палких поцілунків. Боже, чи й справді вона пам’ятала його обійми і вуста, адже час потужною хвилею щодня, щогодини, щохвилини віддаляв її від тих митей щастя. Так, лише тепер називала це щастям, ті невинні, невмілі поцілунки, що могли пролетіти й загубитися у літах, засліплені щастям більшим, що обірвалося, не змогло, не встигло дібратися своєї вершини, – тепер лише вони квітчали її життя, лише вони блискотіли для неї радістю – більшої не знала.
Погляд її, нарешті сфокусувався, відходячи від мрій і спогадів до реальності. Щось знайоме майнуло перед очима, породивши новий спогад, далекий, та чіткий – вона побачила ланцюжок.
– Звідки це в тебе? – зненацька простягла руку до Ольги, що сиділа із роззявленим ротом, слухаючи Тетянину розповідь.
– Як вона відчула? – вдарило в голову. – Звідки взнала вона, що ланцюжок той належав Андрієві? Чи, може, сама подарувала йому? А хто ж ця жінка, що пов’язує її з Сліпим, чому Таня, взагалі, щось їй розповідає? Чому я не знаю всього?
– Я залишила це на згадку, – спантеличено промовила. – Його носив Андрій, але… але коли він помер, я не змогла так просто покинути його, забути!
– Покинути? Забути? – здивовано повторила Ярослава. Таня, передчуваючи біду, поспішила пояснити:
– Олю захопили в полон скорше від нас. Вона прожила у підземеллі кілька тижнів. Андрій був прихильним до неї.
– Прихильним?! – вибухнуло серце в Олі. – Він кохав мене безтямно! Він… – думки обривалися. Дівчина мовчала, боячись поранити змучену життям жінку, а всередині все кипіло. Чому, чому це її так зачепило? Вона ж кохає Женю, а до Андрія не відчувала нічого, може, крихту жалю. Але самолюбство не хотіло визнавати цього. Та все ж сумління закинуло краплю сумніву в її серце. Може, то від негараздів в любові повернувся спогад про їхні з Андрієм відносини. А, може, Сліпий бачив не її перед собою, а Ярославу? Спинила очі на агатовому намисті жінки.
– Яке гарне, – вимовила, милуючись переливами чистопородних жилок на камінні.
Ярослава боязко схопилася за нього. За мить страх, непояснюваний, підсвідомий, минув, вона посміхнулася і проказала:
– Це дарунок Андрія, він дуже дорогий мені. Андрій десь вичитав, що мій камінь талісман – агат, і подарував це намисто. Я берегла його всі ці роки, як єдину згадку про нього. По-слов’янському камінь цей зветься яшмою.
Яшма! Останнє слово боляче вдарило у скроні. Ольга запалала. Так, вона не помилилася тої миті, коли подумала, що Сліпий хотів підмінити ту, що зникла із життя, замінити її нею. Може, тому й не примушував її до близькості, бо була для нього більшим, ніж проста здобич. Відчула, як до очей підступили сльози. Рішуче зняла ланцюжок і простягнула Ярославі.
– Візьміть! – глянула у вічі їй і розм’якла. Зникли її впертість, гнів, як побачила бездонні моря болю, повноводі ріки сліз, сховані у тих зелених смарагдах очей.
– Дякую, – прошепотіла Ярослава, несміливо беручи великодушний дарунок дівчини. Вона не могла стримати ридання, відчувши доброту, доброту й співчуття, що струмували крізь дитячі ревнощі. – Ти дуже, дуже добра!
Коли плаче одна жінка – інші зловтішаються. Коли плачуть хоча б дві – плачуть усі…

© Юрій Корсак, 2011

У ЕПІЦЕНТРІ КАТАСТРОФИ - Глава 4. Загублена сторінка

1
Рання весна прилетіла в Карпати напрочуд швидко й нечекано. Налякані глибокими снігами люди розгублено спостерігали за народженням природи. Кмітливіші поралися на городах, прагнучи посадити все до Великодня, інші недовірливо хитали головами, переконані в тому, що зима ще візьме реванш.
На жаль, вони не помилилися. Погода влаштувала черговий сюрприз. Коли ужгородські сакури у кінці квітня осяяли простір блідо-рожевим пишним квітом, а зелені вже каштани нагострили свічки-квіти, край підкарпатський огорнув холод. Дощ, котрий він приніс із собою, випав у горах мокрим снігом, а у долинах знищив усі овочі, зморозивши пророслі пагони льодяною студінню. За кілька днів потужний паводок змив більшу частину відремонтованих за зиму шляхів у долині Тереблі й Тересви.
Для спостерігачів стихія вже стала звичною, тому майже повз вуха пролетіло запізніле, як завжди, і страшне повідомлення. Пролетіло, та не для всіх. Комусь боляче кольнуло в самих грудях і стало боязко за власне майбутнє, хтось зронив скупу сльозинку, від щирого серця співчуваючи жертвам.
Але природа виразно показала свою мертву серцевину. Ще вчора, здавалось, вона була живою і самостійною, як людина, самоконтролюючою і всесильною, а сьогодні огорнула твою свідомість багатомільйонною неживою масою, що бездумно підкорялася силі тяжіння, ігноруючи дощі і зливи.
Ярослава чітко відчула цю відсутність життя, цю остовпілу й завмерлу землю, що вже не дихала, не пила, не жила. В ту мить промайнуло в голові, що Дух Карпатської землі раптово покинув її, покинув давно вже, тільки всі вони цього не помічали багато років, аж поки не сталося біди. Стихія розкрила людям очі, але вони не усвідомили цього, не побачили, хоча й дивилися. Не народилася ще думка зрозуміти ту біду, що сталася, яка у сто крат страшніша листопадової. – Я покинув вас! – кричав Дух десь здалека, але його не чули, хоча й слухали. Жінка відчувала, що природа втратила контроль над собою і не в змозі вже його повернути. „Вже“, так багато „вже“, та хто в цьому винен, коли ніхто не дослухався до „ще“. Напевне, „ніхто“…

2
– Женю, мене не пустять, – плаксиво лунав у слухавці дівочий голос. – Скоро екзамени, я мушу багато вчитися!
– Вічно ти зі своїм навчанням, – бурчав у відповідь хлопець. – Доки ти ще питатимеш дозволу у батьків, щоб погуляти?!
– Женю, не треба, ти знаєш, що це важливо для мене, – виправдовувалася Оля.
– Добре, добре, – казав він у відповідь, кидаючи слухавку. – Повчися, повчися, здаш екзамени і за мене, а я поки що розважуся!
Зайшов до ванної, глянув у дзеркало. Над верхньою губою чорнів ріденький вус. Поголившись, збризнув шкіру одеколоном і, накинувши чисту футболку, вийшов на вулицю.
Ужгород зустрів пилюкою і брудом. Просякле густою хмарою повітря тупо вперлося у груди, забиваючи дух. Була середина травня. Літо нагадувало про свій близький прихід жаркими днями, але прохолодні ночі навіювали спогад про тривожну зиму.
У останні дні навчання не хотілося думати про школу. Але дата, що наближалася, спокою не давала. Незрозумілим здавалося, що скріплений роками колектив розсиплеться під звук надтріснутого старого дзвоника із бантом на ручці, не вірилося, що деякі обличчя стануть загубленими на довгі роки чи назавжди, і що школа відкликатиметься щемливим солодкуватим болем у серці, коли зустріне колишнього однокласника.
Глухо зачинив за собою двері, входячи у знайомий бар. Надворі було тепло і сухо – кондиціонер усередині створював прохолодно-вологу атмосферу нічного бризу. Дисгармонію вносив хіба що сигаретний дим, але Женя на нього не зважав. Оббіг приміщення швидким поглядом. Очі відразу же відшукали знайоме обличчя за столиком – густо нафарбована дівчина із сигаретою в зубах. Погляди їх стрілися на мить, але вона одразу ж втупила очі у чашку кави, що парувала гіркуватим ароматом перед нею на столику, наче й не помітила хлопця.
Женя усміхнувся і впевнено наблизився до столика. Дівчина підняла голову і облила його презирливим поглядом:
– Тобі чого?
Юнак ще більше розтягнув губи у посмішці і весело промовив:
– Привіт!
– Боже мій, це ти? – наче лише зараз впізнала його. – Женя, чого ти так довго мовчав? Я не бачила тебе ще з зими! Вже казала собі: Оксано, він тебе забув!
– Гадаю, за мною ти тужила, – жартівливо мовив до неї.
– Аякже! Гіркими сльозами плакала, – так само, жартуючи, відповіла дівчина. – Волосся на голові рвала з розпачу!
Вони дивилися один на одного лукавими очима і пили звабливу вроду. Здавалося, кожен розумів іншого без слів. Обоє одночасно підвелися і, обійнявшись, вийшли із кафе.
– Ходім до мене! – запропонував Женя.
– Краще йди зі мною, – перебила вона, – я знаю, де нам ніхто не стане на заваді!
Хлопець мовчки послідував за нею. Жоден не зронив ані слова, лише погляди залишалися на місці, заворожуючи молодий розум. Оксана привела його у студентський гуртожиток. Подруга її мовчки зникла із кімнати. Дівчина зачинила двері і звернулася до Жені:
– У нас є цілих дві години!
Нічого не кажучи, він почав розстібати гудзики на її блузці. Вуста його торкнулися її вуха. Призабуте тремтіння охопило їх.
– Я хочу тебе! – прошепотів Женя. Оксана подарувала йому довгий поцілунок.
– Ти знаєш, чого я хочу, – сказала вона, обертаючись до нього спиною. – Спробуй, підкори мене!
Він схопив її за талію і повалив на ліжко. Вона знову відчула міць його рук.
– Ну що, втекла?
– Як я скучила за тобою!
Тіла їх переплелися. Дике нестримне бажання потягло їх за собою у вир солодкого гріха.

3
Ярослава в’їжджала в Ужгород. Розпластане на рівній площині місто здавалося гігантським на тлі блакитних, ледь видимих словацьких гір. Лише на півночі поверхня збурювалася сімома розхристаними горбами, втопленими у зеленій гущаві парків, а невисокі будинки початку століття блищали діамантами у казковій оправі. Наче корона, увінчували місто куполи церков.
У автобусі було душно й парко. Надворі – не більше 25º, але металеві конструкції нагрівалися набагато сильніше. Напружено вдивлялася у похмурі кольори будинків, пригадувала, як воно було тоді, порівнювала, бачила, що змінилося мало що. З’явилися нові вивіски попри шосе, відремонтували дорогу, нова розмітка автотраси незвично біліла перед очима. Жінка наче поверталася до цивілізації із далеких, забутих віків. – Боже! Так само могло би бути і там, якби ми хоч трохи поважали свою землю! – Погляд її впав на звалище сміття біля контейнерів. – От тобі й культура! Поруч смітник, а воно прийде і висипле під нього! „Мы уже плюём в урны, но ещё не научились попадать в них!“ – згадала популярний вислів. Стало неприємно на душі, коли пригадала сірі будівлі гуртожитків, розбиті вікна і купи сміття попід вікнами. Смердючі коридори, обшарпані двері і залиті помиями газові плити. Справжній розплідник тарганів. Невже нічого не змінилося? Їхала проспектом і з подивом помічала зміни. Нові магазини, кафе, базари, новий, недобудований ще собор, – все було свіжим і строкато-яскравим, – барви різали очі, залишаючи в душі нові враження. Ось і міст через річку. Боже, як вона змінилася! Куди ділися ті острови із пишними вербами – натомість з’явилися нові, порослі травою. – Так, згадала, після повені 1992 року їх розрівняли.
Автобус зупинився. Підхопивши важкі чемодани, Ярослава вийшла надвір і завмерла на місці. Гострий жаль вщипнув їй серце так боляче, що заплакала. Дитячі спогади переповнили душу. Колись вона ходила тут із друзями, щоранку йшла до школи, потім на Замкову гору, коли вчилася в університеті, і на роботу у вільний від сесії час. Тоді багато хто міг їй позаздрити: мала гарну роботу, ще й вчилася. Якби тільки ті заздрісники знали, як їй було насправді, який біль відчувало її серце, – від нього не могла втекти, його – не могла забути. Здавалося їй іноді, що кохання минуло, загубилося поміж сірих буднів і невеселих свят, днів турбот і веселощів. Однокурсниці часто помічали її сум, її пригніченість, одні хлопці обходили її десятою дорогою, інші ж не давали проходу, чіплялися нахабно й настирливо, відступаючись все ж від її холодності. Дівчата розпускали плітки, що Ярослава вже заміжня і чекає свого чоловіка, який працює далеко звідси. – Вони майже не помилилися, – думала. – Я й справді його чекала! Чекала бодай звісточки, чекала, що зі зміною устрою він повернеться, облишить переховуватися! – але минув рік, два, три, – і дівчина зневірилася. – Він забув мене, або… загинув, – сказала собі, і пустка увірвалася всередину. Переконувала себе, що живий, страшачись повірити у той жах, але думка про те, що знайшов іншу, гризла душу. – Хлопці часто міняють собі подруг, – згадувала власні спостереження за однокурсниками. – Така їхня природа! – але не могла повірити, що Андрій – один із них. Здавалося, що він ангел її хоронитель, що може захистити від усього лихого, що не здатен зрадити.
Часто жаліла, що згубила життя власне, але доля Андрієва робила її сильною. – Я повинна вижити, хоча б я одна! – картала себе за те, що не поговорила з батьками Андрієвими, яких викликали після переслідування хлопця. Бо-зна, що їм наговорили тоді. Вона бачила сльози матері його, але не підійшла, не втішила, не розповіла правди – боялася. Була дурним дівчиськом, але те літо зробило її дорослою – передчасно, насильно, – та все ж витримала, лише щороку важкі зморшки вкривали їй обличчя. Роки туги й чекання. Часом хотіла покинути все, йшла на танці, ходила на весілля, знайомилася із чоловіками, але очі її виказували. Не могла і підсвідомо не хотіла знову покохати, бо страшилася болю – нового, свіжого, нестерпного. А життя йшло, щоразу швидше віддзвонюючи Новим роком, Різдвом, Великоднем. Вони стали віхами її життя, чекала на них із нетерпінням, але щоразу помічала, що стає старшою.
Справжнім ударом стала для неї втрата батьків. Спочатку тато, а невдовзі й мама. Вона була вже на п’ятому курсі, йшов дев’яносто другий рік, надворі царювала осінь. Вранці тато поїхав на роботу, а біля полудня їй подзвонили з лікарні, сповіщаючи, що у батька стався інсульт. Через тиждень мати погодилася відключити його від апарату штучного дихання.
Кілька місяців по тому, коли Ужгород пережив стахітливу листопадову повінь , Ярослава втратила маму.
Лише Бог знає, як вона тоді не збожеволіла. Друзі втішали її, як могли, але вона не чула їх. Здалося їй, що відібрали в неї все – все, що було найдорожчим: спочатку Андрія, потім батька і, нарешті, маму. Не могла більше залишатися тут, у місті, тому через півроку продала будинок і переїхала на роботу до Руської Мокрої. Тамтешні проблеми повністю захопили її, вона пірнула в них з головою, але всі п’ять років боротьби завершилися поразкою.
Ярослава часто сама себе запитувала, чому вона не зламалася, чому не скорилася ударам, а продовжувала йти вперед. От і зараз, повернувшись у рідні краї, впевнено крокувала до майбутнього.
Рипнули двері гуртожитка. Привітавшись, дізналася у чергової, де знаходиться кімната її сестри. Повільно піднялася на четвертий поверх. Ледве відшукала потрібні двері. Серце на мить завмерло, коли несміливо постукала. За дверима розчулися кроки, клацнув замок, і за порогом вималювалося знайоме обличчя.
– Господи, Ярко, це ти! – сестри обнялися. Протяг відігнув кутик штори і яскравий промінчик полуденного сонця освітив кімнату.
– Я приїхала!

4
Тетяна поралася на кухні, коли задзвонив телефон. У передпокої було темно і прохолодно.
– Хто б це міг бути? – подумала, піднімаючи слухавку. – Алло?
– Добрий день, можна до телефону Таню? – почувся жіночий голос.
– Я вас слухаю!
– Це мама Георгія, – назвалася жінка. – Пробач, що турбую, але в мене є одна справа до тебе.
– Прошу, прошу!
– Я довго не могла подзвонити, бо було… було важко все це згадувати…
– Не треба виправдовуватися, я вас розумію.
– Дякую. Ще в лікарні Георгій просив, щоб… якщо з ним щось трапиться, щоб я віддала тобі його записи. Вчора прибирала в його кімнаті і знайшла папку. Він казав, що це дуже важливо. Ти зможеш прийти?
– Звичайно, а коли ви не зайняті?
– Приходь хоч одразу, я нікуди не збираюся.
– Добре, через годинку я буду у вас!
– До зустрічі!
– До побачення!
Дівчина поклала слухавку на місце і побігла на кухню. Що Гео міг залишити для неї? Може, це відкриє їй очі на те, що ще залишилося незрозумілим?
Одягнувшись у легке плаття, – пообіді було вже парко – Тетяна вийшла із будинку. Дзвінко щебетали синиці, з поля долинав спів жайворонка, що темною крапкою ширяв над долиною. Підійшла до знайомих дверей, натисла дзвоника. Коли жінка відчинила двері, Таня не впізнала її – змучене обличчя із запалими вглиб очима, тьмяний погляд, ледь похилена постава.
– Заходь, – запросила вона. – Будеш чаю, кави?
– Ні, дякую…
– Я зроблю тобі чаю, не відмовляй мені!
– Добре.
– Сідай, як твої справи? – повеселішала жінка. – Вже готуєшся до екзаменів?
– Так, потроху!
– Що у вас там цього року? Я чула, що пишете переказ, а не твір!
– Правда. Будуть по телевізору і радіо читати переказ – то буде щось страшне!
– Мені казала знайома, – продовжувала жінка, – що з математики будуть дуже важкі задачі. У міністерстві хтось новий, хочуть влаштувати цирк! Чим далі, тим гірше! Нічого, готуйтеся, бо на вступних іспитах до університету буде не легше. Роки зо два-три тому, взагалі, був завал – у школі вчили одне, а на вступ вимагали інше, набагато більше і ближче до вищої освіти! Тепер ви у школі маєте хоча б якусь уяву про все це! – жінка поклала перед Танею піднос із тістечками. – Їж, не соромся! – Вона мовчки дивилася на дівчину, а потім мовила: – Георгій дуже любив їх, тепер печу ці тістечка, сідаю і їм, а перед очима завжди стоїть він, там, де зараз ти. Над його головою висить календар і ота розписана тарілка. Він так чекав двотисячного року, вірив, що у двадцять першому столітті все зміниться, сподівався, що і він вкладе бодай цеглину у майбутнє щастя, але… не зміг,.. – жінка витерла сльозу. – Я надіюся, тобі це вдасться!
– Не плачте, я впевнена, що він не шкодує про те, що зробив. Він врятував життя, а це - найбільше добро, яке можна запропонувати людям, жаль тільки, що мало хто з них це усвідомлює!
– Дякую, що зайшла. Бачу, ти поспішаєш, тож не буду затримувати. Папка біля телефону.
Жінка провела її до виходу. Таня обернулася і, попрощавшись, сказала:
– Якщо я вам буду потрібна, дзвоніть, будь-ласка, я радо Вам допоможу!
Жінка вдячно посміхнулася крізь сльози. Тетяна притисла папку до грудей і поквапилася додому. Батьків ще не було вдома. Дівчина сіла за свій стіл і відкрила папку. Декілька списаних аркушів паперу, рожева хустинка з вишитими словами – Андрієві на згадку, – зошит. Відкрила. У нього Гео записував вірші. Вона прочитала кілька. Вони сподобалися їй. Вірші були присвячені Антонові. Декілька вже чула, але деякі були зовсім новими.
Десь блукають уві сні
Мої друзі вдалині,
Не вертаються вони,
Не бажають йти сюди.
День за днем пливуть роки,
Та немає їх руки,
Що підтримати б змогла
В будь-яку хвилину дня.
Важко всім на самоті,
А, здається, лиш мені,
Бо всі почуття й думки
Залишаються в нутрі.
Де ти бродиш, друже мій?
О, прийди й торкнися мрій!
Душі наші воз’єднай!
Я чекаю тебе, знай!
Десь блукають вдалині
Хмари сірі та сумні,
Все вертаються вони,
Бо бажають йти сюди…

– Всі відгороджуються один від одного, думають, що виживуть без друзів, але помиляються! Ще прийде час, коли вони це зрозуміють, але буде вже пізно!
Увагу її привернули дивні знаки на одному з аркушів, що лежали окремою купкою. Взяла і побачила, що це сторінка із щоденника Сліпого. – Напевне, випала, і Гео не помітив її. Одразу ж знайшла листочок із ключем до шифру і почала читати. Запис був датований двадцятим серпнем. – Господи! Це ж остання сторінка його зошита! – вигукнула. – Може, я дізнаюся правду!

5
„20.08.88. Я наче вирвався із пекла і потрапив до раю. Як би це смішно не звучало, але це правда. Мене навіть не гризе сумління за того нелюда, котрого я вбив. Не хочеться згадувати, але коли він поліз до мене, то отримав по заслузі. Чесно кажучи, він не сподівався на такий опір. Мене не змогли зганьбити там – то й тут не вийшло! Здається, доля свідомо штовхає мене в подібні ситуації. Бог явно хоче щось сказати, але я не можу зрозуміти, що саме. Зрештою, це ні до чого, бо душа моя відчула нарешті волю і не хоче її втрачати. Тутешні гори просто казкові. А сьогодні вранці я натрапив на диво. Не знаю, хто це зробив: чи людина, чи природа, але потрапив я у дивовижний світ підземних печер. Тут нікого немає, тому залишуся, напевно, назавжди. Але не хочу думати про це. Боюся, що ейфорія мине. Сюди скоро завітає зима, тож не знаю, як буде. Досить писати – треба оглянути все, навести лад, щоб можна було жити. О, Ярославо, якби ти тільки глянула на цю красу! Як я житиму без тебе?
21.08.88. Сьогодні я відкрив нову печеру, що починається від Млина (я так назвав свою печеру). Сам Млин виходить непомітним отвором – я вже його розширив, щоб пролізти, – у окільцьовану горами долину, на дні якої озеро. Вона нагадує цирк, а із найвищої гори навколо виступає великий кусень блакитного мінералу. Я ще не був біля озера, але завтра точно піду. Відкрита мною печера дуже довга, але вона часто звужується настільки, що я не пролізаю. Доведеться зачекати і потроху розширювати прохід. Залишається всього півсторінки, більше паперу я не маю. Не знаю, що робити. Не хотілося б залишитися німим ще й перед самим собою. Може, варто тренувати пам’ять і намагатися все тримати в голові. Напевне, це важко, але іншого виходу немає.
28.08.88. Рівно тиждень я не робив ніяких записів – економив площу, – але мушу написати про це. Мені вдалося пройти печерою до самого нутра гори. Тут справжнє підземелля із великими кімнатами, довгими коридорами, власною системою водопроводу і водовідведення, освітленням. Бог нарешті повернувся до мене обличчям і подарував чудове укриття від усіх ворогів. Найбільшу кімнату я назвав Блакитною Залою: вона з колонами, із троном, виходом у долину з озером. Це справжня фортеця!”

Букви зменшувалися у напрямку до правого нижнього кутика сторінки. Тетяна, захоплена реальністю опису і свіжими спогадами, плакала.
– Боже! Чому так сталося? – схлипувала вона. – Чому на долю цієї людини випало стільки нещастя й болю? Чому він зламався і не зміг повернутися до нормального життя? Хоча, чи можна назвати його нормальним? А Ярослава? Я впевнена, що її життя також скалічене і сповнене болем! Чому стільки болю навкруги? Чому?

© Юрій Корсак, 2011

У ЕПІЦЕНТРІ КАТАСТРОФИ - Глава 3. Ярослава

1
Прихід весни розбурхав душі молоді, пробудив від сну серця, запалив кохання жар, налилися соком юні тіла.
Надворі смеркалося. Високі гори, як пелюстки квітки увечері, щільно стулилися докупи, закриваючи собою беззахисне село. Тільки звук вітру, гучний, багатоголосий, свідчив про їхню близькість.
Де-не-де по долині відблискували від світла фар клапті сірого важкого снігу. Вантажівка свиснула, зупиняючись, і заглохла. Двері розчинилися зі скрипом – і з кабіни вистрибнула жінка, тягнучи за собою дві повні сумки.
– Красно дякую! – жваво мовила водієві. – Передавай привіт Марусі! – і з силою закрила дверцята. Вантажівка двічі газонула і зникла у темряві.
За звичкою жінка впевнено пройшла до дверей будинку. Клацнула вимикачем – жовте тьмяне світло окреслило її профіль: струнка, висока, трохи змучена. Увійшла до хати. В обличчя вдарило холодом і вологою. Запалила світло і, не роздягаючись, заходилася поратися біля печі. Засунула у червоний жар кілька тоненьких трісочок, не закриваючи заслінки, зняла тепле пальто і підійшла до дзеркала. На неї глянуло стурбоване, виснажене, але молоде ще обличчя, прикрашене перлинами зелених очей. Пухкі губи не втратили природного кольору і були напрочуд ніжними й м’якими. Різко контрастував розумний погляд очей із фоном: сира, місцями обсипана від вологи штукатурка, з оголеними дошками стіна, клаптики чорної плісняви по кутках, яку неможливо було вивести…
Полум’я в печі розгорялося. Жінка підкинула кілька товстих полін і прикрила задвірки. Погріла руки над карічкою і поклала закип’ятити води на чай. Приречено цокав настінний годинник, строго відлічуючи час, – один лише він порушував нічну тишу в кімнаті.
Поставила сумки на стілець і почала викладати покупки. Склала у креденц манну крупу, мелайну муку, гречку, пляшку домашньої олії. З другої сітки витягла і одразу ж сховала на холод пачку масла, маргарин і кілограмів п’ять білої муки.
Коли дивилася на муку, одразу згадувала минулорічну осінь. Закривала очі – і клубок підступав до горла, коли бачила крізь вікно сусідньої хати, як розбурхана річка шматує її будинок. Дивилася три ночі, три довжелезні ночі, як попід вікнами її дому пливе ріка…
Коли розчинила двері, пробравшись крізь наноси каміння, то остовпіла: тріщина в стіні просвічувала надвір, меблі були поперекидувані, шафи пусті, підлогу встеляв півметровий шар намулу. Тоді ж вода забрала усі її запаси муки, а було їх чимало – десять мішків. Із оціпеніння її вивів вигук сусідки: – Вертоліт! – Не знаючи, для чого, побігла разом з усіма, наздоганяючи його і кричала: – Принесіть хліба! – Вертоліт покружляв над натовпом і за кілька хвилин зник за горою.
У натовпі дізналася страшну звістку.
– Ци чули сьте? – казали старші жінки. – Уляны Менджулової засыпало сына у хыжи!
– Господы помилуй! А дїти?
– Не знаю, муй Иван пушов туды, може розкопают…
Страшне, незрозуміле повідомлення потрясло всю Руську Мокру. – Чому? – крутилося у мозку. – Як таке могло статися?
Пізніше дізналася, що загинула уся молода сім’я: син із невісткою і двійко дітей. Селевий потік зірвався вниз по струмку, злизавши хату. Чоловіки з усього села зійшлися на допомогу, але відкопати тіла було неможливо. Треба було кваліфіковану допомогу. А вона надійшла аж через тиждень.
Сльозинка скотилася по щоці, коли згадала ті лякливі години, які, здавалося, ніколи не закінчаться, не минуть, навіки закарбувавшись у пам’яті, залишать тебе у тому часі, зупинивши плин життя.
Раптово вимкнули світло…

2
Загублене між горами, втоплене у гущаві оксамитових вічнозелених лісів, оточене пишнотравими полонинами, сховалося у затишній улоговині село. Кільце гір майже повністю змикалося на півдні, пропускаючи лише вертляву і швидку річку, яку ніжно кликали Мокрянкою. Першими знайшли цю місцину лісоруби, а як проклали аж ген у верховини вузькоколійку, багато прийшло люду: і з сусідніх сіл, і аж із Швабії . З часом село поділилося – на Руську й Німецьку Мокру.
Назву свою село отримало не дарма: то не секрет, що рідко тут буває день, аби не впала бодай крапля дощу чи сніг. Тому й волого тут, і прохолодно. Скупе біле сонце не встигне визирнути з-за крутої гори, як бачиш – уже сховалося за сусідню. Тільки заздриш густочубим вершинам, які воно щедро поливає. Взимку тут снігу найбільше, випадає в середині осені і лежить аж до квітня. Невдячна тут і земля: нічого не росте, крім картоплі й квасолі. Єдине багатство – ліс. А що найгарніший він тут – то чиста правда. На сонячних схилах милує око кучерями буковий ліс, на затінених – смерековий. А коли змішаються обидва – очей не відведеш – густо-зелені віти струнких красунь-смерічок, загублених у натовпі сріблясто-сірих парубків-бучків! Як їм хороше! Колись ріс тут і ясеневий ліс, але то вже у минулому…
Молоду дівчину з Ужгорода доля занесла на цей окраєць світу п’ять років тому. Власне, вона сама зголосилася поїхати сюди. Після школи не змогла поступити на медфак – не пройшла за конкурсом, – більше пробувати не стала і погодилася вступити на біологічний, заочно. Батьки не розуміли її, радили боротися, але не послухалася.
Ще навчаючись у школі, якось на танцях познайомилася із незвичайним хлопцем – Андрієм. Він сподобався їй з першого погляду (і не тільки їй, бо відчувала заздрісні погляди подруг за спиною – перший раз прийшла на танці й одразу ж відхопила собі такого красеня!). Легко розмовлялося з ним – дивно, бо іноді доводилося видавлювати із себе слова, щоб підтримувати розмову із недолугими залицяльниками, – відкрито розповідала про себе, про свої захоплення і мрії так, наче хотіла, аби знав її всю одразу, без таємниць. Не чула, як пісня змінювала пісню, ритм мінявся, а вони все кружляли, обійнявши одне одного. Чому здався їй таким рідним, своїм? Може, це кохання з першого погляду?
– У тебе гарне ім’я, – м’яко сказав він їй. – Благородне й соковите – Ярослава…
Боже, як вона напереживалася й настраждалася, коли про Андрія пішли різні чутки. Хтось навмисне розпускав їх – вона знала, – щоб залякати хлопця. Але навіщо?
Гірко було згадувати, як повірила брехливим словам, образила його, та хіба могла вона знати, що навіть фотографії можуть обманювати.
Минали дні, минали тижні, місяці, а скандал навколо Андрія заново роздмухувався (вже пізніше довідалася, що дядька його треба було скомпроментувати перед партійним керівництвом, щоб його усунули з високої посади, і не знайшли кращого способу, як зганьбити його сім’ю і завести кримінальну справу на когось із членів родини. Випадковою жертвою став Андрій).
Останні дні перед від’їздом до Німеччини вони провели разом. Ті години навіки закарбувалися у пам’яті. Закривала очі й бачила Андрія прямо перед собою, чула його слова, відчувала обійми і поцілунки. Господи, як давно це було! Вона була щасливою, справді щасливою, шкодувала тільки, що не віддалася йому тоді, але знала, він зупинив би її, не дозволив собі скористатися миттю прощання.
Шостого серпня тисяча дев’ятсот вісімдесят восьмого року Андрій покинув її, щоб не повернутися. Того дня вона провела його до перону, посиділа у купе „на доріжку“, востаннє торкнулася його вуст, востаннє відчула тепло сильних рук, востаннє усміхнулася до нього. Але заздрісні пазурі не дали йому втекти. Десятого серпня пронизливо пролунав телефонний дзвінок, тоді востаннє почула його стомлений голос, востаннє спробувала заспокоїти його. У неї не вистачило волі покласти слухавку. Коли розчулися короткі й часті гудки, вона зрозуміла, що ніколи більше не побачить і не зустріне його, не почує коханого голосу і розумних, ніжних слів. Тримала біля вуха слухавку і крізь сльози чула ті гудки, що ножем врізалися у слух…
Ярослава спробувала діяти самостійно: приїхала першим автобусом до Рахова, навела довідки у лікарні. Там їй сказали, що юнак, схожий за описом на Андрія, зник якраз того дня. Дізналася також про хворобу його і про те, що міліція вже побувала у лікарні.
Остання ниточка, яка зв’язувала їх, обірвалася, лише серцем відчувала, що він десь у горах. Кілька днів по тому її забрала міліція і довго розпитувала, але нічого конкретного сказати вона не могла, навіть якби й хотіла.
По закінченні біофаку добивалася, щоб направили її у гори. Зрештою, вдалося влаштуватися на лісокомбінат в Усть-Чорній, але будинок купила в сусідній Руській Мокрій.
У селі швидко знайшла подруг. Ті дивувалися, що Ярослава з Ужгорода приїхала у глибинку, та ще й за власним бажанням.
Із жахом спостерігала, як розвалюється комбінат, як занепадає величезне господарство. Ліс раптово став нічиїм, тож всі кинулися на нього, як голодні вовки на отару овець. Звідки взялися й підприємці: отримавши право на вирубку, почалася інтенсивна лісоексплуатація. На фоні скорочення об’єму вирубки, молода жінка спостерігала за хаосом і неуцтвом у лісокористуванні. Підприємці отримували ділянки на відносно короткий термін, тому ні про яке лісовідновлення не могло бути й мови. Сам лісокомбінат за останні роки посадив не те, що мало – мізер, а рубати почали не там, де можна, – треба ж будувати й утримувати лісові дороги, – а якнайближче до існуючих доріг, потоків, струмків. Відбиралося те, що можна було продати вигідно, а молодняк попутньо нищився тракторами й тягачами.
У дев’яносто другому село потрясла неймовірна повінь – руйнівний паводок з гір наробив великої біди і нагнав багато страху на населення. Але ніхто не забив на сполох. Люди, захоплені можливістю заробити на лісові, не слухали нікого, навіть себе.
Зрештою стало пізно. Підприємці твердо всілися на своїх позиціях, швидко змінюючи один одного: „піонери“ кидали бізнес, займаючись крупнішими справами, збивши чималий капіталець на лісові.
Паводки слідували один за одним, насторожуючи й лякаючи мокрян. Тоді почали вони прислухатися до слів Ярослави, що невтомно пояснювала, переконувала, приїхавши роком пізніше. Настав час, коли вантажівки їздили і вдень, і вночі, везучи першосортний кругляк униз долиною. Одного дня село підняло бунт. Жінки стали живою стіною поперек дороги і не пускали машини. Новина долетіла до Ужгорода, звідки прийшов представник влади. Тоді їх розігнали, захищаючи „приватну власність“. Виступ селян замовчувався і засобами масової інформації.
Вдруге непокору проявили чоловіки, але правоти своєї довести не змогли. „Чиїсь“ інтереси виявилися вищими від інтересів людей, яким було жити у цьому екологічному вирі роки і роки.
1998 рік став критичним. Вологіше, ніж звичайно, літо, затяжний осінній дощ оголили усі рани й хвороби гір.
Ні! Про те страшно було згадувати навіть зараз! Ярослава вперто гнала геть спогади, але мука, її біла мука ятрила душу. Влітку вона разом із іншими односельчанами їздила в Україну, на заробітки. То була її доля від заробленого, її мозолі, її безсонні ночі й натруджені дні. Закривала очі й відчувала себе серед бурих, вируючих хвиль. Ні, нескоро пройде цей страх, це напруження, цей розпач.
Мокра і тепер жила у страху. Погляд людей, можливо й помилковий, влада вперто ігнорувала, а через деякі засоби масової інформації вбивалася думка, що стихія під контролем. Маловірних це заспокоювало, але ж загрози не знімало. Ярослава дивувалася, доки триватиме популістська робота, доки конкретність справ зводитиметься до заспокійливих фраз? Поки нічого не трапляється – усі герої, як тільки природа донищить зруйноване людьми – ніхто не винен. Старший скидує на молодшого, той – на старшого, і так далі… Відповідальних немає… Ну, що ж ви, хіба це чиновники лили на гори воду? Так то ж Бог ваш винен, котрому ви молитеся щодня й щоночі!
Їх же бог спочиває у банках (ні, не в скляних!), чи зводить розкішні дачі й будинки, або дарує автомобілі. Він там, далеко, не для вас, а для них; для вас – поруйноване життя і зраджені мрії, інфарктні серця й паралізований розум. А ще – густі важкі хвилі, що підпирають вам груди, коли рятуєте найцінніше добро своє від тої триклятої – як її там – природи!
Вас вислухають, коли вже дірветеся до тих „рятівних дверей“ у білому будинку (де він там білий!), вислухають, співчутливо хитаючи головою, із непідробною турботою виділять п’ятдесят гривень допомоги (за наявності безлічі довідок, звичайно), каскад втішаючих слів випровадить вас за двері, і ви крокуватимете Ужгородом зі сльозами на очах, дякуючи добрій державі, яка не покинула вас у біді. А сусіди ваші й односельчани заздритимуть вашому успішному походові у центр, і „безцінна“ купюра із намальованим Грушевським накличе на вашу голову прокльони.
Прокльони… Вони не минають дарма, збираються десь на небесах і складаються у мішечок до всіх гріхів ваших, а потім, у найвразливіший момент роблять свою справу. Сказані в пориві гніву, заздрості, уособлюють вони масивний згусток зла, негативу, від’ємності. Від вас відвертаються люди, покидають друзі, зраджують кохані. Ви знемагаєте від безсилля, не можучи скинути з плечей той тягар. Це п’ятдесят гривень, а скільки зла, скільки ненависті й гніву, заздрощів і біди.
Та воді все одно – в неї ні думок, ні почуттів, вона, як зброя, їй байдуже, хто перед нею: благодійник чи кривдник, вона рухається по шляху найменшого опору, як куля, випущена з пістолета, не зупиняючись ні перед прекрасним, ні перед потворним. Перед нею рівні всі, як перед Богом…

3
Те, що Мокра найбільш зсувонебезпечне місце на Закарпатті, Ярослава дізналася із газет. У сусідній Усть-Чорній, а потім і у Мокрій розташувався спецзагін рятувальників, який повинен був слідкувати за подіями у селі.
Щодня все більше будинків підпадало під відселення у зв’язку із загрозою зсувів. Над селом, у горах, від самої полонини формувалися тріщини, заповнені промерзлою багнюкою. Морози потроху відступали, і земля будилася від весняного тепла.
Одної ночі гори здійснили свою давню мрію – зімкнули кільце навколо села, перегородивши вихід із долини у найвужчому місці. За дивним збігом обставин одночасно зсунулися дві протилежні гори, перегативши ріку. З першими променями сонця село остовпіло – на його початку вирувало прозоро-холодне плесо, заливаючи кілька будинків.
На щастя, рятувальники були поряд. Їм вдалося підірвати завал і відкрити воді дорогу. Якби не було їх поблизу, Мокрій загрожувала б доля монгольського війська Бурунди, загнаного у Тухольську долину Захаром Беркутом.
Після цього кілька днів до Мокрої знову не можна було проїхати. Кожен день вносив свою лепту у відчуття безвиході й розпачу.
– Ми приречені! – рвалася Ярослава. – Треба покидати це місце, але хто піде?
Гори сердито і вперто виказували свою негостинність, гнали людей геть ціною власного життя, невблаганно не бажаючи їхньої присутності.
– Геть! Геть!! Геть!!!

4
Тетяна прокинулася в холодному поту. Що відбулося з нею уві сні – не пам’ятала, але усвідомила одне – треба шукати Ярославу. Розуміла тепер, свою провину, благородно не хотіла звалювати усе на власну юність і недосвідченість, тому прагнула викупити свій гріх. Але з чого почати?
Ретельно перечитала щоденники Сліпого, акцентуючи увагу на Ярославі. З його слів випливало, що дівчина планувала вступати на медичний факультет у 1988 році. Потрібно було шукати в архіві університету. До кого звернутися?
Зателефонувала знайомій, що навчалася в університеті. У тої була подруга, що працювала у архіві.
– Мені пощастило! – подумала. Наступного дня підпільно рилася у папірцях, розшукуючи студенток на ім’я Ярослава. Їх, тих що вступали на медфак було небагато, до того ж лише одна із Ужгорода. – Це вона! – підскочило серце. Довідалася, що Ярослава пішла на біологічний, після чого влаштувалася на роботу в Усть-Чорнянський лісорозсадник при лісокомбінаті. За допомогою комп’ютера знайшла її серед працівників. А ось і адреса: село Руська Мокра, Тячівського району.
– Господи! Вони ж весь час були майже поруч! – вигукнула, не втримавшись, дівчина. Подякувала подрузі знайомої: – З мене сто грамів і пончик! – і вибігла надвір. – Нарешті! Я знайшла її! Розплутала цей клубок умовних позначень! – Її ейфорія раптом припинилася: – Як я доберуся туди?

5
Ярослава була у розпачі. Скільки не намагалася переконати односельчан виїжджати з села, все було марним. До розмов ще прислухалися молоді сім’ї, що відчували безвихідь і туманність майбутнього. Старші не погоджувалися покидати обжиті місця ні за яку ціну. Вона розуміла їх. Колись довелося їй покинути рідний дім і приїхати в таку чужу землю, загублену серед гір, оточену крутими схилами, де не росте нічого, крім ялинок. Цей край став рідним і коханим, вона зрослася з ним серцем і душею, відчувала, що любить його більше рідного Ужгорода, що він привітніший сірих під’їздів скупчених будівель, що чорними примарами ввижалися їй у снах. Лише тут, серед дикої природи віднайшла вона свою сутність, з’ясувала власне покликання. Тому й боліло, нестерпно, гостро, як бачила нищення тої краси, а ще більше – коли мусила мовчки споглядати бездушне варварство. Їй було байдуже, хто винен. За всяку ціну прагнула припинити безжальну вирубку, бо знала, до чого це призведе. Ніхто не слухав – всім невигідно було. А зараз страждали прості люди, від яких нічого не залежало. Яке право мав хтось поламати їм, сотням і тисячам, долю, обірвати плин їхнього життя, так підступно підставити вразливе місце під удар стихії. Адже ж не секрет, що Мокра – найвологіше місце на Україні, гори тут стрімкі, ґрунт нещільний і бідний. Навіщо було рубати? Чому та влада, яка всі недоліки скинула на радянський період, не припинила нищення лісу? Повністю. Щоб, якщо навіть без допомоги людини, природа відновила себе.
Кінець квітня приніс нову хвилю дощів. Заспокоєні зимою річки й струмки зненацька здійнялися більш як на три метри, понищивши села і шляхи так, що вся відновлювальна робота за останні місяці була зведеною нанівець.
Ярослава вирішила приїхати в Ужгород, до двоюрідної сестри Уляни, що мешкала в гуртожитку.
– Так буде краще! – сказала сама собі й наступного дня зателефонувала сестрі. Та радо запросила її до себе, спитавши, чому Ярослава не приїжджала раніше.
Чиста сторінка життя нечекано різонула очі незайманою білизною, яка одразу ж посіріла від тривожних і настирливих думок. Ярослава невпевнено, але сміливо ступила на неї, занурюючись у вир столичного життя, де їй, знала, буде непереливки.

© Юрій Корсак, 2011