1
У п’ятницю опісля полудня група юнаків і дівчат сідала в автобус. Надворі було холодно й волого, але тіло зігрівалося передчуттям стрімкого спуску із гори. Хлопці здивовано і трохи саркастично поглядали на Женеву нову супутницю – Оксану. Він, трохи ніяковіючи, знайомив її з друзями, але дівчина не губилася – енергійно потискала руки і жваво розмовляла із присутніми. Веселу метушню порушив оклик водія:
– Все! Викидайте цигарки! Рушаємо!
Георгій останнім зайшов до салону. Прощальним поглядом окинув знайомі будинки, високі розлогі липи й каштани, посріблені нічним снігом, хаотичний рух людей і автомобілів, – всередині щось боляче стислося, викликаючи небажану слабкість. Поспішив до свого місця – мусив сісти, щоб не впасти. Радість подорожі затьмарювалася дивним передчуттям, інтуїція настирливо радила не їхати, але відкидав внутрішній голос, знав, що зробить помилку, та свідомо йшов на неї. У ту мить очі його заблищали вологою, і Тетяна, глянувши на нього, стурбовано запитала:
– Щось негаразд?
– Все о’кей! Не переживай! Я в нормі. – Усе швидше й швидше мерехтіли будинки й дерева обабіч шляху, Ужгород залишився позаду, і погляду відкрилася неземна панорама прикордонних гір, що блідими обрисами нависали над великим містом. Георгій повернувся до вікна і, дивлячись удалину, згадував останні події свого життя. Скільки тривог і розчарувань принесло воно, скільки зіпсувало нервів і випило сил. Згадав, як уперше пішов до церкви, сидів і намагався прослідкувати за ходом літургії, мов зачарований слухав оксамитовий тембр релігійних мелодій, – тоді ще був чистим, щирим і трохи своєрідним, вільним від згубної закоханості. Душа його, як tabula rasa , не знала хитрості, не було друга, що покинув би, не було коханої, що зрадила б. Навіщо запраглося почуттів, пристрасті? Нащо було губити рівновагу, нащо було ламатися? Ненавидів і жалів себе. – Ким ти став? – говорив сам до себе. – М’яким, плаксивим, безхарактерним, непередбачуваним! Ниций хамелеон! – Відчував, що зараз мусить постійно контролювати, слідкувати за собою, стримувати почуття, зважаючи на майбутнє. Та чомусь подібна тактика поведінки затягувала душу все глибше і глибше у провалля відчаю, хоча й не міг зрозуміти, чому. Похапцем витяг носовичка із кишені й приклав до очей. Гаряча рідина просочила його наскрізь. Подушечки пальців відчули вологу теплоту, в носі залоскотало. Промокнув залишки сліз на віях і глибоко вдихнув, щоб заспокоїтися. Автобус під’їжджав до Мукачева.
Промайнув головний в’їзд у місто, очам відкрилося пряме шосе, ліворуч стрімко біг угору скелястий пагорб із хрестом на вершині. Праворуч рябіли новобудови, за ними – дев’ятиповерхівки, а з-поміж них виглядали золотаві куполи недобудованого ще храму. Прямо між двома горбами велично здіймалася гостра вершина, сліпуче сяючи білизною снігу на сонці.
Георгій підійшов до водія і попросив зупинитися. Поки пасажири здивовано кліпали очима, юнак зробив кілька знімків.
– Що ти фотографував? – запитала Тетяна, коли автобус знову рушив.
– Стой, одну із вершин Боржавської полонини, – не задумуючись, відповів Георгій.
– Ти так добре знаєш гори?
– Я люблю їх до нестями, а після недавніх подій зрозумів, що треба зберегти їх хоч би для себе, для спогадів, бо поки я виросту, вже не буде за що боротися, не буде кого рятувати. Нинішнє покоління знищить усе…
– Не будь песимістом!
– Я реаліст!
Дівчина не стала заперечувати, вона поділяла його думку.
– Якби стати трохи дорослішими, – прошепотіла Таня. Обернулася назад. Однокласники посідали ззаду, про щось розмовляючи. Почула кілька насмішок один над одним, пізніше долинув непристойний анекдот. Женя в куточку цілувався із Оксаною. – Нещасна Оля! Невже після цього вона залишиться з ним? – ставила питання сама собі. – Поглянь, Гео, з ким ти хочеш боротися за Карпати?
– Саме про це я й кажу: треба зберегти хоча б спогади, – юнак відвернув голову до вікна, сльози підступили до очей (скільки можна!). – Я так мріяв подорожувати по ним із дітьми, із близькою людиною, вчити їх бачити цю красу, та зараз краще б вони не вміли дивитися на гори, бо одразу побачили б те варварство і жорстокості слід, котрий, на жаль, не щезне вже з обличчя Карпат ніколи. Але вони все одно прекрасні й любимі, кохані до нестями мною, і можу їм обіцяти, що любов моя завжди буде з ними, що б не трапилося. Знаєш, тільки споглядаючи таку красу, можеш хоча б частково осягнути й зрозуміти Бога, відчути любов і спокій, які нам такі необхідні.
Засніжений пік сховався за горби, автобус повернув праворуч, в’їжджаючи у місто. Ліворуч милували око різноманітної архітектури особняки, що повиростали, як гриби після дощу, за останнє десятиліття.
Поворот ліворуч, одразу ж праворуч, – автобус виїхав на міст через Латорицю. Спокійна, тиха вода в білих берегах мирно несла свої води. А трохи більше місяця тому тут розігрувався сценарій всесвітнього потопу…
– Господи! Що тут творилося нещодавно! Страшно подумати! Таке неможливо уявити – таке можна лише побачити!
2
Ольга була стривоженою. Донедавна все складалося майже ідеально, та останнім часом… Останнім часом Женя став грубим і через це непривабливим. Слова подруг, які доносили до неї чутки про різні Женині висловлювання щодо неї, дедалі більше турбували серце. Дівчина занурилася у задуму й сум, часті нічні жахи виснажували тіло, а останні домагання Жені зовсім вибили її з колії.
Ольга вагалася. Зусібіч чула, що в близькі стосунки вступають майже усі й одразу – вона ж була знайома з Євгеном більше восьми місяців, щоправда, зустрічалися вони всього два з половиною, і жодного разу не віддалася йому. Вільний секс оточував Ольгу звідусюди, але вона не знала напевне. Подругам не вірила – одні брехали, що не сплять зі своїми хлопцями, інші вихвалялися життєвим досвідом, хоча жодного разу не пробували.
Про себе ж не могла сказати ні того, ні іншого. Полонена Сліпим, вона стала його подружкою, тоді ж підготувалася до найгіршого, але Андрій дав їй час. Ольга скористалася своєю свободою і тримала його на відстані. З часом він став їй подобатися, і, зрештою, погодилася на його вмовляння. То була божествена ніч…
… Андрій розсунув стіни у Блакитній залі. На невеликому виступі лежали теплі шерстяні тоненькі ковдри. Він закутав її в них, і по відсувному містку вони зійшли на вершину скелястого гребеня, що розрізав неприступну долину навпіл. Очам відкрилася незвичайна картина. Над Блакитною залою височіла засніжена вершина, увінчана зорями, перед ними – увігнута долина, зусібіч оточена стрімкими горами. Ольга відчула насолоду, вдивляючись у ланцюги хребтів, ледь осяяних світлом місяця. Вона пригорнула Андрія до себе, вуста їхні магнітом притягло, і губи злилися у довгому, ніжно-солодкому поцілунку.
– Я хочу тебе, – прошепотіла. Він деякий час дивився на неї, чи то здивований, чи то захоплений, раптово підхопив її на руки і поніс у апартаменти. Андрій поклав її на м’які подушки і роздягнув. Ольга залилася рум’янцем, але очі, її очі жадали його. Він цілував і пестив її губи, шию, груди… Дівчина повільно розстебала гудзики його сорочки, обіймала, пригорталася до мускулястого тіла, – бажання оволоділо нею, і вже не контролювала себе… Тоді їх перервали. До Андрія надійшло повідомлення, що хтось утікає. Він одразу ж охолов, скам’янів, але погляд його не змінився в ту мить. Дівчина запам’ятала його назавжди. Наступного дня вона втекла… Зараз, порівнюючи той вираз очей із Женевим, одразу помітила різницю. То був лагідний погляд чоловіка, який жадав віддати себе їй, цей же свідчив про одне – отримати насолоду. Звичайно ж, Андрій був зрілим чоловіком, Женя – безвусим пацаном. – Як можна їх порівнювати? – запитувала сама у себе. Чим довше думала над проблемою, із якою стикнулася, тим більше переконувалася, що із близькістю зачекає і не буде на побігеньках у самовпевненого Жені. – Я залишуся собою!
3
За Мукачевом знову почалися горби. Тут вони були масивнішими, об’ємнішими, стрімкішими. За покрученим Залужжям розкинувся перевал – невисокий, зате крутий, з багатьма, майже на сто з лишком градусів поворотами. Із обривів відкривався фантастичний краєвид: унизу, у величезному котловані блищало льодом і хвилями озеро, сперте з боку села двохкілометровою, рівною, як струна, дамбою; далі бігли гори, а понад усім, нависаючи над порізаною долиною, велично поглядала полонина Боржава. Її карколомні схили соковито біліли незайманим снігом, викликаючи подив і захоплення.
Георгій кинувся до вікна, відсунув його убік, миттю прицілився об’єктивом і в останній момент зняв кадр.
– Чому не попросив водія зупинитися? – спитала Таня.
– Якщо автобус зупиниться на цьому підйомі, то потім не виїде на перевал.
У ту хвилину вага тіла ззаду перекинулася вперед і, проминаючи знак, збудований на самому вершечку, автобус в’їхав у Іршавський район.
– А що то була за гора? – знову запитала дівчина, не відриваючи погляду від пейзажу.
– Та ж сама Боржава, лише її східна частина. Стій сховався за онтими горами.
– Це за тими полонинами Львівська область, я щось не пригадаю?
– Ні, Полонинський хребет разом із Свидовцем, куди ми їдемо, і Чорногорою – центральний. На півночі знаходиться Верховинський або Вододільний хребет, за яким Львівщина. Він також високий. Розділяє іх Верховинська долина, а між Свидовцем, Чорногорою і Верховинським хребтом – Ясинська улоговина. Вчені кажуть, що вони утворилися внаслідок поздовжнього розлому гір.
– Боже, звідки ти все це знаєш?
– Третій хребет – Вулканічний, теж відділений від Полонинського долинами, – продовжував.
– То виходить, що Верховинський хребет найвищий?
– Ні, найвищим є Полонинський хребет разом зі Свидовцем і Чорногорою. Але річки перерізали його на окремі масиви, тому Верховинський хребет став вододілом, інакше Верховинська долина мала би внутрішній стік. До речі, Ріка – та, що біля Хуста, ділить Верховину на два масиви: західний – Бескиди, поляки називають його Бещадами, і східний – Горгани.
– То ми зараз їдемо уздовж Вулканічного хребта?
– Так, якраз ліворуч нас простягається Великий Діл – частина Вулканічного хребта між Латорицею і Боржавою. Найвища його вершина, та й, взагалі, усього Вулканічного хребта – гора Магура, або Мажора, яка заввишки тисяча вісімдесят п’ять метрів. Це дубові й букові ліси, та, на жаль, їх знищують. Це веде до значної ерозії й вивітрювання гірських порід. Вода – це благо, але якщо її не стримувати – вона невблаганна. Це не тільки повені й паводки, це зсуви і яри. За кілька років верхній шар ґрунту змиється, і ліс вже неможливо буде відновити. – Вони наближалися до Дунковиці. Село розташоване на великому горбі, вулиці його сильно покручені. Під селом розлилося велике озеро, штучне, де багато карпа. Колись у прадавні часи, коли ще не ступала тут нога людини, усі горби були порослі буковими й дубовими лісами аж до пониззя Тиси. Були тут і тисові ліси, що поодинокими рештками позалишалися у заплаві Тиси. Ріки за течією обростали білою та ламкою вербами, далекі нащадки яких і тепер купають свої віти у прохолодних водах. Дивне й загадкове то було видовище: острівці альпійських лук, оточені на сході смереками, що плавно переходять у букові ліси, змінюються дубом, де-не-де із домішками грабу, явору. М’який кучерявий лісовий килим зеленню спадає глибокими складками, нависаючи над дзюркотливою чистотою зворів і потоків…
Ліворуч з’явилася розкопана червоноглинна гора – автобус в’їхав у Сільце. Кілька поворотів, і дорога зачіпала крайчик Греблі, виїжджаючи на невеликий насип і міст. – Річка Боржава, – сказав Тані. Дівчина здивовано звела брови:
– Така вузька?
– Глибока й норовиста, – промовив таємниче, – цієї осені вона добряче погнівалася.
За невеликим прямим відрізком шляху дорога пішла угору через Вільхівку. Село зникло у долині, облишивши подорожуючих наодинці.
– Сосновий гай, – прочитала дівчина назву готелю-ресторану, що останнім часом безмовно пустував. Автобус заїхав на неширокий майданчик і зупинився.
– Перекур!
– Поглянь, унікальне місце, – звернув увагу Георгій. – Тут ростуть одні сосни, карпатські сосни.
– Справді, гарно, – погодилася, з подивом вглядаючись у чудернацьке сплетіння коріння, що визирало тут-там з-під снігу.
– Мені боляче, як уявляю, що падуть дерева, – зненацька мовив Георгій, – падуть без надії, що відродяться, падуть без надії, що їх тут розпиляють і оброблять. – Тетяна спостерігала за виразом його обличчя. Вона чітко бачила біль – той, що заронив у серце ще Антон, – розвинутий до безмежжя нестримною любов’ю до рідного краю. – Я безсилий! Не можу нічого зробити, щоб урятувати Срібну Землю. Вона гине на моїх очах, на твоїх очах, на їхніх очах, а ми засипаємо її у могилі! Таню, скажи, де вихід?
4
Село Широке розкинулося на самій вершині вулканічної гори, що збуреною поверхнею хаотично звивалася на всі боки, самотньо виступаючи углиб низовини. Центральна дорога петляла по тупому гребеню, завертаючи майже на сто вісімдесят градусів. Обабіч неї стояли добротні хати, а городи довгими ланцюжками збігали донизу.
Перевал був і справді казковим. Петлі доріг повністю збивали орієнтацію у просторі, сусідні вершини і гребені виднілися і звідти, і звідси, та недосвідченому оку важко було розібратися, що до чого.
Георгій невпинно фотографував, аж доки автобус не пішов на спуск, і буковий ліс не затулив краєвиду мерехтінням оголених гілок, одягнених снігом. Надривно скреготали гальма, стримуючи важку машину від швидкості. Карколомні повороти і крутий спуск вивели, нарешті, у долину.
– Ми в’їжджаємо через Хустські ворота у Верхньотисенську улоговину – майже ідеальну площину біля Тиси, трохи погорбовану по боках, довжиною понад сорок кілометрів, шириною близько десяти. У цьому місці, де ми зараз знаходимося, Тиса перепиляла Вулканічний хребет. Давним-давно тут, напевне, було велике озеро, аж доки річка не проклала собі шлях крізь гори. До речі, та ділянка Вулканічного хребта, що за Тисою, найбільш активна, тому, ймовірно, землетрус прискорив їй роботу і відкрив Тисі низовину. Ця долина називається Красне поле. Тут у березні тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятого року учні гімназії за намовою січових стрільців перестріли угорським окупантам дорогу. Вже вночі останні зайняли Хуст і рушили Тисою вгору. А ось пам’ятний знак: невисокий насип і хрест. Страшна трагедія, безглузда своєю жорстокістю.
Автобус нестримно мчав до міста над Тисою. Гори поступово розбігалися в боки, обмежуючи казково-об’ємну площину. Георгій обернувся назад і стрівся поглядом із Любою. Дівчина на якусь мить завмерла, вистрілюючи свій біль йому в очі, а потім швидко перевела погляд на Женю. Той розкинувся у кріслі, Оксана сиділа між його ніг, а він міцно пригортав її до грудей, обхопивши дівчину за талію. Люба лише зблиснула вологими очима й ображено відвернула голову до вікна. Ховався за спиною Хуст, автобус виїхав на пряму дорогу, білі поля навколо якої ніжилися у холодному сонячному промінні. На півночі з’явилася гостроверха, розлога вершина, вражаючи близькістю й білизною полонини. Трохи на схід від неї тяглися два засніжені хребти, зриваючись стрімчаками, далі повернута під кутом довгаста гора, увінчана молочно-білою полониною. Георгій взявся за фотоапарат.
– Що то за гори? – знову запитала Таня.
– Найближча – Менчул, понад півтори тисячі метрів, біля нього хребет Красна, а ось там, трохи далі, наче повернута боком, полонина Апецька, ненабагато вища від Менчула, але нижча, ніж деякі вершини Красної. Зараз ми під’їдемо до Стеблівки, там їх найкраще видно, хоча…
– Хоча, що?
– З лівого берега Тиси краєвид значно кращий – у ясну погоду, але одразу після дощів, коли гори не огортає мла, звідтіля видно навіть Петрос із Говерлою. Та рідко кому вдається їх побачити. Така видимість, як сьогодні, нечасто буває, та й, взагалі, краще фотографувати гори у кінці квітня – на початку травня.
– Чому?
– Всі долини вже зеленіють, ліси ясно-зелені, свіжі, сонце високо на небі й не розсіюється так у млі його проміння, а полонини ще вкриті снігом… Видовище дивовижне!
– Гео, ти романтик! – усміхаючись, мовила Таня.
– Може, через це мені так важко?
5
Почало смеркати, перш ніж автобус доїхав до Ділового: шлях круто повертав ліворуч, і майже з крайнього півдня області дорога вела на північ.
Зупинилися перед Діловим навпроти пам’ятного знаку, що засвідчував географічний центр Європи. Було вже так темно, що Гео сумнівався у тому, чи вийде фотографія – повністю відкрив діафрагму і, намагаючись не змазати знімок – витримка була поставленою „від руки“, – швидко, але плавно натис спуск.
– Готово!
Водій виглядав трохи стурбованим і просив швидше повертатися до салону, хоч дехто вже направився до невеликої забігайлівки, що зовсім нещодавно розкинулася поруч.
– Щось трапилося? – запитала Таня, помітивши вираз неспокою на обличчі водія.
– Уже смеркає, – відповів їй Гео замість нього, – тут багато поворотів, дорога – гірше нікуди, особливо після повені, до того ж досить слизько. Якщо буде зовсім темно – зможемо йти пішки за автобусом – розганятися небезпечно. До Ясіня ще далекувато!
Приглушено розмовляли у хвості салону однокласники.
– Ходімо до них! – запропонувала Таня. Георгій лише поморщив носа у відповідь. – Якщо будеш тут відсиджуватися, – наполягала дівчина, – то ніхто ніколи не зверне на тебе уваги. Покажи йому, хто ти, бо, здається Антон знає про тебе більше із чуток, ніж із власного досвіду. Змусь його пошкодувати, що не став твоїм другом!
– Це божевілля! Схоже на мильну оперу, і мені гидко почувати себе у ролі легковажної дівулі, яка марно намагається завоювати вигідного, але неприступного жениха.
– Припини, про що ти мелеш? – Таня замахнулася на нього.
– Знаю, воно так виглядає, але прагну я зовсім іншого! – майже вигукнув і одразу ж притишив голос. – Мені здається, що я егоїст, ще й недосвідчений – хочу володіти цим предметом і не знаю, що з ним робити. Хочу бути поряд, і гадки не маю, про що з ним розмовляти, коли ж починаю, відчуваю, що не можу відкрити усю свою душу повністю, мушу шукати безглузді пояснення й вигадувати різні дурниці! Так, я добиваюся його, але поруч із ним я – це не я! Тоді виникає питання – нащо усе це? Заради чого я ламаю комедію, виставляю себе на загальний посміх, перед тобою, накінець, перед собою? Найстрашніше те, що відповідь цьому одна – …
– Яка?
– Це не дружба!
– Тоді, що ж це таке?
– Здогадайся з трьох разів! – вжалив хлопець. Таня не знала, що сказати. Вона навіть не пробувала натякати йому про це, хоча іноді їй самій здавалося, що юнакове почуття має іншу природу. Хотілося втішити його, заспокоїти. Заперечувати? Ні, він ще міцніше повірить в це. Погодитися? Це вб’є його. Він навмисне зайняв пасивну позицію, йому занадто боляче щось вирішувати. Він чекає її вироку. Вибір невеликий. Треба щось робити, знала, що зараз вирішиться його доля, і все залежатиме від неї. Дівчина глибоко вдихнула і, привівши почуття в порядок, досить легко, а, може, навіть зверхньо кинула:
– Заспокойся! Зараз це не така вже велика проблема!
Почувши її слова, він усвідомив, що вона все бачила, та не казала, не розмовляла з ним на цю тему. Вона просто жаліла його. Гео скипів:
– Може, для тебе це й не проблема! Але для мене – вона існує! Я не хочу так жити, навіть якщо це моя природа! – він схопився за голову. – Чому я не можу жити, як усі? Просто жити, просто…
Хвиля сліз заглушила його. У пориві відчаю з горла вирвався стогін.
– Гео, не треба, – пригорнула його до себе, – ти помиляєшся. Все не так страшно, як ти думаєш. Хочеш знати думку незалежного спостерігача? – не дочекавшись відповіді, продовжила: – Згадай, з ким ти вперше подружив, у дитинстві? Взагалі, був у тебе друг?
– Був…
– Ну от, ти, як людина пристрасна, рвався до нього бавитися, але твої чи його батьки були проти вашої дружби; напевне, твої, бо, наскільки я тебе знаю, не треба було оберігати своїх дітей від твого впливу. Правильно я кажу?
– Правильно…
– Ви весело проводили час, розмовляли на будь-які теми, не виключено, що саме він розповів тобі, звідки беруться діти. До речі, він був старшим чи молодшим від тебе?
– Старшим… А звідки ти все це знаєш?
– Просто припускаю. Так-от, очевидно, щось вас розлучило, і ти залишився один. Ймовірно, що його покинув саме ти, бо тобі, зрештою, вбили у голову, що він недостойний водитися із тобою, бо невихований, грубий, неслухняний. Ти страшенно впертий, тож батьки мали переконати тебе, а не просто заборонити ваші зустрічі.
– Ти перебільшуєш роль моїх батьків, – перебив її. – Не знаю, до чого ти хилиш, але вони просто заборонили, а про недостойність і так далі, я придумав сам, щоб звикнути до цього.
– Це лише підтримує мою версію. Ти вже тоді поставив себе вище нього, вже тоді ти дав волю власній гордості.
– До чого тут вона?
– Не перебивай, будь-ласка, я хочу закінчити. Не знаю, чи були у тебе ще друзі, але добре пам’ятаю, що дружив ти із Віктором, пам’ятаєш, він перевівся в іншу школу в шостому класі. Після того із Борисом. Ви товаришували досить довго, і, якщо я не помиляюсь, здається, саме він подав ініціативу вашим стосункам і сам їх зруйнував потім. Пізніше на тебе напосілася Мирося, вона теж залишила наш клас після дев’ятого. Інші пробували потоваришувати із тобою, але не вміли приховати, що роблять це із вигоди – хто би відмовився від гарних оцінок. Усе це несуттєво, важливо ось що: усюди ти виступав у ролі пасивної істоти. Ти нікого не відганяв, дозволяв сісти собі на шию, пасивно звикав до людей, а коли ти хотів чогось натомість, вони покидали тебе страждати, не знаючи, що ти дуже важко пристосовуєшся до обставин і облич. Останньою залишила тебе Мирося. Початок вашої дружби був класичним, як я описала, про кінець не можу нічого сказати, бо він був вимушеним: вона змінила школу. Ти залишився один. У десятому класі з’явилися нові імена, нові обличчя, нові можливості. Поява таких осіб, як Антон із Женею – роману в двох томах – не могла не привернути твоєї уваги. Чесно кажучи, і ми, дівчата, приглядалися до однокласниць, пробуючи зав’язати нові знайомства, бо старі вже набридли. От, я відійшла від теми. Ти потрапив у новий вир, у свіжий струмінь життя, тобі вперше сподобалася людина до того, як влізла у твоє життя. За звичкою ти почав чекати, набув пасивної форми – але спробуй бути пасивним, коли тебе переповнює пристрасть, яка сильніша від тілесного потягу. Поглянь узад! Бачиш Женю і цю, як її, Оксану. Вони так і горять бажанням, але дружба – пристрасть могутніша, – вона не просто охоплює тебе, – вона ставить тебе у залежність, як наркотик. Можу заприсягтися, що твої почуття були у сто крат сильнішими й багатограннішими, ніж цей дешевий, грубий потяг. Але ти цього не знав, тому почав підозрювати, що рухає тобою не дружба, а кохання. Справді, твоя любов була більшою від дружби, але ні в якому разі не коханням. Твоє почуття було наскрізь пронизане символом самопожертви, і це наблизило її до любові до Бога. Ти розповідав мені, що любов має три складові: дружбу, повагу, бажання. А от Біблія каже інакше. Вона не ділить любов на складові, бо любов – це першооснова всього, вона неподільна. Є кілька видів любові. Перша – це тепла, особиста прихильність до людини, вона існує між близькими друзями, як-от між нами. Інша – любов родичів. Якщо в першій вагому місце посідає дружба як явище, і це є любов душ, то тут більше втручається розум і підсвідомість, на генетичному рівні. Вона значною мірою інстинктивна, але велика доля тут поваги, теж як явища, а не складової любові. Третя – це романтична любов між чоловіком і жінкою, тут велика роль тіла і, отже, бажання. Але подружжю слід розвивати без сумніву й інші види любові. Подумай, якщо вони не будуть друзями, то зросте між ними зерно сумніву, якщо котрийсь буде ненавидіти родичів іншого, то це віддалятиме. Та жоден шлюб не обійдеться без четвертої любові, вірніше першої, первинної, основної – агапе. Дивне слово, правда? Це транслітерація з давньоєврейської чи з грецької, не пам’ятаю. Цю любов може відчувати лише віруюча людина – та, яка любить Бога. Ти можеш її пізнати лише тоді, коли полюбиш Його, а потім ближніх. Ця любов – одна з трьох християнських чеснот: Віри, Надії, Любові. Жодна інша любов не зможе повністю охопити її. Саме її ти відчуваєш, доповнюючи дружбу, до Антона. Пам’ятаєш, ти не міг пояснити, що це: і не дружба, і не кохання, і навіть не батьківська любов. Твоя любов – безкорисна, це турбота про людину, незалежно від того, заслуговує вона такого відношення, чи ні. Ця любов покриває помилки, не усуваючи їх, ти любиш, подібно до Бога, прощаючи усе. Я намагалася відкрити тобі очі на Антона, щоб ти побачив, хто він є насправді, та тебе це не хвилювало, принаймні, це не послабило почуттів. Це ще раз свідчить, яку любов ти переживав. Повертаємося до подій: твоя пасивність ні до чого не привела, але ти не міг бути активним, втрутилася твоя гордість, ще та, випущена на волю у дитинстві. Вийшла дилема – не можна бути пасивним, але почати стосунки теж не можу. Ти вибрав середину. Пам’ятаю, як ми вже удвох – я мала стежити, щоб ти не прогорів, – готували різні пастки, щоб те бажане і любиме дитя побачило твою любов і саме простягнуло руку. Зрештою, він помітив…
– Я знаю.
– Хлопці використовували його вплив на тебе, щоб у чомусь переконати твою „неприступну високість“. Ти, забуваючи про гордість і обережність, потрапляв на гачок. На це сумно було дивитися: риболов спіймався на гачок риби. Смішно і грішно. Така твоя поведінка не могла не насторожити Антона. Ти розповідав, що якось одного разу він запитав у тебе, нащо ти все це робиш. Якби ти любив по-інакшому, ти б знав, що відповісти, але оскільки це була саме та любов, ти просто гадки не мав, що сказати, тому й промовив, що робиш все просто так. Це твоє „просто так“ схвилювало його, він, можливо, розповів хлопцям, а вони одразу тебе зачислили до блакитної команди. Вибач, але таких друзів йому не можна було мати, тому він почав утікати й уникати тебе. Цієї весни ти зовсім збив його з пантелику своєю розмовою. Не знаю, що ти сказав йому, але я майже впевнена, що єдиною відповіддю тобі буде мовчання. Раджу одне – навчися читати погляд, лише через нього ти щось дізнаєшся, та й то не будеш впевненим на всі сто. Перенеси своє почуття на іншу людину, бо ця вислизнула вже від тебе.
– Я не зможу.
– Зможеш, обов’язково полюбиш, може й міцніше, біль стихне, і все почнеться спочатку. Згадай мої слова через рік чи два, згадай. І не мучся тим, ти ж просто любиш. Від любові не страждають…
Він заснув у неї на колінах, крізь дрімоту слухаючи її голос, який ніжно наспівував:
Через поле широкоє натягнута нитка,
Чом ись до ня не приходив – нічка была видка?
Чом ись до ня не приходив – ей, нічка была видка?
Чом ись до ня не приходив, коли-м тя чекала?
А ты прийшōв попівночи, ей, коли я вже спала!
А ты прийшōв попівночи, ей, коли я вже спала!
6
Ранкове проміння сліпило білизною снігу, віддзеркалюючись од незайманої плавної поверхні, сонце біліло на небосхилі, ледь припіднявшися понад землею, та тут, з гори, воно, здавалось, висіло вище, здіймаючись разом із тобою над горами.
Легкість панувала у тілі – зірвешся зараз і полетиш птахом кружляти у безмежній блакиті, купаючись у золотому сяйві близької зорі. Невже не виростуть у тебе крила здійнятися увись, як беркут, сипнути іскрами погляду по смерековому морю, то тут, то там перерваному білими полянами вирубаного лісу. Дивно й загадково було о цій порі: льодяне груддя й гострі стріли кристалізованої води по берегах струмків, відлуння їх співу, яке повнило простір зимової тиші, товста снігова ковдра, яка прикривала голизну чарівних схилів і вершин, – заховані під нею плаї, полонини, скелі.
Острови людської недбалості, рифи байдужості муляли захоплене око спостерігача, вперто не зникаючи з поля зору, куди не повернув би той голову. Та, мабуть, не всім це заважало. Споглядаючи на світ крізь призму власної втіхи, багато хто не звертав уваги на речі глобальні.
Коли хлопці вже вирушили брати напрокат лижі та санки, й кімната їхня опустіла, Женя ще солодко позіхав у ліжку, навмисне прикидаючись сонним. У двері постукали. Юнак, здавалось, давно чекав цього – схопився на ноги й відчинив двері. До кімнати увійшла Оксана.
– Привіт, – боязко мовила вона і, впевнившись, що зайвих немає, кинулася Жені в обійми. Довгий поцілунок виразив їхні думки. – Я так скучила за тобою! Обійми мене міцніше! – Нічого не кажучи, юнак поклав її на ковдру і почав поволі розстібати блузку. – Не поспішай! У нас попереду цілий день! Сьогодні наказую я!
Женя слухняно підкорявся її волі. Пив поглядом прекрасне оголене тіло, торкався його вустами, ніжив руками, пригортаючи до свого. Цього разу він справді розпалив у дівчині нестримну пристрасть.
Оксана гладила його м’язисті плечі, руки, горнулася до соковитих, по-весняному молодих ще грудей. Женя виконував усі її примхи, одну за одною, що аж дівчина дивувалася його покірності. Благословенна сила тертя піднесла їх до екзальтації. Вони лежали точка в точку, переплівши пальці на руках і ноги. Хотілося пробути так вічність, але хвиля задоволення спадала. Пробували знову і знову, щораз на сходинку вище підносила їх пристрасть, поцілунки здавалися дотиком небес, тіла їх стали одним цілим, і відчувалося, що роз’єднати їх було неможливо.
Світло сонця тьмяніло перед диким бажанням. Розум втратив владу над тілом, душа прагнула єдиного – задоволення. Ніхто жодного разу не вимовив „я тебе кохаю“ – „хочу“ було вершиною почуттів. Невже це і було коханням, невже це був фундамент довіри й любові – втіха?
Ручка дверей раптом різко засмикалася. Сильний стук розбудив коханців.
– Відчини! Сталося лихо! – Із острахом у серці Женя зістрибнув із ліжка і, на ходу одягаючись, відімкнув двері. До кімнати увірвався Володимир і, здивовано щурячись на напівголу Оксану, перелякано промовив: – Антон потрапив у лавину!..
© Юрій Корсак, 2011
Немає коментарів:
Дописати коментар