1
Рання весна прилетіла в Карпати напрочуд швидко й нечекано. Налякані глибокими снігами люди розгублено спостерігали за народженням природи. Кмітливіші поралися на городах, прагнучи посадити все до Великодня, інші недовірливо хитали головами, переконані в тому, що зима ще візьме реванш.
На жаль, вони не помилилися. Погода влаштувала черговий сюрприз. Коли ужгородські сакури у кінці квітня осяяли простір блідо-рожевим пишним квітом, а зелені вже каштани нагострили свічки-квіти, край підкарпатський огорнув холод. Дощ, котрий він приніс із собою, випав у горах мокрим снігом, а у долинах знищив усі овочі, зморозивши пророслі пагони льодяною студінню. За кілька днів потужний паводок змив більшу частину відремонтованих за зиму шляхів у долині Тереблі й Тересви.
Для спостерігачів стихія вже стала звичною, тому майже повз вуха пролетіло запізніле, як завжди, і страшне повідомлення. Пролетіло, та не для всіх. Комусь боляче кольнуло в самих грудях і стало боязко за власне майбутнє, хтось зронив скупу сльозинку, від щирого серця співчуваючи жертвам.
Але природа виразно показала свою мертву серцевину. Ще вчора, здавалось, вона була живою і самостійною, як людина, самоконтролюючою і всесильною, а сьогодні огорнула твою свідомість багатомільйонною неживою масою, що бездумно підкорялася силі тяжіння, ігноруючи дощі і зливи.
Ярослава чітко відчула цю відсутність життя, цю остовпілу й завмерлу землю, що вже не дихала, не пила, не жила. В ту мить промайнуло в голові, що Дух Карпатської землі раптово покинув її, покинув давно вже, тільки всі вони цього не помічали багато років, аж поки не сталося біди. Стихія розкрила людям очі, але вони не усвідомили цього, не побачили, хоча й дивилися. Не народилася ще думка зрозуміти ту біду, що сталася, яка у сто крат страшніша листопадової. – Я покинув вас! – кричав Дух десь здалека, але його не чули, хоча й слухали. Жінка відчувала, що природа втратила контроль над собою і не в змозі вже його повернути. „Вже“, так багато „вже“, та хто в цьому винен, коли ніхто не дослухався до „ще“. Напевне, „ніхто“…
2
– Женю, мене не пустять, – плаксиво лунав у слухавці дівочий голос. – Скоро екзамени, я мушу багато вчитися!
– Вічно ти зі своїм навчанням, – бурчав у відповідь хлопець. – Доки ти ще питатимеш дозволу у батьків, щоб погуляти?!
– Женю, не треба, ти знаєш, що це важливо для мене, – виправдовувалася Оля.
– Добре, добре, – казав він у відповідь, кидаючи слухавку. – Повчися, повчися, здаш екзамени і за мене, а я поки що розважуся!
Зайшов до ванної, глянув у дзеркало. Над верхньою губою чорнів ріденький вус. Поголившись, збризнув шкіру одеколоном і, накинувши чисту футболку, вийшов на вулицю.
Ужгород зустрів пилюкою і брудом. Просякле густою хмарою повітря тупо вперлося у груди, забиваючи дух. Була середина травня. Літо нагадувало про свій близький прихід жаркими днями, але прохолодні ночі навіювали спогад про тривожну зиму.
У останні дні навчання не хотілося думати про школу. Але дата, що наближалася, спокою не давала. Незрозумілим здавалося, що скріплений роками колектив розсиплеться під звук надтріснутого старого дзвоника із бантом на ручці, не вірилося, що деякі обличчя стануть загубленими на довгі роки чи назавжди, і що школа відкликатиметься щемливим солодкуватим болем у серці, коли зустріне колишнього однокласника.
Глухо зачинив за собою двері, входячи у знайомий бар. Надворі було тепло і сухо – кондиціонер усередині створював прохолодно-вологу атмосферу нічного бризу. Дисгармонію вносив хіба що сигаретний дим, але Женя на нього не зважав. Оббіг приміщення швидким поглядом. Очі відразу же відшукали знайоме обличчя за столиком – густо нафарбована дівчина із сигаретою в зубах. Погляди їх стрілися на мить, але вона одразу ж втупила очі у чашку кави, що парувала гіркуватим ароматом перед нею на столику, наче й не помітила хлопця.
Женя усміхнувся і впевнено наблизився до столика. Дівчина підняла голову і облила його презирливим поглядом:
– Тобі чого?
Юнак ще більше розтягнув губи у посмішці і весело промовив:
– Привіт!
– Боже мій, це ти? – наче лише зараз впізнала його. – Женя, чого ти так довго мовчав? Я не бачила тебе ще з зими! Вже казала собі: Оксано, він тебе забув!
– Гадаю, за мною ти тужила, – жартівливо мовив до неї.
– Аякже! Гіркими сльозами плакала, – так само, жартуючи, відповіла дівчина. – Волосся на голові рвала з розпачу!
Вони дивилися один на одного лукавими очима і пили звабливу вроду. Здавалося, кожен розумів іншого без слів. Обоє одночасно підвелися і, обійнявшись, вийшли із кафе.
– Ходім до мене! – запропонував Женя.
– Краще йди зі мною, – перебила вона, – я знаю, де нам ніхто не стане на заваді!
Хлопець мовчки послідував за нею. Жоден не зронив ані слова, лише погляди залишалися на місці, заворожуючи молодий розум. Оксана привела його у студентський гуртожиток. Подруга її мовчки зникла із кімнати. Дівчина зачинила двері і звернулася до Жені:
– У нас є цілих дві години!
Нічого не кажучи, він почав розстібати гудзики на її блузці. Вуста його торкнулися її вуха. Призабуте тремтіння охопило їх.
– Я хочу тебе! – прошепотів Женя. Оксана подарувала йому довгий поцілунок.
– Ти знаєш, чого я хочу, – сказала вона, обертаючись до нього спиною. – Спробуй, підкори мене!
Він схопив її за талію і повалив на ліжко. Вона знову відчула міць його рук.
– Ну що, втекла?
– Як я скучила за тобою!
Тіла їх переплелися. Дике нестримне бажання потягло їх за собою у вир солодкого гріха.
3
Ярослава в’їжджала в Ужгород. Розпластане на рівній площині місто здавалося гігантським на тлі блакитних, ледь видимих словацьких гір. Лише на півночі поверхня збурювалася сімома розхристаними горбами, втопленими у зеленій гущаві парків, а невисокі будинки початку століття блищали діамантами у казковій оправі. Наче корона, увінчували місто куполи церков.
У автобусі було душно й парко. Надворі – не більше 25º, але металеві конструкції нагрівалися набагато сильніше. Напружено вдивлялася у похмурі кольори будинків, пригадувала, як воно було тоді, порівнювала, бачила, що змінилося мало що. З’явилися нові вивіски попри шосе, відремонтували дорогу, нова розмітка автотраси незвично біліла перед очима. Жінка наче поверталася до цивілізації із далеких, забутих віків. – Боже! Так само могло би бути і там, якби ми хоч трохи поважали свою землю! – Погляд її впав на звалище сміття біля контейнерів. – От тобі й культура! Поруч смітник, а воно прийде і висипле під нього! „Мы уже плюём в урны, но ещё не научились попадать в них!“ – згадала популярний вислів. Стало неприємно на душі, коли пригадала сірі будівлі гуртожитків, розбиті вікна і купи сміття попід вікнами. Смердючі коридори, обшарпані двері і залиті помиями газові плити. Справжній розплідник тарганів. Невже нічого не змінилося? Їхала проспектом і з подивом помічала зміни. Нові магазини, кафе, базари, новий, недобудований ще собор, – все було свіжим і строкато-яскравим, – барви різали очі, залишаючи в душі нові враження. Ось і міст через річку. Боже, як вона змінилася! Куди ділися ті острови із пишними вербами – натомість з’явилися нові, порослі травою. – Так, згадала, після повені 1992 року їх розрівняли.
Автобус зупинився. Підхопивши важкі чемодани, Ярослава вийшла надвір і завмерла на місці. Гострий жаль вщипнув їй серце так боляче, що заплакала. Дитячі спогади переповнили душу. Колись вона ходила тут із друзями, щоранку йшла до школи, потім на Замкову гору, коли вчилася в університеті, і на роботу у вільний від сесії час. Тоді багато хто міг їй позаздрити: мала гарну роботу, ще й вчилася. Якби тільки ті заздрісники знали, як їй було насправді, який біль відчувало її серце, – від нього не могла втекти, його – не могла забути. Здавалося їй іноді, що кохання минуло, загубилося поміж сірих буднів і невеселих свят, днів турбот і веселощів. Однокурсниці часто помічали її сум, її пригніченість, одні хлопці обходили її десятою дорогою, інші ж не давали проходу, чіплялися нахабно й настирливо, відступаючись все ж від її холодності. Дівчата розпускали плітки, що Ярослава вже заміжня і чекає свого чоловіка, який працює далеко звідси. – Вони майже не помилилися, – думала. – Я й справді його чекала! Чекала бодай звісточки, чекала, що зі зміною устрою він повернеться, облишить переховуватися! – але минув рік, два, три, – і дівчина зневірилася. – Він забув мене, або… загинув, – сказала собі, і пустка увірвалася всередину. Переконувала себе, що живий, страшачись повірити у той жах, але думка про те, що знайшов іншу, гризла душу. – Хлопці часто міняють собі подруг, – згадувала власні спостереження за однокурсниками. – Така їхня природа! – але не могла повірити, що Андрій – один із них. Здавалося, що він ангел її хоронитель, що може захистити від усього лихого, що не здатен зрадити.
Часто жаліла, що згубила життя власне, але доля Андрієва робила її сильною. – Я повинна вижити, хоча б я одна! – картала себе за те, що не поговорила з батьками Андрієвими, яких викликали після переслідування хлопця. Бо-зна, що їм наговорили тоді. Вона бачила сльози матері його, але не підійшла, не втішила, не розповіла правди – боялася. Була дурним дівчиськом, але те літо зробило її дорослою – передчасно, насильно, – та все ж витримала, лише щороку важкі зморшки вкривали їй обличчя. Роки туги й чекання. Часом хотіла покинути все, йшла на танці, ходила на весілля, знайомилася із чоловіками, але очі її виказували. Не могла і підсвідомо не хотіла знову покохати, бо страшилася болю – нового, свіжого, нестерпного. А життя йшло, щоразу швидше віддзвонюючи Новим роком, Різдвом, Великоднем. Вони стали віхами її життя, чекала на них із нетерпінням, але щоразу помічала, що стає старшою.
Справжнім ударом стала для неї втрата батьків. Спочатку тато, а невдовзі й мама. Вона була вже на п’ятому курсі, йшов дев’яносто другий рік, надворі царювала осінь. Вранці тато поїхав на роботу, а біля полудня їй подзвонили з лікарні, сповіщаючи, що у батька стався інсульт. Через тиждень мати погодилася відключити його від апарату штучного дихання.
Кілька місяців по тому, коли Ужгород пережив стахітливу листопадову повінь , Ярослава втратила маму.
Лише Бог знає, як вона тоді не збожеволіла. Друзі втішали її, як могли, але вона не чула їх. Здалося їй, що відібрали в неї все – все, що було найдорожчим: спочатку Андрія, потім батька і, нарешті, маму. Не могла більше залишатися тут, у місті, тому через півроку продала будинок і переїхала на роботу до Руської Мокрої. Тамтешні проблеми повністю захопили її, вона пірнула в них з головою, але всі п’ять років боротьби завершилися поразкою.
Ярослава часто сама себе запитувала, чому вона не зламалася, чому не скорилася ударам, а продовжувала йти вперед. От і зараз, повернувшись у рідні краї, впевнено крокувала до майбутнього.
Рипнули двері гуртожитка. Привітавшись, дізналася у чергової, де знаходиться кімната її сестри. Повільно піднялася на четвертий поверх. Ледве відшукала потрібні двері. Серце на мить завмерло, коли несміливо постукала. За дверима розчулися кроки, клацнув замок, і за порогом вималювалося знайоме обличчя.
– Господи, Ярко, це ти! – сестри обнялися. Протяг відігнув кутик штори і яскравий промінчик полуденного сонця освітив кімнату.
– Я приїхала!
4
Тетяна поралася на кухні, коли задзвонив телефон. У передпокої було темно і прохолодно.
– Хто б це міг бути? – подумала, піднімаючи слухавку. – Алло?
– Добрий день, можна до телефону Таню? – почувся жіночий голос.
– Я вас слухаю!
– Це мама Георгія, – назвалася жінка. – Пробач, що турбую, але в мене є одна справа до тебе.
– Прошу, прошу!
– Я довго не могла подзвонити, бо було… було важко все це згадувати…
– Не треба виправдовуватися, я вас розумію.
– Дякую. Ще в лікарні Георгій просив, щоб… якщо з ним щось трапиться, щоб я віддала тобі його записи. Вчора прибирала в його кімнаті і знайшла папку. Він казав, що це дуже важливо. Ти зможеш прийти?
– Звичайно, а коли ви не зайняті?
– Приходь хоч одразу, я нікуди не збираюся.
– Добре, через годинку я буду у вас!
– До зустрічі!
– До побачення!
Дівчина поклала слухавку на місце і побігла на кухню. Що Гео міг залишити для неї? Може, це відкриє їй очі на те, що ще залишилося незрозумілим?
Одягнувшись у легке плаття, – пообіді було вже парко – Тетяна вийшла із будинку. Дзвінко щебетали синиці, з поля долинав спів жайворонка, що темною крапкою ширяв над долиною. Підійшла до знайомих дверей, натисла дзвоника. Коли жінка відчинила двері, Таня не впізнала її – змучене обличчя із запалими вглиб очима, тьмяний погляд, ледь похилена постава.
– Заходь, – запросила вона. – Будеш чаю, кави?
– Ні, дякую…
– Я зроблю тобі чаю, не відмовляй мені!
– Добре.
– Сідай, як твої справи? – повеселішала жінка. – Вже готуєшся до екзаменів?
– Так, потроху!
– Що у вас там цього року? Я чула, що пишете переказ, а не твір!
– Правда. Будуть по телевізору і радіо читати переказ – то буде щось страшне!
– Мені казала знайома, – продовжувала жінка, – що з математики будуть дуже важкі задачі. У міністерстві хтось новий, хочуть влаштувати цирк! Чим далі, тим гірше! Нічого, готуйтеся, бо на вступних іспитах до університету буде не легше. Роки зо два-три тому, взагалі, був завал – у школі вчили одне, а на вступ вимагали інше, набагато більше і ближче до вищої освіти! Тепер ви у школі маєте хоча б якусь уяву про все це! – жінка поклала перед Танею піднос із тістечками. – Їж, не соромся! – Вона мовчки дивилася на дівчину, а потім мовила: – Георгій дуже любив їх, тепер печу ці тістечка, сідаю і їм, а перед очима завжди стоїть він, там, де зараз ти. Над його головою висить календар і ота розписана тарілка. Він так чекав двотисячного року, вірив, що у двадцять першому столітті все зміниться, сподівався, що і він вкладе бодай цеглину у майбутнє щастя, але… не зміг,.. – жінка витерла сльозу. – Я надіюся, тобі це вдасться!
– Не плачте, я впевнена, що він не шкодує про те, що зробив. Він врятував життя, а це - найбільше добро, яке можна запропонувати людям, жаль тільки, що мало хто з них це усвідомлює!
– Дякую, що зайшла. Бачу, ти поспішаєш, тож не буду затримувати. Папка біля телефону.
Жінка провела її до виходу. Таня обернулася і, попрощавшись, сказала:
– Якщо я вам буду потрібна, дзвоніть, будь-ласка, я радо Вам допоможу!
Жінка вдячно посміхнулася крізь сльози. Тетяна притисла папку до грудей і поквапилася додому. Батьків ще не було вдома. Дівчина сіла за свій стіл і відкрила папку. Декілька списаних аркушів паперу, рожева хустинка з вишитими словами – Андрієві на згадку, – зошит. Відкрила. У нього Гео записував вірші. Вона прочитала кілька. Вони сподобалися їй. Вірші були присвячені Антонові. Декілька вже чула, але деякі були зовсім новими.
Десь блукають уві сні
Мої друзі вдалині,
Не вертаються вони,
Не бажають йти сюди.
День за днем пливуть роки,
Та немає їх руки,
Що підтримати б змогла
В будь-яку хвилину дня.
Важко всім на самоті,
А, здається, лиш мені,
Бо всі почуття й думки
Залишаються в нутрі.
Де ти бродиш, друже мій?
О, прийди й торкнися мрій!
Душі наші воз’єднай!
Я чекаю тебе, знай!
Десь блукають вдалині
Хмари сірі та сумні,
Все вертаються вони,
Бо бажають йти сюди…
– Всі відгороджуються один від одного, думають, що виживуть без друзів, але помиляються! Ще прийде час, коли вони це зрозуміють, але буде вже пізно!
Увагу її привернули дивні знаки на одному з аркушів, що лежали окремою купкою. Взяла і побачила, що це сторінка із щоденника Сліпого. – Напевне, випала, і Гео не помітив її. Одразу ж знайшла листочок із ключем до шифру і почала читати. Запис був датований двадцятим серпнем. – Господи! Це ж остання сторінка його зошита! – вигукнула. – Може, я дізнаюся правду!
5
„20.08.88. Я наче вирвався із пекла і потрапив до раю. Як би це смішно не звучало, але це правда. Мене навіть не гризе сумління за того нелюда, котрого я вбив. Не хочеться згадувати, але коли він поліз до мене, то отримав по заслузі. Чесно кажучи, він не сподівався на такий опір. Мене не змогли зганьбити там – то й тут не вийшло! Здається, доля свідомо штовхає мене в подібні ситуації. Бог явно хоче щось сказати, але я не можу зрозуміти, що саме. Зрештою, це ні до чого, бо душа моя відчула нарешті волю і не хоче її втрачати. Тутешні гори просто казкові. А сьогодні вранці я натрапив на диво. Не знаю, хто це зробив: чи людина, чи природа, але потрапив я у дивовижний світ підземних печер. Тут нікого немає, тому залишуся, напевно, назавжди. Але не хочу думати про це. Боюся, що ейфорія мине. Сюди скоро завітає зима, тож не знаю, як буде. Досить писати – треба оглянути все, навести лад, щоб можна було жити. О, Ярославо, якби ти тільки глянула на цю красу! Як я житиму без тебе?
21.08.88. Сьогодні я відкрив нову печеру, що починається від Млина (я так назвав свою печеру). Сам Млин виходить непомітним отвором – я вже його розширив, щоб пролізти, – у окільцьовану горами долину, на дні якої озеро. Вона нагадує цирк, а із найвищої гори навколо виступає великий кусень блакитного мінералу. Я ще не був біля озера, але завтра точно піду. Відкрита мною печера дуже довга, але вона часто звужується настільки, що я не пролізаю. Доведеться зачекати і потроху розширювати прохід. Залишається всього півсторінки, більше паперу я не маю. Не знаю, що робити. Не хотілося б залишитися німим ще й перед самим собою. Може, варто тренувати пам’ять і намагатися все тримати в голові. Напевне, це важко, але іншого виходу немає.
28.08.88. Рівно тиждень я не робив ніяких записів – економив площу, – але мушу написати про це. Мені вдалося пройти печерою до самого нутра гори. Тут справжнє підземелля із великими кімнатами, довгими коридорами, власною системою водопроводу і водовідведення, освітленням. Бог нарешті повернувся до мене обличчям і подарував чудове укриття від усіх ворогів. Найбільшу кімнату я назвав Блакитною Залою: вона з колонами, із троном, виходом у долину з озером. Це справжня фортеця!”
Букви зменшувалися у напрямку до правого нижнього кутика сторінки. Тетяна, захоплена реальністю опису і свіжими спогадами, плакала.
– Боже! Чому так сталося? – схлипувала вона. – Чому на долю цієї людини випало стільки нещастя й болю? Чому він зламався і не зміг повернутися до нормального життя? Хоча, чи можна назвати його нормальним? А Ярослава? Я впевнена, що її життя також скалічене і сповнене болем! Чому стільки болю навкруги? Чому?
© Юрій Корсак, 2011
Немає коментарів:
Дописати коментар