РИДАННЯ ГІР - Глава 4. Останні слова

1
Перший день осені завжди застає зненацька. Ще вчора – буяло жваве літо, а за ніч усе кардинально міняється. Осінь заступає літо, навчання – канікули, робота – відпустки. Ця дата, як магічне число, обертає навколо себе усі події, і, здається, немає на світі нічого непідвладного їй. Тому готуються до першого вересня ретельно і діти, й дорослі. Пахнуть чистотою стопки нових зошитів, грають на сонці кольорами ще необгризені ручки і свіжі олівці, гарячими барвами літа веселять зір нові портфелі. У повітрі – свято!
Мало хто засне цієї ночі з остраху проспати. Мозок буде перезбуджений чеканням зустрічі з однокласниками, а серце рватиметься, поспішатиме вперед. Як тут заснути?
Та з особливим трепетом день цей переживають ті, для кого перший дзвоник пролунає востаннє. Випускники. Ось вони – вже вишикувалися перед школою, мружачись від ще літнього сонця, зазираючи у неозору блакить небес. Усі, здається, веселі і збуджені. Та дехто більше стурбований: Женя ніяково тулиться до стіни, подалі від дівчат – з одного краю стоїть Люба, з іншого – Ольга. Незадоволення й досада горять в його очах. Дивиться на Олю і не розуміє її погляду, який горить неприхованим коханням, час од часу поглядає на Любу й відчуває холодне відчуження у гордій стрункості її постави. Здається, Антон нервує теж – неспокійно переступає з ноги на ногу, кидаючи на всі боки короткі імпульси із блакитно-сірих очей.
Та ще Георгій надто вже спокійно позирає довкола, але, варто краще приглядітися, погляд його прямує у космос. Очі жадібно п’ють сонячне проміння, викликаючи на світ краплини сліз. Але і без них там видно печаль: коли мовчить і посміхається, коли говорить чи слухає – сум не зникає…
Життя поступово розганяється, набираючи обертів, щоб невпинно крутитися цілий рік, скаламучувати спокій буднів, створювати приємне напруження, налаштовувати на опір. Борися!

2
Навала домашніх завдань несвідомо породжує протидію. Солодка лінь, яка влітку проросла все єство, змушує відкласти підручники вбік, увімкнути телевізор чи відеогру, або просто послухати улюблену музику чи пофілософствувати на вічну тему „життя“.
Побачивши призабуті обличчя, відновивши знайомі голоси у пам’яті, із новою силою сколихнувши почуття, – загострилися емоції й переживання – від цього неможливо було втекти, воно оточувало тебе звідусіль, з усіх боків, діючи на всі твої чуття невпинно й невблаганно, хотілося тобі цього чи ні.
Георгій сидів за письмовим столом, зовні спокійний і незворушний, лише статичний погляд його, неначе мініатюрний екран, видавав внутрішній неспокій. Чим більше думав, тим сильнішав шторм, тим більшали хвилі енергії, нервові волокна ледь витримували перепади напруги – мозок змінював свої внутрішні зв’язки, у ньому виникали нові ланцюги, часто не дуже вдалі, і, як перевантажена електропроводка, окремі елементи перегоряли.
Брав ручку, розгортав зошит і пробував писати. Але думки плуталися, шалено блукаючи по новоутворених тупиках, не знаходячи виходу.
Вирішив розшифровувати далі щоденника Сліпого. У таємному закутку шухляди лежало три зошити. Один із них був незашифрованим – там у алфавітному порядку були записані назви і характеристики мінералів. Тільки зараз юнак пригадав кімнату зі сходами в печеру, де у нішах на стіні лежали зразки різних камінців. – Андрій захоплювався геологією, – подумки зробив висновок. У кінці були коротко описані методи аналізу деяких мінералів.
Узяв до рук інший зошит. За датою визначив, що той є продовженням попереднього. Уже навіть не виймав папірця із ключем до шифру – знав напам’ять.
„07.08.88. Сиджу в автобусі Ужгород–Рахів. Вчора ввечері на кордоні у Чопі випадково розчув своє прізвище, стоячи у коридорі вагона. Двоє міліціонерів зазирали в кожне купе. Я зрозумів, що мене розшукують, тому закрився в туалеті. З їхньої розмови стало зрозуміло, що вони повернуться знову. Дочекавшись, поки міліція вийде, я тихенько прокрався в купе, забрав свою валізу і, сунувши червінець прокуреній провідниці, попросив її відкрити вагон із іншого боку. Вона без слів випустила мене. Тоді щодуху я побіг аж за вокзал, сів у автобус на Мукачево і за півгодини пересів на рахівський маршрут. Весь час мене охоплювала страшенна напруга, та й тепер серце калатає. Тільки-но проминули значок „центр Європи“, незабаром Рахів. Давно я тут не був! Хто-зна, чи на мене не чекає „сюрприз“ там. Краще зійду на зупинку раніше. Так не хочеться вставати – якась чавунна втома переслідує мене останні кілька тижнів. Ще не вистачало зараз захворіти. Все, мушу виходити.
09.08.88. Я щойно прийшов до тями. Лежу у лікарні під крапельницею. Лікар тільки-но ошелешив мене своїм вироком – діабетична кома. У голові гуде, наче хтось палицею вдарив. Не знаю, за що мені така кара: спочатку переслідування, зараз хвороба. Точно не знаю, але це досить серйозно. Мені відомо лише, що підшлункова моя не виділяє у кров достатньо інсуліну, тому й глюкоза не засвоюється тканинами. Він, наче митник, здатен пропускати її через клітинну мембрану. Організму бракує енергії, і він починає використовувати жири, які дуже важко розщеплюються, до того ж і неповністю. Тому в крові накопичується ацетон й інші кетони, що отруюють мозок, і людина, врешті-решт, втрачає свідомість, як це сталося зі мною. Тепер не знаю, що робити. Якщо до мене доберуться тут, змушений буду втікати – до наступної коми. Господи, навіщо ти допускаєш таке?
10.08.88. Сьогодні я зателефонував Ярославі, але лише щойно зрозумів, що зробив помилку – її телефон могли прослуховувати. Вона була вражена подіями і не знала, що сказати. Балакали ми недовго, але Ярослава додала мені впевненості і воскресила згаслу надію. Як їй вдалося мене заспокоїти – не знаю, – але зробила вона це вчасно, бо потрібно думати. Чекати більше не можна, лікарі сумніваються, що я просто подорожую, бо родичі ще не приїхали. Але є одна проблема: лікар призначив мені дозу інсуліну і спеціальну дієту. Якщо я втечу, це призведе до небажаних наслідків. Мушу щось терміново робити, бо ніколи інакше не видряпаюся із цієї ями.”
Неспокій пробігав серцем. Уроки ще не були виконані, думки переповнювали голову: згадував сьогоднішню лінійку, з ким і про що розмовляв. Із Тетяною, мабуть, тільки перекинувся слівцем-другим, мовчки спостерігав за жвавістю однокласників, втомлено підпираючи голову руками. Ніхто навіть не звернув уваги на його пасивність, жоден із них не запитав, у чім річ. Було трохи образливо, але переважно байдуже. Чомусь бракувало сил, здавалося, відпочив за літо, та енергії все ж не вистачало.
– Не можна себе жаліти! – стримував сльози. – Коли закінчиться цей жах, коли вже віднайду спокій?
Думки про спокій полонили його серце щовечора. Намагався вирвати бодай хвилинку щастя у неспокійного життя, привчав себе радіти тому, що має, і не боротися з життям, а підкорятися йому – але не сліпо, а розумно, аналізуючи минуле і прогнозуючи майбутнє, сподіваючись лише на Бога і його підтримку. Без нього – ти ніщо, з ним – ти все! Але щось підсвідомо шептало, що і у такій тактиці присутня помилка – тільки де вона?

3
Ольга задумливо вдивлялася у вікно. Вираз обличчя її, очі, що жваво бігали по предметах довкола, заново відбивали пережитий день. Знала вона, як насичений любов’ю погляд її ловив Женя, не розуміючи її поведінки. – Це добре! Чим загадковіша й незрозуміліша жінка, тим вона привабливіша, – думала дівчина, охоплена солодкою дрімотою. – Я змушу тебе покохати по-справжньому. Спочатку прокину в тобі пристрасть, потім накажу поважати мене, а коли ти приймеш мої умови – станеш другом. Тоді нашу любов не зможе зруйнувати жодна Любов. Головне – зробити все вчасно, не випустити вдалого моменту, але й не переборщити! Господи! Я, як зла чаклунка, складаю підступні плани! – розсміялася в душі. – Ні! Я всього лише впорядковую свої почуття, щоб вони мені не зашкодили. Потрібно кохати не лише серцем і тілом, а й розумом!
На ліжку лежав вже випрасуваний костюм: в міру короткий, в міру відкритий, в міру яскравий, того небесно-синього кольору, що так збуджував Женю (з досвіду дискотеки).
Десь із годину вертілася перед дзеркалом, збираючи й розпускаючи волосся. Нарешті, зупинилася на такому варіанті: зібрала усе волосся ззаду на потилицю, перехопила стрічкою, заплела кілька тоненьких кісок і, не без участі шпильок, створила ззаду чудернацький візерунок, що, залишаючись строгим, водночас, надавав зачісці оригінальності. Із неприхованим жалем зруйнувала цю красу. Наспівуючи якусь мелодію, сонно побрела до ванної кімнати. Ніч непомітно вкорочувала по-літньому ще теплий вечір.

4
Розгулявся під ніч вітер, напоєний зустріччю із осінню, яка, як найгостинніша ґаздиня, почастувала ранніми яблуками й виноградом, напоїла хмільним ягідним вином, дихнула ароматом зброджених запашних слив.
Маленька гілочка великого дерева настирливо стукала у вікно, не даючи Жені заснути. Та він і без стуку мучився безсонням. Дивувався і, разом з тим, гнівався на себе, що не міг спати. Закривав очі й бачив довгий люблячий погляд. – Стерво! Хоче мене звабити! – думка перекидувалася на сердиту й стурбовану чимось Любу, але тільки-но дрімота стуляла йому вічі, Ольга знову пронизувала його зсередини, почуття його наростали, тіло наповнювалося кров’ю, – міцно обійняв подушку, пригортаючи її до грудей, вкриваючи поцілунками уявне тіло… – Що за безглуздя? – за мить отямився. – Ця відьма зачарувала мене!
Перекинувся на інший бік і заснув. Але Ольга й уві сні не покинула його. Настирливо блукала по думках і вносила в них неспокій.

5
Пробило вже північ. На ліжку неспокійно крутилася з боку на бік дівчина. Їй примарилося страхіття. Минулий день захопив у вир подій зненацька, і Люба виявилася зовсім неготовою до нього. Для початку вона проспала. Вдягаючись, вмивалася, снідаючи, збирала портфель. Бігом вибігла з під’їзду і на кілька секунд запізнилася на автобус, на щастя, майже одразу під’їхало марштутне таксі. Захекана, прибігла до школи, але поспіх виявився марним – лінійка, як завжди, затягувалася й почалася на півгодини пізніше. Не встигла привітати подруг, як на очі їй натрапила Ольга – вона навчатиметься з ними? Настрій одразу ж впав. Не хотіла навіть підходити до неї, не пам’ятає, чи й привіталася. Здається, ні – тільки холодно відвернулася убік. Цей рух полегшення не приніс: зіткнулася лоб у лоб із Женею, котрий боязко відвів погляд і тільки буркнув: – Привіт!
Хотіла піти геть, побігти, але гордість стримала її. В ту мить здійнялася метушня – учні виходили на набережну перед школою шикуватися для урочистого відкриття нового навчального року.
Коли почалися довгі й нудні промови, неспокій знов охопив Любу. Ледве витримувала напружену обстановку, жалісні погляди подруг (а їй вони здавалися насмішливими), які вже знали про інцидент на дискотеці. Коли лють добиралася до верхньої межі, глибоко вдихала повітря й повільно видихала протягом хвилини. Від цього почало паморочитися в голові, але не хотіла здатися слабкою, тому мужньо закривала очі, сильно напружуючи м’язи, щоб не впасти, і подумки молилася, аби дав їй Господь сил вистояти і не зганьбитися перед цим репетуючим натовпом, а особливо перед Женею й тією „дівулею“, як вона ще навесні охрестила Ольгу. І Бог почув…

6
Ледь прикрите лляним простирадлом тіло граціозно лежало на ліжку. Тонка тканина точно окреслювала найтоншу лінію його, рельєфно випинаючись і заглиблюючись на грудях, животі, ногах. Здавалося, Бог виліпив його із особливого живого матеріалу і вдихнув життя – груди то здіймалися увись, наганяючи повітря в легені, то опускалися, виштовхуючи його геть.
Гарно окреслені лінії рук із пропорційними біцепсами і дельтовидками, потужним триголовим м’язом плеча і класичним передпліччям плавно переходили у кисті, закінчуючись пружними подушечками пальців. Їхні кінчики час від часу здригалися, немов намагалися підхопити щось у повітрі.
Вікно в кімнаті було розкрите навстіж – панувала остання літня спека, ледь прохолодний освіжаючий вітерець ніжив прекрасне тіло, уявляючи, вочевидь, перед собою грецького Аполона.

7
Легенький вітерець ніжно пестив граційну дівчину, яка лежала на ліжку, напіврозкрита від задушливої спекоти. Невагома нічна сорочка огортала соковиті пружні груди, ледь тріпаючись від подихів вітру, збуджуючи втомлену шкіру. Виразна заглибина талії плавно переходила в м’які округлості стегон, гублячись у нескінченній довжині струнких ніг. Тонкі руки лежали на подушці, кутаючись у розпущеному волоссі й пестячи його. Їй було хороше! Снився гарний сон, де коханий гуляв із нею казковими галявинами, тримаючи за руки, вів за собою, підкидував у повітря, хапаючи її на льоту, ніжно гладив губами, пестив гарячими поцілунками, міцно обіймав і безупинно шепотів: кохаю, кохаю!

8
„15.08.88. Я в Чорній Тисі. Вівчарі женуть овець із полонини. Тут гарно. Сьогодні ясний день, але люди кажуть, що буде дощ. Напевне, залишуся на ніч у селі, а зранку рушу на Лопухово через перевал. Може, знайду схованку в горах. Як там Ярослава? Певно, хвилюється за мене. Та звідси зателефонувати не можна – треба їхати аж у Рахів, або хоча б у Ясіня і замовляти міжміську розмову, але це дуже довго й ризиковано.
16.08.88. Я на перевалі. Боже! Цю красу неможливо уявити – її треба побачити. Килими дерев, що вкривають складки гір, а ті, немов сходами, струмують уверх до самої полонини. Мене потягло на поезію. Вночі падав дощ, а сьогодні – знову сонце. Кожен кущик, кожна смерічка вмиті, свіжі, веселі! Навіть я забув про свою біду. Унизу бачу село. Це, напевне, Лопухів. На отій поляні лісоруби, – здається, навіть чути рев бензопил. На іншій горі бачу сарай. Треба туди дістатися.”
– „17.08.88. Я дійшов до сараю і влаштувався на нічліг”, – на ходу розшифровуючи, читав Георгій наступного дня Тетяні. – „Вночі мене збудив дивний шум, я прокинувся і нашорошив вуха. Це міг бути вовк або ведмідь. Зненацька двері повільно розчинилися, і я побачив два вогники очей. Це була людина. Вона націлила на мене рушницю і наказала: – Вставай і йди за мною! – Я, вмираючи від переляку, спросоння нічого не розуміючи, послідував за тим дядьком. Йшли ми години дві, не менше, все вгору і вгору. Вже починало світати, коли ми зайшли у ледь помітну між чагарниками печеру. Тут чоловік запалив смолоскип, і я вперше побачив його обличчя. Воно було геть поросле, довгі пасма брудного волосся звисали донизу, вигляд у нього був страхітливий. Він спитав мене, чи я тутешній. Я не знав, що відповісти, але зважив, що по розмові той все одно дізнається, що я не звідси, тому відповів заперечно. – Це добре! – чомусь сказав він. Ми пройшли ще з кількасот кроків і, нарешті, зайшли у щось на зразок кімнати. Тоді бородань знову націлив на мене рушницю і наказав залізти у якусь бічну комірчину, котру він завалив каменюкою ззовні. Десь зверху пробивалося світло. Тому вирішив я написати про все це. Тепер сиджу тут і чекаю.”
– Схоже на казку, – мовила Тетяна. – А що далі?
– „Він дав мені води й пиріжка, на смак, як глина. Чути було, що він порпається в моєму рюкзаку, гроші, може, шукав, але навіщо вони йому тут?” – Георгій зупинився. Тетяна питально глянула йому у очі.
– Чому ти зупинився?
– Далі „18.08.88. Я у відчаї: цей дикун живе тут давно і в найближчому минулому не торкався жінки. Мене непокоїть його погляд. Він нагадує той, на одній із вечірок. Невже не можна було схопити котрусь із жінок? Але про що я кажу?! Сподіваюсь, я міцніший від нього і не підпущу виродка до себе. Боюся навіть стулити очі.”
– Господи, ну і влип же він! – вигукнула дівчина. – Цьому хлопцю явно не пощастило: ледве втік від цивілізованих збоченців, як потрапив до рук диких. Жахливо!
Георгій, не кажучи ні слова, продовжив:
– Поглянь, Таню, тут уся сторінка поморщена, наче хтось її намочив, і покреслена ручкою… дивися, які глибокі сліди, нащо будо так тиснути? – страшний здогад промайнув у голові. – Господи!
– Що таке? – стривожилася дівчина, побачивши, як Гео зблід. – Ні! Не може бути!
– Так, він зробив це, – приречено мовив хлопець. Тепер вони зрозуміли, нарешті, що це була за людина. Після подібного страхіття Андрій мав зламатися остаточно. Хто-зна, що було далі, – записи обривалися, – але він вижив, знайшов у собі мужність перенести весь той тягар, хоч зміна пішла не по вірному шляху. Та, може, це був єдиний вихід? – Знаєш, він помер на моїх руках, і не зможу вже ніколи цього забути. Життя його знищило, але не втратив віри, хоча насамкінець не витримав і вирішив звести рахунки з ним.
– Але ж ти казав, що він боровся? – заперечила Тетяна.
– Так, Андрій схаменувся, але було вже пізно. Йому, не виключено, не вистачило одної-двох хвилин.
– Страшне!
– Ні, найстрашніше те, що в цьому винуваті ми. Усі ми: ті, котрі не дали йому спокійно жити, ті, які набріхували на нього, ті, що згубили його, і ми – котрі навіть не схотіли його вислухати. Єдина нагода, єдиний його шанс виговоритися, висповідатися, щезла, коли ми жорстоко відштовхнули його. Мої страждання – краплина в морі його мук. Я відчуваю себе винним!
Тетяна мовчала. Мимохіть згадувала усі ті дні, коли розмовляла із Андрієм, особливо в ту мить, коли прозріли її очі. Він лагідно дивився на неї, накинув на плечі довге, майже невагоме панно. Тканина приємним холодком лоскотала шкіру, і згадала, як відчула дивне злиття душ, якусь синхронність думки, на яку вона була налаштована завдяки Гео. Він тоді чомусь злякався – тепер знала, що боявся відкритися, страшився знову пережити жахи минулого, а вона хотіла відвертості.
– Він подобався мені, – тихо вимовила. – Я бачила в ньому добро, як він не намагався його приховати. Ми товаришували на рівні почуттів, не треба було й особливих слів. Але це було щось інше, не так, як із тобою, Гео. Ти зовсім інша людина, а він був, наче частинка моєї душі, я навіть трохи побоювалася цього. Чому він так безглуздо загинув? Я, як остання дурепа, приревнувала його до Олі! Ніколи не пробачу собі! Усе могло бути інакше!
– Ні, то було найкраще рішення для нього, як би не звучало це банально й грубо. Єдиний правильний вибір. Ми повинні поважати його – така воля Творця!
– Але звідки у тих горах взявся якийсь дикун? – не могла зрозуміти дівчина.
– А звідки там з’явилися ті печери? – запитанням на запитання відповів хлопець. – Вони явно людських рук діло!
– Цього нам ніколи не дізнатися! – погодилися обоє.

© Юрій Корсак, 2011