1
Світало… Сонце стрілою встромило у землю своє жало. Гордий Свидовець покірно лежав, не ворушачись, а його двоголова Близниця невтомно вартувала спокій Карпат, зрідка перемовляючись із горбатою Говерлою та залицяючись до стрункого Петроса …
– Ну, що ж, Галіте, – потираючи руки, вдоволено промовляв Сліпий, – вважай, що тобі пощастило! За непослух тебе слід було би покарати, але помилку свою ти виправив та ще й повернув втікачів. Отож, гадаю, ти заслуговуєш бути вільним!
Володар був на сьомому небі від щастя. Здавалося, нинішній день відновив йому сили, свіжість і дух. Ще не бачив Яшми після втечі, тож відклав на потім усі справи й рушив до апартаментів, як він гордо величав свої покої.
Ольга сиділа перед дзеркалом і підмальовувала губи, наче нічого й не трапилося. Гнів його одразу ж минув, коли побачив її відображення. Рівні, спокійні лінії обличчя нічим не видавали занепокоєння, тільки очі – її блакитні проникливі очі немов покрилися туманом, але, помітивши Сліпого, дівчина розвіяла його.
– Як ти тут, – першою привіталася й додала: – без мене?
– Ти знаєш, – спантеличено мовив він, аж ніяк не очікуючи від неї цих слів. – Ти чудово знаєш, як мені без тебе!
– Але не знаєш ти, як мені без тебе! – перебила його мову. Андрій, здивований, наблизився. Що б це могло означати? Ольга преспокійно продовжувала, кинувши до рота маленький м’ятний льодяник: – Я отримала величезну насолоду від прогулянки (так вона охрестила свою втечу), подумала про дещо і зробила певні висновки, – сказала вона, вдягаючи на шию небесного кольору намисто.
– Сподіваюсь, – скептично мовив Сліпий, – бо те, що ти вчинила, прогулянкою не назвеш!
– О, невже ти думаєш, що я сподівалася втекти від тебе? – обернулася до нього. – Це ж неможливо! Чи я помиляюся?
– Ні, не помиляєшся, – лукаво відповів, задоволений фальшивим компліментом, і зловив той бісівський погляд, який дівчина розпалила в очах.
– Допоможи, будь-ласка, – звернулася, щоб застебнув на шиї те намисто. Повільно підступився до неї, з’єднав два кінці ланцюжка з каменями. Ольга повернулася обличчям до нього, заворожливо усміхнулася, і, наче уві сні, тіла їх зблизилися. Здавалося, мить – і вуста зіллються. Наче плюс і мінус – різнойменні заряди притягуються – зійшлися разом, і вдарив розряд – поцілунок довгий і ніжний, дещо непевний із його боку.
– Я хочу тобі щось подарувати, – трохи стурбована його м’якістю, звабливо вимовила Ольга, блиснувши очима – себе! – Мов приручений, пішов за нею, зблиснувши жагучим поглядом. Ольга вдягла найдовше і найлегше плаття, зшите з багатьох шарів тонкого шовку. Опоясана золотим паском, із розкиданим по плечах волоссям, вона була схожа на лісову Мавку. – Не заперечуй! – шепнула на вухо, обв’язуючи його довгою мотузкою до крісла. А він, злегка пручаючись, підігрував її грі. Невагома накидка впала додолу. Очі її звабливо засяяли… Ольга розпалила його до нестями, ледь торкаючись тіла. Андрій пив її, а вона все то наближалася, то віддалялася. Він бажав її всім своїм єством, але поворухнутися не міг. – Я не кохаю тебе!
Кров хвилею вдарила в голову. Спершу навіть не зрозумів слів, мовлених до нього:
– Що?
– Я тебе не люблю і не хочу бути з тобою, – повторила дівчина. – Якщо ти цього не розумієш, можеш мене вбити, але твоєю не стану ніколи!
– Звільни мене, – закричав, усвідомлюючи власну помилку.
– Я не можу, тепер я вільна і йду геть!
– Охорона не випустить тебе, ти даремно гаєш час!
– Помиляєшся, Галіт відпустив мене, бо він тепер тут володар!
– Ти змовилася з Галітом? – закрив очі від болю. – Яшма, ти себе погубила! Ти погубила всіх нас!
– Не Яшма я тобі! Я Ольга! Чув? Ольга!
Андрій, здавалося, плакав. Дівчина стояла вражена, немов забула, що пора втікати.
– Ти не вирвешся звідси!
– Пробач, – прошепотіла пересохлими вустами. По щоці скотилася важка сльоза. – Я мушу бігти, бо другого шансу не буде! Повір, я зосталася б із тобою, якби все це трапилося не так, якби ти жив, як усі… Може щось би і вийшло…
– Мене б там вже не було, – приречено мовив, скрививши обличчя від болю.
– Не кажи так!
– Забирайся геть, – крізь зуби проказав Сліпий. Дівчина боязко відступила. – Геть з очей! Облиш мене самого!
Ольга підхопила шаль і, востаннє окинувши поглядом місце свого ув’язнення і його – безсилого, безпорадного, але чомусь все одно величного, – вийшла, кинувши наостанок коротке „прощай“. А він сидів на стільці, і сльози градом заливали обличчя, схвильоване давнім спогадом.
2
Дівчина випорснула із апартаментів просто до рук Галіта.
– Ну, впоралася? – губи розпливлися в боки.
– Я виконала своє зобов’язання! Тепер твоя черга!
– Не поспішай, голубонько! – грубо схопив її за руку і вручив у лапи своїх людей. – Закрийте її в моїх „хоромах“!
– Але ти?..
– Думаєш, ти розумніша за мене? Я не відмовлявся від тебе, просто вирішив трохи зачекати! Дурепо!
– Негідник! Свиня підла! Я тебе вб’ю, ведмідь клишоногий! Бундюк! Вовк в овечій шкурі! Сволота-а! – силилася вирватися зі сталевих обіймів. Її засліпив гнів і образа, люта була сама на себе, що повірила бандитові. – Дурна я! Дурна! А-а!
Рудокопи заполонили вже весь підземний палац. Кожен закуток був під контролем. Незайнятими залишалися поки що одні апартаменти. Чорнобородий мчав кімнатами володаря. Нарешті, розчинивши двері, він побачив Сліпого.
– Спіймався? – Андрій лише люто зиркнув на колишнього підлеглого. – Не дивися на мене, як на свого пса! – сердито продовжив Галіт. – Не забувай, хто тепер тут віддає накази!
– Гадаєш, ти переміг?
– У тебе є аргументи проти?
– Так! Якщо не схаменешся негайно – завтра помреш ти і всі твої прибічники!
– Що за дурні погрози?
– Це не погрози, а реальна небезпека, – розсміявся Сліпий. – Думаєш, я не передбачав такого повороту? Ха-ха!
– Твої штучки? – злякано крикнув чорнобородий. – Відповідай! – Сліпий лише криво усміхнувся. – Не зли мене, бо пошкодуєш! – сатанів Галіт. – Охороно! Закрийте його до Зміїної кімнати! Завтра тебе буде страчено!
Чорнобородий аж налякався від власних слів. Проте не мовив ані слова, коли Сліпого разом зі стільцем просто винесли, як дошку, геть. Новий володар був у полоні сумнівів. Сліпий весь час щось приховував від них, тому тепер Галіт боявся – боявся того, чого не знав, – і напружено думав, що робити. Зрештою терпець йому урвався, і чорнобородий твердо рушив уперед, до Блакитної зали.
3
То тут, то там на небі з’являлися хмарки. Густим павутинням вони огортали небо, покриваючи вершини гір сірим туманом. Жвавішав вітер, і раптом, зовсім зненацька, посипав сніг. Густий, лапатий, він обліплював кожну хвоїнку, одягаючи смереки у тонке хутро, зігріваючи їх від морозу, напівтанучи, напівзамерзаючи на зелених голках.
У підземному ж царстві, здавалось, не було ні дня, ні ночі, ні літа, ні зими. Усюди однаково тепло, однаково світло й спокійно. Тільки надвечір ліхтарі у коридорах тьмяніли, аж поки світло зовсім не зникало до ранку. Отож добовий цикл тут був штучним і не давав уявлення про пору року. Плин часу вповільнився, жоден із охоронців чи рудокопів не міг точно назвати ні дня, ні місяця, ані року, в якому жив.
Валерія ніяк не розуміла, як можна було перебувати тут стільки часу. Але все прояснилося, як тільки вона спитала „розношувача їжі“, як довго він знаходився у підземеллі.
– Років зо два, може, менше, – відповів він.
Сліпий же розповідав, що живе вже тут більше десяти років, а останніх бранців захопив ще п’ять років тому.
– І що, більше ніхто не потрапляв сюди після того? – спитала. Сліпий промовчав. – Вони втратили відчуття часу! – жахнулася. – Але що їх тут тримає?
На це запитання дівчина отримала сердитий вираз обличчя і тривале мовчання. Більше слуга не відповідав ні на що, коли приносив їжу.
Перша розмова із повелителем відбулася учора, коли йому замість хлопця привели її. Валерія виглядала розгубленою і не починала розмови. Тишу порушив він:
– Як тебе зовуть?
Дівчину приємно здивувала переміна в його тоні. Коли вперше почула його, слова здалися занадто солодкими й брехливими, але казковість природи затінила фальш, а зараз його мова була щирою й чистою, навіть дивною для її вух.
– Валерія, – тихо відповіла. – А що таке?
– Просто хотів дізнатися, як тебе величати. Валерія, – просмакував, – гарне ім’я, незвичне… Таке, як і ти сама!
Дівчина знову здивувалася. Захопивши в полон, він так люб’язно з нею поводився, та ще й – здалося чи ні – залицявся.
– О, та я ж впала йому в око! – жахнулася думки. Але знову й знову розмірковуючи, вперто приходила до висновку, що не мала підстав сердитися (окрім як на те, що їх таки захопили в полон!). Поводилися з нею негрубо, їжі було вдосталь…
– Вже десять років я не бачив прекраснішої від тебе! – раптово мовив Сліпий, коли Валерія розповідала йому про себе.
– Дякую! – більше злякавшись, ніж зрадівши, мило посміхнулася. – Так, можна продовжувати?
– О, звичайно, прошу, прошу! – спохопився він.
…Із цих слів дівчина дійшла висновку, що божевільний (як вона його прозвала) жив тут вже десять, а то й більше років. Його запитання здавалися безглуздими, цікавився він окремими деталями і фактами з її життя, питав, у які ситуації потрапляла і як поводилася, просив пригадати, що відчувала тоді.
– Нащо вам все це? – не витримавши, спитала дівчина. Погляд його спохмурнів, він щось пробурмотів собі під ніс і натис кнопку. До зали увійшли охоронці.
– Сеанс закінчено! – сказав Сліпий. Її обережно взяли попід руки і вивели. По дорозі до кімнати дівчина пильно вдивлялася в обличчя охоронця, що вів її. Це був молодий, значно молодший від Сліпого, юнак із світлим русявим волоссям і блідою, майже білою шкірою.
– Як ви сюди потрапили? – зненацька запитала. Той на мить завмер, але не мовив ані слова, – тільки погляд тривожно забігав по сторонах. Мовчки заштовхнув її в кімнату і безшумно зачинив двері. Розмірковуючи над переміною в поведінці охоронця, Валерія дійшла висновку, що він боявся їй відповісти. – Чому? Чого він так остерігається? – напружено думала, бо більше зайнятися було нічим. Тут, у казковому полоні, дівчина вперше відчула муку бездіяльності, вона почувала себе зайвою, якимось тягарем для душі. – Якщо виберуся звідси, одразу ж сяду вишивати! – твердо вирішила. Голова пухла від пустоти. Залишилося одне – лягти й заснути.
4
Зміїна кімната, або „пекло“, як її тут прозвали, простяглася метрів на десять. Стіни, підлога, стеля, – все такого ж мутно-блакитного кольору, що й зала Сліпого. Зі стелі звисали донизу довгі мотузки із петлями на кінцях. На гладкій, ретельно відшліфованій поверхні застигли страхітливі на вигляд змії. Різної висоти й величини, вирізані зі сталі, вони гострими лезами своїх тіл звивалися у дикому екстазі, постійно переміщуючись по заданій творцем траекторії. У стінах, на висоті трьох-чотирьох метрів від рівня підлоги були вирубані ложі, із яких зручно було спостерігати за дійством усередині кімнати.
А воно було не для слабкодухих: невдаху, якому присуджено було це покарання, прив’язували за руки до мотузок і зіштовхували із центральної ложі. Кожні десять хвилин мотузка опускалася нижче на кілька сантиметрів. Тридцять шість опускань – і ноги торкалися підлоги. Рівно через шість годин покарання припинялося. Якщо до того часу людина якимось чином уникала смерті від залізних змій, то вина її вважалася спокутуваною.
Часто призначаючи Зміїне пекло своїм підлеглим, Сліпий майже ніколи не задумувався над тим, що там відбувається. Тепер же, коли його, зв’язаного якимось дівчиськом і повністю безпорадного, тягли туди, серце його наповнювалося страхом. Рідко хто переживав це покарання, чого він, зрештою, і домагався.
– У мене не було вибору! – виправдовувався. Років п’ять тому йому прийшла на гадку ця думка, коли запаси інсуліну підійшли до кінця. Тоді ж послав кількох підлеглих до найближчої лікарні, але там красти не було чого. Та й тих нездар помітили і ледь не вистежили місцеві жителі. Довелося заліпити блакитну стіну в залі землею й замаскувати її кущами. Може, тоді настав час повернутися в реальне життя, а не залишатися в підземеллі. Та ні, не вистачило духу, не наважився відкинути весь тягар минулого, прирік себе на довічне ув’язнення.
Не маючи можливості дістати ліки, боячись смерті, але вперто не бажаючи повернутися у суспільство, наважився на відчайдушний крок. Тоді ж вирішив використати кімнату для тортур, створену невідомо ким. Із ще теплих тіл видаляв підшлункову залозу і підшивав її шматочки собі під шкіру. Так забезпечив себе постійним притоком гормону, без якого не міг прожити. Та, на жаль, це допомагало ненадовго. Він пам’ятав обличчя кожної своєї жертви, кожен вираз очей, який ніс у небуття його образ. Ті очі переслідували його щоночі, прокидався, вкритий холодним потом, безвихідь і відчай заповнювали бездонну пустку в його серці, готовий був у ту мить померти, відмовившись від життя, доводив себе до напівкоми, але Бог чомусь рятував його і не відпускав. Та ще й доля раз у раз змушувала карати підлеглих. Та чи заслуговували вони на смерть? Жадоба до життя і страх, безмежний страх, вели його на нові злочини, серце щодень грубшало і призвичаювалося до напівмертвої совісті, котра вже не кричала, а десь глибоко жевріла у душі, поволі згасаючи.
Із часом виникла потреба поповнити склад його групи. Валерія, гарна і горда, як справжня горянка, спитала його про це. Обманув її. Близько сотні осіб було захоплено в полон і вже більше п’ятдесяти з них не було в живих. Майже всі вони були злочинцями – це чомусь заспокоювало сумління.
Сили і мужність покинули його, коли опинився прив’язаним до мотузки. Мить – і вага тіла здалася надприродною, руки боляче вивернулися із суглобів. Почався відлік часу…
5
– Я починаю божеволіти! – подумки вигукнула Любов і повернулася на інший бік. Із того часу, як її сюди замкнули, жодна душа не провідала її. Проте дечого вона не знала і навіть не здогадувалася про це – їй було зроблено таємний укол під потилицю. Час минав і вислизав з-під контролю свідомості. Дівчина й гадки не мала: ніч тепер чи день, а суцільна бездіяльність навіювала то сон, то гнів. – Спати! Спати! – кричало тіло, але силилася перемогти себе. Вигляд їжі викликав уже тільки нудоту. Щоб чимось зайнятися, почала згадувати. Ні, легким життя власне наректи не могла. Відколи себе пам’ятала, завжди за щось боролася. Можливо тому й вирішила присвятити себе юриспруденції. Але, будучи дівчиною розумною, відчувала, що її мрії гинуть, бо відчай вже підкрадався до міцного, а може, й ні серця. Несподіване захоплення в полон, нервове напруження, яке вона знесла, здавалося, вибили опору з-під ніг. Щось несміливе, але задушливе, підступало до горла. Ще мить – і з очей полилися сльози, які принесли негайне полегшення й заспокоїли розбурхану душу. Одразу ж пошкодувала себе. Згадала останній день волі. Дивилася у сірі Євгенові очі й пила їх глибінь. Здавалося їй, у ньому віднайшла своє майбутнє й надію. Але помічала, що приваблює його зовсім не як Люба, а як дівчина. Він гледів на неї, як вовк на ласий шматок. Одного разу запропонував їй побавитися, але їй цього хотілося не так, тому твердо відмовила, хотіла пересвідчитися, чи справді кохає. Наступного дня випадково побачила, як він (той, що вчора клявся у любові) цілується з іншою. – Звір! – майнуло в думці. Та відмовитися від кохання так просто не могла, тому й зберегла свої відносини з Женею, згодилася приїхати сюди. Наївно гадала, що романтичне оточення допоможе йому прихилитися до неї й душею. Але нічого не вийшло. Якась дивна примха долі вирішила усе по-своєму. Тепер навіть уявити не могла, чи зустрінуться вони знову. Залишалося одне – чекати. О! Як ненавиділа Люба це слово, бо від чекання справді божеволіла. – Хоча би хтось, хоча б одна душа, промовте до мене слово! Одне-єдине! – благала стіни, а сльози заливали її, виплакувала дівчина всю свою недолю й горе.
6
Георгій опустив руки. Лежав закам’янілий у своїй клітці, ані не ворухнувшись з того часу, як його сюди завели. Не було вже сил боротися, змагатися за щось, тим більше за туманне й неясне. Усе тіло полонила гранітна втома. Відчував себе зневаженим, збезчещеним і зганьбленим самим собою. Продовжувати жити не було сенсу. – Навіщо я все це затіяв? – ледь ворушилася загальмована й непідвладна свідомості думка. – Яка невідома сила змусила мене перевертати гори? Чому не зумів контролювати свою впертість? Чого я все-таки домагаюся, чого хочу? – Нічого! Не хочу ні-чо-го! Лише кінця всього, зупинки! Спокою – тихого, мирного, в душі! Забути про почуття! Виплакатися на все життя! Щасливим стати! Хочу, Боже, я таки хочу!
Розум відчайдушно бився десь усередині знеможеного тіла і скам’янілої душі. Здавалося, ще мить – і покине його. Та не сталося цього. Не було нещастя його настільки сильним, яким собі його уявляв. – Ти усе перебільшив, гіперболізував до неймовірності! – кричало сумління. – Егоїзм затьмарив тобі очі! Згадай голодних, босих і хворих! Вони – такі ж нещасні, але причина в них самих!
– Вони сліпі! – вмикався самозахист. – Я прагнув лише трохи дружньої уваги!
– Ти мав її з боку Тетяни!
– Це не те…
– Не те?! Хто ще витримував тебе? Хто вислуховував твої безглузді проблеми? Хто ще відмовлявся визнати, що ти збоченець? Господь дав тобі вірного друга, але ти відкинув Його допомогу і вперто пішов за пристрастю!
– Ні! Це брехня! Я ніколи не хотів цього! Це неправда! Я доведу тобі!
– Визнай це! Ти – збоченець і невдячний!
– Ні!
– Не бреши хоча б собі! Визнай це, і тобі полегшає!
– Ніколи! Ніколи, нізащо і ніхто не переконає мене в цьому!
– Ти обманюєш себе!
– Так краще для мене!
– Ні! Ти хочеш бути щирим, але стаєш дедалі фальшивішим! Ти наскрізь фальшивий!
– Ні!
– Ти обманюєш усесвіт…
– Ні!
Мов два гірські потоки, розбурхані тривалим дощем, текли по юному обличчю сльози. Шлунок вимагав їжі, але виснажена кора мозку глушила всі домінанти.
7
Галіт намагався тримати команду в бойовому дусі. Але чутки повзли безупинно і вже кожен дізнався, що йому загрожує невідома небезпека. Вже вкотре до чорнобородого приходили командири груп із вимогою пояснити їм усе й у випадку чого тікати.
– Перший поштовх відбудеться за дві години, – думав Сліпий. Вже вісім разів мотузка затремтіла, опускаючись на кілька сантиметрів, руки вже давно втратили чутливість. – Галіт ще цілуватиме їх мені!
Новий володар тривожно походжав по залі, намагаючись здогадатися, що Сліпий мав на увазі. – Може, тут десь вмонтовано зброю? Чи підкладено бомбу? – Галіт різко натис кнопку виклику. До Блакитної зали влетіла охорона. – Фуксите! Організуй людей, але тільки твою групу, щоб не породжувати паніки, й обшукайте весь палац!
– А що шукати?
– Усе підозріле! І якнайшвидше!
– Слухаюсь!
Близько десятка озброєних осіб носилися кімнатами, коридорами, оглядаючи кожен закуток, кожен виступ, не здогадуючись, що шукана зброя зовсім близько, але не змогли б її дістати, навіть якби й виявили.
Час невпинно збігав. Минула година, потім ще пів.
– Покличте Галіта! – із останніх сил гукнув Сліпий охоронцям, що вартували вхід до Зміїної кімнати. Ті здивовано переглянулися. – Раджу вам поспішити! Гадаю, він примчить сюди, як тільки дізнається, що я хочу відкрити йому одну таємницю, але якщо спливе понад півгодини, йому – та й вам теж – уже ніхто не зарадить!
Перемовившись між собою, охоронці, все ще вагаючись, погодилися виконати прохання Сліпого, тож один із них попрямував до Блакитної зали.
– Аби я прийшов до нього? – розгнівано вигукнув Галіт, не бажаючи виказувати страху перед підлеглими. – Яке нахабство! – За мить він продовжив: – Ну, що ж, таємниці завжди приємно розкривати! – Потерпаючи від страху, обливаючись холодним потом, увійшов чорнобородий до Зміїного пекла. Намагався напустити на себе величавий вигляд, але збоку виглядав, як обскубаний півень. Андрій подумки усміхнувся, побачивши його жалюгідну пику. – Задля якої такої таємниці ти посмів потурбувати мене?
– О! Як швидко влада змінює людину! Ще учора ти ладен був поцілувати мене в зад, а сьогодні…
– Без образ! – аж підстрибнув Галіт.
– Думаю, нам слід поговорити наодинці, бо після моїх слів навряд чи хтось слухатиметься тебе! – Жестом руки було наказано всім зайвим покинути кімнату. – Менш, як за двадцять хвилин трапиться дещо, що протверезить твою хмільну від успіху голову і змусить одуматися! Але цілком ймовірно, що ти схочеш уникнути цього дещо, а воно, можу тебе запевнити, не із приємних!
– Що за загадки? Говори ясніше! Десь тут є бомба? – переляканий до смерті, белькотав Галіт.
– Так, – усміхнувся Андрій, відчуваючи відновлену владу.
– Де вона, відповідай!
– У твоїй тупій довбні та й у інших не більш розумних головах закладена потужна, хоча й мініатюрна бомба, яка через декілька хвилин вибухне! Якщо я не зупиню програму! – Галіт широко розкрив очі. – Це ще не усе! За п’ять секунд до вибуху бомба подразнює кору твого жалюгідного мозку, хоч я сумніваюся, що вона у тебе є, і викликає відчуття нестерпного болю! Геніально, правда?
– Це брехня! – зненацька вигукнув Галіт. – Ти хочеш мене залякати, щоб знову прибрати підземелля до своїх рук!
– Побачимо! За п’ятнадцять хвилин буде попередження – невеликий землетрус! Якщо ти колись заглядав у підручник із фізики, в чому я теж сумніваюся, то мав би знати, що це влаштувати дуже просто з допомогою невеличкого генератора звукових хвиль. Але навіщо я про це кажу – для тебе це занадто складно! Додам лише одне – через п’ятнадцять хвилин від підземелля залишаться одні руїни, а єдиний шлях звідси буде завалений тоннами гранітних брил. Жоден із вас не встигне відійти на безпечну відстань.
– Маньяк! Ти повбивав гори людей, а тепер хочеш розправитися з усіма!
– То накажеш відпустити мене чи ні? – спокійним тоном запитав Сліпий. – Чи волієш умерти? Зваж, я можу помилувати тебе!
– Ні, дорогенький! – божевільно зблиснули очі чорнобородого. – Зараз тебе припнуть до стіни, і ти помреш разом зі мною!
Андрій не чекав такого повороту подій. Галіт виявився божевільнішим, ніж він собі уявляв.
– Зваж, – судомно ковтнув слину, – загинуть усі!
– О-хо-хо! – злорадно захихонів Галіт. – Якщо вже так піклуєшся про інших, то тебе проведуть до Блакитної зали, і ти зробиш усе, щоб вибуху не сталося, але один тільки вибрик – і ти мертвий! Ти знаєш, що іноді я буваю не при собі! Зніміть його зі стелі!
Тим часом по підземеллю пішов поголос, що Сліпий збирається розправитися з усіма, хто повстав проти нього. Інші твердили, що смерть чекає на усіх без винятку, треті не вірили нікому і вперто заперечували чутки. Молодий блондин попросив у Фуксита ключі від кімнат із полоненими, сказавши, що їх треба нагодувати. Той, занепокоєний тривожними подіями, довго не роздумовуючи, віддав юнакові ключі.
– Виходьте, і йдіть до Блакитної зали, – казав він кожному із полонених, швидко відмикаючи клітки. Дехто спав, тож їх доводилося будити. Гомін зростав і скоро переріс у голосне гудіння, що охопило весь підземний палац.
Блідого як смерть Андрія під вартою ввели до колишніх хоромів. З п’ять десятків очей уп’ялися в нього.
– Звідки стільки народу? – бісився Галіт. – Хто посмів випустити в’язнів?
– Помовч, дурню, – грубо зупинив чорнобородого бандита Сліпий. – Залишилося п’ять хвилин! Я можу не встигнути!
– Якщо так станеться – ти вмреш першим! – гомін стих. Володар сів на трон. Його величний погляд навіть зараз, під дулом пістолета, змушував підкорятися. Колишні підлеглі невимушено поопускали очі. Клацнув по клавішах. Чотирикутна платформа почала поволі опускатися, потім перевернулася. На її долішній поверхні був прикріплений чудернацький механізм, величиною з невисокий стіл. У присутніх вихопився крик задивування. Жоден з них, навіть найближчі слуги, не знав про це.
– Поглянь на це! – шепнув Георгій на вухо Тетяні.
– Гео! – радісно гукнула. – Нарешті я тебе побачила! Ти цілий?
– Цілий, але зустріч наша, здається, остання!
– Не кажи так, усе ще може владнатися!
– Навряд чи, – без надії в голосі мовив Гео. – Знаєш, може так і краще для мене! Я все-таки наважився поговорити з ним.
– Це ж чудово! Ну, і…
– Нічого. Як я і передбачав, він не схотів, а може, просто не зміг мене зрозуміти!
– Це жахливо!
– Так! І так само все життя: хвилину тому все чудово, а за мить – жахливо!
– Не засмучуйся, це закономірно. Лови, хапай щасливі радісні хвилини, бо більшого щастя не буде!
– Твоя порада трохи запізнилася! За кілька хвилин ми помремо!
– Не хочеться визнавати цього, але ти правий, як завжди. І це жахливо!
– Не повторюйся!
– Я не повторююся, – зітхнула, – все й справді так! А як усе чудово починалося!
– У цьому-то й проблема, бо у вашій загибелі винним буду я!
– Гео, не треба, не починай!
Галіт знервовано тримав револьвера в руках:
– Чому так довго? Чому ти нічого не робиш?
– Я перепрограмовую механізм!
– Не забивай мені голови! Дій, бо застрелю!
– Спокійніше! Криком не допоможеш. Нікому.
Георгій доторком покликав Тетяну ближче.
– Поглянь на ту білявку коло Жені!
– Ну?
– Це подружка Сліпого!
Дівчину боляче кольнуло у грудях.
– Невже? А він мені здавався таким одиноким!
– Якби вона не втекла, зараз вони були б вже подружжям! Ну, принаймні, тут.
– І як зовуть його половину?
– Кажу тобі – вони неодружені!
– Це неважливо!
– Ольга, але він її називав Яшмою!
– Яшма! – ревниво прошепотіла Тетяна. – Так от куди він поспішав! А я думала…
Нарешті Сліпий змінив програму і спрямував її виконання на знищення Галіта – його розповідь про нестерпний біль під час активації бомби була вигадкою, щоб сильніше залякати норовливого підлеглого. Тримаючи палець над клавішею вводу, спробував відвернути увагу чорнобородого.
– Глянь, Галіте, бо ніхто тобі більше не пояснить! – Самозванець машинально відвернув голову у протилежний від Андрія бік, і в ту ж мить останній натис клавішу. Різкий біль пронизав мозок. Чорнобородий здивовано звів брови – це був останній його свідомий рух. Тіло безшумно опустилося на підлогу. – Не лякайтеся і не підходьте! Він своє отримав! А тепер вислухайте мене!
– А як же час? – злякано вигукнув Фуксит.
– Ви вільні, й вам нічого вже не загрожує, програму знищено, – Андрій перевів подих. Так захотілося, щоби хтось пригорнув його до себе і зрозумів, схотілося розкрити їм усім своє серце. Він глянув на людей. На нього позирали налякані очі, сповнені ненависті та презирства. Відбившись десь у глибинах душі, той гнів наповнив серце гордістю. Андрій відвернувся.
8
Натовп не стояв спокійно. Звістка про порятунок вивела людей із заціпеніння. Сталевий порядок вперше за десять років було порушено.
– Чому ти вбивав нас? – розчувся зненацька чийсь голос, і всі притихли.
Сліпий мовчав. Що діялося всередині нього? Наче величезна кам’яна брила, що лежала йому на серці, відкололася, і важкенний тягар впав із нього. Так запраглося любові, розуміння й покаяння, що аж до болю заплющив очі, не витримуючи раптового напруження в нутрі. Але в ту мить, коли розкрив рота, інший голос вигукнув:
– Нам не потрібні його пояснення! Хай радіє, що залишаємо його живим!
Андрій пересмикнувся. Щось обірвалося всередині, але знав, що вони мали на це право. Нехай.
– Не будьте такими жорстокими! – раптом вигукнув Георгій, злякавшись власних слів. – Людина хоче покаятись, не позбавляйте її цього права!
Кілька десятків очей вп’ялися в нього, здавалося, гнів до Сліпого обрушиться на безпорадного хлопця. Георгій відчув, як обличчя його почервоніло.
– Гео, як ти можеш його захищати? – почув він шепіт Тетяни. – Він же вбивця!
Натовп чекав. Юнак, відкинувши самоконтроль, зухвало запитав:
– Хотів би я знати, хто ж ви такі? – Питання підняло хвилю обурення. Десятки рук потяглися до нього, але Георгій встиг вийти поперед усіх. Дзвінко клацнули затвори на рушницях. Тетяна закрила обличчя руками від жаху.
– Стоп! – розчувся голос Андрія. – Не робіть цього! Я ж відпускаю вас! Ідіть! Ви вільні! – він натис клавіші тремтячими руками. Блакитна стіна відсунулася праворуч, прозора – ліворуч, із провалля виринула арена, а з неї місток. Саме у ту мить, коли погляди усіх були прикуті до величних метаморфозів, що відкривали їм путь до волі, з-за хмари випливло сонце, заливаючи гори по-весняному теплим промінням.
– Є ще невирішене питання! – мовив, обертаючись, Фуксит. Сліпий здивовано звів брови. – Скарби, що копали рудокопи, де вони?
Сліпий посміхнувся. – Сумніваюся, що вам потрібні кристалики солі і кілька рубінів та сапфірів! Проте зачекайте, я принесу їх вам, – він натис кілька клавіш, і чотирикутна платформа у центрі зали почала опускатися. Сліпий зійшов сходами униз. – Забирайте! – гукнув він. Кілька людей спустилося униз. Решта, на превеликий подив володаря, обернулися і пішли геть.
– Ми хочемо швидше на волю!
У холодній залі залишилося четверо – Тетяна, Георгій, світло-русий охоронець і Андрій. Юнак мовчки дивився на Сліпого. У очах його він бачив глибоко захований біль, схований за стіною ще більшого болю, ще глибшої туги. Видно було, що пережити довелося йому багато. Охоронець же поглядав на колишнього володаря із неприхованою ненавистю, нічого не питаючи. Андрій зрозумів те мовчання, тому почав:
– Я вбивав людей, щоб вижити. Вірніше, я не вбивав їх. Кожен, хто був покараний, потрапляв у Зміїне пекло. Більшість із них помирало там. Моя роль зводилася до того, що я виймав підшлункову і підшивав її собі, – він глянув на Гео і, розстебнувши сорочку, підняв руку. На внутрішній поверхні плеча виднілося безліч шрамів. – Якщо ти розумієш, про що я… – Хлопець ствердно кивнув головою. – Я лише хотів жити, жити, як і всі ви!
– Але чому не можна було жити там, де всі? Чому ти був тут? Серед цивілізації тобі б допомогли! – розвів руками Георгій. – Хіба це виправдання?
Тетяна виглядала розгубленою, вона не зовсім розуміла, про що йдеться. Сліпий глибоко зітхнув і проказав:
– Ідіть до друзів! Не повставайте проти них, бо вас розтопчуть і знищать! Я попрощаюся із цим місцем і, можливо, приєднаюся до вас. Тут залишатися безглуздо! А там, серед спокійної обстановки, я розповім вам усе!
– У будь-якому випадку, треба жити, запам’ятай це! – твердо сказав Гео, відчувши той прихований тон відчаю. – І приходь якнайскоріше! Обіцяй мені!
Андрій лише мовчки дивився на юнака, наче вперше у житті побачивши обличчя людини, і не міг відірвати того сліпого погляду. Тетяна краєчком душі відчувала, як щось мучить його, виснажує щосекунди, тягнучи в безодню страждання. Тільки що ховав у собі той айсберг, не бачила. Вони вийшли, залишивши Сліпого наодинці із охоронцем.
– Ти прагнеш помститися за свого брата? – спокійно запитав Андрій, повертаючися спиною до нього. – Давай, роби це!
– Ти помреш, як і він – повільно й у муках! – процідив білявий, націлюючи на володаря рушницю. Його руки тремтіли. Спливло кілька хвилин.
– То чого ти чекаєш? Стріляй! Убий мене! Гадаєш, я боюся страждань? Те, що на мене зараз чекає – ніщо у порівнянні з тим, що я вже переніс! Стріляй…
Білявий заперечно захитав головою і зненацька опустив рушницю.
– Я не такий, як ти…
Зброя глухо задзвеніла, падаючи на підлогу. Він розвернувся і пішов, щезаючи у сліпучих променях яскравого весняного сонця.
9
Із південного заходу війнуло довгожданим теплом. Вітер змінився, і засніжена полонина, що височіла довкола них, обіймаючи холодом долину, уже не дихала студінню у плечі подорожнім, а навпаки захищала від північно-східних зимніх протягів. Життєдайне тепло потужною хвилею огортало ліси і трави, захований під густими кронами смерек сніжок прискорено танув, випаровуючись теплим туманом і осідаючи дрібними краплинками вологи на гілочках, і струмів до оживших зворин і тугих потічків. Весна впевнено перемагала, йдучи у наступ.
Як не дивно, Георгієві важко було покидати підземелля. Там залишалася людина, яка нагадала йому самого себе: той же біль, те саме страждання, той же сум.
– Невже моя душа схожа на душу вбивці? Невже мої почуття такі же згубні для усіх? Не може цього бути! Хоча… Напевно, це кінцевий пункт мого життя. Тут усе розпочалося, закінчилося й ніколи більше не повториться. Далі життя не буде, – думав, гадаючи, що промовляє вголос, а Тетяна розуміє. – Відчуваю, як щось станеться ще, дещо жахливе й підступне, яке вб’є мене як людину: буду лише істотою, яка живе, і боротимуся за це існування до останнього, до смерті дряпатимуся із виру байдужості, що панує в житті. Таню, ти навіть не уявляєш, що мене жде! – останні слова вимовив уголос, і дівчина занепокоєно перепитала:
– Ти про що?
Знітився раптом і перехотів із нею розмовляти про те.
– Про природу! – знайшовся. – Поглянь, усе навколо зацвіло!..
– Ясна вода і сонце золоте! – підхопила дівчина знайому пісню.
– Цвітуть гаї, цвіте густе зело, – проспівали обоє, – чому ж любов так довго не цвіте? Так довго!
...В ріку перероста дзвінкий ручай!
Журбою розквіта гірка печаль!
А ранок сонцем кожен день цвіте для нас! –
І лиш любов цвіте один єдиний раз!..
Дехто здивовано оглядався. Дехто посміювався, а Антон про щось нашіптував братові на вухо, лукаво усміхаючись. Невже переповідав тому їхню з Гео останню розмову? Навряд чи зважився б, але всяке могло бути. Відтепер Георгій не довіряв навіть самому собі.
Тетяна весело щебетала йому про щось, Люба розцвітала біля Жені, а пара ясно-блакитних очей ревниво обпікала їх іззаду. Яхонт ішов поруч дочки, хворобливо тримаючи її за руку (боявся відійти бодай на крок). Женя випадково озирнувся, і погляд його стрівся із Ольжиним. Миттєво прочитав його і подумки всміхнувся: – Спіймалася на гачок рибка! – Сміливо пригорнув Любу до себе і щось зашепотів їй на вухо. Ольгу аж пересмикнуло.
– Все! Я більше не можу! – крізь зуби процідила вона і боляче стисла батькову руку.
– Олю, що з тобою? Тобі недобре? – тривожно спитав Яхонт.
– Ні! Я оступилася!
– Дивися під ноги, а не на небо!
Якби він тільки знав, якби лише глянув і побачив, що коїлося всередині неї: дівчина нагадувала розбурханий вулкан, душа її, як розпечена маґма, клекотала всередині, погрожуючи вихлюпнутися червоними потоками лави на оточуючих. Знала його всього день, бачила кілька годин, а здавалося, любила цілу вічність. Такого ще не відчувало її серце, це кохання розбудило в ній жінку, і ладна була пройти вогонь, воду й мідні труби, аби тільки бути поруч нього.
– Як це жорстоко з його боку, – тихо мовив Гео до Тетяни, спостерігаючи за безмовними ревнощами Ольги.
– Ти про що?
– Я про Женю й Олю. Поглянь, як вона сатаніє.
– Так ти казав, що вони із Сліпим…
– Не вони з Сліпим, а він із нею! Коли Женя прийшов із нею до нашої схованки в печері, то приревнував її до мене.
– До тебе?
– Уяви собі!
– Ой, а Люба рада старатися, добре, що не повисла на ньому!
– Вона ж і не здогадується, – з усмішкою мовив Гео.
– Напевне, але якби знала, повелася б так само, я впевнена! – сказала Тетяна.
– Не роби передчасних висновків, вона глибоко нещаслива.
– Відколи це ти став психологом? – перебила дівчина. – Донедавна себе не розумів!
– Мене немає, я існую лише задля інших! Все дуже просто, – спокійно відповів Гео.
Дівчина хотіла щось заперечити, слова Гео ставали дедалі дивнішими, це її непокоїло, але хвиля тривоги, що прокотилася юрбою, перервала роздуми. Вхід у печеру завалений!
10
Вечоріло. Сліпий сидів на троні, німо позираючи перед собою. Оговтавшись від шоку, він лише зараз сповна усвідомив, що накоїв. Наче прокинувся від довгого сну і побачив, що відбувалося. Один за одним пропливали перед очима обличчя його жертв – той вираз очей не витирався із пам’яті – і благально дивилися на нього. Нестерпно! Боляче стиснулося щось за оком – на віях виступила сльоза. Спогади поверталися у давніші часи. Згадав домівку, університет, однолітків. Теплим вогнем розлилися нечіткі óбрази по грудях.
– Ви зробили з мене звіра! – вигукнув. – Ви вбили мене! Вигнали і покинули помирати одного. Через вас я забув найдорожчу мені людину – я не міг просити її згубити своє життя! Господи! Чому? Чому вони це зробили? Я не можу так більше жити! Навіщо? Чому Ти не забрав мене до себе, чи не відправив у пекло?! Чому дозволив, щоб це сталося? Я не хотів їх убивати!
– Ти – вбивця! Ніколи не спокутуєш цю провину! Ти помреш із гріхом на душі! – кричала совість, що вперше за стільки років достукалася до його свідомості. – Не жалій себе тепер! Треба було думати про це раніше! Зараз – пізно!
Андрій машинально глянув на годинника. Вже майже тиждень минув, відколи відторгнувся останній трансплантат.
– Ні! Це триватиме довго і я не витримаю! Треба жити далі, як казав цей юнак, і я зроблю це!
Та дещо заважало – жахливе відчуття провини. Ні, він не міг із цим жити. Раптом руки пересмикнулися, кинувся до схову, знайшов старий флакон з інсуліном, термін придатності якого вже вийшов давно, різким рухом набрав повнісінький циліндр рідини, і не тямлячи, що робить, одним різким рухом вгатив голку в ногу. Тіло не приймало такого об’єму, тож мусив зробити укол в іншу ділянку.
– Що ти робиш? – вигукнула совість. – Ти вб’єш себе!
– А ти думаєш, чого я хочу?
– І ти так просто загинеш? Отже, всі ті люди померли даремно! Ти вбивав їх, щоб вижити! Отямся! Виходить, їхня смерть була безглуздою – ти все одно помреш!
– Я повинен це зробити, я не можу жити таким життям! Я не знесу цього!
– Ага, дотепер зносив, ще й як холоднокровно!
– Облиш мене! Зникни! Не хочу нічого чути! Дай спокійно піти із цього життя!
– А твоя обіцянка все розповісти тому хлопцеві й Тетяні!
– Їм все одно не зрозуміти!
– Звідки тобі знати?
– Я не можу так ризикувати!
– Дурень!
Набирав знову і колов, поки флакон не опустів. Зірвався з місця і побіг. Летів коридорами, шалено хапаючи повітря ротом, розкривав на ходу двері до кімнат. Усе підземелля здавалося маленьким клаптиком Усесвіту, видовбаним у горі, на схилі природнього цирку. Колись тут застряг шматок льодовика, не встигши сповзти униз. Тепле повітря розтопило його, а вода, знайшовши м’які породи, вимила собі печеру. На дні западини залишилося озерце: спокійне, нерухоме, вітер не сягав його рівня, тому водна гладь, як велике дзеркало, відбивала мутно-блакитне сяйво оточуючих гір, створюючи враження незвичайної гладкості й об’єму, які зачаровували зір. Він забіг у Блакитну залу і погляд його впав на розкриті стіни, у яких, як у картинній рамі, сяяв світ, серед котрого він жив, який він міг споглядати, прекрасний і чудовий, той, який міг стати свідком його щастя, але...
Інсулін несподівано вступив у дію. Відчув, як у голову закотилася пустота, тремтіння рук, нестримне бажання вдихнути побільше повітря, в той час як мозок не давав дихати, а перед очима все пливло. Та не звертав уваги. Біг далі, аж раптом...
– Господи! Що я роблю? Потрібен цукор! – промайнуло в голові.
– Пізно! Вже пізно! – гукала совість, вже десь здалека, втікаючи від нього.
– Боже! Дай мені всього п’ять хвилин! – Андрій кинувся до дверей комори, схопив із полиці банку з медом і спробував відкрити її. Та вислизнула з рук і розбилася.
– О ні! – став навколішки і замочив руки у в’язку рідину, що повільно розтікалася по підлозі. Почав ковтати мед, жахаючись від думки, що цим вже собі не зарадить. Все хитнулося перед очима, Андрій спробував вхопитися руками за полицю, але вона кудись попливла разом із зображенням. Він востаннє глянув на світ і втратив свідомість…
… Минула година. Серцебиття приходило до норми, шкіра порожевіла, дихання відновилося. На підлозі лежала істота, яка вже ніколи більше не могла бачити, чути, відчувати.
Таким його знайшли втікачі, коли повернулися, аби допоміг їм вибратися із незрозумілого лабіринту гір.
11
Щоб вибратися із заплутаного кільця, оточеного надто крутими схилами, аби перелізти через них, потрібно було пройти крізь печеру, вхід до якої був неприступним – масивний обвал засипав і без того вузький отвір. Щоб розібрати його, треба було докласти немалих зусиль, але й це не гарантувало, що вихід звільниться, адже ніхто не знав, наскільки обвал обширний, і чи немає подібних обвалів далі.
– І треба було цій дірі завалитися саме тепер, коли нам потрібно якнайшвидше вибратися звідси! – пробурмотів Фуксит. – Десять років нічого не було, а тут тобі на!
– Помиляєшся, – перебив його „старожил“. – Пам’ятаєш повінь, кілька років тому, коли озеро перелилося через край. Якраз перед тим, десь за кілька місяців стався завал на тому боці печери. Тоді, під час зливи, підземеллям текли потоки, ми думали, що то вже кінець! А коли на арену впав шматок скелі? Саме перед тим група наших потрапила у завал, невеликий, правда. Це означає, що станеться дещо страшне, я впевнений!
– Дурні забобони! – в’їдливо процідив крізь зуби Яхонт. Боязко озирався по сторонах, не довіряючи нікому. Раптова переміна у відносинах між полоненими і охоронцями лякала його. Тому й не зводив із Ольги очей.
– Можливо, Сліпий знає, як вибратися звідси! – голосно мовив Георгій. Майже усі принишкли.
– Нам не треба допомоги цього покидька! – порушив тишу Яхонт. – Я добре знаю ці місця! Іншого виходу немає! Треба розібрати завал!
– Дуже ти їх знаєш! Та ти три дні блукав тут і не зміг втекти! – обірвав його Фуксит. – Малий має рацію, треба привести Сліпого. Нам нема чого його боятися, адже нас більшість!
Здавалося, усі погоджувалися, окрім Яхонта, який стояв на своєму.
– Тату, заспокойся, – підійшла до нього Оля. – Все буде добре!
За колишнім володарем вирушило п’ятеро, серед них – Георгій.
– Я із тобою! – просила Тетяна. – Можливо, він мене послухає!
Юнак схвально хитнув головою. Дорогою дівчина розповіла йому, що Андрій ставився до неї прихильно.
– Але не довіряв! – зауважив Георгій.
– Ти правий, він навіть словом не обмовився про себе, про свої турботи. Мені здавалося, він цілком щасливий тут, що віднайшов серед природи спокій, гармонію душі й тіла, але…
– Але ти помилилася! – перебив юнак.
12
Сутінки невпинно насувалися на землю зі сходу. Природа, здавалось, у ці дні сходила з розуму: то сніг, то дощ, то мороз, то денна спека. Тієї ночі температура повітря все ж не впала нижче десяти градусів тепла.
Загін вирішив влаштуватися на нічліг посеред великої галявини, перед входом до печери. Ще звечора втікачі почали шукати собі місце.
– Так ви померзнете до ранку! – голосно гукнула Ната, побачивши, що кожен розташувався поодинці. – Вибирайте собі пару на ніч!
Хвиля усмішок покотилася юрбою.
– Ловко сказанула! – підмітив Володимир.
– Ні в кого не знайдеться сигаретки? – жалібно молив Борис, третій день сидячи без курива. – Солдатів не годують, а курити дають!
– Пожалійте наркомана! – перекривила його Валерія.
– Сліпий терпіти не міг сигаретного диму, – кинув Борисові один із старших. – Я вже дев’ять років не курю, хоч думав, що всього п’ять! У юності цигарка стриміла в мене з рота і вдень, і вночі! Гарні то були часи!
– То чому ви все покинули і прийшли сюди? – напосілася дівчина. – Нащо повбивали стільки людей? Нащо взяли нас у полон?
– Дівчино, я опинився тут так само, як і ти! – коротко відрубав чоловік, образившись, вочевидь, на Валерію, й відвернувся від неї. – Ну й нахабне дівчисько! Провчити б тебе, щоб знала, як поводитись зі старшими! А вона так, нічого з себе: довгонога, повногруда, майже, як моя Оленка в молодості! – Його очі, жадібні до жіночих форм, швидко оглядали юрбу. – Дівчата, дівчата! Як ви любите зводити нас, чоловіків, з розуму, а потім корчити із себе недоторк!
Ольга терпляче вичікувала, із ким Женя збирається вмоститися на ніч. Ані на мить не відвела від нього залюбленого погляду, лише зрідка кліпала своїми схожими на два гірські озера ясно-синіми очима. Він, схоже, не звертав на те уваги. Це сердило дівчину дедалі більше, а коли Женя твердим кроком рушив у бік Люби, їй у грудях похололо. – Сволота! – крикнула душа. Юнак шепнув їй щось, після чого обоє рушили до вогню. Якби Оля чула їхню розмову, то оскаженіла б.
– Чи не згодишся ти зігріти замерзаючого цієї ночі? – мовив із осміхом на вустах Женя, наближаючись до Любові. Дівчина трохи зніяковіла, кров хвилею прилила до обличчя, але сутінки приховали її сором’язливість. Вона стояла у колі подруг, які багатозначними поглядами обпікали хлопця, а особливо Любу. Дівчина ступила крок вперед і, не звертаючи уваги на дівчат, як ні в чому не бувало, схопила його попід руку і голосно, щоб усі чули, запитала:
– І хто цей замерзаючий?
Марійка з Наталкою вибухнули німим реготом. Алла приєдналася до них, і всі троє зайшлися ще дужче, коли Валерія, що в цю мить саме підійшла, серйозним тоном запитала:
– З кого ви смієтеся?
13
У Блакитній залі було порожньо. Стіни залишалися відкритими, і місячне сяйво тьмяним світлом заливало величезну печеру.
– Здається, тут нікого немає, – тихо прошепотіла Тетяна.
– Андрію! – гукнув Георгій. – Де ти?
Луна ліниво повторила його слова. А довкола тиша стояла, як у склепі. – Де він може бути? – запитав у русявого юнака із неймовірно-блідим обличчям.
– Не знаю, – пролунав високий чистий голос (Георгій зауважив, що той вперше вимовив кілька слів у його присутності), – може, він утік?
– Все можливо, але треба обшукати всі печери, він може ховатися!
– Добре, а ми тим часом візьмемо дещо з їжі!
Георгій із Тетяною вийшли у довгий коридор.
– Ти йди туди, а я піду у зворотньому напрямку, – показав рукою хлопець. – Нам конче треба знайти його, бо інакше не зможемо швидко вибратися звідси! – Коли її кроки стихли, Георгій рушив уперед. Він помітив, що двері до кімнат знаходилися тільки праворуч нього – вони були повідкривані, – а ліворуч стіна була гладкою, як дзеркало. Коридор, здавалось, вигинався дугою, але об’ємність кристалу, його мутність згладжували поворот. Юнак провів долонею по стіні і відчув нерівність. Зупинився і побачив заглибину у формі долоні із розчепіреними пальцями. Здивовано вклав туди свою. Нічого не сталося. Спробував натиснути, щоразу сильніше, але марно. Тоді почав давити вбік, і стіна подалася. Георгій приклав усю силу, і масивні двері поволі, мов неохоче, прочинилися. Зору його відкрилася дивної форми зала. Так само блакитна, як і все навкруги, вона нагадувала півкруг. Праворуч від хлопця, углибину землі спускалися виточені в моноліті сходи. У єдиній прямій стіні були вирубані заглиблення, закриті склом. Усередині на стальних підставках лежали дивні камінці, ретельно відшліфовані і ні, – різного кольору й форми. Георгій підійшов ближче до одної, де стояли викладені у формі тривимірного ієрогліфа зелені та жовто-білі кристали. Під ними, у стіну, такими ж камінцями було втиснуто – „берилл“. Під наступною нішою було вирізьблено – „аквамарин“. – Десь я чув! – подумав юнак і глянув на прозорі камінці кольору морської хвилі, що зображали якийсь інший ієрогліф. Під золотисто-жовтим лимоном, що здавався справжнім, було написано „геліодор“. Вся ця багатогранна будова (лимон) яскраво переливалася навіть при тьмяному освітленні. – Смарагд! – уголос прочитав Георгій, і у відповідь йому сліпуче усміхнулися трав’янисто-зелені кристали у формі листочків. Під непривабливо-холодними безбарвними камінцями, що були абияк розсипані і формою нагадували вкорочені призми, було нечітко написано „ростерит“. Сумно лежали на стальному підносі зів’ялі пелюстки дикої троянди, під якими значилося „вороб’євіт“. Георгій іще раз поглянув на них і на мить звів погляд увись. Тільки тоді помітив, що над кожною заглибиною була велика буква. Склав докупи все і прочитав: – Берилл , – почув ззаду кроки і обернувся. У дверях стояла Тетяна, розгублена і чимось налякана. – Що трапилося, Таню?
– Там знайшли Андрія… Він ще живий…
14
Розлючена Ольга рішуче підійшла до Антона. Той напівсидів, напівлежав, спершись спиною об камінь, марно намагаючись укритися ковдрою. Всі сновигали довкола і, здавалося, нікому діла не було до пораненого. Минав час – і тільки вогнище залишилося єдиним світлом, що розганяло темряву. Нога вже майже не боліла, лише при русі відчував тупий біль.
– Як ти себе почуваєш? – лагідно запитала дівчина, присідаючи навколішки.
– Нормально! – підвів погляд і, помітивши сумнів у її очах, додав: – Справді!
– Вірю! – усміхнулася. – У Гео золоті руки!
Його усмішка на мить зникла, але встиг блискавично опанувати себе.
– Ти вже влаштувалася на ніч? – спробував перевести розмову на іншу тему.
– Ні ще, – зашарілася Ольга. – Я саме думала, до кого би приєднатися…
– Бо Женю вже зайняли! – зі сміхом перебив її. Дівчина гнівно обпалила його поглядом. – Не сердься, але це було неможливо не помітити!
– Не насміхайся!
– Гаразд, пробач, – сховав усмішку. Повільно спливла хвилина.
– Ні, – думала Ольга, – так я не змушу його ревнувати! Що б таке придумати?
У ту мить пригадала, як Женя відреагував, коли Георгій розмовляв із нею, вкладав її спати… Дала собі слово, що зведе Женю з розуму, що б там не було! Згадала слова Гео про любов, дружбу, кохання. Голова її потроху опускалася, доки не торкнулася краю ковдри. Наче у півсні, залізла під неї, не розкриваючи очей, із легкою посмішкою на вустах. Спросоння крутнулася і вперлася у Антонів бік. Той здивовано звів брови, кутики рота попливли в напрямку до вух.
– Ну й дівчисько! – подумав. – Та вона ж змерзне! – Обережно припіднявся, ретельніше закутав її, перевернувся на здорову ногу і пригорнув дівчину до грудей. – Так нам обом буде тепліше! Ну, що ж, Женю, тримайся!
Дівчата, за винятком Ольги та Любові, полягали купою біля вогню.
– Я не чекала, що Люба спатиме коло Жені! – порушила тишу Наталка.
– Де її гордість? – підхопила Марія. Валерія не дала Наталці продовжити обговорення:
– Дівчата, заспокойтеся, він вибрав її, а не вас!
– Мені він не потрібен! – відрубала Ната, обертаючись обличчям до Валерії.
– А мені він подобається, – на превеликий подив подруги оголосила Марійка і, злякавшись власних слів, поспішно додала: – Але не можу стерпіти його характеру!
– Цікаво, як там Антон? – приєдналася Алла. – Ми навіть не підійшли до нього!
– Думаю, брат попіклувався про нього, – знову втрутилася Валерія.
– Женя? – одночасно вигукнули Ната і Марія. – Він, напевне, не тільки не допоміг, а ще й заважав!
– То хто ж його перев’язав? – Валерія не здавалася. – Хто годував його три дні?
– Не знаю, але певно, що не Женя, – категорично відрізала Ната.
– За що ти на нього так напосілася? – знову запитала Алла.
– Неприємний він мені! – поморщила носа. – Дурний і неприємний тип! Не знаю, що в ньому знайшла Люба!
– Та тихо вже будьте! – перебила розмову Марійка. – Я вже спати хочу! Погляньте лише, Антон розлігся там із тією дівулею.
– От тобі й поранений!
– Те, що треба, в нього не поранене! – пирснула Марія. – Ну й дівка! Вона із того підземелля. Напевне, одна там була на всіх!
– Навряд чи, ти бачила її батька? Той би всіх перестріляв, якби хтось наблизився до його дочки. Ти подивися, які в нього скажені очі!
– Невже це її батько? Звідки ти взяла?
– Гео сказав!
– До речі, ви бачили, його теж зловили! От дурень, не зміг ще й утекти без нас!
15
Тіло Андрія перенесли до Блакитної зали.
– Він у комі, – приглушено констатував Георгій, нечутно додаючи: – Здається… Де ви його знайшли?
– Біля комори, – сказав русявий, – там ми тримали їжу. Здається він наковтався меду!
– Меду? – здивовано перепитав юнак. – Дивно! Він би якраз мав його уникати… Зачекай! Він колись так робив?
– Як?
– Ну, поспішно їв мед, кидав усе і біг до комори…
– Так, – кивнув головою русявий, – іноді він виходив із себе, аж трусився весь, ми не знали, чому! А потім швидко наїдався меду. Його кидало у піт, він усідався на свій трон і непорушно лежав там, поки напад не минав. Ми гадали, він лютує…
– Це гіпоглікемія, – перебив Георгій. – Він міг увести собі надмірну дозу інсуліну. Хоча, звідки той у нього? Дивно... Нам не слід було лишати його тут одного.
– Він помре?
– Він вже помер, – вигукнув Георгій.
– Але ж він дихає!
– Я умовляв його йти з нами!
– Ти зробив усе, що міг! – поспішно вигукнула Тетяна. – Але чому ти кажеш, що він помер?
– Недостатньо! – наче не чув її запитання. – Треба було змусити його! А тепер наші шанси вибратися звідси нульові! До того ж ми втратили людину!
– Він нелюд! Нічого його захищати! – гукнула Тетяна. – Він убив десятки людей! Подумай!
– Він покаявся…
– Він убивця! – втрутився русявий. – Покиньмо його тут і ходімо звідси. Ми розберемо завал у печері і вийдемо!
– А якщо печера завалена вся?
– Видряпаємося по скелі, – продовжував той. – Треба поспішати, вже дуже стемніло! Може доведеться й заночувати тут.
Русявий говорив з ледь прихованою агресією. Тільки Гео помітив, як здригнулися кутики його вуст, коли кликав покинути помираючого. Десь із хвилину всі мовчали. Потім Георгій різко підняв голову і сказав:
– Ходімо, оглянете мою знахідку! Може це і є наш порятунок!
Усі зайшли до таємної кімнати.
– Ніколи не знав, що тут є ще кімната! – прошепотів русявий.
Тетяна була вражена колекцією мінералів. Більшу увагу привернули сходи.
– Цікаво, куди вони ведуть?
Зробивши два-три оберти у протилежний від кімнати бік, сходи вперлися у печеру. Русявий запалив смолоскипи і вручив один хлопцеві. Час минав, а печера все тяглася і навіть не думала закінчуватись.
– Скільки ми вже йдемо? – запитав Георгій.
– Півтори години! – відповіла дівчина.
– Якщо за півгодини ми не вийдемо звідси, повернемося назад, – сказав хлопець.
– Ні, – заперечив русявий, – ми повинні пройти до кінця! Це єдиний шлях для нас!
Раптом удалині блимнуло світло.
– Дивіться, тут відгалужується ще одна печера!
– Це Млин! – вигукнув русявий.
– Що?
– Ця печера відкривається у ту, яка зараз завалена! Дивно, чому ми ніколи не помічали другого входу?
– То ми зараз вийдемо до будинку?
– Так, цілком вірно! Ми на волі!
– Ми врятовані!
© Юрій Корсак, 2011
Немає коментарів:
Дописати коментар