1
Прихід весни розбурхав душі молоді, пробудив від сну серця, запалив кохання жар, налилися соком юні тіла.
Надворі смеркалося. Високі гори, як пелюстки квітки увечері, щільно стулилися докупи, закриваючи собою беззахисне село. Тільки звук вітру, гучний, багатоголосий, свідчив про їхню близькість.
Де-не-де по долині відблискували від світла фар клапті сірого важкого снігу. Вантажівка свиснула, зупиняючись, і заглохла. Двері розчинилися зі скрипом – і з кабіни вистрибнула жінка, тягнучи за собою дві повні сумки.
– Красно дякую! – жваво мовила водієві. – Передавай привіт Марусі! – і з силою закрила дверцята. Вантажівка двічі газонула і зникла у темряві.
За звичкою жінка впевнено пройшла до дверей будинку. Клацнула вимикачем – жовте тьмяне світло окреслило її профіль: струнка, висока, трохи змучена. Увійшла до хати. В обличчя вдарило холодом і вологою. Запалила світло і, не роздягаючись, заходилася поратися біля печі. Засунула у червоний жар кілька тоненьких трісочок, не закриваючи заслінки, зняла тепле пальто і підійшла до дзеркала. На неї глянуло стурбоване, виснажене, але молоде ще обличчя, прикрашене перлинами зелених очей. Пухкі губи не втратили природного кольору і були напрочуд ніжними й м’якими. Різко контрастував розумний погляд очей із фоном: сира, місцями обсипана від вологи штукатурка, з оголеними дошками стіна, клаптики чорної плісняви по кутках, яку неможливо було вивести…
Полум’я в печі розгорялося. Жінка підкинула кілька товстих полін і прикрила задвірки. Погріла руки над карічкою і поклала закип’ятити води на чай. Приречено цокав настінний годинник, строго відлічуючи час, – один лише він порушував нічну тишу в кімнаті.
Поставила сумки на стілець і почала викладати покупки. Склала у креденц манну крупу, мелайну муку, гречку, пляшку домашньої олії. З другої сітки витягла і одразу ж сховала на холод пачку масла, маргарин і кілограмів п’ять білої муки.
Коли дивилася на муку, одразу згадувала минулорічну осінь. Закривала очі – і клубок підступав до горла, коли бачила крізь вікно сусідньої хати, як розбурхана річка шматує її будинок. Дивилася три ночі, три довжелезні ночі, як попід вікнами її дому пливе ріка…
Коли розчинила двері, пробравшись крізь наноси каміння, то остовпіла: тріщина в стіні просвічувала надвір, меблі були поперекидувані, шафи пусті, підлогу встеляв півметровий шар намулу. Тоді ж вода забрала усі її запаси муки, а було їх чимало – десять мішків. Із оціпеніння її вивів вигук сусідки: – Вертоліт! – Не знаючи, для чого, побігла разом з усіма, наздоганяючи його і кричала: – Принесіть хліба! – Вертоліт покружляв над натовпом і за кілька хвилин зник за горою.
У натовпі дізналася страшну звістку.
– Ци чули сьте? – казали старші жінки. – Уляны Менджулової засыпало сына у хыжи!
– Господы помилуй! А дїти?
– Не знаю, муй Иван пушов туды, може розкопают…
Страшне, незрозуміле повідомлення потрясло всю Руську Мокру. – Чому? – крутилося у мозку. – Як таке могло статися?
Пізніше дізналася, що загинула уся молода сім’я: син із невісткою і двійко дітей. Селевий потік зірвався вниз по струмку, злизавши хату. Чоловіки з усього села зійшлися на допомогу, але відкопати тіла було неможливо. Треба було кваліфіковану допомогу. А вона надійшла аж через тиждень.
Сльозинка скотилася по щоці, коли згадала ті лякливі години, які, здавалося, ніколи не закінчаться, не минуть, навіки закарбувавшись у пам’яті, залишать тебе у тому часі, зупинивши плин життя.
Раптово вимкнули світло…
2
Загублене між горами, втоплене у гущаві оксамитових вічнозелених лісів, оточене пишнотравими полонинами, сховалося у затишній улоговині село. Кільце гір майже повністю змикалося на півдні, пропускаючи лише вертляву і швидку річку, яку ніжно кликали Мокрянкою. Першими знайшли цю місцину лісоруби, а як проклали аж ген у верховини вузькоколійку, багато прийшло люду: і з сусідніх сіл, і аж із Швабії . З часом село поділилося – на Руську й Німецьку Мокру.
Назву свою село отримало не дарма: то не секрет, що рідко тут буває день, аби не впала бодай крапля дощу чи сніг. Тому й волого тут, і прохолодно. Скупе біле сонце не встигне визирнути з-за крутої гори, як бачиш – уже сховалося за сусідню. Тільки заздриш густочубим вершинам, які воно щедро поливає. Взимку тут снігу найбільше, випадає в середині осені і лежить аж до квітня. Невдячна тут і земля: нічого не росте, крім картоплі й квасолі. Єдине багатство – ліс. А що найгарніший він тут – то чиста правда. На сонячних схилах милує око кучерями буковий ліс, на затінених – смерековий. А коли змішаються обидва – очей не відведеш – густо-зелені віти струнких красунь-смерічок, загублених у натовпі сріблясто-сірих парубків-бучків! Як їм хороше! Колись ріс тут і ясеневий ліс, але то вже у минулому…
Молоду дівчину з Ужгорода доля занесла на цей окраєць світу п’ять років тому. Власне, вона сама зголосилася поїхати сюди. Після школи не змогла поступити на медфак – не пройшла за конкурсом, – більше пробувати не стала і погодилася вступити на біологічний, заочно. Батьки не розуміли її, радили боротися, але не послухалася.
Ще навчаючись у школі, якось на танцях познайомилася із незвичайним хлопцем – Андрієм. Він сподобався їй з першого погляду (і не тільки їй, бо відчувала заздрісні погляди подруг за спиною – перший раз прийшла на танці й одразу ж відхопила собі такого красеня!). Легко розмовлялося з ним – дивно, бо іноді доводилося видавлювати із себе слова, щоб підтримувати розмову із недолугими залицяльниками, – відкрито розповідала про себе, про свої захоплення і мрії так, наче хотіла, аби знав її всю одразу, без таємниць. Не чула, як пісня змінювала пісню, ритм мінявся, а вони все кружляли, обійнявши одне одного. Чому здався їй таким рідним, своїм? Може, це кохання з першого погляду?
– У тебе гарне ім’я, – м’яко сказав він їй. – Благородне й соковите – Ярослава…
Боже, як вона напереживалася й настраждалася, коли про Андрія пішли різні чутки. Хтось навмисне розпускав їх – вона знала, – щоб залякати хлопця. Але навіщо?
Гірко було згадувати, як повірила брехливим словам, образила його, та хіба могла вона знати, що навіть фотографії можуть обманювати.
Минали дні, минали тижні, місяці, а скандал навколо Андрія заново роздмухувався (вже пізніше довідалася, що дядька його треба було скомпроментувати перед партійним керівництвом, щоб його усунули з високої посади, і не знайшли кращого способу, як зганьбити його сім’ю і завести кримінальну справу на когось із членів родини. Випадковою жертвою став Андрій).
Останні дні перед від’їздом до Німеччини вони провели разом. Ті години навіки закарбувалися у пам’яті. Закривала очі й бачила Андрія прямо перед собою, чула його слова, відчувала обійми і поцілунки. Господи, як давно це було! Вона була щасливою, справді щасливою, шкодувала тільки, що не віддалася йому тоді, але знала, він зупинив би її, не дозволив собі скористатися миттю прощання.
Шостого серпня тисяча дев’ятсот вісімдесят восьмого року Андрій покинув її, щоб не повернутися. Того дня вона провела його до перону, посиділа у купе „на доріжку“, востаннє торкнулася його вуст, востаннє відчула тепло сильних рук, востаннє усміхнулася до нього. Але заздрісні пазурі не дали йому втекти. Десятого серпня пронизливо пролунав телефонний дзвінок, тоді востаннє почула його стомлений голос, востаннє спробувала заспокоїти його. У неї не вистачило волі покласти слухавку. Коли розчулися короткі й часті гудки, вона зрозуміла, що ніколи більше не побачить і не зустріне його, не почує коханого голосу і розумних, ніжних слів. Тримала біля вуха слухавку і крізь сльози чула ті гудки, що ножем врізалися у слух…
Ярослава спробувала діяти самостійно: приїхала першим автобусом до Рахова, навела довідки у лікарні. Там їй сказали, що юнак, схожий за описом на Андрія, зник якраз того дня. Дізналася також про хворобу його і про те, що міліція вже побувала у лікарні.
Остання ниточка, яка зв’язувала їх, обірвалася, лише серцем відчувала, що він десь у горах. Кілька днів по тому її забрала міліція і довго розпитувала, але нічого конкретного сказати вона не могла, навіть якби й хотіла.
По закінченні біофаку добивалася, щоб направили її у гори. Зрештою, вдалося влаштуватися на лісокомбінат в Усть-Чорній, але будинок купила в сусідній Руській Мокрій.
У селі швидко знайшла подруг. Ті дивувалися, що Ярослава з Ужгорода приїхала у глибинку, та ще й за власним бажанням.
Із жахом спостерігала, як розвалюється комбінат, як занепадає величезне господарство. Ліс раптово став нічиїм, тож всі кинулися на нього, як голодні вовки на отару овець. Звідки взялися й підприємці: отримавши право на вирубку, почалася інтенсивна лісоексплуатація. На фоні скорочення об’єму вирубки, молода жінка спостерігала за хаосом і неуцтвом у лісокористуванні. Підприємці отримували ділянки на відносно короткий термін, тому ні про яке лісовідновлення не могло бути й мови. Сам лісокомбінат за останні роки посадив не те, що мало – мізер, а рубати почали не там, де можна, – треба ж будувати й утримувати лісові дороги, – а якнайближче до існуючих доріг, потоків, струмків. Відбиралося те, що можна було продати вигідно, а молодняк попутньо нищився тракторами й тягачами.
У дев’яносто другому село потрясла неймовірна повінь – руйнівний паводок з гір наробив великої біди і нагнав багато страху на населення. Але ніхто не забив на сполох. Люди, захоплені можливістю заробити на лісові, не слухали нікого, навіть себе.
Зрештою стало пізно. Підприємці твердо всілися на своїх позиціях, швидко змінюючи один одного: „піонери“ кидали бізнес, займаючись крупнішими справами, збивши чималий капіталець на лісові.
Паводки слідували один за одним, насторожуючи й лякаючи мокрян. Тоді почали вони прислухатися до слів Ярослави, що невтомно пояснювала, переконувала, приїхавши роком пізніше. Настав час, коли вантажівки їздили і вдень, і вночі, везучи першосортний кругляк униз долиною. Одного дня село підняло бунт. Жінки стали живою стіною поперек дороги і не пускали машини. Новина долетіла до Ужгорода, звідки прийшов представник влади. Тоді їх розігнали, захищаючи „приватну власність“. Виступ селян замовчувався і засобами масової інформації.
Вдруге непокору проявили чоловіки, але правоти своєї довести не змогли. „Чиїсь“ інтереси виявилися вищими від інтересів людей, яким було жити у цьому екологічному вирі роки і роки.
1998 рік став критичним. Вологіше, ніж звичайно, літо, затяжний осінній дощ оголили усі рани й хвороби гір.
Ні! Про те страшно було згадувати навіть зараз! Ярослава вперто гнала геть спогади, але мука, її біла мука ятрила душу. Влітку вона разом із іншими односельчанами їздила в Україну, на заробітки. То була її доля від заробленого, її мозолі, її безсонні ночі й натруджені дні. Закривала очі й відчувала себе серед бурих, вируючих хвиль. Ні, нескоро пройде цей страх, це напруження, цей розпач.
Мокра і тепер жила у страху. Погляд людей, можливо й помилковий, влада вперто ігнорувала, а через деякі засоби масової інформації вбивалася думка, що стихія під контролем. Маловірних це заспокоювало, але ж загрози не знімало. Ярослава дивувалася, доки триватиме популістська робота, доки конкретність справ зводитиметься до заспокійливих фраз? Поки нічого не трапляється – усі герої, як тільки природа донищить зруйноване людьми – ніхто не винен. Старший скидує на молодшого, той – на старшого, і так далі… Відповідальних немає… Ну, що ж ви, хіба це чиновники лили на гори воду? Так то ж Бог ваш винен, котрому ви молитеся щодня й щоночі!
Їх же бог спочиває у банках (ні, не в скляних!), чи зводить розкішні дачі й будинки, або дарує автомобілі. Він там, далеко, не для вас, а для них; для вас – поруйноване життя і зраджені мрії, інфарктні серця й паралізований розум. А ще – густі важкі хвилі, що підпирають вам груди, коли рятуєте найцінніше добро своє від тої триклятої – як її там – природи!
Вас вислухають, коли вже дірветеся до тих „рятівних дверей“ у білому будинку (де він там білий!), вислухають, співчутливо хитаючи головою, із непідробною турботою виділять п’ятдесят гривень допомоги (за наявності безлічі довідок, звичайно), каскад втішаючих слів випровадить вас за двері, і ви крокуватимете Ужгородом зі сльозами на очах, дякуючи добрій державі, яка не покинула вас у біді. А сусіди ваші й односельчани заздритимуть вашому успішному походові у центр, і „безцінна“ купюра із намальованим Грушевським накличе на вашу голову прокльони.
Прокльони… Вони не минають дарма, збираються десь на небесах і складаються у мішечок до всіх гріхів ваших, а потім, у найвразливіший момент роблять свою справу. Сказані в пориві гніву, заздрості, уособлюють вони масивний згусток зла, негативу, від’ємності. Від вас відвертаються люди, покидають друзі, зраджують кохані. Ви знемагаєте від безсилля, не можучи скинути з плечей той тягар. Це п’ятдесят гривень, а скільки зла, скільки ненависті й гніву, заздрощів і біди.
Та воді все одно – в неї ні думок, ні почуттів, вона, як зброя, їй байдуже, хто перед нею: благодійник чи кривдник, вона рухається по шляху найменшого опору, як куля, випущена з пістолета, не зупиняючись ні перед прекрасним, ні перед потворним. Перед нею рівні всі, як перед Богом…
3
Те, що Мокра найбільш зсувонебезпечне місце на Закарпатті, Ярослава дізналася із газет. У сусідній Усть-Чорній, а потім і у Мокрій розташувався спецзагін рятувальників, який повинен був слідкувати за подіями у селі.
Щодня все більше будинків підпадало під відселення у зв’язку із загрозою зсувів. Над селом, у горах, від самої полонини формувалися тріщини, заповнені промерзлою багнюкою. Морози потроху відступали, і земля будилася від весняного тепла.
Одної ночі гори здійснили свою давню мрію – зімкнули кільце навколо села, перегородивши вихід із долини у найвужчому місці. За дивним збігом обставин одночасно зсунулися дві протилежні гори, перегативши ріку. З першими променями сонця село остовпіло – на його початку вирувало прозоро-холодне плесо, заливаючи кілька будинків.
На щастя, рятувальники були поряд. Їм вдалося підірвати завал і відкрити воді дорогу. Якби не було їх поблизу, Мокрій загрожувала б доля монгольського війська Бурунди, загнаного у Тухольську долину Захаром Беркутом.
Після цього кілька днів до Мокрої знову не можна було проїхати. Кожен день вносив свою лепту у відчуття безвиході й розпачу.
– Ми приречені! – рвалася Ярослава. – Треба покидати це місце, але хто піде?
Гори сердито і вперто виказували свою негостинність, гнали людей геть ціною власного життя, невблаганно не бажаючи їхньої присутності.
– Геть! Геть!! Геть!!!
4
Тетяна прокинулася в холодному поту. Що відбулося з нею уві сні – не пам’ятала, але усвідомила одне – треба шукати Ярославу. Розуміла тепер, свою провину, благородно не хотіла звалювати усе на власну юність і недосвідченість, тому прагнула викупити свій гріх. Але з чого почати?
Ретельно перечитала щоденники Сліпого, акцентуючи увагу на Ярославі. З його слів випливало, що дівчина планувала вступати на медичний факультет у 1988 році. Потрібно було шукати в архіві університету. До кого звернутися?
Зателефонувала знайомій, що навчалася в університеті. У тої була подруга, що працювала у архіві.
– Мені пощастило! – подумала. Наступного дня підпільно рилася у папірцях, розшукуючи студенток на ім’я Ярослава. Їх, тих що вступали на медфак було небагато, до того ж лише одна із Ужгорода. – Це вона! – підскочило серце. Довідалася, що Ярослава пішла на біологічний, після чого влаштувалася на роботу в Усть-Чорнянський лісорозсадник при лісокомбінаті. За допомогою комп’ютера знайшла її серед працівників. А ось і адреса: село Руська Мокра, Тячівського району.
– Господи! Вони ж весь час були майже поруч! – вигукнула, не втримавшись, дівчина. Подякувала подрузі знайомої: – З мене сто грамів і пончик! – і вибігла надвір. – Нарешті! Я знайшла її! Розплутала цей клубок умовних позначень! – Її ейфорія раптом припинилася: – Як я доберуся туди?
5
Ярослава була у розпачі. Скільки не намагалася переконати односельчан виїжджати з села, все було марним. До розмов ще прислухалися молоді сім’ї, що відчували безвихідь і туманність майбутнього. Старші не погоджувалися покидати обжиті місця ні за яку ціну. Вона розуміла їх. Колись довелося їй покинути рідний дім і приїхати в таку чужу землю, загублену серед гір, оточену крутими схилами, де не росте нічого, крім ялинок. Цей край став рідним і коханим, вона зрослася з ним серцем і душею, відчувала, що любить його більше рідного Ужгорода, що він привітніший сірих під’їздів скупчених будівель, що чорними примарами ввижалися їй у снах. Лише тут, серед дикої природи віднайшла вона свою сутність, з’ясувала власне покликання. Тому й боліло, нестерпно, гостро, як бачила нищення тої краси, а ще більше – коли мусила мовчки споглядати бездушне варварство. Їй було байдуже, хто винен. За всяку ціну прагнула припинити безжальну вирубку, бо знала, до чого це призведе. Ніхто не слухав – всім невигідно було. А зараз страждали прості люди, від яких нічого не залежало. Яке право мав хтось поламати їм, сотням і тисячам, долю, обірвати плин їхнього життя, так підступно підставити вразливе місце під удар стихії. Адже ж не секрет, що Мокра – найвологіше місце на Україні, гори тут стрімкі, ґрунт нещільний і бідний. Навіщо було рубати? Чому та влада, яка всі недоліки скинула на радянський період, не припинила нищення лісу? Повністю. Щоб, якщо навіть без допомоги людини, природа відновила себе.
Кінець квітня приніс нову хвилю дощів. Заспокоєні зимою річки й струмки зненацька здійнялися більш як на три метри, понищивши села і шляхи так, що вся відновлювальна робота за останні місяці була зведеною нанівець.
Ярослава вирішила приїхати в Ужгород, до двоюрідної сестри Уляни, що мешкала в гуртожитку.
– Так буде краще! – сказала сама собі й наступного дня зателефонувала сестрі. Та радо запросила її до себе, спитавши, чому Ярослава не приїжджала раніше.
Чиста сторінка життя нечекано різонула очі незайманою білизною, яка одразу ж посіріла від тривожних і настирливих думок. Ярослава невпевнено, але сміливо ступила на неї, занурюючись у вир столичного життя, де їй, знала, буде непереливки.
© Юрій Корсак, 2011
Немає коментарів:
Дописати коментар