РИДАННЯ ГІР - Глава 2. Сторінки з минулого

1
Рано-вранці прокинувся невтомний вітер, щоб розчесати заспані чуприни буків, смерек, ясенів. Легенькі хвилі пробігали горами, готуючи природу до сходу сонця. Земля невпинно підставляла обличчя своє розжареній кулі, і велика зоря засипала сліпучим промінням блакитну планету.
Десятки, сотні, тисячі вантажівок, приголомшуючи ревом двигунів сільську тишу, мчали униз за течією річок, загружені до відказу круглими смерековими й буковими колодами. Відлякуючи птахів і звірів – потіснених людьми жителів гірських дебрів, – вили бензопили. Тріщали, валилися дерева, у передсмертному крикові благаючи про помилування інших – молодих, беззахисних, своє продовження. Їхні благання не чути було лісорубам – вдома не було жодної копійки, – і ряд за рядом, поволі оксамитова смарагдова гора перетворювалася у коричневе місиво здертого ґрунту і свіжих пеньків.
Голосний стогін придорожніх ясенів і смерічок проводжав у останню путь своїх братів і сестер, яким суджено було десь у далеких закордонах перетворитися на меблі чи підлогу. Вони мовчки стояли, не докоряючи Богу, що створив їх нерухомими, а з надією слали безкінечну молитву – Господи, помилуй! Вони просто стояли, благородно забуваючи про себе, оплакуючи людей, що рубали сук, на котрому сиділи. – Зрубайте мене! – кричало то одне, то інше. – Зрубайте мою вроду, але збережіть життя моїй дитині!
Але люди, не сприймаючи подібної самопожертви, рубали все підряд, полишаючи по собі спустошену землю.
Вони просто плакали, молячи нас про порятунок, звертаючись до нашої голодної й пустої душі, яка звикла і до важкої праці, і до халатності. Вони благали Господа допомогти їм, але той лише розводив руками, розкаюючись у тому, що передав Землю в руки людині. Але всяке терпіння має свою межу. Сильні зливи, послані всемогутньою волею на гірський край, рік у рік показували всім наслідки їхнього недбальства. Та місцеві газети вперто писали, що із лісом все гаразд, і екологія краю не порушена.
Наївна Україно! Тебе споконвіку обманювали чужинці – дожилася вже до того, що брешуть власні діти! Нещасна Україно! Ти зникнеш, згинеш від рук своїх синів! Молися! Молися безперервно за відпущення гріхів їхніх, прости їх! Прости нас…

2
Сонце вперто зазирало крізь затягнуте шторами вікно у невелику кімнату. Його гаряче проміння настирливо заглядало в закриті очі, й дівчина, не бажаючи прокидатися, невдоволено відвертала обличчя то в один, то у другий бік. – Усі негідники! – крутилося в голові.
Женя поволі приходив до тями. Після вчорашнього голова просто розколювалася. Про минулий вечір не хотілося згадувати. Відчував образу і, водночас, відповідальність за те, що сталося. Його брала злість, коли згадував, як Ольга його зганьбила, зганьбила перед усіма знайомими, котрі після подібного випадку почнуть його зневажати. Усміхнувся сам до себе, коли відтворив ув уяві епізод, де він одним порухом руки розірвав її вишукане вбрання. Задоволено позіхнув, пригадуючи вираз її обличчя. Мов наяву, постало перед поглядом прекрасне оголене тіло її, соромливі очі й молоді соковиті груди, ледь прикриті швидким порухом руки. Щось тепле й пристрасне народжувалося в нутрощах, тіло палало вогнем нестримного бажання, здалося, що вже торкнувся її трепетного стану, – і в ту мить постав розгніваний образ ображеної Люби, гарне обличчя якої спотворювала злість.
– Негідник! Сволота! – крізь сон шепотіла розпашіла дівчина, а він наче чув ті слова, і душу охоплював дивний страх і незручність. Відганяв видіння, та Люба вперто посилала свій гнів на його голову, пригнічувала й без того ослаблене алкоголем біополе, не давала спокою ні на мить.
Ольга вже не спала. Вона святкувала перемогу, перед очима стояла картина: Женя просить у неї пробачення, заглушуючи свою гордість, і запрошує на побачення, проймаючи її поглядом, в якому виразно видно нестримний потяг до неї. Її гаряче надсильне почуття вмить знищило Любину злість, і втомлений Євген знову побачив її – єдину, кохану, жадану!
Люба відчула втрату сили. Організм її одразу ж прокинувся. Учорашні події розбили їй серце, глибоко ранили душу, зачепили гордість. Скривджена, вона ледве стримувала сльози, що ладні були политися повноводими ручаями із кутиків вишнево-карих, наче оздоблених рубінами очей. Ті ясні, налиті тугою, великі озерця дивились в нікуди. Зір блукав десь поза горизонтом, не знаходячи точки опори. Тоді згадала усі щасливі хвилини із коханим, його солодкі, пристрасно-гарячі поцілунки, ніжні ласки й приємний звук голосу. Вона згадала Євгенові очі – ні! Вони не могли брехати! – Він любить мене, лише мене! – в ту мить готова була все пробачити, та на очі сплив його погляд, спрямований на Ольгу. Там кипіла шалена пристрасть. Гнів охопив серце. Вона присягалася собі помститися йому. Гордість – грішна гордість – перемогла у роздертій душі, і не помітила й сама, як ступила крок, вирішальний крок, на стежку війни.
– Я люблю тебе! – шепотіла Ольга, цілуючи простір. Їй хотілося, нестримно прагнулося припасти до гарячих Євгенових уст і не пускати, не пускати, не пускати!
Юнак схопився з ліжка, кинувся до телефона і спинився – не знав її номера. – Чорт! – подумки вилаявся. Апарат полетів у стіну. Двері розчинилися, і розгніваний Антонів голос привів його до тями:
– Що з тобою? Здурів?
– Сам здурів! Відчепися! – Двері з силою захлопнулися. Юнак луснув кулаком по столу. – Щезніть ви всі! Спокою немає! Кожна корова показує свої коники! Нехай радіють, що на них взагалі хтось звернув увагу!
– Я люблю тебе!
– Ненавиджу!
– Кохаю!
– Ненавиджу…

3
Ще зранку, нічого не ївши, Георгій припав до щоденника. Необхідність розшифровувати записи сильно сповільнювала роботу. Це трохи злило, але розумів, що інакше не вийде.
– Я мушу прочитати його! – казав собі, коли лінь і нетерплячка охоплювали його. Ручка знову й знову виводила слова, заповнюючи пусті сторінки зошита.
„25.03.88. Сьогодні я познайомився із неймовірною дівчиною. Вона сподобалася мені з першого погляду, хоча стояла у колі досить гарних подруг. Її очі, зелені, як весняне листя, немов розмовляли зі мною. Я запросив її на танець, і ми протанцювали весь вечір. Її звали Ярославою. Вона вперше на такій вечірці, та й то неохоче – лише через вмовляння подруг. Ми домовилися, що наступного разу візьмемо участь у танцювальному конкурсі. Впевнений, що переможемо. Ярослава танцює просто фантастично, дарма, що вперше на подібному вечорі. Якісь незнайомі хлопці не зводили з нас поглядів, а подруги її заздрісно спостерігали за нами, все вище й вище задираючи свої і без того вкорочені спідниці, намагаючись привернути увагу. Зрештою, хтось їх таки запросив. Але нам було не до них. Ми довго розмовляли. Ярослава розповіла про себе – вона на рік молодша і цього року закінчує школу. Виявилося, що вона готується вступити на медичний факультет. Я сказав, що це добре, бо я там уже навчаюся. Вона у батьків одна, але має багато двоюрідних братів і сестер, та всі вони живуть не в Ужгороді. Вперше за життя мене хтось слухав. Було трохи дивно, бо, зазвичай, у ролі слухача виявляюся я. Гадаю, вона хоче зі мною побачитися ще, принаймні, дуже на це сподіваюсь. Час збігав так швидко! Ми мусили розпрощатися. Такого я ще не відчував!
Всю дорогу додому мені здавалося, що за мною стежать. Але до самого дому ніхто мене не перестрів. Може, це від того, що сталося минулого тижня? Не знаю, але мені страшно.”
Георгій перегорнув сторінку.
„02.04.88. Сьогодні я вдруге побачився з Ярославою. Цей день став для нас щасливим – ми перемогли у танцювальному конкурсі і стали королем і королевою вечора. За правилами, ми мали протанцювати під рок-н-рол. Це було неперевершено! Так природно, так невимушено. Вона була справді королевою.
Цього разу я провів її аж додому. Ярослава хвилювалася, як я доберуся до гуртожитку в такий пізній час один – дивно, жодна з дівчат ніколи цього не казала, – тому я пообіцяв зателефонувати їй, як тільки прийду (це стало хорошим приводом, щоб вивідати номер її телефону!).
Знову всю дорогу мені здавалося, як хтось ішов позаду і явно не хотів бути виявленим, настільки непомітно, що я сумніваюся, чи все це не мої дурні вигадки. Кому треба стежити за мною? Навіщо? Відчуваю, як у душу вростає непереможний страх. Це непокоїть мене.”
Не встиг перейти до наступного запису, як почув мамин голос, котрий кликав снідати. Із жалем відклав ручку й квапливо побрів вмиватися, бо їжа вже холола на столі.

4
Великий білий сонячний диск нависав над землею, невтомно прогріваючи непорушне повітря.
– Наше поле замулило! – приречено мовила Тетянина мати, повертаючись уранці з магазину. – Уж мало не залив Оноковець, Перечинщина під водою, Березнянщина плаває. Знайома казала, що залило Мукачево і всю Свалявщину! Це щось страшне!
– Як? – немов прокинулася дівчина. – Так дощ падав тільки вчора! Невже через одну зливу річки вийшли з берегів?
– Уяви собі! – ствердно кивнула мати, пораючись на кухні.
– Тобі помогти?
– Накрий стіл! – поклала на плиту сковороду, а сама почала нарізати картоплю соломкою. – Старі люди кажуть, що такого ніколи не було. Напевне, скоро вже Страшний суд!
– Суд той влаштують люди! – глибокодумно завершила мамине речення. – Ліс усе рубають і рубають. Вода не затримується там, нагорі, а вся одразу стікає в річку. Дерева сповільнили би цей процес – і річки не піднімалися б, і в засуху були би повні, а не пересихали, як зараз, до рівня струмка!
– Думаєш? – недовірливо похитала головою мама.
– Ми рубаємо сук, на якому сидимо!
– Але ж усюди пишуть, що ліс рубають в межах норми, навіть менше, і відновлюють більш менш.
– Більш-менш! – перекривила. – Брехня!
– Не можуть же всі брехати!
– Можуть! Ще й як можуть! Поки їм вигідно, поки гроші лягають у кишені – до тих пір і мовчать!
– Не кажи дурниць, Таню!
– Це не дурниці!
– Але ж ти нічого не можеш довести!
– Досить проїхатися горами, щоб побачити, який там хаос і вседозволеність!
– Клич усіх снідати, – завершила розмову жінка.
– Та ж картопля ще не смажена?
– Нічого, поки повстають, вмиються – якраз буде готовою!
Дівчина вийшла у коридор. Довкола стояла тиша, лише з кухні долинав шум киплячої олії на сковороді. Рука її потяглася до телефону, все ще вагаючись, набрала номер Георгія. Почула довгі гудки й за кілька секунд на тому кінці дроту почула:
– Алло?
– Добрий день, чи могла б я поговорити з Георгієм?
– Хвилинку!
Хлопець чомусь довго не підходив до слухавки, і Тетяна почала нервуватися.
– Алло! – пролунав знайомий голос.
– Привіт, це Таня!
– Привіт! Як справи?
– Нормально, а у тебе?
– Ти на рахунок щоденника?
– Так! – після невеликої паузи відповіла, до сих пір не розуміючи, як товариш її міг опікуватися долею вбивці, але, якщо воно для нього настільки важливо, то…
– Поки що нічого особливого; гадаю, до першого вересня я розшифрую все! Тоді й передам тобі! О’кей?
– Добре! У тебе все гаразд? Чому не дзвониш мені?
– Ти ж мене знаєш, не люблю телефонувати.
– Не будь таким! Дзвони, коли хочеш, коли я тобі потрібна!
– Добре!
– Буду чекати! Бувай!
– Бувай!
Тетяна тихо поклала слухавку і зайшлася будити весь дім.
– Підйом! Досить спати! Сніданок вже готовий!
– Дай поспати! Не кричи!
– Давайте-давайте!

5
„04.04.88. Я люблю! Я кохаю! Нині мене осяяло усвідомлення цього дива, і відчув я, що живу у казці, що дихаю і мрію по-новому. Напевне, це щастя! Так давно вже не бачив Ярослави! Телефоную їй кожного дня, ми довго розмовляємо, але ніщо не замінить очного спілкування. Вона молодша від мене, але видається такою мудрою, не по роках. У мене немає слів! Хочу бачити її!
05.04.88. Ноги моєї більше не буде на тих дурнуватих вечірках! До мене знову чіплявся якийсь збоченець, але цього разу – відкрито, на увесь голос, так, що чули всі. Я не знав, куди подітися від сорому, і щось бовкнув у відповідь. Сашко, мій однокурсник, кинув крізь зуби: – Не бійся! Ми тебе не викажемо! – Я хотів вбити його на місці, але мені не вистачило духу навіть сказати щось. Не знаю, що буде далі, але майбутнє мене лякає.
10.04.88. У групі, здається, ніхто не згадує про той інцидент на вечірці. Слава Богу! Зі мною щось коїться, я став весь час чогось остерігатися і побоюватися, наче кролик, загнаний у глухий кут. Навіть Ярослава помітила, що зі мною не все гаразд. Я відмовився тим, що на носі літня сесія і велике навантаження. Не знаю, чи вона повірила.
16.04.88. Ярослава дозволила себе поцілувати. По-справжньому! Ми були у компанії друзів. Музика, випивка і, як завжди, мало закуски. Сашко дістав через знайомого кілька пляшок сорокаградусної і вина. Ми не пили – нам було і так хороше удвох. Один із друзів звернув мою увагу на „Шефа“, лідера гуртожитку. Він погляду не зводив із Ярослави.
Але годі про інших! Ярослава була божественою, наче ангел, сяяла вона серед напівтверезого натовпу і п’янила своєю вродою. Її поміркована, але непохитна твердість підносила її в моїх очах. Вона зовсім не схожа на тих дівчат, які самі лізуть в обійми, – і це манило ще більше. Заради неї я готовий на все! Я навіть сказав їй, що боюся показувати її усім, настільки вона прекрасна!
20.04.88. Сьогодні я шість разів телефонував Ярославі, але її не було вдома, чи… не хотіла підходити до телефону. Це мене страшенно турбує. Якщо гнівається на мене, нехай скаже прямо в очі, а не ховається. Це нечесно. З іншого боку, я навіть не можу уявити, чим міг її образити.
22.04.88. У групі всі поводяться зі мною, як із чумним, не знаю чому. Дівчата завжди замовкають, коли я заходжу до аудиторії, хлопці загадково усміхаються, розмовляючи зі мною.
Ярослава знову не підходить до слухавки. Усі раптом відгородилися від мене, чому?
23.04.88. Сьогодні я притис до стінки одного насмішника, і той розповів мені страшні речі. Від нього я дізнався, що той тип, який чіплявся до мене на вечірці, всім розповідає про наші стосунки, безмежну романтику і шалені ночі.
У ту мить я остовпів і дав можливість насмішнику вислизнути з моїх рук. Я не знаю, що робити? Обурюватися? Злитися? Але на кого? Справді, хто запустив цю машину, кому вигідно знищити мене?
24.04.88. Шефа вибрали громадським деканом. У вступній промові він, наче ненароком, зачепив тему суспільної честі. «В коммунистическом обществе никогда не будет места лицам, сеющим распущенность и извращенство среди молодёжи. Я, как общественный декан, торжественно обещаю не допустить пребывания подобных лиц в студенческих рядах!»
Дехто з присутніх здивовано переглянувся, лише я зрозумів, що оголошено війну. Біля медфаку він стояв поруч із Ярославою, про щось розмовляв із нею. Вона і не хотіла мене помічати. Не знаю, але якщо мої підозри підтвердяться, то Ярослава мене уникає. Мушу з’ясувати цю справу, інакше не заспокоюся.
26.04.88. Типа, який чіплявся до мене, заарештували. Я здогадуюся, за що. Та це не хвилює мене, бо сталося дещо важливіше – мені вдалося поговорити із Ярославою. Мої підозри підтвердилися. Вона вважає, що я збоченець, і гнівається, що не розповів їй про це. За всю нашу розмову, Ярослава не дала мені й слова вимовити. – Не кажи нічого! – заявила вона. – Я бачила і чула достатньо! Мені навіть показали фотографії! Краще заберися з моїх очей, бо буде гірше! Я не прощу тобі тієї фальші, якою ти мене окутав. Ти заплямував і зруйнував моє життя, але я не дозволю тобі добити мене до кінця! – Ярослава просто луснула дверима перед моїм носом. Я не можу повірити, що її вдалося комусь увести в оману. Картина прояснилася нарешті. Шеф хотів прибрати її до своїх рук, і він позбувся мене. Але яким способом? Навіщо було підіймати таку бучу супроти мене і породжувати наклепи на мене? За цими діями криється щось серйозніше, ніж ревнощі. Чому саме я?
03.05.88. Сьогодні мене нагородили грамотою за відмінне навчання і активну участь у громадському житті. Було дуже приємно, але чогось не вистачало. Ярослава все ще гнівається на мене, не розмовляє, однокурсники дивляться на мене, як на заморського звіра. Відчуваю якусь невпевненість і незручність, пробую заговорити з кимось і бачу, як неохоче підтримується розмова. Не можу чекати у невизначеності.
15.05.88. Мене шокував нинішній день. Випадково глянув у список недопущених до сесії студентів і побачив власне прізвище. Спершу навіть не повірив і протер очі. Але факт залишився фактом. Хоча вже повертався у гуртожиток, все ж зайшов у деканат. Мене кинуло у холодний піт, коли секретарка показала пачку рапортів на мене від викладачів і старост. Виявляється, у мене маса пропусків, непідписаних лабораторних робіт, і я зухвало розмовляю з викладачами. Я відчуваю себе у вирі, котрий затягує мене на дно. Що буде?!
16.05.88. Сьогодні я повірив, що існує все-таки небесна сила – мені зателефонувала Ярослава і схвильованим голосом попросила про зустріч. Ми стрілися увечері. Вона розповіла мені дуже важливу інформацію: випадково підслухала, як „шеф“ доносив якомусь N** N**чу про перебіг змови проти мене. Він розказав, як підмовляв викладачів і старост, розповідаючи про те, що я – збоченець, що я розбещую студентів, і мені не місце у суспільстві. Зрештою, я вже чув це від нього у виступі. – Мені пощастило, що зайшла у корпус, чекаючи на знайому! Я сховалася за колону, коли „шеф“ казав все це. Боже, Андрійку, пробач мені!
Я щасливий, що Ярослава зрозуміла брехню й повірила мені. Але якщо ми знову почнемо зустрічатися, їй буде непереливки. Тому мусимо зачекати. Знов чекати! Чому доля така жорстока?
17.05.88. Мене викликав до себе декан. Ставилося питання про моє виключення з факультету. Я, дурень, зразу відрізав, що лише ненормальний міг нагородити мене грамотою за відмінне навчання і через якісь два тижні виключати з університету. Я спробував пояснити суть справи, але не знав причини, тому розповідь моя вийшла непереконливою. Все ж сумнів запав у його душу, і він пообіцяв розібратися детальніше і повідомити мене про хід справи. Але, сказав він, із викладачами мені треба було владнати питання самому.
Троє з них взагалі здивувалися, коли побачили мене на відробці занять. Вони чітко пам’ятали, що в мене пропусків не було, але у щоденниках ми виявили виправлені дані. Рапорти всі вкупі друкувала секретарка. Треба було з’ясувати, хто виправив плюси на н/б. З іншими буде важче, бо Шеф підмовив їх проти мене.
28.05.88. Декан мав тривалу розмову зі мною. Він владнав усі проблеми із пропусками, а після здачі екзаменів запропонував виїхати на навчання до Східної Німеччини. У нього було направлення туди. Я сказав, що подумаю. Декан був дуже дивний: сказав, що справа надто важлива й серйозна, що мені необхідно виїхати звідси, поки ще можна. На мої запитання він не дав відповіді.
Їхати у Німеччину? Заманливо, але дуже травматично: потрібно порвати з усім, залишити родину, Ярославу. Але якщо декан пропонує мені втекти, то справа дійсно серйозна. Дивно, чому він мені допомагає?
30.05.88. Сьогодні я запитав, чи не можна послати у Німеччину двох? Це був крик відчаю, а не розумне запитання. На жаль, у нього було лише одне направлення, та й Ярослава була ще школяркою. Тож мушу робити вибір – чи їхати й позбутися всіх проблем, чи залишитися вдома і чекати кінця. Ярослава радить їхати. Не знаю, що робити…
03.06.88. Нарешті я вирішив і вже повідомив батькам, що їду на навчання до Берліна. Вони сприйняли цю звістку з радістю – така честь і хвала. Лише я знаю справжню причину.
Найважче буде розпрощатися з Ярославою. Навряд чи вона дочекається мого повернення, та я й не смію цього вимагати. Рятуючи своє життя, я не маю права згубити інше. Я молюся кожного дня – на вулиці якийсь чоловік всунув мені молитвенник. Спершу не знав, що з ним робити, але відколи почалася війна проти мене, щодня знаходжу у молитві полегшення й надію на краще. Я вірю і сподіваюся, хоча й таємно. За два місяці я покину свій край, заховавшись у Німеччині. Вибору немає…”

© Юрій Корсак, 2011