1
Погані звістки поширюються швидко, хороші – блискавично. Повідомлення про те, що вихід знайдено, зустріли ледь не оплесками.
– Нарешті! Нарешті! – неслося звідусюди. Кожен жваво перемовлявся з іншим, вся юрба гула, наче бджолиний вулик.
Світанок вперше за три останні дні віщував теплу, сонячну днину. На небі не було жодної хмаринки, а повітря, омите дощем та вибілене снігом, було чистим-чистим, як сльоза.
Радісною хвилею поверталися люди до блакитних печер, крізь які пролягав путь до виходу із гірського тупика. Рушили майже усі одразу, змішавшись у юрбі. Георгій стояв на місці, пильно видивляючись у натовпі Тетяну. Крутнувся вбік і помітив Антона, який поволі підводився із землі, спираючись на камінь, біля якого ночував. Ольга кинулася за Женею, почувши про новий вихід, і забула про нього.
Юнак стояв, не знаючи, що робити. Якийсь дивний і незрозумілий сором чи незручність стримували його, але раптом Антон, сміливо ступивши на поранену ногу, зойкнув і впав на землю. Юрба котилася геть. Георгій зненацька рвонув із місця і за мить опинився біля пораненого. Несподівано для останнього схопив його за руку і підвів.
– Ти не забився? – на Антона глянули стурбовано-карі очі.
– Ні, все гаразд, – наче усміхаючись, мовив той. Його погляд якось дивно-спокійно спостерігав за метушнею Гео, німо слухав його слова і нічого не казав у відповідь, тільки губи розпливалися в усмішку, що струменіла з очей жвавим фонтаном.
– … поклади свою руку мені на плече і спробуй ступити хоч крок! – Поранений слухняно підкорився. Георгій ще щось пролопонів, аж раптом глянув на нього і запитав: – Чому ти мовчиш?
Антонів погляд бігав довкола, заливаючи землю сміхом:
– А… що мені казати? Взагалі, я… розгублений і не знаю, як… як себе поводити із тобою! – Вони пройшли кілька кроків. – Я почуваюся повним ідіотом, якимось пнем, навколо якого плетуть павутину! Що я маю казати?
Георгій на мить задумався. Жах огорнув його. Ніколи так близько до щирості він не бував. Потім глянув на нього і промовив:
– Усе, що думаєш. Кажи будь-що, кричи на мене, ображай, обурюйся, побий мене, врешті-решт!
Антон осміхнувся:
– Думай, що верзеш. А втім, я не бачу причини для цього!
– Причин багато, – продовжив Гео. – По-перше, тебе, як ти кажеш, обплутали павутиною; по-друге, тебе було поранено; по-третє, тебе почали обговорювати у… не дуже приємних аспектах, я так розумію, інакше все було б по-іншому.
– То… ти визнаєш це? – обережно запитав Антон, а по спині забігали мурашки.
– Тебе це лякає, – питаючи, констатував юнак. Він зупинився і, зненацька глянувши твердим поглядом на пораненого, сказав: – Взагалі-то, мені все одно, що про мене казатимуть, але не.., хоча.., по-друге, жоден з вас не може цього довести і не зможе! Все, що мені потрібно від тебе, – дружня підтримка. Але ти постійно белькотав всяку дурницю, закриваючи мені рота. Ти розповідав про себе і наче боявся, що я розповім дещо і про себе. Ти прислýхався до інших і вирішив залягти на дно, поки все саме собою не вирішиться. Та може я помиляюся, і ти теж відчув до мене щось незвичайне і… заплутався? – перевів звинувачення на Антона. – Але, звичайно, ти цього не визнаєш, ще й перед компанією дружків! Такі, як ти, не мають права на любов і на дружбу. Але, чорт забирай, ти все знав і раніше! Ти просто мене використовував, коли потрібно, після залишаючи все у невизначеності, щоб і не тим, і не цим!
– Залиш мене! – відштовхнув його Антон. – Я сам! Ти огидний! Не хочу тебе бачити!
Гео спантеличено відступився. Поранений почав балансувати на здоровій нозі, намагаючись утримати рівновагу, та сил стало замало – похитнувся, але не впав – Георгій знову підхопив його.
– Заспокойся, я пожартував! Вибач, це через нерви і цю дику пригоду. Я трохи не при собі, вибач, – юнак замовк і звів очі до неба. Сонце показало край диску над горою, промені, проходячи крізь сітку смерек, весело бавилися із краплями вологи на траві, що, переборовши мороз і сніг, вперто росла вгору. Вже відчувала вона весняне тепло сонця, тому й не боялася вибриків зими, що тут, у горах, не хотіла швидко відступати. – Яка радість і щастя панує довкола, – пристрасно мовив Георгій, обводячи замріяним поглядом простір, а на віях забриніли сльози. – Тільки не тепер! – подумки зойкнув. І враз почало наповнювати його приємне відчуття чогось незрозумілого і невідомого. Здалося йому в ту мить, що знайшов вихід із своєї проблеми. Усміхнувся і мовив: – Ми все своє життя відгороджуємося від природи, намагаємося знайти себе, а наша індивідуальність тут, серед рослин і тварин, серед людей, тільки тут ми можемо розуміти самих себе…
– Дуже по-філософськи! – буркнув Антон – Куди він хилить?
– Це не філософія – це істина! Поглянь на гори, залиті, скупані сонцем, укриті смереками й буками, подивися на сліпучу білизну полонин, які вони далекі й прекрасні! Що ти відчуваєш?
– Запаморочення… – і справді відчув слабкість у ногах, ще й світ поплив кудись з-під ніг, сильніше стис плече Гео, балансуючи.
– Тобі недобре? Це через утрату крові, – наче поміж іншим мовив і продовжив: – Якщо зрубають ліс, розриють гори в пошуках корисних копалин, що ти відчуватимеш? Повені поруйнують дороги, мости, дамби, будинки!
– Тривогу і… жаль! Може навіть лють!
– Прикладів безліч! Тільки вона, природа, дарує нам можливість скуштувати всі відчуття й почуття, збурює чи вгамовує емоції. Жодна річ, створена людиною, не задовільнить твоїх потреб повністю, лише створене Богом гідне пошани й поклоніння. Тому й предки наші поклонялися природі, бо вона – від Господа. Дехто каже, що боялися її, не знали законів, тому й шанували. А що тепер, коли ми їх знаємо? Чи змінилося щось на краще? Нам так само треба боятися природи, її вибриків. Суть зовсім у іншому: людей треба було підвести до існування Бога, переконати їх в цьому. Тому дав він їм можливість поклонятися ідолам. Але коли людина духовно зросла, розширила свій кругозір, з’явилася релігія, що пояснює й вивчає Бога.
– Припини… – ніяк не розумів, до чого ця розмова. – Чи він справді здурів?
– Ні! Послухай: кожна з релігій – маленька його часточка, кожна – з різних боків описує Господа!
– Це логічно.
– Люди – теж творіння Бога, його рук діло. Тому ми прагнемо бути досконалими або зробити досконалим іншого. Все життя ми всупереч істині намагаємося знайти свій ідеал, забуваючи, що єдиним, справжнім, у якому неможливо розчаруватися, є Бог. І все ж ми ризикуємо, але більшість залишається з носом. Я хочу востаннє тебе попросити: добре подумай і виріши нарешті, що тобі дорожче – твоя компанія чи такий друг, як я, хоча до цих пір не можу втямити, чим міг би тобі зашкодити. – Антон хотів щось заперечити, але Георгій зупинив його: – Якою б не була відповідь, мені необхідно її знати, – від цього залежить, яку альтернативу я оберу, від цього залежить моє майбутнє! Я навмисне не хочу нічого пояснювати, визнавати щось чи виправдовуватися. Все у твоїх руках! Мені треба знати, як ти поведешся, незалежно від того, ким я є чи не є. Це неважливо, якщо почуття справді існують. Я правду кажу?..
Антон мовчав. – “Намагаємося знайти ідеал“, я – ідеал? Це смішно, – промайнула думка. Відчуття вини не давало спокою, та чи варто було його носити в серці, чи варто було мучитися, маючи шанс все сказати остаточно, все вирішити раз і назавжди, але щось далеке і неясне заважало, перешкоджало відрізати ненормальному Гео і відіслати його до всіх чортів. І це щось лякало його…
2
Ольга очей не зводила з Жені, поки вони йшли до Блакитного підземелля. Рано-вранці, виявивши себе поруч Антона, знітилася і вилізла з-під ковдри. Ревниво оглянула місце стоянки, шукаючи очима Женю. Всі навколо міцно спали. Нарешті погляд її зупинився. Женя спав, пригортаючи до себе Любу. Не встигла подумки обуритися, як із-за дерев вигулькнули постаті, сповіщаючи радісну й довгоочікувану новину. Всі заметушилися, й дівчині довелося сконцентрувати всю свою увагу, щоб не втратити коханого з поля зору. В ту мить зовсім забула про пораненого, мовчки пробиралася за спинами людей, обпікаючи поглядом юнакову спину. А той наче й не помічав нічого, байдуже розмовляв з Любою, і цей факт обвіяв Ольгу надією, що усе це несерйозно, і він лише розігрує її, щоб викликати ревнощі. – Напевне, перевіряє мої почуття, – подумала. – А я й не підозрювала, що він такий обережний!
Довгий ланцюжок людей зникав у об’ємі Блакитної зали. Першими йшли полонені.
– Нарешті цей жах закінчиться, – сказала Люба Жені, котрий йшов позаду неї.
– Невже усе було так жахливо?
– Ти про що?
– Не здогадуєшся? – посміхнувся.
– О так! Цілуватися ти вмієш добре, – подарувала усмішку у відповідь дівчина.
– А не відмінно?
– Попрактикуватися не завадить, – вколола.
– Це не проблема!
– Сподіваюсь, – видихнула. Женя здивовано звів брови. Що б це могло означати? – Що у тебе з тією білявкою? – відповіла Люба на непоставлене запитання.
– Якою ще білявкою?
– Тією, що ані на мить не відвела від нас розлюченого погляду!
– А, ти про Олю. Я знаю її не набагато краще, ніж ти.
– Вона вмирає від ревнощів, це ж видно, – не могла вгамуватися, – отже, між вами щось-таки було! Чи я помиляюся?
– Слухай, я бачив її всього кілька годин. Її батько врятував мене від вовків. Не знаю, що вона взяла собі до голови, але мені завжди здавалося, що їй подобається Гео.
– Гео? – з осміхом перепитала. – А звідкіля вона взялася, ця красуня?
– Вона жила у підземеллі, здається, кілька місяців чи тижнів.
– Та вона була одна серед цих мужланів! Боже, біля неї гидко стояти. Думаю, вона звичайнісінька повія! – необережні слова прорізали тишу.
– Не гірша від тебе! – почула ззаду розлючений вигук. Люба остовпіла на мить, потім різко розвернулася і рушила назад.
– Любо, заспокойся! Не треба, – спробував зупинити її Євген. В цю мить пролунало:
– Що? Правди злякалася?
– Ну я їй покажу! – осатаніла дівчина. Мчала назад, розштовхуючи людей у вузькому коридорі. – Де ця шльондра?! Хай не ховається за чужими спинами! – Розчулися приглушені посмішки. Дівчата зупинилися і почали спостерігати. Люба нарешті знайшла Ольгу, схопила її за блузку, притисла до стіни. – Хто ти така, що смієш мене ображати?! Що ти собі думаєш?! – кричала вона. – Не можеш звабити хлопця, то й сиди собі тихо! Звикла, що самі лізуть у постіль, та не на того напала і бісишся?! Погань!
Ольга повільно сповзала на підлогу. – Що ти робиш? – шепотіла вона. – Пусти мене! Будь-ласка!
– Стану я руки бруднити об цю… Та пропади ти пропадом! Тьху!
Усі проходили повз, немов не помічаючи. Ольга сиділа, припершись до стіни, розмазуючи сльози по обличчю. Їй було так боляче, так боляче, що серце ладне було тріснути. – Він стояв поруч, дивився, як вона обпльовує мене і сміявся…
– Отримала, пташка, – зітхаючи мовила Марія.
– А мені її шкода! – серйозним тоном мовила Ната. – Люба забагато собі дозволила! – Підійшла до Олі і, простягнувши руку, мовила: – Підводься, ходімо з нами!
– Відчепіться від мене, – пробурмотіла та, ховаючи обличчя в долонях.
– Треба було заступитися за себе! Не засмучуйся, з нею іноді таке трапляється!
– Облиш мене!
– Як хочеш, – знизала плечима. – Я лише хотіла допомогти.
Наталка повернулася до подруг.
– Ну, як? – спитали її.
– Вона вперта як осел! Не хоче – то й не треба, – відрубала. – Ходімо, а то вже наближаються ті свині, що брали нас у полон!
3
– Дай мені перевести подих! – глибоко дихаючи, попрохав Георгій, коли вони з Антоном дочалапали нарешті до Блакитної зали. – Ти поки посидь!
– Давай, дійдемо хоча б до тих сходів у печері!
– Ти мене знов використовуєш! – лукаво вигукнув Георгій. – Попереджаю, тут мої можливості обмежені! – Вийшли у коридор. На підлозі сиділа дівчина, закривши долонями обличчя і тихо схлипувала. – Олю! Що сталося? – підбіг, стурбовано вдивляючись у заплакані очі. – Хто це зробив? – глянув на розірвану блузку.
– Та дівка, що причепилася до Жені!
– Люба?
– Вона обізвала мене, ну, а я й відповіла…
Антон безшумно сміявся: – Не треба тобі було втікати від мене! – всі троє розсміялися.
Увійшли до таємної кімнати. Антон був вражений колекцією мінералів.
– Гарно, правда? – спитав Георгій.
– І розумно! – додала Ольга.
– Що саме?
– Дивись! – дівчина підійшла до стіни і зупинилася перед нішею з бериллом. Зненацька підстрибнула на місці – і сталося диво – підлога перед нею опустилася сходинками донизу.
– Ти знала про кімнату?
– Так, але гадки не мала, що тут є печера!
– Що це?
– Таємний вхід до апартаментів Сліпого. Ходімо, я вам дещо покажу!
– Мені туди не зійти, – озвався Антон.
– Хвилинку! – Ольга знову підстрибнула, і підлога відновила свою гладкість. – Стань біля останньої ніші і тримайся! – Вона ще раз підстрибнула, і сходинка сама опустила хлопця донизу.
– Що це? – спантеличено мовив Георгій, розгублено поглядаючи на перекидані речі й меблі. – Хто це зробив?
У сусідній із спальнею кімнаті стояв великий письмовий стіл. Шухляди були викинуті на підлогу, там лежали кілька зошитів і книг. – Це почерк Андрія, – сказала Ольга, відкривши один. – Ще щоденник!
– Може, варто узяти їх, – запропонував Гео. – Це допоможе розібратися в усьому.
– Мабуть.
– Ця шухляда замкнена! – мовив Антон, смикнувши за ручку.
– Треба її відкрити! Там може бути щось важливе, якщо воно тут було на замку! Але як? Її вже пробували зламати, але не вдалося – дивіться, тут глибокі подряпини.
– У Андрія на шиї завжди висів ключ, – невпевнено проказала дівчина.
– Він лежить у залі, я його обшукаю! – заявив Гео, направляючись до виходу.
– Ні! Зачекай! Я сама візьму його, – зупинила його Ольга і, обернувшись до хлопців, наче виправдовуючись, додала: – Хочу з ним попрощатися… Назавжди…
4
Перед входом до Блакитної зали обоє зупинилися. Ольга глибоко вдихнула і силою виштовхнула повітря з грудей.
– Може, ти не заходь, – запропонував їй, – я сам знайду ключ і…
– Ні! Я повинна зробити це, – перебила юнака. – Хочу побути з ним наодинці.
– Ти знаєш, що він тебе не почує?
– Знаю, – вона увійшла. Тіло непорушно лежало на підлозі, прикрите до шиї мантією. Підійшла ближче, опустилася на коліна і сіла. Рука її мимоволі торкнулася його руки. Вона була теплою. Здавалося, Сліпий міцно спав. – Ти пристрасно любив мене і готовий був на будь-яке безумство заради мене, – почала вона, відчуваючи, що зараз заплаче, – а я не варта була цього! Я була пташкою, яка, сидячи у золотій клітці, прагнула волі. О, прости мені, але я ще занадто молода і не хотіла згубити себе під землею. Це було неначе життя в могилі – не бачити сонця, людей, не жити хай жорстоким і суєтним, але життям. Але ти любив мене! Я винна перед тобою, хоч у душі не хочу визнати цього. Повір я зроблю все, щоб твоє життя не минуло марно! – вона схлипнула. – Для цього мені потрібен ключ. – Вона відгорнула мантію, розстебнула сорочку, взяла ключ. Обережно відчепила золотий ланцюжок, на якому той висів. – Це на згадку про тебе! – Ольга дивилася на спокійне обличчя, голова її хилилася додолу. Вона відчула його дихання. Воно, наче завмираючи, все рідше й рідше підіймало груди. Заплющила очі, й вуста торкнулися його вуст. Дихання стихло, серце востаннє скоротилося. Останній подих Андрія відлетів у вічність крізь її чисту душу. – Господи! Гео! Він помер, – скрикнула. Хлопець забіг до зали, вчасно підхопивши її на руки. Ольга не зомліла. Хотіла забутися, втратити свідомість, але доля цього їй не подарувала. Георгій мовчки вийняв ключ із її потерплих рук, перетягнув тіло усередину прямокутного майданчика, що був у центрі зали, склав руки на грудях, підклав щось під голову і, взявши ошелешену дівчину за руку, вивів її звідти.
5
Антон, зачувши кроки, відразу запитав:
– Чого ви так довго?
– Сліпий помер, – тихо повідомив Георгій, не даючи змоги щось йому сказати.
– Що з Олею?
– Вона трохи перенервувала. Сядь і спробуй заспокоїтися, – звернувся до дівчини. Сам підійшов до столу і відчинив шухляду. Там лежала маленька скринька і аркуш паперу, складений удвічі.
– Що то? – спитав. – Зараз глянемо, – розгорнув папірець. – Це карта!
– Тут геть усе незрозуміле! – вигукнув поранений.
– Потім розберемося! – Георгій відкрив скриньку. Звідти випала рожева хустинка, вишита білими нитками. На ній було виведено голкою „Андрійкові на згадку“. Не став показувати Ользі, не хотів її тривожити. – Не гаймо часу, нас, певно, вже шукають! – Вибравшись із апартаментів, Георгій закрив двері до коридору і помітив за ними сховану солом’яну з дерев’яною ручкою мітлу. – А це ідея! – вигукнув він, хапаючи мітлу і здираючи з неї солому.
– Що з тобою? Що ти робиш? – розгублено дивилася дівчина.
– Буде Антону ціпок, щоб не тягати його на плечах, – пояснив він і усміхнувся: – Я – не Женя!
Три постаті зникли під землею. – Цікаво, що діється між ними? – думала Ольга. – На товаришування це не змахує… Знаю, що він нервується, відчуваю нутрощами, що він скований. Невже?.. Боже, що я собі думаю! Може, він просто вражений смертю Андрія – це так жахливо – і намагається приховати свої почуття. Господи, яка ж я дурна!
6
На ґрунтовій дорозі стояли люди. З-поміж них виділявся чоловік, який щось кричав і широко розмахував руками.
– Вишикуйтеся у три шеренги! Нехай я вас порахую! Озирніться довкола і гляньте, чи усі ваші товариші тут! Якщо є відсутні – кажіть мені негайно!
Всі голосно лопотали, немов не слухали його, але кожен глянув на іншого, очима вишукуючи у натовпі знайомі обличчя. Тетяна вже вдруге ретельно просканувала юрбу, але не бачила Георгія.
– Куди ж він подівся? – думала. Її тривожила думка, що щось таки трапилося, і всі їхні з Гео намагання виявляться марними. – Ми так старалися! Але я із самого початку знала, що все закінчиться невдачею, мені треба було відмовити Гео, а я й сама запалилася пригодою. А тут ще таке сталося! Це, мабуть, доля.
Яхонт підійшов до Фуксита і повідомив, що немає його дочки; Тетяна направилася до нього з приводу неявки Георгія; Женя саме помітив відсутність брата, як із печери вийшло троє. Один ніс у руках кілька зошитів, інший спирався на саморобний ціпок і досить швидко йшов, остання йшла за ними.
– Олю! – скрикнув Яхонт і побіг до дочки.
– Гео, – майже пошепки сказала Тетяна. – Що ти несеш?
– Щоденники Сліпого, – мружачи очі від яскравого світла, відповів на питання, – мусимо їх прочитати, щоб трохи прояснити обстановку і з’ясувати причини, через які Андрій так довго жив тут. Це дуже важливо, до цього треба серйозно поставитися. Сподіваюсь, ти мені допоможеш?
– Так, звичайно, – зацікавившись, мовила дівчина і відразу ж запитала: – А як там із Антоном?
– Про це – потім, добре? Я не хочу, щоб ти якось вплинула на процес, нехай все буде природно, а не вимушено. Єдине, про що хочу тебе попрохати: постарайся якомога більше смішити мене, будь-ласка! Не хочу, щоб хтось із них бачив мене засмученим!
– О’кей!
Ольга пригорнулася до батька. Очі її знову наповнилися сльозами. – Тату, він помер на моїх очах! Це було нестерпно! Я не витримаю! Господи, допоможи мені!
– Олю, все буде добре! Бог вже допоміг нам, що ми вибралися з цього пекла! Ми повернемось додому, і ти заспокоїшся, повір мені! Знов станеш до нормального життя, усе владнається. Заспокойся, серце моє, не плач, бо моя сорочка вже наскрізь мокра від твоїх сліз, ну!
Дівчина всміхнулася крізь сльози. – Що буде? Що зі мною станеться?
Хлопці побігли вже до будиночка і стояли надворі: хто, попахуючи довгожданою сигаретою, хто, обіймаючи улюблену гітару, а хто, пригортаючи до тіла кохану…
Фуксит організував трішки дров, і за півгодини вже варився обід. По ньому, коли молодь вляглася перепочити після довгого переходу, надворі розчулися сердиті вигуки, окремі лайки, здавалося, там виникла незрозуміла колотнеча. Гео кинувся до вікна, аж у ту мить пролунали постріли. Шибки дзвінко розлетілися по підлозі розбитим склом.
– Лягай! – крикнув Антон, хапаючи хлопця за руку, і повалив того на підлогу. Постріли продовжували лунати ще кілька хвилин. Усі притислися до дерев’яних дощок на підлозі, боячись навіть ворухнутися. Тріскіт стих, а за якусь мить скрипнули вхідні двері, впускаючи закривавленого чоловіка всередину. То був Фуксит.
– Не бійтеся! Вже все скінчилося… – його мова урвалася, і він знепритомнів. Гео кинувся до нього, але за кілька хвилин лише похитав головою:
– Він мертвий!
Усі заклякли на місцях, шоковані раптовою перестрілкою. За кілька секунд до кімнати увірвався перекошений від жаху Яхонт і білявий охоронець.
– Слава Богу! – вирвалося у батька. – Я злякався, що вас усіх теж перестріляли!
Гео поволі наблизився до вікна. Його очі широко розкрилися, коли побачив моторошну картину – на галявині круг будинку лежали закривавлені трупи кількох десятків людей. Дівчата теж було кинулися до вікна, але хлопець розвернувся спиною і, розклавши руки, затулив розбиті шибки:
– Не дивіться…
– Вони посварилися через коштовності. Ідіоти, – пробурмотів білявий.
– Ви хочете сказати, що всі… – жахаючись викрикнула Тетяна. Гео лише ствердно похитав головою.
Підходив вечір. Снували довкола будинку Яхонт із білявим охоронцем, що вперто приховував від усіх власне ім’я, і стягували на купу мертві тіла. У будинку було тихо. Шоковані підлітки навіть боялися слово промовити. Важко було збагнути те, що сталося. У кімнаті зосталися самі дівчата і поранений Антон, решта хлопців пішли у ліс за дровами. Вже кілька їх куп лежали на галявині. Чоловіки порозкладували на них тіла і підпалили.
– Боже! – вирвалося у Тетяни, що непорушно стояла біля вікна. Решта дівчат підбігло до неї. – Вони вже розпалили вогонь. – Несміливі язики полум’я лизали мокрі гілки, але незабаром вогонь розгорівся на повну силу. Чотири широкі ватри здійняли вогняні пащеки до неба, коли сонце погасло за горизонтом, кличучи ніч. А вона не поспішала наставати.
7
Гори жадібно пили проміння ясне – то цілунок свій сонце на землю несе, – як мереживо барв і відтінків весни, увірвалась любов, мов перлина роси, обірвала твій сум, запалила життя, розгорілось багаття твого майбуття!..
Пісня линула вдаль аж за обрій небес, голос там твій купався – ти знову воскрес! Мить любові світанок на крилах приніс, розбудив від зими весь замріяний ліс. Ти живеш! Ти не спиш – ти у сні наяву, гори легко, як духи, п’ють тугу твою. Спокій, тиша, мелодія сну – раптом зцілює вражену душу твою…
У долинах ховалася втомлена ніч. На смереках висіли клапті нічної вологи, що легкою імлою окутувала дерева, а далекі гори, чіпляючись за обрій вершинами, ніжно голубіли при світлі місяця.
– Знаєш, час зупинився для мене, – казав Георгій, дивлячись у вічі Тетяні. Вони стояли одні надворі, недалеко ще жевріли, як чотири вогняні ока, ватри, заливаючись жаром від кожного подиху вітру. – Наче я перетворився у той холодно-блакитний кристал. Нічого вже не відчуваю, навіть болю. Знаю, що чекає на мене лише він, щоразу сильніший і триваліший, але я радий цьому! Дивно казати таке, але мене приречено на постійний біль, я вже настільки звик, що отримую задоволення від нього, та поряд з цим постійно намагаюся втекти від цього болю. Бачу, що все у житті моєму закінчується жменею сліз, і не знаходить душа моя рідної. Знаєш, я часто запитував себе: чому ж мені потрібна саме та людина, а не інша? Відповідь проста: справа не в людині, а у часі, миті, коли образ її закарбувався навіки в таємному куточку душі, знайшов ту діляночку, призначену для друга. Це був той момент мого життя, який мав стати переломним, а я до нього зовсім не підготувався. Наче знаходився на якомусь іншому щаблі. В той час, як інші бігають вже за спідницями, я шукаю друга. Мій життєвий годинник десь заклинило, і я потонув у часі. Тіло росте й дозріває, але серцевина залишається незмінною.
– А ти впевнений, що шукаєш друга?
– Не знаю, – потис плечима, – не питай мене зараз.
– Але ж люди не дадуть тобі спокою!
– І над цим я не раз думав, – спокійно, із ледь помітним тремтінням у голосі вів Георгій далі. – Гадаю, я зможу принести себе в жертву заради інших і жити так, як буде краще їм.
– Але замкнутися в собі – це не вихід! – вигукнула дівчина. – Ти не зможеш грати роль все життя! Ти просто не витримаєш тієї напруги!
– Я не замкнуся у собі. Мені є куди вилити свою тугу. День за днем, сльоза за сльозою – так мине все життя, скільки там його!
– Ти справді так вважаєш? Схаменися! – благала вона.
– Так, я хочу цього! Але життя нищить мене, стирає в порох, і мушу відроджуватись із останньої пилинки свого буття! Завдяки йому я цінуватиму кожен день, мій день! Плакатиму, коли він мине без жодного рядка чи доброї справи, радітиму, коли народиться новий вірш чи з’явиться нова пісня, а чи моя посмішка зробить когось щасливішим; коли подзвонить хтось із друзів і запитає: – Як справи? – Я буду прохати Всевишнього подарувати мені ще один день, але ніколи, ніколи не прагнутиму вічного життя, бо без кінця воно стане страхіттям. Буду жити із надією, що все це колись мине, і настане інше. Мені буде боляче, знаю, але іншого виходу немає. Знаєш, Андрій вмер, так ніким і не вислуханий, ніким не прощений. Всі ці люди поминатимуть його лише злим словом, і навряд чи хтось захоче зрозуміти його. Напевне, мав він причину, щоб жити тут, у відлюдді, бо не така він людина, щоб наважитися вбити просто так. Я розумію його поки що підсвідомо і співчуваю йому, хоча злочини його здаються жахливими і страшними. Часто ми засуджуємо інших і дозволяємо собі карати, забуваючи, що це справа виключно Бога. А караючи, ми стаємо такими ж, як і покарані – грішниками. Цей гріх не зійде нам з рук, Тетяно, кожен з нас дорого заплатить за нього, от побачиш! Вони, – він повів рукою в бік вогню, – вже за все розплатилися. І мені їх зовсім не жаль! Якщо чесно – я їм заздрю, бо вони вже вільні!
– Як ти можеш його виправдовувати? Те, що він вчинив – просто неймовірно жорстоко! Таке може зробити тільки хвора людина! Він був ненормальний!
– Так, він був хворий, дуже хворий, – пробурмотів Георгій, а дівчині здалося, що той погодився із нею. – Тому не хочу вже нікого навантажувати своїми проблемами, не хочу судити когось і карати, не хочу, щоб судили мене. Таню, живи своїм життям, облиш мене, облиш ці клопоти – ти повинна жити для себе!
– Я не маю з тобою клопоту! – здивовано вирячилася на нього.
– Все одно, мені вистачить власного загубленого життя, не витрачай своїх сил на нього, бережи їх для себе. Будь-ласка, це моє єдине і найбільше прохання! Я люблю тебе, дуже люблю, але втікай від мене якнайшвидше, так буде краще і тобі, й мені, бо совість буде спокійнішою!
– Якби я не знала тебе краще, – образа виринала з глибини серця, – я назвала би тебе зарозумілим егоїстом. Ти справді думаєш, що я підтримую тебе лише через жалість і співчуття, лише тому, що мені тебе шкода? Повір, я прив’язалася до тебе значно сильніше і не вважаю тебе зайвим тягарем. Твої проблеми – мої проблеми, і мені приємно допомагати тобі.
– Дякую, – очі його вдячно заблищали.
– Не смій так більше казати! – глянула на нього стрімко. – Ніколи.
Місяць несміливо визирнув з-за клаптя хмарини, боязко озираючись по боках, і вже за мить сяяв на повну силу, заливаючи сплячу землю легкою блакитною енергією. Царювала ніч...
© Юрій Корсак, 2011
Немає коментарів:
Дописати коментар