ПРОМІННЯ ДОЩУ

ЕПІЛОГ

2011-11-19T11:37:00.000-08:00

Вересень, 1999
Стояв ясний осінній день. Вересень до болю нагадував літо щедрістю тепла і сонця. Весело голубіло небо, всміхаючись до всіх, хто здогадався глянути йому в обличчя, додаючи порцію радості й тепла. Давно не було такої осені – теплої, сухої. Здавалось, мусонний клімат завітав під Карпати: кожні три місяці приходила хвиля потужних циклонів, що гриміли грозами, лили дощами й сипали снігами. Решту часу природа раділа безхмарним сонцем і свіжим повітрям.
Люба поверталася після пар додому. Захоплено оглядала мури старого замку, біля якого вчилася, аж раптом запримітила свого приятеля, що чекав на неї під стінами факультету.
– Марку, – підійшла до нього, – ми ж домовлялися!
– Ти не рада мене бачити?
– Ні, просто…
– Ти соромишся гуляти зі мною? – напряму спитав.
– Ні, забудь. Я… я не хочу, щоб тебе бачили тутешні дівчата! – придумала. – Вони одразу ж кинуться тебе відбирати!
– Любко, я ж маю голову на плечах, а не тільки інстинкти, – іронічно мовив він, пригортаючи дівчину. Любу непокоїло інше. Вона ще не мала розмови з Володимиром, так не хотілося робити йому боляче, але щораз далі розуміла, що мусить. Заради його ж добра. Але завжди відкладала з’ясування стосунків, дедалі більше заплутуючись у власній брехні.
– Чому так важко нікого не образити? – думала. Вони з Марком, хлопцем трохи старшим від Люби, чорнобровим, чорнооким, з білесенькою, майже блідою шкірою, що робило його схожим на австрійця, йшли униз горою, спускаючись до центру міста. Не помітила, як завернули на вулицю, що вела повз факультет, де навчався Володимир. – Господи! – мало не скрикнула – на тротуарі, прямо поперед них стояв він, розмовляючи з друзями. – Марку, ти мене вибач, але…
– Не нервуйся, Любко, – посміхнувся він. – Я все знаю!
– Що, – захлинулася повітрям, – ти знаєш?
– Що ти маєш поговорити із ним, – тицьнув рукою у бік Володимира, – і все йому пояснити.
– Як? Звідки? Хто? – не могла слова вимовити дівчина.
– Кажу ж тобі: не нервуйся! Він усе зрозуміє, будь певна! Вперед!
– Але ти йди зараз, будь-ласка… – легко відштовхнула хлопця від себе, збентежено вдивляючись вперед.
– Я вже зник, – ще ширша усмішка осяяла його обличчя. – Я люблю тебе!
Люба боязко підійшла до Володимира. Він одразу ж помітив її.
– Вова, привіт, – говорила вона, опустивши очі, – я маю до тебе важливу розмову!
– У чому річ?
– Нам треба поговорити наодинці, може, підемо в кафе?
– Залюбки! – щиро здивований, посміхнувся він.
– Боже, зараз він буде нещасний, – побачивши посмішку, злякалася дівчина.
Вони сіли за столик. Люба повісила на спинку стільчика сумочку й обернулася до нього. Офіціантка принесла каву, тож дівчина сиділа і зосереджено розмішувала цукор, якого ще й не поклала.
– То про що ти хотіла поговорити? – порушив мовчання Володимир.
– Про нас із тобою, – витримавши паузу чітко вимовила Люба.
– А що…
– Я, – перебила його репліку, – я… покохала іншого! – Володимир відкинувся на спинку сидіння від несподіванки. Щось боляче вдарило йому в скроні, але, в той же час, і заспокоїло. Він мовчав. – Я хотіла розповісти тобі раніше, але боялася.
– Чóго?
– Зробити тобі боляче! – сльози виступили у неї на очах. – Ти не заслуговуєш на це, я знаю… – Хлопець похитав головою, всміхнувшись. – Ти був моїм першим справжнім другом, якого я любила, але коли… коли зустріла Марка, я вперше зрозуміла, що таке кохання.
Володимир взяв її за руку і заспокійливо помасажував. Дивно, але він зовсім не ображався.
– Знаєш, для мене це теж було незвично, – почав він спокійним тоном, що аж Люба від здивування звела брови на лоба. – Ти була, наче мрія, як невидимий дух, може, це ми називаємо дружбою. Але коли мрія почала втілюватися в життя, мені здалося, що так не повинно бути, це щось не таке, яким було тоді. Не треба плакати. Я тебе розумію і… і навіть радий, що ти перша зрозуміла все. Це ж не завадить нам бути друзями? – спитав він. – До того ж у дечому друзі навіть ближчі, ніж коханці! – Люба всміхнулася. – О, так набагато краще!
Дівчина вдячно глянула йому в очі.
– Дякую, – нова порція сліз виступила на віях.
– Біжи! – раптом мовив він.
– Куди?
– Он, то не він стоїть біля вітрини?
Люба блискавкою глянула на протилежний бік вулиці крізь вікно. Там стояв Марко, пильно дивлячись на неї.
– Бувай, Вова, – вона досягла через стіл і чмокнула його в губи. – Ти справжній друг!
Юнак помахав на прощання рукою, опустивши погляд в чашку з кавою, і почав повільно пити, насолоджуючись кожним ковтком. Глянув через вікно і побачив, як Марк суворо дивився на неї і щось казав. Люба лише сміялася, на мить глянувши у бік Володимира. Знаками показала, що той сердиться за поцілунок. Хлопець посміхнувся і продовжив ковтати каву. Сонце заглянуло крізь напіввідкриту шторку, торкнувшись його щоки.
– Я люблю її!

Січень, 2000
Сипав густий сніг. Тетяна все змітала його з доріжок, та він щогодини заліплював стежки кількасантиметровою ковдрою. Після листопада і грудня вже стояло його з тридцять сантиметрів, та у січні він усе валив і валив, то насипаючи до півметра, то трохи осідаючи під час відлиг, – і так щоразу.
Не хотілося сидіти вдома. Сесія – перша в житті – закінчилася, тож мала добрі два тижні для відпочинку.
– Піду, прогуляюся, – мовила сама до себе, за мить вдяглася і вже крокувала нерозчищеним тротуаром на північ. А що там, на півночі? Високими хвилями застигли вкриті товстим пуховим покривалом гори, намагаючись у прагненні своїм висоти досягти неба, та воно губилося десь, насміхаючись над лісистими красунями. Дівчина йшла обабіч шосе, що вело до найближчого до Ужгорода з північно-західного боку села Оноковець. Невеликі поля, що плоскою гладдю розлилися поміж горами, навіювали спокій. Раптом здалека замайоріла знайома постать. – Хто ж це? – не могла впізнати. Підходила ближче, пильно вдивляючись в обличчя, і зненацька крикнула – Ярославо! Здрастуй!
Жінка, наближаючись, весело всміхалася.
– Привіт, Таню!
– Куди це тебе в таку негоду вигнало надвір?
– А тебе?
– Набридло сидіти вдома одній. У мене тепер канікули.
– Як сесія? Все склала?
– До єдиного!
– Молодець! – всміхнулася. – Ти кудись йдеш чи просто…
– Ні, я гуляю.
– То ходімо в мій бік, поговоримо.
Невдовзі обоє йшли доріжкою, прокладаючи шлях по грузькому високому снігові. Тільки зараз дівчина помітила Ярославин живіт.
– О, а ти й не зізнаєшся! Який місяць?
Ярослава розсміялася.
– Я думала, взагалі не побачиш! На шостому вже!
– Все нормально йде?
– О, чудово! Ти уявити собі не можеш, що таке носити дитя! – аж вигукнула жінка. – А ще зовсім недавно я хотіла назавжди позбавити себе цього щастя…
– Як це?
– Ще живучи у Мокрій, вирішила я не виходити заміж, ні з ким не мати стосунків – я була у траурі! Боже, нащо я так чинила? Знаєш, для мене Андрійко був усім на світі, може, через це я й настраждалася стільки. Та зараз усе позаду, – вдихнула вона, – і я безмежно щаслива! А от ти, здається мені, чимось стривожена і ніяк не можеш заспокоїтися?
Тетяна промовчала. Щось солодкаво-жалісливе прокидалося в серці, знову занурюючи її в печаль.
– Не треба…
– Таню, повір, я знаю як ніхто, що тримати в собі тугу не можна! Розказуй, що за біда.
Дівчина почекала трохи, збираючись із думками.
– Не знаю, із чого почати…
– Із найболючішого.
– Я, – сльоза виступила, – я не можу змиритися з його смертю…
– Чиєю?
– Гео… То був мій однокласник, мій друг. Він загинув минулого, ні, тепер вже позаминулого року, якраз перед Новим роком. Він врятував життя Антонові, тому хлопцю, що…
– А-а, вже знаю, продовжуй.
– Все сталося так несподівано і неждано, хоча сам він відчував, як щось станеться, ще коли ми лиш їхали на Драгобрат, він одразу ж сказав, що щось станеться, і… – ридання обірвало їй мову.
– Заспокойся, Таню, – лагідно взяла дівчину за руку. – Ти нічого не зможеш змінити, раз так сталося, значить у цьому є якийсь сенс, можливо, навіть незрозумілий для нас, але беззмістовних подій не існує. Така воля Господа, і ми повинні її поважати і приймати, бо ми тільки люди.
– Але ж він був такий добрий, комахи не образив, не аморальний, не грубий і не чванькуватий. На землі небагато таких людей! Чому ж тоді пішов він?
– Розумієш, ніщо в цьому світі не повинно для нас бути ціннішим, більшим від любові.
– А як він любив!
– Не так, Таню, можливо, він був близький до тієї істинної любові, але щось чи когось він любив сильніше. Вибач, я не знаю всієї історії, може, розкажеш?
Дівчина кивнула головою. З чого почати? Так, вона почала з самого початку, з тієї миті, коли відчула себе потрібною, безмежно потрібною тому слабкому і розгубленому хлопцеві, який відчув незрозуміле для самого себе почуття до однокласника. Вона вперше, вперше у своєму житті знаходилася так близько до чогось незвичайного і гострого, тому не змогла відступитися перед спокусою дізнатися, що ж буде далі. Інтуїтивно Георгій став у позицію вичікування, бо боявся – не стільки злих чуток, скільки самого себе. Він перетворив Антона у прихований предмет обожнювання, але чомусь страждав… Це, ймовірно підштовхнуло його до пошуків Бога, до пошуків саме тої безсмертної і неземної любові, не пов’язаної із Землею, незалежної і нестримної. Саме ця любов, яку так вдало описала Таня, і змусила його кинутися наперекір проваллю, прагнучи єдиного – врятувати!
– Він ушкодив собі спинний мозок, дуже високо, так, що працювали тільки руки, не міг навіть сісти, – плакала, розповідаючи. – Але він був такий спокійний, навіть не дав мені можливості втішити його, таке відчуття, ніби я стояла і просто дивилася, як він помирає! Я так хотіла допомогти йому, але він пішов!..
– Таню, його любов його ж і врятувала, – спокійно почала Ярослава. – Бог змилувався над ним, позбавивши життя, бо після такої травми воно перетворилося б на пекло. Мій батько після інсульту був повністю паралізованим, він навіть не прийшов до тями. Цілий тиждень ми спостерігали, як його організм бореться за життя. Але то вже було тільки тіло – свідомість і душа вже покинули його. Всього тиждень – а вже були проблеми з пролежнями, застій у легенях і таке інше. Після довгих вагань мама все ж погодилася, щоб відключили апарат штучного дихання. Вона ніяк не могла змиритися із його смертю – та й не дивно – йому не було ще й п’ятдесяти! А через три місяці я поховала маму…
– Пробач…
– Тому я кажу, не плач, йому так набагато краще, до того ж він, імовірно, народився вже десь у світі іншому, або й у цьому. А, може, це його майбутнє тіло я виношую в собі, і душа його потроху оселяється у свою нову оболонку. Не втрачай надії, не впускай віри, не зрікайся любові, Таню. Вона безсмертна, і, доторкнувшись – всього раз доторкнувшись, ми стаємо безсмертними разом із нею.
– Знаєш, – раптом почала Тетяна, – якби не Гео, я ніколи тебе не знайшла б, ніколи не дізналася б, хто такий Андрій. Він відчував з самого початку, що Андрій був глибоко нещасним, він самовіддано розшифровував щоденника, в якому той робив записи. До речі, саме з нього я й дізналася про тебе і про все, що трапилося з вами, – Тетяна раптом полізла у потаємну кишеню свого пальта і витягла рожеву хустинку, яку завжди носила із собою, як пам’ять. – Це, напевно, твоє?
Жінка глянула на ту хусточку і обімліла:
– Боже, я подарувала йому її перед від’їздом до Німеччини! Куди він так і не потрапив... – забриніли сльози в голосі. – Дякую...
Ярослава обійняла дівчину за плечі, і обидві попрямували вперед, завернувши не у місто, а до ферми; проминувши її, перейшли через канал, вийшли на галявину і засніженою дорогою побрели нагору у ліс, потроху розтаваючи у мутно-білому стовпі проливного снігу. Вечоріло…

1995-2001, Ужгород-Шаян

© Юрій Корсак, 2011

У ЕПІЦЕНТРІ КАТАСТРОФИ - Глава 7. День народження

2011-11-19T11:36:00.000-08:00

1
Загублений бар. Стовп сигаретного диму, вже спокійна – бо пізно – тиха музика. Кілька пар відвідувачів та групка юнаків, що святкували щось, єдині порушуючи солодкавий настрій приміщення.
– Та дурепа зробила все так, як треба, – шепотів хлопчина на вухо дівчині, сидячи за кутовим столиком, цілуючи її рвучко й ніжно. – Уявляєш, вона отримала менше балів, ніж я!
– Звичайно ж, вона спершу виконала твоє завдання, а потім взялася за своє!
– Тепер уже все одно! Я поступив!
– То зараз ти покинеш її? – із надією у голосі спитала.
– Кого? Олю? – аж вигукнув він. – Та вона ж бігає за мною, як вівця! До її куцих мізків не доходить, що я можу зраджувати їй! Нехай бігає, мені це не заважає!
– Боже, що ти казатимеш про мене, коли тихенько знайдеш собі іншу?
– А ти впевнена, що вже не знайшов? – підколов хлопець.
– Ні, Женю, у тебе немає нікого більше, – самовпевнено сказала вона. – Тобі ні з ким не буде так добре, як зі мною!
– Треба перевірити! – різко притис її до себе. – Оксаночко, Оксаночко, чи ти не надто хтива?
– Не більше, ніж ти! – жартуючи, розпалювала його.
– Це вже точно! – розчувся сторонній голос.
Євген блискавично озирнувся:
– Оля?!
– А ти що собі думав? – крикнула вона. – Що я ні про що не здогадуюся? Думаєш, мені не розповіли, як ти їздив у гори з цією шльондрою?
– Тихше, ти, там про мене! – огризнулася Оксана, відчувши, що дістанеться і їй.
– А що ти зробиш? Що? Забереш собі придурка? Цього смердючого самця, який біситься від гормонів? Та щоб ви здуріли у ліжку! Собаки! Тварюки!
– Ану, пішла звідси! – процідила крізь зуби Оксана. – Пішла! Зараз усе личко роздеру!
– Помовч, стерво, я не з тобою розмовляти прийшла! – злість охопила серце.
– Я заткну тобі рота, сучко! – закричала Оксана, кидаючись на Олю.
Із диким вереском уп’ялися дівчата одна в одну. Оксана, сильніша, відштовхнула суперницю так, що та полетіла до сусіднього столика. Ольга змусила себе охолонути, зачувши позаду регіт.
– Добре, Женю, – тицьнула в нього пальцем. – Більше до мене не підходь! Я протягла тебе в університет, але не сподівайся, що ти там надовго затримаєшся!
Юнак осміхнувся. Поговори, поговори! Нікуди він не дінеться.
– Радій „Оксаночко“! – із сарказмом вимовила ім’я. – Ти ще дізнаєшся, що таке добра слава!
– Тільки почни щось про мене патякати! – погрожуючи, рушила до неї. Женя зупинив розгнівану подругу.
– Не треба, не варта вона цього!
– Нового я нічого не скажу, не переживай! Шльондра! – Ольга розлючено махнула головою, розвернулася і пішла геть. Її нудило від тієї сцени, нудило від самої себе, що так довго висіла на гачку. – Дурна я, дурна!

2
Було прохолодно після дощу. Вулицею крокувала дівчина. Сльози вмивали юне обличчя, відчай виривався голосними схлипуваннями. Було гірко, було боляче, було холодно.
Згас у серці вогонь, що давав їй силу, зникло те хвилююче і трепетне почуття, що окрилювало. Розпач і ненависть. До нього – до єдиного коханого у світі.
Минув день, тиждень, та біль не відпускав. Не хотіла думати про нього, прагнула забутися й відволіктися, але воно проступало наперед, перемагаючи увагу.
– Невже я могла так помилятися? Чому він зрадив мені? Ще й з ким! Із найрозпуснішою дівкою в місті! Женю, Женю, не сподівалася на це від тебе, не чекала цього!
Чому так сталося? Питала себе і прагнула знайти відповідь. Що зробила не так? Як могла образити його, щоб він так їй помстився. Не хотіла вірити, що не любив її аніскілечки.
Побачив у лісі і збудився. Пам’ятає, ще приревнував її до Георгія. А потім його наче підмінили – всю дорогу назад пробув із Любою, дозволив тій образити Ольгу. Але ж пізніше почали зустрічатися!
Тут її осяяло: він запросив її на побачення через місяць після того, як перевелася до його класу.
– Він побачив, що зможе використати мене! Падлюка! – гнів залив очі так, що аж потемніло. – То все це був фарс? Спектакль?
Та раптом пригадала, як умовляв її переспати з ним. Вона мужньо опиралася спокусі, не хотіла поспішати і помилитися, тепер раділа, що встояла.
– Отже, щось-таки відчував до мене! – зраділа. – Чи хотів нав’язати мені якесь зобов’язання! – перебила радість думка. – Боже! Де ж істина? – гукнула до небес у розпачі. – Чи любив він мене?
А вона любила його над усе на світі, над самого Бога, тому й отримала від небес випробування. Та чи зможе їх знести?

3
– Ти впевнений, що вона тобі не потрібна? – чіплялася до Жені Оксана, вужем звиваючись навколо нього. Він сидів похмурий і невдоволений. Та й із чого було радіти? Оля його покинула. Кинула, як і Люба у свій час, забравши частину його. Якби кинув він, то відібрав би у неї, але…
– Не мовчи! – липнула Оксана, – подивися на мене, обійми! Я так давно не відчувала тебе у собі!
– Аж відучора! – подумки огризнувся, думаючи про інше. Не міг повірити, що дівчина лишила його. – Вона ж не казала, що йде від мене!
– Ну, що з тобою? Я тебе не збуджую?
– Дурепа! – знов подумав і лише кинув презирливий погляд на солодкаве дівча, що липкою стрічкою обплітало його. – Може, вона тільки гнівається? Може, варто попросити в неї пробачення, і вона повернеться? Так! Саме це і треба зробити!
Він зірвався з місця так швидко, що Оксана впала на протилежний стілець.
– Куди ти? Що сталося? – налякано пробелькотала вона, вирячивши на нього свої перестрашені очі. Він лише відмахнувся від неї і, нічого не кажучи, пішов геть.
– Що з вами усіма? – крикнула навздогін йому Оксана. – Що, заразила і тебе вже та дівуля!? – Євген не обертався. – Придурок!
Приглушено луснули за ним двері. Оксана схопилася руками за голову і, спершись на лікті, голосно видихнула повітря. Не могла зрозуміти, чому він так повівся, чому раптом спохмурнів і пішов. Він же казав, що не любить Олю, казав, що лише хоче, аби вона допомогла поздавати екзамени.
– Може, вона володіє якимись чарами? – майнула думка. – Може, то не він вийшов звідси тепер? Що за дурниці? Я йому просто обридла! Чому всі мене кидають? Я ж даю їм більше, ніж можуть дати усі ті „незайманки“ разом узяті! Я взагалі не розумію, як хлопці у них закохуються? Вони самці – їм треба жертву, у них завжди одне на розумі! Чому ж тоді мене кидають? Що їм треба ще?
Шкодувала себе, жалість наповнювала серце болем, образа ятрила душу. Не було слів, не було думок – лише його презирливий погляд бачила крізь темряву власного життя. Дивувалася, чому воно таке чорне, таке бридке. – За що мені таке? За що?
Женя швидко крокував вулицею. Зрідка пролітав автомобіль, ліхтарі одиноко освітлювали стомлений путь. Як він натомився за цілий день, цей чорний полиск асфальту. Скільки ніг і коліс його потоптали, скільки проблем вистрілили втуплені в нього очі. А тепер ще хтось сіє сум, ідучи по пустій дорозі, наче не бачить, як їй важко. Ще й відпочити не дадуть!
А хлопець ішов, майже біг, запалений думкою, надіючись повернути собі Олю; переконував сумління, що любить її.
– Так, так! Я її кохаю! Я завжди кохав!
Повз нього мчали дерева, тротуар нісся під ногами, планета стугоніла під ним. Забіг у знайомий під’їзд і зупинився. – Ні, зараз не можна до неї! Вона подумає, що зможе керувати мною! Вона побачить моє приниження і зрозуміє, що має наді мною владу! Треба зачекати, змусити її саму прийти до мене! Тоді я збережу гідність!
Розвернувся і пішов додому. Знав, що повернеться до нього, довго не витримає розлуки, пробачить усе. Поволі самовпевнені думки піднімали настрій, вже весь виструнчився і гордо понісся вперед. – Я переможу!

4
Стояла ніч. У повітрі непорушно застигла задуха. Тиша – повна, всеохоплююча. Біля вікна сиділа, спершись на підвіконня ліктем, темна на фоні тьмяного ліхтаря постать. Самотньо блищали вологою сірі очі, вдивляючись у небо. Ані місяця, ані зірок. Лише важкі хмари пливли на північний схід із шаленою швидкістю. Удалині розчувся глухий звук грому. Небеса спалахували то в одному, то в іншому місці, освітлюючи чорно-сірі черева хмар. Кілька великих важких крапель торкнулися руки, занесені поривом вітру. Дзвінко луснуло вікно, рами наштовхнулися одна на одну, закриваючи його. Рука притримала скло і розчинила вікно знову. У світлі блискавки окреслилося суворе задумане обличчя юнака.
Вже давно не виходив він на набережну, де збиралися щовечора друзяки з усього міста. Купки підлітків сновигали туди-сюди, окутані легкою імлою сигаретного диму. Його там не було, гітара самотньо стояла в кутку кімнати, зрідка зблискуючи лакованою поверхнею від розрядів у атмосфері.
Легкий шум поволі наближався, щось вже тихенько дріботіло по даху і бруківці, як землю лавиною огорнула злива. Обличчя обдало потужним струменем, важко застогнало вікно, із силою захлопнувшись. Струсивши краплі води з підборіддя, старанно закрив його. Дощ бив прямо у скло, миючи його з несамовитою силою. Жирна блискавка уп’ялася в землю, миттєво оглушивши потужним ударом грому десь, здалося, прямо над головою. Мало не луснули барабанні перетинки, мимовільний переляк струсонув серце і одразу же зник.
Дощ полив сильніше. Легко запаморочилося в голові, – здавалось, потоки води повністю витіснили атмосферу – різко забракло повітря.
Тиск неймовірно впав. А дощ лив і лив, як із відра, лякаючи несплячого спостерігача своєю тривалістю.
Та хлопцеві було не до стихії. Уперше відчув себе одиноким, покинутим, сплюндрованим. Усі раптом забули про нього, відвернулися, і не знав, чи просто не помічають його, чи зневажають. Невпевненість ятрила душу, боявся увійти в компанію, не знав, чи зустрінуть його, як раніше, чи висміють і виженуть зі свого товариства. Кілька слів, слів необережних і опальних – заронили в серце сумнів, і він гриз його ізсередини, дражнив, насміхався. Та не плакав, не жалів себе – совість шепотіла, що те саме відчувала і жертва його власних необачних слів.
Боляче було, але тримався, терпів несправедливість, може, й неіснуючу – та хто зна?
– Антоне, – надокучав розум, – не можна сидіти так вдома і не показуватися на люди. Якщо хтось і пустив плітку, то твоє уникання всіх лише підтвердить її. Будь розумним!
– Не смій! – гукала сердита совість. – Терпи усе, мучся у невизначеності, переживай ті самі страхи і біль, які ти завдав Гео! Ти не зможеш утекти!
– Не слухай ту злодійку! – заводив знову розум. – Вона доведе тебе до загибелі. Гео все одно вже немає, не губи власного життя!
– Ні, ти вчиниш так, як я кажу!
– Не слухай її! Вона погубить тебе! Будь зі мною! Ти повинен це перебороти і пройти важкий етап, але слухайся мене!
– А про мене ви забули? – несміливо озвалося серце. – Я не зможу розірватися між вами обома! Ви собі спите, коли захочете, а я весь час працюю! Не збираюся я перевантажуватися!
– Куди ти подінешся?
Суперечка тривала. А гроза, узявши в руки владу, вже не гриміла, не погрожувала блискавками, – насолоджувалася свободою. Дощ посилювався…

5
Ольга накривала на стіл. Не хотілося нічого робити, але вже запросила друзів на іменини.
– Ніхто не повинен знати, що я посварилася із Женею, – думала собі, – всі почнуть зловтішатися, лицемірячи, що співчувають!
Дзвінко дзеленчали ножі, вдаряючись об тарілки, ніжно й довго дзвеніли кришталеві келихи. Той тихий дзвін заворожував її. Наче у сон занурювалася, перед очима пропливали пройдені дні, пережиті картини. Все частіше линула у гори, в ту місячну ніч, коли зустріла його, своє кохання, свою долю. Вислизала з-під контролю ненависть, розчиняючись у колишньому жарі любові. Відчувала, серцем чула, що не зможе без нього: ні дня, ні хвилини. Тривала розлука згладила бурю почуттів, приборкавши розтривожене море в її душі. Боялася зізнатися, але якби Женя зараз прийшов до неї, то не змогла б вигнати його, не змогла б не пробачити.
– Чому? Чому я така дурна? – сердилася сама на себе. – Я мала б його виставити на посміх! А він все одно лишився в моїм серці: ще тим казковим Прометеєм, прикутим до скелі! Боже, яка я дурна!
Кружляла навколо столу, на ходу докладаючи необхідне. Легкість так само швидко нахлинула, як і сум перед цим. Настрій мінявся скорше, ніж хмари почергово затуляли сонце.
– Мамо, я йду вдягатися! – гукнула. – Подивися, чи не треба ще чогось до столу!
– Добре, Олю!
Не встигла довести до досконалості макіяж, як задзвонили у двері. Випорснула, як пташка, вскочила у туфлі і розчинила бар’єр між собою і першими гостями.
До квартири ввалилася зграйка дівчат. Вони радісно щебетали навколо Олі, навперебій поздоровляючи сяючу іменинницю із днем народження, розхвалюючи її вбрання, зачіску. Остання із подивом дивилася на дівчат, чудуючись їхній щирості.
– Чи все це, може, лицемірство? – Ні! Не може бути! Я вже надто захопилася і відкинула здоровий глузд. Звичайно ж, вони щирі зі мною!
Подякувала за таємничі пакунки, що їх цілу купу поприносили гості, й запросила всіх до столу.
Невдовзі прийшла Ната зі своїм хлопцем, Люба з Володимиром – Оля і не знала, що вони зустрічаються, веселий Микола із гітарою – душа товариства, подруги й друзі з сусідніх квартир.
Дівчина сяяла від радості, дивлячись на численних гостей, що прийшли її привітати. Ставало тепліше на душі, радості вже ніщо не затьмарювало, лише нетерпіння дивне й незрозуміле з’їдало її. Чого вона чекала ще? Не могла відповісти й сама. Глянула на стіл і замилувалася, галас зник кудись убік, дивилася на веселих і говірких людей і мовчки згадувала, хто і що для неї означав.
Посміхалася Ната, розмовляючи з Миколою. Поруч сидів задуманий Влад – її коханий, – ніжно обійнявши ту. Трохи холоднувата зовні, але розсудлива, думала Оля, і серед усіх подруг – найчуйніша. Так, згадала, Ната єдина простягла руку їй, коли Люба побила її у підземеллі, спробувала розрадити. Вона була вдячна їй, коли та дала їй кілька порад щодо Жені – вона ж знала його довше, ніж несмілива новенька у величезному класі.
Микола… Він був завжди веселим і дотепним, навіть коли журився, справжній музикант – душею і серцем. Гітара слухалася його беззаперечно, мелодії народжувалися в руках, завмираючи на струнах. Женя не вмів так грати. Знав кілька акордів і пару-другу вульгарних пісеньок. Зате Антон був самобутнішим й оригінальнішим, супроводжуючи власну гру співом. Щось зажурений сидів він між Аллою і Тетяною, зрідка кидаючи скупе слівце то одній, то іншій.
Сумно їй ставало, коли думала, що, може, востаннє зібралися вони разом у неї вдома. Більшість вступили до університету чи інституту, хтось пішов до училищ, де з перших днів осені обростуть новою компанією, новими друзями, забудуть шкільних товаришів, охолонуть, зітруться спогади.
Роздуми її перервало запитання Марії:
– А де Женя? Чого його немає?
Всі раптом притихли. Олі здалося, що впаде зараз у прірву, яка зненацька розкинулася в неї під ногами. Розчувся дзвінок. Вдячна долі, що так вчасно виручила її, рушила до дверей, шалено перебираючи в голові, що сказати, як їм відповісти. Марія причепилася до Антона з тим самим запитанням. Той лише потис плечима, не бажаючи ні з ким розмовляти.
Дівчина відімкнула двері. На порозі стояв Женя. Із великим букетом і загорнутим у прозору плівку дезодорантом ввалився до передпокою так швидко, що Оля не встигла захлопнути дверей і лише перелякано відступила назад, витріщивши на нього свої блакитні оченята. Гнів прилив до обличчя, але Женя раптово нахилився до неї і прошепотів крізь зуби:
– Не будь дурною! Не влаштовуй скандалу! Ти лише виставиш себе на посміх!
Тихенько причаїлася в куточку Люба, яка вийшла на кухню попросити щось від головного болю. Побачивши, що Женя наважився прийти до Олі, і вона не прогнала його – всі вже давно знали, що сталося, – сховалася за поворотом і чекала. Чула слово у слово все, що сказав хлопець і дивувалася реакції Ольги.
– Я би вифукала той дезодор йому в очі! – думала, згадуючи минулий рік. – У нього якісь серпневі сезонні сварки із дівчатами! – засміялася в душі.
Оля провела новоприбулого гостя до столу, посадила на чолі, де збиралася сісти сама.
– То мені буде дуже тісно! – невдоволено буркнув, побачивши, що дівчина поклала поруч тарілку і для себе. Оля зблиснула очима, але стримала гнів. А очі його сміялися з неї, глузуючи з її покірності. – Дурепа! – шепнув він їй. – Хочеш, щоб я був із тобою – робитимеш все, що я захочу!
Дівчина потерпла від жаху. Женя грубо наказував покласти йому того і сього, весь час вередуючи. Оля, виставляючи себе на посміх, мовчки, беззаперечно виконувала всі його забаганки.
– Ну ти й дурна! – сказав він уже вголос. Полилися образливі слова. Оля судомним поглядом обводила оточуючих. Всі принишкли, чекаючи, що буде.
– Що стоїш, ідіотка! Налий мені води!
Дівчата осудливо провели поглядами її рух. Оля налила йому повний келих яскраво-жовтої води, розвернулася і майже бігом кинулася геть із кімнати.
Подруги рушили за нею. Оля стояла у коридорі, німо ковтаючи сльози.
– Олю, що із тобою? Чому ти терпиш його? Він же просто знущається!
Дівчина голосно схлипнула, хапаючи ротом повітря. Люба рішуче підійшла, схопивши її за руку:
– Заспокойся, – крикнула вона. – Ти що, спала з ним, що так ревеш? – гукала. – Відповідай! Що він зробив, що ти не можеш його кинути? Кажи! Я сама зараз піду і вріжу йому!
Оля не могла говорити. Ридання схопили горло у залізні обценьки, лиш іноді попускаючи свою мертву хватку, аби дівчина могла ковтнути свіжого повітря.
Хлопці потішалися від любовної драми, посміюючись над Олею, лише Антон ще більше нахмурив чорні брови і, підійшовши до брата, сердито мовив, боляче стукаючи того по плечу:
– Ти свиня.
Євген здивовано вирячив очі, але нічого не відповів.
Через півгодини компанія знову веселилася. Дівчата заспокоїли Олю і вже до кінця вечора не підпускали Женю до неї. Іменини вдалися на славу!

6
Ярослава прогулювалася вечірнім містом. Темні крони лип і одиноких каштанів зімкнулися над головою. Тьмяно світився ланцюжок ліхтарів, оперізуючи набережну сріблом ночі. Чомусь було пусто навкруги, лиш де-не-де на лавицях замріяно розмовляли закохані пари.
Та увагу її привернула самотня похилена постать, що одиноко займала лавицю. Щось здалося їй знайомим. У ту мить постать підвела голову, і у світлі ліхтаря Ярослава впізнала Антона.
– Привіт, – тихо сказала, сідаючи поряд. Він залишив її привітання без уваги. – Ти не впізнаєш мене?
Лише тоді юнак повернув голову і побачив ту божевільну, що заступилася за нього. Мороз пробіг тілом: – Що їй потрібно?
– Розумію, я шокувала тебе того вечора, але то винні мої нерви. Мене зовуть Ярославою, – простягнула руку. Він опустив голову, не реагуючи. Ярослава дивилася на нього, не забираючи руки. Хлопець підвів погляд і мимоволі стрівся з її очима. Посміхнувся і простягнув свою:
– Антон!
– Чому сумуєш? Чому сидиш один?
– Та, немає настрою.
– У чому ж річ? – спитала, але він мовчав. – Ти ще журишся через ті слова? – нагадала про події на дискотеці. Антон залився червоним і лише ледь помітно кивнув на знак згоди.
– Знаєш, я ніколи не переймалася тим, що про мене думають, що кажуть. Може, ти знаєш мою історію? Тетяна не розповідала тобі? Чи ви не близькі друзі?
– Ні, не дуже.
– Мені було сімнадцять, як-от тобі, коли я закохалася одного вечора у дивовижного хлопця. Ми зустрічалися кілька разів, а потім подруга розповіла мені, що він – збоченець. Ти розумієш, про що я. Я була молодою, дурною, і відразу ж повірила її словам. Почала уникати його. Але не через страх, що скажуть люди про мене, про нього, а через образу, що він обдурив мене. Згодом ми порозумілися і я без боязні повернулася до Андрія – все виявилося підлим наклепом. Проти нього сплели цілу змову – все було замішано на політиці – може, ти знаєш, що подібне вважалося карним злочином. Деякі люди допомогли йому, і він повинен був утекти до Німеччини „на навчання“. Але не встиг перейти кордону – його вже переслідували. Тоді він утік в гори і сховався у печерах, де знайшов підземний палац.
– То це був твій хлопець? – аж вигукнув Антон.
Ярослава хитнула головою на знак згоди і продовжила:
– Я вступила на біологічний факультет, заочно. Ти уявити собі не можеш, які казки складали про мене однокурсниці: що я заміжня, що у мене діти, яких я народила чи не у п’ятнадцять років, що у мене чоловік-деспот – бо я не перемивала іншим кісточки поруч з ними і не ходила на танці. Мені було все одно – це не зачіпало мене. Одинадцять років я нічого не знала про Андрія, аж поки не стріла вас. Я вдячна долі, що той п’яний виродок вигукнув фразу, яка тебе так схвилювала. Не знаю, що діялося зі мною в ту мить, але здалося, що то Андрій стояв на твоєму місці. Тому я й заступилася за тебе. Не тікай від усіх – будь самим собою! Не слухай наклепів інших – вони не повинні тебе зачіпати! Якщо ти реагуєш на це, значить є в тебе така риса, придивися пильніше до себе, зсередини, може, побачиш тоді, в чому проблема…
– Я відчув себе винним, – глухим голосом відповів Антон, перебиваючи її мову. – Я відчув тепер, якого болю завдав… одній людині. Мене не треба жаліти – я сам колись оббрехав людину, хоча й несвідомо, – тепер отримую по заслузі!
– Не треба ціле життя каратися за помилку, якої вже не виправиш. Ти розкаюєшся – цього вже досить – ти зможеш викупити свій гріх, не повторивши його! Попроси вибачення у тієї людини, доведи якимось чином, що справді жалкуєш про скоєне!
– Це неможливо…
– Не дозволяй впертості й невпевненості взяти гору над твоєю совістю!
– Це неможливо!
– Чому?
– Та людина загинула, урятувавши мені життя! – крикнув він, ховаючи обличчя за руками. – Причому вже удруге!
– Якщо все так, як ти кажеш, – після хвилини мовчання мовила жінка, – то та людина пробачила тобі. Так, якби в серці був гнів на тебе – вона помстилася б, але ж кинулася рятувати! Можливо, ти сам не можеш вибачити собі? Постарайся це зробити і відчуєш полегкість. У тебе ще все життя попереду! – вона підвелася і, глянувши на нього, додала: – Приходь на моє весілля! Двадцять восьмого серпня, в готелі „Закарпаття”, о шостій.
Він рвучко підняв голову, на обличчі відбився подив.
– Що?
– Бачиш, я забула вже весь свій біль, а його, повір, було в житті моєму чимало. Я не можу воскресити коханого, не можу повернути час назад – але я живу, живу зараз і знайшла людину, яка зрозуміла й полюбила мене! Це велика рідкість! Я не хочу втрачати свій шанс – не випускай і ти свого! Будь собою. Будь тим, ким ти є, а не людиною, яку хочуть із тебе зробити! Ти ж знаєш, хто ти! Приходь обов’язково!
Його погляд послав жінці вдячність. Ярослава обернулася і попрямувала геть. А у вухах ще звучали мудрі слова, які штовхали його до щастя, до світла, до життя. І він вхопився за них, як за рятівний круг, поволі виринаючи із холодного могутнього виру, щоб ковтнути чистого, свіжого повітря радості. Груди його розправилися, здалося, на спині виросли крила, що понесли його увись до сонця, до зірок, до Бога…

© Юрій Корсак, 2011

У ЕПІЦЕНТРІ КАТАСТРОФИ - Глава 6. Зустріч із Андрієм

2011-11-19T11:35:00.000-08:00

1
Сіріло… Зморений сонцем день невблаганно мчав на захід, поступаючись космічній темені пустоти. Вона насувалася, поглинала світло, спідлоба кинуте велетенською зорею, що тонула у безкраї горизонту. Жовтіло… рожевіло… багряніло… синіло… чорніло…
Струнка, гнучкотіла постать повільно-розмірено крокувала вулицею. Будинки вже лишилися позаду, по обидва боки розкинувся цвинтар, а обабіч – широка долина, рівна-рівненька, як скло. Дівчина йшла на північ.
Думки поверталися до глобального. Не хотіла, не бажала мислити про Всесвіт, прагнула зосередитися на чомусь конкретному, щоб не плакати, але, в той же час, і відірватися від світу, щоб спробувати осягнути його чи, бодай, відволіктися від горя власного. – Гео, де ти?
Розжарював землю липень. Спека. Лють небесного світила. Сильні вітри й неозорі грози, потужні зливи й білувата мла на горах. Відносна вологість – сто відсотків.
Під водою Угорщина, Румунія, Австрія. Мовби знак захованому в петлі гір Закарпаттю, петлі підступній, манливій, котра спирає дощ і, як велика лійка, спрямовує його на грішну землю, перетворюючись у зашморг…
На землі сатана. Він усюди – в наших бажаннях, у злих і добрих починаннях, у ненаситності нашого відчуття справедливості, у нашій цивілізації. Він – на землі. Його треба знищити, пережити, пройти. Його і його носіїв – нас із вами, загублених серед плутанини законів: релігійних, світських, моральних і кримінальних, матеріальних та ідеальних. Але стихія, наздоганяючи зло, ніяк не влучала у нього, ще і ще випробовуючи людей, у марній надії сподіваючись стерти його з лиця землі. То був вихлюп відчаю небес, спроба одним ударом знищити все. Серце Господа роздиралося від болю, який накопичився від надмірної любові й співчуття до недосконалих істот, попри численні гріхи їхні. А як було не любити дітей своїх, витвір свій, створений і виплеканий власноруч, вистражданий, виліплений досконалими руками у пориві досконалого натхнення. Скільки від них утіхи – стільки турбот. Гніваєшся – і любиш, караєшся – і шкодуєш, а біль пронизує серце: чому ми такі злі? Лише думка про скоре закінчення цього всього гріє недосконалу душу.
– Господи! Візьми мене в цю мить, коли серце вільне ще від хтивості, душа – від нечистих помислів, розум – від гріховних думок! – А мить минала, і, мов назло, пригадувалися огріхи й проступки. – Не треба вже, час минув…
Локальні катастрофи. То той, то інший район опинявся в епіцентрі. То вітер позривав дахи, повивертав опори електричні й телефонні, то пролилася неспинна злива, затопивши паводком цілі села, то зсув перекрив єдину дорогу в світ, то землетрус забрав у кам’яний полон десятки тисяч нажаханих душ. Повна приреченість. Мінімальний зв’язок, мінімальні умови життя – про що це я? – існування. Кам’яні насипи на місці змитих доріг, ледь награбані дамби, що їх вода розмивала за лічені хвилини, – і все заново. Постійна, нестримна загроза зсувів. Перелякане калатання серця, що чуло віддалений, приглушений звук грому. Тривожний відлік тривалості зливи – більше півгодини – чекай біди. Півгодини – тридцять, сорок, п’ятдесят міліметрів опадів. Година – шістдесят, вісімдесят, сто… А потім – повторення того…
Важкі тумани над лісом – сірий стовп води над вирубками. Більшість вологи повертається у атмосферу – вся вода стікає у вузьку долину.
У Карпатах місцями сильні дощі…
Уночі в Карпатах сильні дощі…
Удень у Карпатах дуже сильні дощі…
Що це – підготовка до осені, чи випробування нервів?
Виблідлі сліди води на будинках. Під вікном, над вікном, під дахом. Фундаменти й недобудовані ще оселі. Цієї зими в них ще не жити. Під вікном, над вікном, під дахом… Вічний слід невблаганної води, вічний знак нескореної Тиси… Під вікном, над вікном, під дахом… Мертва лінія живого страху…

2
П’ятнадцять хвилин тиші – лише спів річки, шум вітру-гребеня, що вичісує ліси. Спокій – серед нього серце поволі забуває про страх і зливається з природою. Відчуває подих її, душа гірська, здається, повертається у надра. Аж ось везуть страчених. Зникає тиша, щезає спокій – провозять загиблі тіла.
П’ятнадцять хвилин – ні душі, ні звуку людського. Безмовне споглядання покручених рейок вузькоколійки, що петлями звисають над водою. Підмита гора і невеликий зсув. Перекинуті платформи, що втратили опору – на місці залізниці ріка. Черговий вантаж страчених.
П’ятнадцять хвилин – мовчазний жах видовища помилуваних стихією діляночок дороги. Шлях уривається раптово, змінюючись насипною дорогою із річкового каменю. Знову рев похоронної процесії.
П’ятнадцять хвилин – загрозливий вигляд нерозчищеної річки: то тут, то там додаткові русла, засипані горами, горами каміння. Звідки його стільки? Рівно підрізані тіла печально зблискують, ховаючись за поворотом.
П’ятнадцять хвилин… Завмирає серце, зачувши знайомий, до болю знайомий гул вантажівки.
П’ятнадцять хвилин… Як цокіт годинника, ритмічно гори втрачають свою силу.
П’ятнадцять хвилин… І вдень, і вночі…
Щоп’ятнадцять хвилин…

3
Ярослава зупинилася перед понівеченим місточком. Чоловік, котрий ішов поруч, знаком показав, що потрібно перейти річку. Жінка роззулася і боязко занурила ногу в холодну жваву воду. Камінь за каменем – і була вже на тім боці. Оглянулася. Чоловік слідував за нею. Усміхнулася. Його мовчання, зрідка перериване короткими фразами, безпристрасне обличчя цікавили її все більше. Блондин – світлий-світлий, як солома, як зріле пшеничне поле, блакить глибоких і схованих, наче засклених матовим склом, очей, у нього борода і вуса росли русявими – поголений, здавався молодим, зовсім юним, дарма, що був її ровесником. Звела їх Тетяна, якось зустрівши його у місті. Той погодився поїхати із Ярославою до Блакитного підземелля і все показати.
Попрямували вгору по руслу зворини, тоненький струмочок самотньо дзюрчав, перескакуючи із камінця на камінець, та, судячи із ширини й глибини його річища, той деколи перетворювався на потужний потік, несучи тонни води із, здавалося, невисокої гори. Та ось зворина щезла, ховаючись за великим каменем.
– Дивно, звідки він витікає?
– Із величезної котловини. Крізь печеру.
Чоловік здер із каменя чагарник. З’явився вузький вхід. Запалив ліхтар.
– Ніколи не знала, що тут бувають печери, – порушила тишу.
– Тут є прожилки вапняків, які розчинилися під впливом постійного перезволоження, утворивши порожнини, – серйозним тоном пояснював він, – але печери прорубані людьми, бо порожнини ці розділені гранітними перегородками. Ну, а потім струмки довершили справу.
– Пробачте, мені так незручно, але я до сих пір не знаю вашого імені, чи це таємниця?
– А хіба ім’я має значення?
– Ну, принаймні, легше розмовляти, називаючи співбесідника на ім’я, це зближає людей.
– Хіба ми з вами хочемо зблизитися?
– Давайте, я вгадаю? – наче не чула останнього речення. – Максим?
– Ні!
– А вам пасувало б! Тоді, може, Василь?
– Зовсім ні!
– Тоді Петро!
Блондин усміхнувся такій настирливості.
– Добре, здаюся, ваша наполегливість перемогла мою впертість. Мене нарекли Андрієм, на честь мого діда. – Ярослава здригнулася. Обличчя її спохмурніло, погляд згас. – Бачите, ви вже засмутилися, – сумно проказав він. – Тому й не хотів називатися.
– Ні, це чудово, – витираючи сльози, говорила Ярослава. – Та й справді, яке значення має ім’я?
– О, не применшуйте його ролі! – заперечив він власні слова, щойно вимовлені.
– Що ви маєте на увазі?
– Якби мене звали по-іншому, то й життя моє склалося б інакше.
– Чому? – Він мовчав. Ярослава почала нервувати. – Це якось пов’язане із моїм… – запнулася, не знаючи, що було б доцільніше сказати: хлопцем чи чоловіком. В її душі він став давно вже чоловіком, відчувала себе вдовою. Господи! Із сімнадцяти – вдовою!
Андрій зрозумів її і без того болісного слова. Не спиняючись, він продовжив.
– У підземеллі я був єдиним, хто мав таке ім’я, не рахуючи володаря. Тому він одразу ж звернув на мене увагу. Можна сказати, що ми були друзями. Але то було інше – я завжди був насторожі – він бо повелитель. Всі ми боялися Зміїної кімнати!
– Чόго? – не зрозуміла Ярослава.
– Це була велика зала, зі стелі звисали мотузки, а у ямах – змії. Кожні кілька хвилин мотузка опускалася на кілька сантиметрів, наближаючи тіло до гадюк!
– Не може бути, я вам не вірю!
– Добре, брешу. То були не гадюки, а гострі, як бритви, механізми, які шинкували тіло, як капусту!
– Боже! Припини це божевілля! – вигукнула Ярослава. – Ти навмисне хочеш мене залякати!
Андрій замовк, швидко ідучи вперед. Ще довго жоден не наважувався порушити тишу, що зрідка переривалася звуками падаючих крапель. Раптом печера стала сіро-блакитною – вони зайшли у товщу мінералу.
– Яка краса! – подумала жінка. Ліхтар освітив сходи. Їх важко було назвати сходами. Збереглися лише по краєчках, та й то округлилися, розчиняючись під натиском води. Посередині був жолоб.
Андрій витяг з-за пояса молоток і почав формувати невеликі виступи, щоб можна було залізти нагору.
– Наче Лаврські печери! – вимовила Ярослава. Погляд її кружляв по стінах, по підлозі. Їй всюди ввижався коханий.
Усе підземелля було понівечене водою. Глибокі борозни, карколомні звивання їх у всіх напрямках – все було казковим для жінки і страшним для чоловіка. Він ставав похмурішим і похмурішим.
Ішли коридором в один бік – завал; прямували в інший – тупик. Андрій повернувся до кімнати зі сходами і почав лупасити напівуцілілу стіну молотком.
– Що ти робиш? – вжахнулася припливу люті. – Навіщо ти робиш це?
Андрій не слухав. Мовчки довбав сіль, не звертаючи уваги на друзки, що засипали йому очі. Раптом молоток потонув у пустоті. Кількома потужними ударами розширив отвір і, схопивши Ярославу за руку, втягнув її до Блакитної зали.
– От! Дивися! Тут здох твій „коханий“! Звір! Нелюд! Убивця! Нарешті, нарешті я відплачу йому за все! Нарешті я помщуся за смерть свого брата!
Ярослава не могла поворухнутися. Щось зціпило її усередині, перехопило дихання, вона дивилася вперед виряченими очима, не бачачи нічого.
– Кожні два місяці хтось конав від страху, перш ніж до нього діставалися змії. Кожні два місяці він посилав когось на смерть, а потім знущався над тілами! Тепер моя черга! – Андрій рвонув на ній плаття. Ярослава не відчувала вже нічого. Усе пекло, здавалося, вихлюпнулося їй на голову, знищивши, розтоптавши, розчавивши її одним ударом. Груди випали з тісного вбрання, засліпивши чоловіка. Перевів погляд на обличчя і завмер. Ярославу схопила судома, лице спотворило глибоке страждання – йому стало боляче. Зненацька дихання знайшло вихід і несамовите ридання перейшло у дикий рев. О, йому хотілося так само вити від розпачу, відчув вже, як сльози зібралися напоготові, щоб омити запалені очі. Раптом він стис її в обіймах, заливаючи їй спину сльозами, і відчув вологу на плечах.
– О, прости мені! – прошепотів він. – Пробач мені! Прости!..

4
Тетяна боязко увійшла до гуртожитку, тихо причинивши за собою двері.
– Скажіть, будь-ласка, на якому поверсі тридцять восьмий номер? – запитала чергову, що з кимось розмовляла у куточку. Та навіть не звернула уваги на питання. Дівчина попрямувала у темряву коридору. Довго блукала поверхами, вдихаючи нестерпну суміш усіх запахів.
Нарешті зупинилася перед шуканим номером. Несміливо постукала. Двері з шумом розкрилися. На порозі з’явилася Уляна, весела й замурзана – йшов ремонт.
– Ласкаво прошу до студентського життя! – прощебетала, ширше розкриваючи двері. – Заходь!
– Привіт, дякую!
– Обережно, не забруднися! Зараз, хвилинку, я вмиюся і дам тобі адресу Ярослави. Вона тепер живе у жениха!
– Жениха? – перепитала.
– Пам’ятаєш того блондина, з яким ти нас познайомила?
– Звичайно, він же мав повезти її до Бла… – Таня спинилася. – Ти хочеш сказати, що…
– Ярка виходить за нього заміж! Двадцять восьмого серпня, на Сяту Марю ! Я б іще тобі дещо сказала, але вона хоче сама тебе повідомити.
– Про що?
– Ну, я не можу казати!
– Я не зізнаюся їй! Ну, будь добра? – запалилася цікавістю дівчина.
– Ой, вона мене вб’є!
– Не вб’є!
– Ну, добре, – зітхнула Уляна. – Ярка хоче, щоб ти дружбила на її весіллі!
– Та ти що? Не може бути цього? – вигукнула Таня, не вірячи власним вухам. – Давай швидше її адресу! Боже, ніколи не подумала б, що почую подібну новину! Оце так звістка!

5
– Заходь, Таню, рада тебе бачити, – щасливий усміх торкнувся вуст, коли відкрила на стук двері. Дівчина ступила крок вперед і опинилася у казці. Майже довершений дизайн передпокою навіював мирний спокій. М’які доріжки, пастельні тони побілки, легенькі карнізики над дверями із невагомими занавісочками – блаженство й мир, а, водночас, і простота.
Усміхнений блондин у дверях навпроти, сяючий, мов зоря, на фоні спокійного оточення.
– Я прийшла вас поздоровити, – виокремлюючи кожне слово, почала Тетяна. Раптом захотілося їй повеселіти, скинути туман журби. – пообіцяйте, що не вб’єте Уляну! – спостерігала за реакцією. – Вона мені все-все розповіла!
Ярослава послала усмішку Андрієві.
– І що ж вона розповіла?
– Що ви – одружуєтеся! Двадцять восьмого серпня, у день Пресвятої Богородиці! Вінчання у соборі одразу ж після служби!
– І все?
– А що ще вона мала сказати? – прикинулася дурною Таня.
– Ну, тоді ми офіційно запрошуємо тебе бути нашим свідком на весіллі і першою дружкою.
– Боже! – вигукнула дівчина, кидаючись Ярославі на шию. – Я така за вас щаслива!
Їй не терпілося поговорити з нареченою віч на віч. Андрій, наче вгадавши її наміри, вийшов на кухню. Вони зосталися самі.
– Ходімо до вітальні!
Тетяну вразила ніжність фіолетово-рожевого кольору стін і стелі. Ось що здивувало її! Тільки тепер помітила, що неабиякий затишок створювала стеля, пофарбована так само, як і стіни. Ледь видимий білий набризк туманом лягав на плечі.
– Як це сталося? Чому це сталося? – нетерпляче почала дівчина. – Розповідай!
Ярослава почала оповідь. Говорила, як добиралися до підземелля, що там побачили.
– Він прагнув помститися Андрієві за смерть свого брата. Подробиць я не знаю, він мовчить і тепер, але це приваблює ще більше. Тоді він почав кричати, як Андрій щодва місяці вбивав людину. Я дивилася на нього і не впізнавала – йшов до тих пір спокійний, мовчазний, а тут розійшовся не на жарт, розідрав на мені одяг, але потім… сама не знаю, чому він передумав. У ту мить, – сльоза покотилася щокою, – мені було все одно, що станеться – нехай би вбив чи зґвалтував – все одно! Мене приголомшили його слова! Я не могла повірити, але відчувала, що він каже правду – гірку, нестерпно гірку! Він обняв мене, притис до себе і… плакав разом зі мною, – Ярослава почала схлипувати, – просив пробачити його, стояв на колінах і молив мене простити. Боже, Таню, якби ти бачила його обличчя! З тієї миті я закохалася в нього, відчула себе його частинкою…

6
… Бліде світло ліхтаря падало на два тіла, мокрі від сліз. Жінка гладила чоловіка по голові, пригорнувши її до оголених грудей, не стримуючи ридань. Спливали хвилини. Ярослава дивилася поперед себе, не помічаючи нічого. Лиш розмита тінь кинулася їй у очі. Скрикнула від переляку. Крик той злився із ляскотом – повалена стеля над ними тріснула навпіл.
На мить лиш повернув голову, щоб глянути на небезпеку, і вже рвонув із місця, хапаючи її, вистрибуючи до іншої кімнатки. Часу не було спускатися, впав у блакитний жолоб, тримаючи Ярославу над собою. Гострі зазубринки боляче прорізали тіло, услід їм понісся потік каміння й багнюки, наздоганяючи, наступаючи, погрожуючи стерти на порох.
Миттю схопився на ноги, притис її до себе і зачаївся за поворотом. Багно пронеслося вперед, не зачепивши їх, але наполовину засипало прохід. Рух потоку сповільнювався, але рівень болота піднімався. Андрій сміливо поліз у холодне місиво, тягнучи за собою Ярославу. Остання прийшла до тями і полегшила йому роботу – пішла сама. Невдовзі болото огортало їх по груди, але чоловік невпинно ліз уперед, тягнучи майже непритомну від холоду жінку. Свідомість згасала у її тілі, незважаючи на протидію. Вона була виснаженою.
Відкрила очі і побачила небо. Відчула його тепло. Блондин „склав“ її утроє і, знявши мокрий одяг, загорнув її в свої плечі. Відчула, як щосили розтирав їй спину, руки, відчуваючи напруження молодих м’язів.
Вона почала так само розігрівати його, несамовито масажуючи шкіру замерзлими руками. Погляди їх стрілися. Схопилися з місця і почали по колу бігати, присідати, не соромлячись власної наготи. На меті було не змерзнути! Сонце зглянулося над ними і виглянуло з-за хмарки. Обнялися і стояли на сонці, почергово повертаючи спини до нього, відчуваючи приплив життєдайного тепла.
Розвішений по кущах одяг вигравав кольорами.
– Ми сиділи, як нудисти на пляжі, – продовжувала Ярослава, зрідка кидаючи погляд на Тетяну, повністю захопившись солодким спогадом.
– І в ту мить зрозуміли, що не проживемо один без одного, – увійшов Андрій, заносячи піднос із фруктами. – Пригощайся, Таню! Ярко?
Він присів на краєчок дивана і, поглядом спитавши дозволу продовжувати, розповідав далі:
– До самого Ужгорода ми не випускали один одного; як діти, ми крокували вулицею, тримаючись за руки. Наша приспана юність прокинулася, нарешті, і розцвіла. Кожен боявся розтулити пальці, щоб не втратити іншого.
– Через тиждень Андрій запропонував мені руку і серце, – перебрала нитку розповіді жінка. – Ніколи не думала, що виходитиму заміж, знаючи людину всього кілька днів. Я погодилася і, – вона лукаво посміхнулася, – поки що не жалкую!
– Я люблю тебе! – вистрелив поглядом їй у очі.
– Я тебе кохаю! – дзюркотів струмок із її сяючого обличчя.
Від пари тієї віяло тихим, мирним спокоєм. Тетяна відчула себе у колі друзів. Вони не казали, що люблять її, не говорили зайвих безглуздих слів, не намагалися докопатися до витоків її душі, – вони просто існували поряд, не криючись зі своїми почуттями, заповнюючи любов’ю один до одного весь простір, увесь ефір, а вона ловила той потік почуттів, пила його, не боячись випити до дна, дивуючись щедрості господарів.
– Господи, дай їм щастя!

© Юрій Корсак, 2011

У ЕПІЦЕНТРІ КАТАСТРОФИ - Глава 5. Яшма

2011-11-19T11:33:00.000-08:00

1
Травень добігав кінця. Жаркий період змінився холодним. Здавалося, зима переплутала всі терміни і нечекано взяла природу під свою владу. Початок червня приніс із собою нове тепло, нову спеку.
Уляна вмовляла Ярославу піти з нею на дискотеку.
– Це не для мене!
– Не кажи дурниць! Я проведу тебе туди без проблем!
– Я вже стара для подібних розваг! – відмовлялася Ярослава, стурбована змінами у власному житті. Вона не звикла до постійного галасу, до поспішності, до вічного руху, який панував у гуртожитку. Вона відчувала себе набагато старшою серед юних облич, закоханих і наївних, по-дитячому ще підступних і необачних.
– У тебе є хлопець? – якось спитала її сестра. Ярослава на мить остовпіла, не знаючи, що відповісти, але, зрештою, відкинула відмовки і зізналася:
– Ні!
– Я маю на увазі, там, у Мокрій?
– Ні, немає.
– Що, зовсім не було? – не вгавала Уляна, випитуючи неговірливу жінку.
– Чому ж, був, – зітхаючи, мовила Ярослава, – був, але… ми були змушені розлучитися. Не знаю, чи ще живий, чи ні…
– Не хочеш розповісти?
– Може, іншим разом? Я не хочу ворушити минуле, будь-ласка!
– Пробач, я не знала, що все так серйозно!
– Нічого, вже звикла, – крізь печаль усміхнулася. – Ти не перша докучаєш із подібними запитаннями.
– Що ж, тоді у тебе з’явився ще один привід піти на дискотеку, – перевела у жарт, – тобі необхідно розвіятися! Потанцюєш, вип’єш трохи! Ми не затримаємося надовго, обіцяю! Як тільки тобі набридне – ми підемо геть, обіцяю!
– Ну добре, вмовила, – розуміючи, що сестра не відступиться від задуманого, ствердно кивнула Ярослава. – А й справді, було б непогано!

2
Женя невпевнено набирав номер Ольги. Вагався, чи йти з нею, чи запросити на дискотеку Оксану. Звичайно, хотілося піти з останньою, але… Якби Оля дізналася, що він нею нехтує, то – ні, не покинула б, занадто дурна! – помстилася б точно – а на носі ж випускні екзамени! Ні, треба запрошувати Олю. Зрештою, там не буде нічого цікавого: потанцюють трохи – і додому. І дівчина задоволена, і він не програє.
– Це ідеальний варіант! – набрав останню цифру. – Алло! Можна Олю? Це Женя!
– Хвилинку, зараз я її покличу!
Дівчина майже одразу ж погодилася. Давно вже вони не були удвох. Скоро останній дзвоник – після почнеться пекло – напруження екзаменів не дозволить розслабитися. Спочатку випускні, потім вступні – все перешкоджатиме їм.
Оля відкрила шафу. – Боже! Що вдягти?
Зачесала волосся і зупинилася перед дзеркалом. Відкрила дерев’яну скриньку із прикрасами і поглядом перебрала багатий її вміст. – Що це за ланцюжок? Звідки він у мене? – взяла до рук прикрасу, намагаючись згадати, звідки той. – Господи! Це ж ланцюжок Андрія! – хвиля спогадів хлюпнула на голову. Серце стислося, пригадуючи хвилину прощання, його уривчасте, ледь-чутне дихання і мить, коли серце його зупинилося навіки. Глибока сльоза попливла по обличчю. Згадала, як Гео підхопив її на руки, але не змогла забутися, втратити на мить свідомість, щоб не бачити, не чути, не сприймати його смерті.
– Олю, ти готова? – зненацька пролунав мамин голос. – По тебе вже прийшли!
Дівчина різко обернулася, налякано дивлячись на змучене, але веселе обличчя.
– Вже йду, мамо, скажи, щоб почекав мене надворі, – взявши себе в руки, проказала Оля. Обережно застебнула ланцюжок на шиї. Крутнулася і помітила у дзеркалі мамин силует. – Що?
– Нічого я йому не казатиму! Як це буде виглядати – „почекай її надворі!“?
– Ну добре, нічого не кажи! Я вже йду! – змусила себе посміхнутися й випорснула із квартири, кинувши на прощання, що повернеться нескоро. Батько невдоволено пробурмотів із кімнати, що їй не завадило б ретельніше готуватися до екзаменів, але мати кинула у відповідь, що донька днями і ночами не вилазить із книжок.
– Їй треба провітритися! – люблячі очі провели її поглядом до рогу будинку. Дивилася, як Женя пригортав її до себе, і мимоволі згадувала молодість, коли коханий несміливо, але міцно обіймав її. – Боже, як ми постаріли, навіть не дивимося один на одного. Промайнуло наше щастя, як перелітний птах! Якби не ти, Олю, нас би ніщо не об’єднувало, ніщо не тішило!

3
Ярослава мовчки перебирала одяг, вибираючи, що вдягти на танці. Весь він, здебільшого, відзначив вже своє п’яти, а то й десятиліття, але виглядав майже новим.
– Ні, це ти не вдягнеш! – рішуче заперечила Уляна. – Приміряй щось із мого – ми ж майже однакові! Боже, невже ти це носила?
– Дуже давно.
– То у що ж ти одягалася?
– Було в мене кілька гарних спідниць, один костюм, але то все забрала вода… – Уляна допитливо дивилася на неї. Ярослава, піддавшися спогадам, що промайнули в голові темними птахами, із дрижанням в голосі продовжила: – Вже перед тим тиждень дощило. Не можу сказати, що дуже сильно – раніше бувало й гірше, – Мокрянка трохи піднялася. Сусідка моя бігала туди-сюди – хата її коло річки, – переживала, як завжди. У ті дні вантажівки із лісом їздили удвічі частіше, майже не повертаючись назад – втікали. Із суботи на неділю, то було у ніч із 31 жовтня на 1 листопада, річка вже текла через її хлів. Після того вода впала, бо стало зимніше і в горах піщов сніг. Сусідка вже розслабилася, заспокоїлася. Із понеділка знову почав падати дощ. На полонині стояв добрячий сніг – до середи стопився весь. Із вівторка річка знову почала підійматися, але вже повільніше – не знаю, чому? А тоді у середу на землю впало пекло. Вода здійнялася так скоро, що оком не встигли змигнути. Вона підібралася вже до моєї хати, та все росла і росла. Коли вже сягнула порога, я зібрала речі й пішла до другої сусідки – її хата на горбочку. Вода була страшенно холодною, я до кісток промерзла, поки перебралася до неї. Увечері вода піднялася ще більше, як на метр. Я кинулася рятувати те, що ще лишилося, бо не думала, що вода піде через вікна. Тоді сталося щось страшне і незрозуміле мені – коли я, боса, ступила у воду – та була аж гарячою. Не знаю, чи то від переляку, чи від напруження – але я остовпіла від того, що стою у теплій воді. Річка гула, стогнали дерева по берегах. Цілу ніч я не могла заснути. У сусідкину хату, де я сховалася, вже зайшла вода – вона теж була у розпачі, а з моєї через вікна й двері виносило все… Дотепер не можу забути того гуркоту, як тільки опиняюся в цілковитій тиші – зразу чую той рев. Боже, як то було страшно!..
– Досить, не кажи нічого більше, – обірвала її Уляна. – Не мучся! Тобі треба заспокоїтися! Ні – краще відволіктися!
– Улю, я не маю сил йти з тобою!
– Тоді не піду і я! Одну тебе тут я не залишу! Ти мені не подобаєшся! Невже ти була такою й там?
– Від осені я не можу спокійно спати, сестро, від самої осені як тільки стулю повіки – бачу ту страшну картину… – Ярослава широко розкрила очі, дивлячись крізь час, потім тряхнула головою, наче хотіла скинути нав’язливу картину з-перед очей, і промовила: – Не переживай, я не така слабка, якою здаюся. Я змогла пережити зникнення і, напевне, смерть Андрія, зможу перебороти й вибрики стихії. – Уляна не розуміла, про якого Андрія йшла мова, хотіла спитати сестру, але передумала, коли та продовжила.
– Знаєш, – казала Ярослава далі, – Я довго звинувачувала байдужість і халатність влади після паводку. Що б там не було, я завжди буду впевнена у її вині, бо саме через необачне (а, може, робилося це і навмисне) ставлення до лісу і повне невиконання протипаводкових заходів мій край опинився в епіцентрі лиха. Я не кажу, зливи були інтенсивними й тривалими, цього не заперечиш, але далеко не унікальними – просто природа, як велетенський буфер, вичерпала свої обмежені людиною ресурси. Але це була кара не державі, а, в першу чергу, нам, людям. Господь дозволив статися цьому, закрив очі на біду, бо ми переповнили гріхами власними чашу терпіння його, і то вона залила нас. Я відчувала ту воду, ті сльози – гарячі, щирі – то вони текли долинами, зносячи наше добро, наше життя, нашу совість, збудовану на піску, у вир хаосу, змиваючи той бруд, відтираючи землю від наших поганих, огидних почуттів!.. Але бачу я зараз, що все те було марним, що чекає нас у майбутньому справжній, істинний Суд, на якому не вдасться вибігти на беріжок чи сховатися за чиєюсь спиною від кари – від кари, на яку ми працюємо все життя!..
Ярослава замовкла, полишаючи у юній сестриній душі тривогу й неспокій, змушуючи її молоде серце подорослішати і з усією серйозністю глянути у вічі минулому, щоб окреслити свій шлях у майбутнє. Нічого не кажучи, жінка вдягла плаття, запропоноване сестрою, і заспокійливо взяла її за руку. – Все добре, – шепотіло серце. – Не тривож своєї молодості, не принось її в жертву людям, бо розтане вона у вирі несправедливості й заздрощів. Не сприймай цього світу всерйоз, бо не витримати його натиску. Головне – щоб хтось любив тебе, а ти – любила його! Повір, лише завдяки любові я жила всі ці роки, не зневірившись, не склавши рук. Я йшла вперед, наскільки це дозволяли обставини, гребла до самого тупика, щоб наочно пересвідчитися у відсутності виходу, і терпляче поверталася до початку, щоб розпочати нову путь!

4
Від оглушливого стуку музики паморочилося в голові. Тетяна сховалася в темному закутку, шкодуючи вже, що прийшла на дискотеку. Було пусто в голові, нутрощі невагомо озивалися порожнечею.
– Боже, в якому світі я живу? Невже всім їм приємно там труситися? Музика паршива.
– Про що думаєш? – веселі Антонові очі глянули на неї. Дівчина усміхнулася.
– Та, шкодую, що вибралася сюди…
– Ходімо, потанцюємо! – ошелешив її. Ніколи не подумала б, що запросить її.
– Під цю музику?
– Я ж не прошу танцювати під цю музику, а зі мною! – розсміявся.
– Сьогодні станеться щось страшне! – усміхаючись, взяла його за руку.
– Чому? – спитав, ведучи її у натовп.
– Ти запросив на танець мене! – виділяючи останнє слово, казала Таня.
– І що в цьому такого? – мелодія змінилася на повільну. – От бачиш! Тобі щастить!
Нічого не кажучи, обхопила його за шию і схилила на плече голову.
– Я вперше на дискотеці цього року, – прошепотіла вона. – Не знаю, не могла я нікуди ходити, все мене чіпляло за живе. Не могла розмовляти з людьми, мені здавалося, що всі шукають зі мною суперечки. Попервах думала, що не переживу, не витримаю… А мені не було навіть кому виговоритися!
Антон спохмурнів. Очі його світилися білими вогниками із раптово згаслого обличчя.
– Не ти одна, – ледь чутно вимовив він, але вона не почула його слів.
– Я до сих пір не можу змиритися з думкою, що Гео немає. Я звинувачувала тебе, потім усіх інших, а насамкінець – саму себе.
– Я теж, – вимовляв вустами.
– Себе, бо не змогла його переговорити, не змогла переконати. Я хотіла, щоб він зненавидів тебе, а він ще сильніше прихилився.
– Він приніс себе у жертву, щоб зберегти моє життя, – вже вголос, але тихо казав Антон. – Він відкрив нам очі і показав, на що здатна любов, – він показав нам усім, як треба любити! Але мене він врятував двічі: вдруге, коли пішов із життя, коли залишив мене і не дозволив зненавидіти його. Він не тільки породив любов – він зберіг її!
Таня не вірила власним вухам. – Не може бути, щоб людина так змінилася, – казала собі. – Невже це сталося?
– Може, вийдемо надвір? – запропонував. – Тут немає чим дихати!
Дівчина кивнула на знак згоди. На вулиці було прохолодніше, але все одно спекотно. Хтось сперечався у темряві. Голоси то стихали, то пронизували простір різкими вигуками. Раптом пролунав звук ляпаса і розчувся дівочий плач. – Не реви, стерво! – дикий крик різонув слух. Антон, здалося Тетяні, тривожно прислухався, щось здалося йому знайомим у голосі. Він, кинувши дівчині, щоб зачекала, не йшла за ним, увійшов у темряву. – Не лізь, дурню! – раптом почула той самий нелюдський крик. Підійшла ближче і застигла на місці: розлючений кавалер бив свою подружку. До них пробував підступитися Антон. Жертва вся зіщулилася, намагаючись ухилитися від удару, але залізні кулаки боляче стикалися із ніжним тілом.
– Саша, спинися! – гукнув Антон, впізнаючи вуличного друзяку. Сьогодні той перебрав і, здається, приревнував подругу. У відповідь пролунала та ж фраза, приправлена матом.
– Боже, буде бійка! – завмерло серце. Тетяна не знала, що робити, як допомогти. Вплутуватися не було сенсу – п’яний розум менш за все хотів чути жіночий голос. – Треба покликати людей!

5
Ярославі перехопило дух. Навала нової музики, не чутої ще нею, юне оточення повернули її на десяток років назад – у минуле, овіяне неземними мріями, романтичними захопленнями, розтоптане пізніше злими людьми. Чи то від солодкаво-болісних спогадів, чи від напруженого танцю, – її спіймала задуха. В ту мить відчула себе старою, хворою, нездатною навіть на танець. Груди стислися. Мусила вийти на свіже повітря. Зачинила двері і опинилася у вечірній казці. Приглушений – наче десь далеко-далеко – бій барабанів і ніжна притупленість нічної прохолоди огорнули її. Дихала втомленим повітрям, і потроху спазм минав. От повз неї пройшла пара. Чути було, що вони сперечалися, хоча й пошепки. Та враз юнак грубо відштовхнув дівчину:
– Ти думаєш задурити мені цим голову? – Вона благально схопила його за руки, намагаючись зупинити. – Шльондра! Іди геть!
– Але Сашку, любенький…
– Геть, бо дістанеш!
Вони відійшли досить далеко, але до жінки долітали уривки фраз. Тоді двері скрипнули, випускаючи надвір іншу пару. Хлопець підійшов до місця сварки, пробуючи втихомирити бурю, але зустрів шалений опір. Той лупасив дівчину, по чому попало. Юнак почав хапати його за руки, відштовхуючи від жертви.
– Що ти можеш розуміти?! – крикнув той у відповідь на спроби хлопця заспокоїти його. – Іди втішай тих хлопчиків, що за тобою бігають!
Слова полоснули Ярославу ножем. Яскрава пелена опустилася їй на очі, невідома сила зірвала її з місця. Промчавши повз отетерілого Антона, вона з усієї сили затопила кривднику в п’яні очі. Той повільно осів на землю. Ярослава обернулася до Антона і, схопивши його за плечі, прокричала:
– Андрію! Ти повернувся! Боже, ти живий!
Тетяна вже була поруч. Глянула у божевільні очі жінки, що вчепилася в Антона.
Туман сповзав з-перед очей. Ярослава з жахом вдивлялася у чужі незнайомі риси обличчя. Хватка її рук ослабла, очі блискавкою обстежили місцевість.
– Ні! – видихнула, приходячи до тями. – Ти не покинеш мене знов! Андрію! Ні-і! Бо-же-е! – ридаючи, опускалася на коліна. Білий туман знову огорнув її, і впала в безодню несвідомості.

6
Тетяна намагалася привести до тями непритомну жінку, зрідка поглядаючи на Антона, що непорушно стояв на місці. Побита дівчина підбігла до свого кривдника і почала голосити над ним, побачивши залите кров’ю обличчя.
На подвір’ї почав збиратися натовп. З нього вийшли Женя з Олею, помітивши високу постать Антона. Блідий, як смерть, той стояв, кроку не відступивши від Ярослави. Тетяна підвела очі і стрілася з ним поглядом. Йому було боляче. На лиці закарбувався відчай.
– Антоне, не сприй.., – спробувала заговорити до нього, але той лише зблиснув очима, різко розвернувся і майже побіг геть. Женя, відпустивши Олю, поспішив за ним.
– Що з тобою? Що таке? – випитував він. – Ти що, убив когось? – брат мовчав. – Відповідай! Що сталося?!
– Ідіть ви… всі! – змахнув руками і помчав швидше. Хотілося втекти від усіх, заховатися, щоб ніхто з цього міста не зміг його відшукати. – Боже, Гео, бачиш, що ти накоїв! Як тепер жити далі?
Серце стискав відчай, породжений злими й необережними словами. Ніколи не відчував себе гірше. Вони ж були його друзями! (Як міг він так сказати. Це ж ясно, що хтось навмисне пустив поголос). Тепер із ним ніхто не розмовлятиме, всі сміятимуться! Господи, що могло бути гіршим за це? Всі тусовки стануть закритими для нього. Навіть Женя почне сторонитися брата і соромитися його.
– Що робити? – питав себе, стрімголов несучись вулицею. Раптом думка зупинила його: Гео пережив те саме.
Вмить згадав, коли вперше похвалився перед друзями, що приручив одного дурня, котрий у школі все робить за нього. Тоді сам посміявся над хлопцем, пустивши чутку про його орієнтацію.
– Я ж сам собі викопав яму! – крикнув, лякаючи перехожих. – Гео, прости мені, якщо можеш! Я був дурнем! Я погубив тебе – і себе погубив! Пробач мені!
Відчай котився, підступав до горла, перехоплюючи дихання. Відчув сильний біль, і – о сталося щось дивне – по щоці потекла сльоза. Біль миттєво вирвався назовні, заливаючи усе обличчя солоними потоками.
У ту мить відчув, як непосильна ноша впала з плечей, даруючи полегшення змученій душі. Сили покинули його. Впав на лавицю, перекидуючи всі турботи на неї разом із вагою власного тіла.
– Прости мені свій біль! – шепотіли пересохлі вуста. – Прости безсонні ночі! Прости свої сльози! Прости мені себе!..
Гаряча травнева ніч перебрала варту в синьоокого вечора, непомітно заполоняючи Всесвіт. Земля віддалася порожнечі, затуляючи себе саму від Сонця, відкриваючи путь світлу неблизьких зірок, кожна з яких могла вже й зникнути, залишивши потік невгасимого проміння, що довгими роками долинало до блакитної планети…

7
Стурбована Ольга підбігла до Тетяни. Непритомна, здавалося, приходила до тями. Із голосним криком до них примчала дівчина, кинувшись до жінки.
– Ярославо! Ярославо! – гукала вона, ляскаючи її по щоках. – Що з тобою? Прокидайся, це я!
Жінка поволі відкривала очі. Погляд її все ще блукав по небу, але згодом спинився на схилених обличчях.
– Уляно, я бачила його! Він був тут! – простогнала крізь головний біль.
– Кого, кого ти бачила?
– Андрія… Вони знову його оббріхували, – закрила очі, видихаючи. – Але я зупинила їх, закрила їм рота, я, нарешті, припинила їхню змову! Але… але він зник! Він повернувся й утік від мене! Уляно, хто ці люди? – простягнула руку до Тані з Олею.
Тетяна не могла поворухнутися. Андрій, Ярослава, – шалено носилося в голові. Невже це вона, та жінка, котру вона шукала? Дівчина кинулася до Ярослави і почала допит:
– Ви – Ярослава!
– Я…
– Із Руської Мокрої? – Сестри перезирнулися – звідки їй відомо.
– Так…
– Ви подруга Андрія, котрий утік від переслідування і змушений був покинути вас?
– Господи, Уляно, вона його знає! – викрикнула жінка, миттю схапуючись на ноги, хапаючи Таню за руку, не вірячи до кінця у почуте. – Що з ним?! Де він? О Боже! Ти!.. – Крик її обірвався, вона знову знепритомніла.
Тетяні паморочилося в голові від щастя.
– Я знайшла її! Боже, я її знайшла! – раділа, незважаючи на безтямну жінку. – Дякую! Ти врятував нас усіх!
Ольга допомагала відкачати Ярославу. Хтось приніс води, дівчина збризнула їй лице, руки. Незабаром сиділа на лавиці, важко дихаючи. Щоки її порожевіли, сили повільно поверталися до знервованого тіла.
Таня підійшла до неї:
– Вибачте, я повинна багато вам розповісти.
– Але де Андрій? Чому ви говорите загадками? Він?.. – вона не могла вимовити далі.
Тетяна опустила очі, але, набравшись мужності, подивилася у зелені перлини очей жінки, у її виснажене болем обличчя і сказала:
– Андрій загинув.
– О-о! – судома перехопила її, вирвавши розпачливий вигук. Вона завжди відчувала, що колись почує ці слова. Але серце казало їй усі ці роки, що він живе. Невже, невже воно їй брехало?
– Мені дуже шкода, – не могла дивитися Ярославі в очі.
– Як, як це сталося? – захлиналася сльозами. – Коли?
– Трохи більше року тому, – якось винувато говорила Таня. – Все було схожим на казку. Так, це була справді подорож у казку…
Очі її заблищали у світлі ліхтаря, забула вже про пізню годину, сиділа на лавиці біля напівмертвої жінки і розповідала, розповідала. Як захоплено їх у полон до таємничого царя підземних печер, розказувала про нього – про – Андрія – захоплено, майже закохано, аж мовчазна Ольга здивувалася тій палкості й легкості її оповіді. Тетяна неслася по хвилях своїх думок, невимушено й просто описувала найтонші деталі, підсвідомо розкриваючи всю психологію Андрія, сповнюючи Ярославину душу теплими спогадами.
Так, то був він, її Андрійко, хай не у вчинках, але в помислах, відчувала це серцем, незвіданим шостим чуттям. Здалося їй, передчасно постарілій тілом, що душа її, завмерла ще сімнадцятилітньою, раптом пробудилася від сну, скинула печальні шати і повернулася до молодості, до юності.
Гіркота почутих слів змінювалася теплими солодощами його палких поцілунків. Боже, чи й справді вона пам’ятала його обійми і вуста, адже час потужною хвилею щодня, щогодини, щохвилини віддаляв її від тих митей щастя. Так, лише тепер називала це щастям, ті невинні, невмілі поцілунки, що могли пролетіти й загубитися у літах, засліплені щастям більшим, що обірвалося, не змогло, не встигло дібратися своєї вершини, – тепер лише вони квітчали її життя, лише вони блискотіли для неї радістю – більшої не знала.
Погляд її, нарешті сфокусувався, відходячи від мрій і спогадів до реальності. Щось знайоме майнуло перед очима, породивши новий спогад, далекий, та чіткий – вона побачила ланцюжок.
– Звідки це в тебе? – зненацька простягла руку до Ольги, що сиділа із роззявленим ротом, слухаючи Тетянину розповідь.
– Як вона відчула? – вдарило в голову. – Звідки взнала вона, що ланцюжок той належав Андрієві? Чи, може, сама подарувала йому? А хто ж ця жінка, що пов’язує її з Сліпим, чому Таня, взагалі, щось їй розповідає? Чому я не знаю всього?
– Я залишила це на згадку, – спантеличено промовила. – Його носив Андрій, але… але коли він помер, я не змогла так просто покинути його, забути!
– Покинути? Забути? – здивовано повторила Ярослава. Таня, передчуваючи біду, поспішила пояснити:
– Олю захопили в полон скорше від нас. Вона прожила у підземеллі кілька тижнів. Андрій був прихильним до неї.
– Прихильним?! – вибухнуло серце в Олі. – Він кохав мене безтямно! Він… – думки обривалися. Дівчина мовчала, боячись поранити змучену життям жінку, а всередині все кипіло. Чому, чому це її так зачепило? Вона ж кохає Женю, а до Андрія не відчувала нічого, може, крихту жалю. Але самолюбство не хотіло визнавати цього. Та все ж сумління закинуло краплю сумніву в її серце. Може, то від негараздів в любові повернувся спогад про їхні з Андрієм відносини. А, може, Сліпий бачив не її перед собою, а Ярославу? Спинила очі на агатовому намисті жінки.
– Яке гарне, – вимовила, милуючись переливами чистопородних жилок на камінні.
Ярослава боязко схопилася за нього. За мить страх, непояснюваний, підсвідомий, минув, вона посміхнулася і проказала:
– Це дарунок Андрія, він дуже дорогий мені. Андрій десь вичитав, що мій камінь талісман – агат, і подарував це намисто. Я берегла його всі ці роки, як єдину згадку про нього. По-слов’янському камінь цей зветься яшмою.
Яшма! Останнє слово боляче вдарило у скроні. Ольга запалала. Так, вона не помилилася тої миті, коли подумала, що Сліпий хотів підмінити ту, що зникла із життя, замінити її нею. Може, тому й не примушував її до близькості, бо була для нього більшим, ніж проста здобич. Відчула, як до очей підступили сльози. Рішуче зняла ланцюжок і простягнула Ярославі.
– Візьміть! – глянула у вічі їй і розм’якла. Зникли її впертість, гнів, як побачила бездонні моря болю, повноводі ріки сліз, сховані у тих зелених смарагдах очей.
– Дякую, – прошепотіла Ярослава, несміливо беручи великодушний дарунок дівчини. Вона не могла стримати ридання, відчувши доброту, доброту й співчуття, що струмували крізь дитячі ревнощі. – Ти дуже, дуже добра!
Коли плаче одна жінка – інші зловтішаються. Коли плачуть хоча б дві – плачуть усі…

© Юрій Корсак, 2011

У ЕПІЦЕНТРІ КАТАСТРОФИ - Глава 4. Загублена сторінка

2011-11-19T11:31:00.000-08:00

1
Рання весна прилетіла в Карпати напрочуд швидко й нечекано. Налякані глибокими снігами люди розгублено спостерігали за народженням природи. Кмітливіші поралися на городах, прагнучи посадити все до Великодня, інші недовірливо хитали головами, переконані в тому, що зима ще візьме реванш.
На жаль, вони не помилилися. Погода влаштувала черговий сюрприз. Коли ужгородські сакури у кінці квітня осяяли простір блідо-рожевим пишним квітом, а зелені вже каштани нагострили свічки-квіти, край підкарпатський огорнув холод. Дощ, котрий він приніс із собою, випав у горах мокрим снігом, а у долинах знищив усі овочі, зморозивши пророслі пагони льодяною студінню. За кілька днів потужний паводок змив більшу частину відремонтованих за зиму шляхів у долині Тереблі й Тересви.
Для спостерігачів стихія вже стала звичною, тому майже повз вуха пролетіло запізніле, як завжди, і страшне повідомлення. Пролетіло, та не для всіх. Комусь боляче кольнуло в самих грудях і стало боязко за власне майбутнє, хтось зронив скупу сльозинку, від щирого серця співчуваючи жертвам.
Але природа виразно показала свою мертву серцевину. Ще вчора, здавалось, вона була живою і самостійною, як людина, самоконтролюючою і всесильною, а сьогодні огорнула твою свідомість багатомільйонною неживою масою, що бездумно підкорялася силі тяжіння, ігноруючи дощі і зливи.
Ярослава чітко відчула цю відсутність життя, цю остовпілу й завмерлу землю, що вже не дихала, не пила, не жила. В ту мить промайнуло в голові, що Дух Карпатської землі раптово покинув її, покинув давно вже, тільки всі вони цього не помічали багато років, аж поки не сталося біди. Стихія розкрила людям очі, але вони не усвідомили цього, не побачили, хоча й дивилися. Не народилася ще думка зрозуміти ту біду, що сталася, яка у сто крат страшніша листопадової. – Я покинув вас! – кричав Дух десь здалека, але його не чули, хоча й слухали. Жінка відчувала, що природа втратила контроль над собою і не в змозі вже його повернути. „Вже“, так багато „вже“, та хто в цьому винен, коли ніхто не дослухався до „ще“. Напевне, „ніхто“…

2
– Женю, мене не пустять, – плаксиво лунав у слухавці дівочий голос. – Скоро екзамени, я мушу багато вчитися!
– Вічно ти зі своїм навчанням, – бурчав у відповідь хлопець. – Доки ти ще питатимеш дозволу у батьків, щоб погуляти?!
– Женю, не треба, ти знаєш, що це важливо для мене, – виправдовувалася Оля.
– Добре, добре, – казав він у відповідь, кидаючи слухавку. – Повчися, повчися, здаш екзамени і за мене, а я поки що розважуся!
Зайшов до ванної, глянув у дзеркало. Над верхньою губою чорнів ріденький вус. Поголившись, збризнув шкіру одеколоном і, накинувши чисту футболку, вийшов на вулицю.
Ужгород зустрів пилюкою і брудом. Просякле густою хмарою повітря тупо вперлося у груди, забиваючи дух. Була середина травня. Літо нагадувало про свій близький прихід жаркими днями, але прохолодні ночі навіювали спогад про тривожну зиму.
У останні дні навчання не хотілося думати про школу. Але дата, що наближалася, спокою не давала. Незрозумілим здавалося, що скріплений роками колектив розсиплеться під звук надтріснутого старого дзвоника із бантом на ручці, не вірилося, що деякі обличчя стануть загубленими на довгі роки чи назавжди, і що школа відкликатиметься щемливим солодкуватим болем у серці, коли зустріне колишнього однокласника.
Глухо зачинив за собою двері, входячи у знайомий бар. Надворі було тепло і сухо – кондиціонер усередині створював прохолодно-вологу атмосферу нічного бризу. Дисгармонію вносив хіба що сигаретний дим, але Женя на нього не зважав. Оббіг приміщення швидким поглядом. Очі відразу же відшукали знайоме обличчя за столиком – густо нафарбована дівчина із сигаретою в зубах. Погляди їх стрілися на мить, але вона одразу ж втупила очі у чашку кави, що парувала гіркуватим ароматом перед нею на столику, наче й не помітила хлопця.
Женя усміхнувся і впевнено наблизився до столика. Дівчина підняла голову і облила його презирливим поглядом:
– Тобі чого?
Юнак ще більше розтягнув губи у посмішці і весело промовив:
– Привіт!
– Боже мій, це ти? – наче лише зараз впізнала його. – Женя, чого ти так довго мовчав? Я не бачила тебе ще з зими! Вже казала собі: Оксано, він тебе забув!
– Гадаю, за мною ти тужила, – жартівливо мовив до неї.
– Аякже! Гіркими сльозами плакала, – так само, жартуючи, відповіла дівчина. – Волосся на голові рвала з розпачу!
Вони дивилися один на одного лукавими очима і пили звабливу вроду. Здавалося, кожен розумів іншого без слів. Обоє одночасно підвелися і, обійнявшись, вийшли із кафе.
– Ходім до мене! – запропонував Женя.
– Краще йди зі мною, – перебила вона, – я знаю, де нам ніхто не стане на заваді!
Хлопець мовчки послідував за нею. Жоден не зронив ані слова, лише погляди залишалися на місці, заворожуючи молодий розум. Оксана привела його у студентський гуртожиток. Подруга її мовчки зникла із кімнати. Дівчина зачинила двері і звернулася до Жені:
– У нас є цілих дві години!
Нічого не кажучи, він почав розстібати гудзики на її блузці. Вуста його торкнулися її вуха. Призабуте тремтіння охопило їх.
– Я хочу тебе! – прошепотів Женя. Оксана подарувала йому довгий поцілунок.
– Ти знаєш, чого я хочу, – сказала вона, обертаючись до нього спиною. – Спробуй, підкори мене!
Він схопив її за талію і повалив на ліжко. Вона знову відчула міць його рук.
– Ну що, втекла?
– Як я скучила за тобою!
Тіла їх переплелися. Дике нестримне бажання потягло їх за собою у вир солодкого гріха.

3
Ярослава в’їжджала в Ужгород. Розпластане на рівній площині місто здавалося гігантським на тлі блакитних, ледь видимих словацьких гір. Лише на півночі поверхня збурювалася сімома розхристаними горбами, втопленими у зеленій гущаві парків, а невисокі будинки початку століття блищали діамантами у казковій оправі. Наче корона, увінчували місто куполи церков.
У автобусі було душно й парко. Надворі – не більше 25º, але металеві конструкції нагрівалися набагато сильніше. Напружено вдивлялася у похмурі кольори будинків, пригадувала, як воно було тоді, порівнювала, бачила, що змінилося мало що. З’явилися нові вивіски попри шосе, відремонтували дорогу, нова розмітка автотраси незвично біліла перед очима. Жінка наче поверталася до цивілізації із далеких, забутих віків. – Боже! Так само могло би бути і там, якби ми хоч трохи поважали свою землю! – Погляд її впав на звалище сміття біля контейнерів. – От тобі й культура! Поруч смітник, а воно прийде і висипле під нього! „Мы уже плюём в урны, но ещё не научились попадать в них!“ – згадала популярний вислів. Стало неприємно на душі, коли пригадала сірі будівлі гуртожитків, розбиті вікна і купи сміття попід вікнами. Смердючі коридори, обшарпані двері і залиті помиями газові плити. Справжній розплідник тарганів. Невже нічого не змінилося? Їхала проспектом і з подивом помічала зміни. Нові магазини, кафе, базари, новий, недобудований ще собор, – все було свіжим і строкато-яскравим, – барви різали очі, залишаючи в душі нові враження. Ось і міст через річку. Боже, як вона змінилася! Куди ділися ті острови із пишними вербами – натомість з’явилися нові, порослі травою. – Так, згадала, після повені 1992 року їх розрівняли.
Автобус зупинився. Підхопивши важкі чемодани, Ярослава вийшла надвір і завмерла на місці. Гострий жаль вщипнув їй серце так боляче, що заплакала. Дитячі спогади переповнили душу. Колись вона ходила тут із друзями, щоранку йшла до школи, потім на Замкову гору, коли вчилася в університеті, і на роботу у вільний від сесії час. Тоді багато хто міг їй позаздрити: мала гарну роботу, ще й вчилася. Якби тільки ті заздрісники знали, як їй було насправді, який біль відчувало її серце, – від нього не могла втекти, його – не могла забути. Здавалося їй іноді, що кохання минуло, загубилося поміж сірих буднів і невеселих свят, днів турбот і веселощів. Однокурсниці часто помічали її сум, її пригніченість, одні хлопці обходили її десятою дорогою, інші ж не давали проходу, чіплялися нахабно й настирливо, відступаючись все ж від її холодності. Дівчата розпускали плітки, що Ярослава вже заміжня і чекає свого чоловіка, який працює далеко звідси. – Вони майже не помилилися, – думала. – Я й справді його чекала! Чекала бодай звісточки, чекала, що зі зміною устрою він повернеться, облишить переховуватися! – але минув рік, два, три, – і дівчина зневірилася. – Він забув мене, або… загинув, – сказала собі, і пустка увірвалася всередину. Переконувала себе, що живий, страшачись повірити у той жах, але думка про те, що знайшов іншу, гризла душу. – Хлопці часто міняють собі подруг, – згадувала власні спостереження за однокурсниками. – Така їхня природа! – але не могла повірити, що Андрій – один із них. Здавалося, що він ангел її хоронитель, що може захистити від усього лихого, що не здатен зрадити.
Часто жаліла, що згубила життя власне, але доля Андрієва робила її сильною. – Я повинна вижити, хоча б я одна! – картала себе за те, що не поговорила з батьками Андрієвими, яких викликали після переслідування хлопця. Бо-зна, що їм наговорили тоді. Вона бачила сльози матері його, але не підійшла, не втішила, не розповіла правди – боялася. Була дурним дівчиськом, але те літо зробило її дорослою – передчасно, насильно, – та все ж витримала, лише щороку важкі зморшки вкривали їй обличчя. Роки туги й чекання. Часом хотіла покинути все, йшла на танці, ходила на весілля, знайомилася із чоловіками, але очі її виказували. Не могла і підсвідомо не хотіла знову покохати, бо страшилася болю – нового, свіжого, нестерпного. А життя йшло, щоразу швидше віддзвонюючи Новим роком, Різдвом, Великоднем. Вони стали віхами її життя, чекала на них із нетерпінням, але щоразу помічала, що стає старшою.
Справжнім ударом стала для неї втрата батьків. Спочатку тато, а невдовзі й мама. Вона була вже на п’ятому курсі, йшов дев’яносто другий рік, надворі царювала осінь. Вранці тато поїхав на роботу, а біля полудня їй подзвонили з лікарні, сповіщаючи, що у батька стався інсульт. Через тиждень мати погодилася відключити його від апарату штучного дихання.
Кілька місяців по тому, коли Ужгород пережив стахітливу листопадову повінь , Ярослава втратила маму.
Лише Бог знає, як вона тоді не збожеволіла. Друзі втішали її, як могли, але вона не чула їх. Здалося їй, що відібрали в неї все – все, що було найдорожчим: спочатку Андрія, потім батька і, нарешті, маму. Не могла більше залишатися тут, у місті, тому через півроку продала будинок і переїхала на роботу до Руської Мокрої. Тамтешні проблеми повністю захопили її, вона пірнула в них з головою, але всі п’ять років боротьби завершилися поразкою.
Ярослава часто сама себе запитувала, чому вона не зламалася, чому не скорилася ударам, а продовжувала йти вперед. От і зараз, повернувшись у рідні краї, впевнено крокувала до майбутнього.
Рипнули двері гуртожитка. Привітавшись, дізналася у чергової, де знаходиться кімната її сестри. Повільно піднялася на четвертий поверх. Ледве відшукала потрібні двері. Серце на мить завмерло, коли несміливо постукала. За дверима розчулися кроки, клацнув замок, і за порогом вималювалося знайоме обличчя.
– Господи, Ярко, це ти! – сестри обнялися. Протяг відігнув кутик штори і яскравий промінчик полуденного сонця освітив кімнату.
– Я приїхала!

4
Тетяна поралася на кухні, коли задзвонив телефон. У передпокої було темно і прохолодно.
– Хто б це міг бути? – подумала, піднімаючи слухавку. – Алло?
– Добрий день, можна до телефону Таню? – почувся жіночий голос.
– Я вас слухаю!
– Це мама Георгія, – назвалася жінка. – Пробач, що турбую, але в мене є одна справа до тебе.
– Прошу, прошу!
– Я довго не могла подзвонити, бо було… було важко все це згадувати…
– Не треба виправдовуватися, я вас розумію.
– Дякую. Ще в лікарні Георгій просив, щоб… якщо з ним щось трапиться, щоб я віддала тобі його записи. Вчора прибирала в його кімнаті і знайшла папку. Він казав, що це дуже важливо. Ти зможеш прийти?
– Звичайно, а коли ви не зайняті?
– Приходь хоч одразу, я нікуди не збираюся.
– Добре, через годинку я буду у вас!
– До зустрічі!
– До побачення!
Дівчина поклала слухавку на місце і побігла на кухню. Що Гео міг залишити для неї? Може, це відкриє їй очі на те, що ще залишилося незрозумілим?
Одягнувшись у легке плаття, – пообіді було вже парко – Тетяна вийшла із будинку. Дзвінко щебетали синиці, з поля долинав спів жайворонка, що темною крапкою ширяв над долиною. Підійшла до знайомих дверей, натисла дзвоника. Коли жінка відчинила двері, Таня не впізнала її – змучене обличчя із запалими вглиб очима, тьмяний погляд, ледь похилена постава.
– Заходь, – запросила вона. – Будеш чаю, кави?
– Ні, дякую…
– Я зроблю тобі чаю, не відмовляй мені!
– Добре.
– Сідай, як твої справи? – повеселішала жінка. – Вже готуєшся до екзаменів?
– Так, потроху!
– Що у вас там цього року? Я чула, що пишете переказ, а не твір!
– Правда. Будуть по телевізору і радіо читати переказ – то буде щось страшне!
– Мені казала знайома, – продовжувала жінка, – що з математики будуть дуже важкі задачі. У міністерстві хтось новий, хочуть влаштувати цирк! Чим далі, тим гірше! Нічого, готуйтеся, бо на вступних іспитах до університету буде не легше. Роки зо два-три тому, взагалі, був завал – у школі вчили одне, а на вступ вимагали інше, набагато більше і ближче до вищої освіти! Тепер ви у школі маєте хоча б якусь уяву про все це! – жінка поклала перед Танею піднос із тістечками. – Їж, не соромся! – Вона мовчки дивилася на дівчину, а потім мовила: – Георгій дуже любив їх, тепер печу ці тістечка, сідаю і їм, а перед очима завжди стоїть він, там, де зараз ти. Над його головою висить календар і ота розписана тарілка. Він так чекав двотисячного року, вірив, що у двадцять першому столітті все зміниться, сподівався, що і він вкладе бодай цеглину у майбутнє щастя, але… не зміг,.. – жінка витерла сльозу. – Я надіюся, тобі це вдасться!
– Не плачте, я впевнена, що він не шкодує про те, що зробив. Він врятував життя, а це - найбільше добро, яке можна запропонувати людям, жаль тільки, що мало хто з них це усвідомлює!
– Дякую, що зайшла. Бачу, ти поспішаєш, тож не буду затримувати. Папка біля телефону.
Жінка провела її до виходу. Таня обернулася і, попрощавшись, сказала:
– Якщо я вам буду потрібна, дзвоніть, будь-ласка, я радо Вам допоможу!
Жінка вдячно посміхнулася крізь сльози. Тетяна притисла папку до грудей і поквапилася додому. Батьків ще не було вдома. Дівчина сіла за свій стіл і відкрила папку. Декілька списаних аркушів паперу, рожева хустинка з вишитими словами – Андрієві на згадку, – зошит. Відкрила. У нього Гео записував вірші. Вона прочитала кілька. Вони сподобалися їй. Вірші були присвячені Антонові. Декілька вже чула, але деякі були зовсім новими.
Десь блукають уві сні
Мої друзі вдалині,
Не вертаються вони,
Не бажають йти сюди.
День за днем пливуть роки,
Та немає їх руки,
Що підтримати б змогла
В будь-яку хвилину дня.
Важко всім на самоті,
А, здається, лиш мені,
Бо всі почуття й думки
Залишаються в нутрі.
Де ти бродиш, друже мій?
О, прийди й торкнися мрій!
Душі наші воз’єднай!
Я чекаю тебе, знай!
Десь блукають вдалині
Хмари сірі та сумні,
Все вертаються вони,
Бо бажають йти сюди…
– Всі відгороджуються один від одного, думають, що виживуть без друзів, але помиляються! Ще прийде час, коли вони це зрозуміють, але буде вже пізно!
Увагу її привернули дивні знаки на одному з аркушів, що лежали окремою купкою. Взяла і побачила, що це сторінка із щоденника Сліпого. – Напевне, випала, і Гео не помітив її. Одразу ж знайшла листочок із ключем до шифру і почала читати. Запис був датований двадцятим серпнем. – Господи! Це ж остання сторінка його зошита! – вигукнула. – Може, я дізнаюся правду!

5
„20.08.88. Я наче вирвався із пекла і потрапив до раю. Як би це смішно не звучало, але це правда. Мене навіть не гризе сумління за того нелюда, котрого я вбив. Не хочеться згадувати, але коли він поліз до мене, то отримав по заслузі. Чесно кажучи, він не сподівався на такий опір. Мене не змогли зганьбити там – то й тут не вийшло! Здається, доля свідомо штовхає мене в подібні ситуації. Бог явно хоче щось сказати, але я не можу зрозуміти, що саме. Зрештою, це ні до чого, бо душа моя відчула нарешті волю і не хоче її втрачати. Тутешні гори просто казкові. А сьогодні вранці я натрапив на диво. Не знаю, хто це зробив: чи людина, чи природа, але потрапив я у дивовижний світ підземних печер. Тут нікого немає, тому залишуся, напевно, назавжди. Але не хочу думати про це. Боюся, що ейфорія мине. Сюди скоро завітає зима, тож не знаю, як буде. Досить писати – треба оглянути все, навести лад, щоб можна було жити. О, Ярославо, якби ти тільки глянула на цю красу! Як я житиму без тебе?
21.08.88. Сьогодні я відкрив нову печеру, що починається від Млина (я так назвав свою печеру). Сам Млин виходить непомітним отвором – я вже його розширив, щоб пролізти, – у окільцьовану горами долину, на дні якої озеро. Вона нагадує цирк, а із найвищої гори навколо виступає великий кусень блакитного мінералу. Я ще не був біля озера, але завтра точно піду. Відкрита мною печера дуже довга, але вона часто звужується настільки, що я не пролізаю. Доведеться зачекати і потроху розширювати прохід. Залишається всього півсторінки, більше паперу я не маю. Не знаю, що робити. Не хотілося б залишитися німим ще й перед самим собою. Може, варто тренувати пам’ять і намагатися все тримати в голові. Напевне, це важко, але іншого виходу немає.
28.08.88. Рівно тиждень я не робив ніяких записів – економив площу, – але мушу написати про це. Мені вдалося пройти печерою до самого нутра гори. Тут справжнє підземелля із великими кімнатами, довгими коридорами, власною системою водопроводу і водовідведення, освітленням. Бог нарешті повернувся до мене обличчям і подарував чудове укриття від усіх ворогів. Найбільшу кімнату я назвав Блакитною Залою: вона з колонами, із троном, виходом у долину з озером. Це справжня фортеця!”
Букви зменшувалися у напрямку до правого нижнього кутика сторінки. Тетяна, захоплена реальністю опису і свіжими спогадами, плакала.
– Боже! Чому так сталося? – схлипувала вона. – Чому на долю цієї людини випало стільки нещастя й болю? Чому він зламався і не зміг повернутися до нормального життя? Хоча, чи можна назвати його нормальним? А Ярослава? Я впевнена, що її життя також скалічене і сповнене болем! Чому стільки болю навкруги? Чому?

© Юрій Корсак, 2011

У ЕПІЦЕНТРІ КАТАСТРОФИ - Глава 3. Ярослава

2011-11-19T11:29:00.000-08:00

1
Прихід весни розбурхав душі молоді, пробудив від сну серця, запалив кохання жар, налилися соком юні тіла.
Надворі смеркалося. Високі гори, як пелюстки квітки увечері, щільно стулилися докупи, закриваючи собою беззахисне село. Тільки звук вітру, гучний, багатоголосий, свідчив про їхню близькість.
Де-не-де по долині відблискували від світла фар клапті сірого важкого снігу. Вантажівка свиснула, зупиняючись, і заглохла. Двері розчинилися зі скрипом – і з кабіни вистрибнула жінка, тягнучи за собою дві повні сумки.
– Красно дякую! – жваво мовила водієві. – Передавай привіт Марусі! – і з силою закрила дверцята. Вантажівка двічі газонула і зникла у темряві.
За звичкою жінка впевнено пройшла до дверей будинку. Клацнула вимикачем – жовте тьмяне світло окреслило її профіль: струнка, висока, трохи змучена. Увійшла до хати. В обличчя вдарило холодом і вологою. Запалила світло і, не роздягаючись, заходилася поратися біля печі. Засунула у червоний жар кілька тоненьких трісочок, не закриваючи заслінки, зняла тепле пальто і підійшла до дзеркала. На неї глянуло стурбоване, виснажене, але молоде ще обличчя, прикрашене перлинами зелених очей. Пухкі губи не втратили природного кольору і були напрочуд ніжними й м’якими. Різко контрастував розумний погляд очей із фоном: сира, місцями обсипана від вологи штукатурка, з оголеними дошками стіна, клаптики чорної плісняви по кутках, яку неможливо було вивести…
Полум’я в печі розгорялося. Жінка підкинула кілька товстих полін і прикрила задвірки. Погріла руки над карічкою і поклала закип’ятити води на чай. Приречено цокав настінний годинник, строго відлічуючи час, – один лише він порушував нічну тишу в кімнаті.
Поставила сумки на стілець і почала викладати покупки. Склала у креденц манну крупу, мелайну муку, гречку, пляшку домашньої олії. З другої сітки витягла і одразу ж сховала на холод пачку масла, маргарин і кілограмів п’ять білої муки.
Коли дивилася на муку, одразу згадувала минулорічну осінь. Закривала очі – і клубок підступав до горла, коли бачила крізь вікно сусідньої хати, як розбурхана річка шматує її будинок. Дивилася три ночі, три довжелезні ночі, як попід вікнами її дому пливе ріка…
Коли розчинила двері, пробравшись крізь наноси каміння, то остовпіла: тріщина в стіні просвічувала надвір, меблі були поперекидувані, шафи пусті, підлогу встеляв півметровий шар намулу. Тоді ж вода забрала усі її запаси муки, а було їх чимало – десять мішків. Із оціпеніння її вивів вигук сусідки: – Вертоліт! – Не знаючи, для чого, побігла разом з усіма, наздоганяючи його і кричала: – Принесіть хліба! – Вертоліт покружляв над натовпом і за кілька хвилин зник за горою.
У натовпі дізналася страшну звістку.
– Ци чули сьте? – казали старші жінки. – Уляны Менджулової засыпало сына у хыжи!
– Господы помилуй! А дїти?
– Не знаю, муй Иван пушов туды, може розкопают…
Страшне, незрозуміле повідомлення потрясло всю Руську Мокру. – Чому? – крутилося у мозку. – Як таке могло статися?
Пізніше дізналася, що загинула уся молода сім’я: син із невісткою і двійко дітей. Селевий потік зірвався вниз по струмку, злизавши хату. Чоловіки з усього села зійшлися на допомогу, але відкопати тіла було неможливо. Треба було кваліфіковану допомогу. А вона надійшла аж через тиждень.
Сльозинка скотилася по щоці, коли згадала ті лякливі години, які, здавалося, ніколи не закінчаться, не минуть, навіки закарбувавшись у пам’яті, залишать тебе у тому часі, зупинивши плин життя.
Раптово вимкнули світло…

2
Загублене між горами, втоплене у гущаві оксамитових вічнозелених лісів, оточене пишнотравими полонинами, сховалося у затишній улоговині село. Кільце гір майже повністю змикалося на півдні, пропускаючи лише вертляву і швидку річку, яку ніжно кликали Мокрянкою. Першими знайшли цю місцину лісоруби, а як проклали аж ген у верховини вузькоколійку, багато прийшло люду: і з сусідніх сіл, і аж із Швабії . З часом село поділилося – на Руську й Німецьку Мокру.
Назву свою село отримало не дарма: то не секрет, що рідко тут буває день, аби не впала бодай крапля дощу чи сніг. Тому й волого тут, і прохолодно. Скупе біле сонце не встигне визирнути з-за крутої гори, як бачиш – уже сховалося за сусідню. Тільки заздриш густочубим вершинам, які воно щедро поливає. Взимку тут снігу найбільше, випадає в середині осені і лежить аж до квітня. Невдячна тут і земля: нічого не росте, крім картоплі й квасолі. Єдине багатство – ліс. А що найгарніший він тут – то чиста правда. На сонячних схилах милує око кучерями буковий ліс, на затінених – смерековий. А коли змішаються обидва – очей не відведеш – густо-зелені віти струнких красунь-смерічок, загублених у натовпі сріблясто-сірих парубків-бучків! Як їм хороше! Колись ріс тут і ясеневий ліс, але то вже у минулому…
Молоду дівчину з Ужгорода доля занесла на цей окраєць світу п’ять років тому. Власне, вона сама зголосилася поїхати сюди. Після школи не змогла поступити на медфак – не пройшла за конкурсом, – більше пробувати не стала і погодилася вступити на біологічний, заочно. Батьки не розуміли її, радили боротися, але не послухалася.
Ще навчаючись у школі, якось на танцях познайомилася із незвичайним хлопцем – Андрієм. Він сподобався їй з першого погляду (і не тільки їй, бо відчувала заздрісні погляди подруг за спиною – перший раз прийшла на танці й одразу ж відхопила собі такого красеня!). Легко розмовлялося з ним – дивно, бо іноді доводилося видавлювати із себе слова, щоб підтримувати розмову із недолугими залицяльниками, – відкрито розповідала про себе, про свої захоплення і мрії так, наче хотіла, аби знав її всю одразу, без таємниць. Не чула, як пісня змінювала пісню, ритм мінявся, а вони все кружляли, обійнявши одне одного. Чому здався їй таким рідним, своїм? Може, це кохання з першого погляду?
– У тебе гарне ім’я, – м’яко сказав він їй. – Благородне й соковите – Ярослава…
Боже, як вона напереживалася й настраждалася, коли про Андрія пішли різні чутки. Хтось навмисне розпускав їх – вона знала, – щоб залякати хлопця. Але навіщо?
Гірко було згадувати, як повірила брехливим словам, образила його, та хіба могла вона знати, що навіть фотографії можуть обманювати.
Минали дні, минали тижні, місяці, а скандал навколо Андрія заново роздмухувався (вже пізніше довідалася, що дядька його треба було скомпроментувати перед партійним керівництвом, щоб його усунули з високої посади, і не знайшли кращого способу, як зганьбити його сім’ю і завести кримінальну справу на когось із членів родини. Випадковою жертвою став Андрій).
Останні дні перед від’їздом до Німеччини вони провели разом. Ті години навіки закарбувалися у пам’яті. Закривала очі й бачила Андрія прямо перед собою, чула його слова, відчувала обійми і поцілунки. Господи, як давно це було! Вона була щасливою, справді щасливою, шкодувала тільки, що не віддалася йому тоді, але знала, він зупинив би її, не дозволив собі скористатися миттю прощання.
Шостого серпня тисяча дев’ятсот вісімдесят восьмого року Андрій покинув її, щоб не повернутися. Того дня вона провела його до перону, посиділа у купе „на доріжку“, востаннє торкнулася його вуст, востаннє відчула тепло сильних рук, востаннє усміхнулася до нього. Але заздрісні пазурі не дали йому втекти. Десятого серпня пронизливо пролунав телефонний дзвінок, тоді востаннє почула його стомлений голос, востаннє спробувала заспокоїти його. У неї не вистачило волі покласти слухавку. Коли розчулися короткі й часті гудки, вона зрозуміла, що ніколи більше не побачить і не зустріне його, не почує коханого голосу і розумних, ніжних слів. Тримала біля вуха слухавку і крізь сльози чула ті гудки, що ножем врізалися у слух…
Ярослава спробувала діяти самостійно: приїхала першим автобусом до Рахова, навела довідки у лікарні. Там їй сказали, що юнак, схожий за описом на Андрія, зник якраз того дня. Дізналася також про хворобу його і про те, що міліція вже побувала у лікарні.
Остання ниточка, яка зв’язувала їх, обірвалася, лише серцем відчувала, що він десь у горах. Кілька днів по тому її забрала міліція і довго розпитувала, але нічого конкретного сказати вона не могла, навіть якби й хотіла.
По закінченні біофаку добивалася, щоб направили її у гори. Зрештою, вдалося влаштуватися на лісокомбінат в Усть-Чорній, але будинок купила в сусідній Руській Мокрій.
У селі швидко знайшла подруг. Ті дивувалися, що Ярослава з Ужгорода приїхала у глибинку, та ще й за власним бажанням.
Із жахом спостерігала, як розвалюється комбінат, як занепадає величезне господарство. Ліс раптово став нічиїм, тож всі кинулися на нього, як голодні вовки на отару овець. Звідки взялися й підприємці: отримавши право на вирубку, почалася інтенсивна лісоексплуатація. На фоні скорочення об’єму вирубки, молода жінка спостерігала за хаосом і неуцтвом у лісокористуванні. Підприємці отримували ділянки на відносно короткий термін, тому ні про яке лісовідновлення не могло бути й мови. Сам лісокомбінат за останні роки посадив не те, що мало – мізер, а рубати почали не там, де можна, – треба ж будувати й утримувати лісові дороги, – а якнайближче до існуючих доріг, потоків, струмків. Відбиралося те, що можна було продати вигідно, а молодняк попутньо нищився тракторами й тягачами.
У дев’яносто другому село потрясла неймовірна повінь – руйнівний паводок з гір наробив великої біди і нагнав багато страху на населення. Але ніхто не забив на сполох. Люди, захоплені можливістю заробити на лісові, не слухали нікого, навіть себе.
Зрештою стало пізно. Підприємці твердо всілися на своїх позиціях, швидко змінюючи один одного: „піонери“ кидали бізнес, займаючись крупнішими справами, збивши чималий капіталець на лісові.
Паводки слідували один за одним, насторожуючи й лякаючи мокрян. Тоді почали вони прислухатися до слів Ярослави, що невтомно пояснювала, переконувала, приїхавши роком пізніше. Настав час, коли вантажівки їздили і вдень, і вночі, везучи першосортний кругляк униз долиною. Одного дня село підняло бунт. Жінки стали живою стіною поперек дороги і не пускали машини. Новина долетіла до Ужгорода, звідки прийшов представник влади. Тоді їх розігнали, захищаючи „приватну власність“. Виступ селян замовчувався і засобами масової інформації.
Вдруге непокору проявили чоловіки, але правоти своєї довести не змогли. „Чиїсь“ інтереси виявилися вищими від інтересів людей, яким було жити у цьому екологічному вирі роки і роки.
1998 рік став критичним. Вологіше, ніж звичайно, літо, затяжний осінній дощ оголили усі рани й хвороби гір.
Ні! Про те страшно було згадувати навіть зараз! Ярослава вперто гнала геть спогади, але мука, її біла мука ятрила душу. Влітку вона разом із іншими односельчанами їздила в Україну, на заробітки. То була її доля від заробленого, її мозолі, її безсонні ночі й натруджені дні. Закривала очі й відчувала себе серед бурих, вируючих хвиль. Ні, нескоро пройде цей страх, це напруження, цей розпач.
Мокра і тепер жила у страху. Погляд людей, можливо й помилковий, влада вперто ігнорувала, а через деякі засоби масової інформації вбивалася думка, що стихія під контролем. Маловірних це заспокоювало, але ж загрози не знімало. Ярослава дивувалася, доки триватиме популістська робота, доки конкретність справ зводитиметься до заспокійливих фраз? Поки нічого не трапляється – усі герої, як тільки природа донищить зруйноване людьми – ніхто не винен. Старший скидує на молодшого, той – на старшого, і так далі… Відповідальних немає… Ну, що ж ви, хіба це чиновники лили на гори воду? Так то ж Бог ваш винен, котрому ви молитеся щодня й щоночі!
Їх же бог спочиває у банках (ні, не в скляних!), чи зводить розкішні дачі й будинки, або дарує автомобілі. Він там, далеко, не для вас, а для них; для вас – поруйноване життя і зраджені мрії, інфарктні серця й паралізований розум. А ще – густі важкі хвилі, що підпирають вам груди, коли рятуєте найцінніше добро своє від тої триклятої – як її там – природи!
Вас вислухають, коли вже дірветеся до тих „рятівних дверей“ у білому будинку (де він там білий!), вислухають, співчутливо хитаючи головою, із непідробною турботою виділять п’ятдесят гривень допомоги (за наявності безлічі довідок, звичайно), каскад втішаючих слів випровадить вас за двері, і ви крокуватимете Ужгородом зі сльозами на очах, дякуючи добрій державі, яка не покинула вас у біді. А сусіди ваші й односельчани заздритимуть вашому успішному походові у центр, і „безцінна“ купюра із намальованим Грушевським накличе на вашу голову прокльони.
Прокльони… Вони не минають дарма, збираються десь на небесах і складаються у мішечок до всіх гріхів ваших, а потім, у найвразливіший момент роблять свою справу. Сказані в пориві гніву, заздрості, уособлюють вони масивний згусток зла, негативу, від’ємності. Від вас відвертаються люди, покидають друзі, зраджують кохані. Ви знемагаєте від безсилля, не можучи скинути з плечей той тягар. Це п’ятдесят гривень, а скільки зла, скільки ненависті й гніву, заздрощів і біди.
Та воді все одно – в неї ні думок, ні почуттів, вона, як зброя, їй байдуже, хто перед нею: благодійник чи кривдник, вона рухається по шляху найменшого опору, як куля, випущена з пістолета, не зупиняючись ні перед прекрасним, ні перед потворним. Перед нею рівні всі, як перед Богом…

3
Те, що Мокра найбільш зсувонебезпечне місце на Закарпатті, Ярослава дізналася із газет. У сусідній Усть-Чорній, а потім і у Мокрій розташувався спецзагін рятувальників, який повинен був слідкувати за подіями у селі.
Щодня все більше будинків підпадало під відселення у зв’язку із загрозою зсувів. Над селом, у горах, від самої полонини формувалися тріщини, заповнені промерзлою багнюкою. Морози потроху відступали, і земля будилася від весняного тепла.
Одної ночі гори здійснили свою давню мрію – зімкнули кільце навколо села, перегородивши вихід із долини у найвужчому місці. За дивним збігом обставин одночасно зсунулися дві протилежні гори, перегативши ріку. З першими променями сонця село остовпіло – на його початку вирувало прозоро-холодне плесо, заливаючи кілька будинків.
На щастя, рятувальники були поряд. Їм вдалося підірвати завал і відкрити воді дорогу. Якби не було їх поблизу, Мокрій загрожувала б доля монгольського війська Бурунди, загнаного у Тухольську долину Захаром Беркутом.
Після цього кілька днів до Мокрої знову не можна було проїхати. Кожен день вносив свою лепту у відчуття безвиході й розпачу.
– Ми приречені! – рвалася Ярослава. – Треба покидати це місце, але хто піде?
Гори сердито і вперто виказували свою негостинність, гнали людей геть ціною власного життя, невблаганно не бажаючи їхньої присутності.
– Геть! Геть!! Геть!!!

4
Тетяна прокинулася в холодному поту. Що відбулося з нею уві сні – не пам’ятала, але усвідомила одне – треба шукати Ярославу. Розуміла тепер, свою провину, благородно не хотіла звалювати усе на власну юність і недосвідченість, тому прагнула викупити свій гріх. Але з чого почати?
Ретельно перечитала щоденники Сліпого, акцентуючи увагу на Ярославі. З його слів випливало, що дівчина планувала вступати на медичний факультет у 1988 році. Потрібно було шукати в архіві університету. До кого звернутися?
Зателефонувала знайомій, що навчалася в університеті. У тої була подруга, що працювала у архіві.
– Мені пощастило! – подумала. Наступного дня підпільно рилася у папірцях, розшукуючи студенток на ім’я Ярослава. Їх, тих що вступали на медфак було небагато, до того ж лише одна із Ужгорода. – Це вона! – підскочило серце. Довідалася, що Ярослава пішла на біологічний, після чого влаштувалася на роботу в Усть-Чорнянський лісорозсадник при лісокомбінаті. За допомогою комп’ютера знайшла її серед працівників. А ось і адреса: село Руська Мокра, Тячівського району.
– Господи! Вони ж весь час були майже поруч! – вигукнула, не втримавшись, дівчина. Подякувала подрузі знайомої: – З мене сто грамів і пончик! – і вибігла надвір. – Нарешті! Я знайшла її! Розплутала цей клубок умовних позначень! – Її ейфорія раптом припинилася: – Як я доберуся туди?

5
Ярослава була у розпачі. Скільки не намагалася переконати односельчан виїжджати з села, все було марним. До розмов ще прислухалися молоді сім’ї, що відчували безвихідь і туманність майбутнього. Старші не погоджувалися покидати обжиті місця ні за яку ціну. Вона розуміла їх. Колись довелося їй покинути рідний дім і приїхати в таку чужу землю, загублену серед гір, оточену крутими схилами, де не росте нічого, крім ялинок. Цей край став рідним і коханим, вона зрослася з ним серцем і душею, відчувала, що любить його більше рідного Ужгорода, що він привітніший сірих під’їздів скупчених будівель, що чорними примарами ввижалися їй у снах. Лише тут, серед дикої природи віднайшла вона свою сутність, з’ясувала власне покликання. Тому й боліло, нестерпно, гостро, як бачила нищення тої краси, а ще більше – коли мусила мовчки споглядати бездушне варварство. Їй було байдуже, хто винен. За всяку ціну прагнула припинити безжальну вирубку, бо знала, до чого це призведе. Ніхто не слухав – всім невигідно було. А зараз страждали прості люди, від яких нічого не залежало. Яке право мав хтось поламати їм, сотням і тисячам, долю, обірвати плин їхнього життя, так підступно підставити вразливе місце під удар стихії. Адже ж не секрет, що Мокра – найвологіше місце на Україні, гори тут стрімкі, ґрунт нещільний і бідний. Навіщо було рубати? Чому та влада, яка всі недоліки скинула на радянський період, не припинила нищення лісу? Повністю. Щоб, якщо навіть без допомоги людини, природа відновила себе.
Кінець квітня приніс нову хвилю дощів. Заспокоєні зимою річки й струмки зненацька здійнялися більш як на три метри, понищивши села і шляхи так, що вся відновлювальна робота за останні місяці була зведеною нанівець.
Ярослава вирішила приїхати в Ужгород, до двоюрідної сестри Уляни, що мешкала в гуртожитку.
– Так буде краще! – сказала сама собі й наступного дня зателефонувала сестрі. Та радо запросила її до себе, спитавши, чому Ярослава не приїжджала раніше.
Чиста сторінка життя нечекано різонула очі незайманою білизною, яка одразу ж посіріла від тривожних і настирливих думок. Ярослава невпевнено, але сміливо ступила на неї, занурюючись у вир столичного життя, де їй, знала, буде непереливки.

© Юрій Корсак, 2011

У ЕПІЦЕНТРІ КАТАСТРОФИ - Глава 2. Весняна повінь

2011-11-19T11:27:00.000-08:00

1
Тривога огортала Всесвіт. Засліплене грошолюбством і принципами людство марно намагалося вирватися із полону власної необережності. Гомін і говоріння лунали скрізь. Слова, думки, погляди заполоняли планету, де кожна істота прагнула самоствердитися. „Не будьмо егоїстами! Любімо одне одного!“ – закликали суспільства, ставлячи, водночас, тебе у такі рамки, де міг спрацювати виключно інстинкт самозбереження.
Відколи пізнала людина добро і зло, одразу ж відчула свою зверхність над світом. Любов безпосередня замінилася любов’ю совісною: виникли два варіанти – любиш, бо совість мучить, і любиш, бо прагнеш власного задоволення. Рідко кому вдалося зберегти ту первинну любов, яка просто існувала б, не шукаючи вигоди, не роздумовуючи, чи варто робити те або інше.
Кожен вважав себе центром Всесвіту, єдиною найнещаснішою і найнезадоволенішою істотою у Космосі. Хронічно не вистачало любові: любові до Бога, якого чомусь відсунули на другий план, поставивши наперед своє ego. Екзистенціалісти кричали, що Бог помер, марксисти сміялися із здатності особливої властивості матерії – свідомості – до надмірної уяви.
Здавалось би, сягнувши вершин матеріального світу і з’ясувавши закони природи у відомих йому межах, людство мало б усвідомити свою обмеженість і підвладність, але вирощене масивне „я“ не хотіло цього.
Жінки протиставлялися чоловікам (замість того, щоб доповнити одне одного), діти росли в атмосфері вседозволеності (бо, бачте, у них своє життя, і батьки не мають права нав’язувати їм власні погляди – чи не розумно було б спочатку дати які-небудь переконання, щоб на їх основі змінити чи укріпити свій кругозір?), догматичне перебільшення прав людини призводило тільки до їх спотворення.
Подібне відбувалося в усіх сферах життя. Члени і групи суспільства протиставлялися одне одному, порівнювалися між собою, тими ж суб’єктами, які нездатні були усвідомити, що їх думки суб’єктивні – чи не краще було б доповнити одне одного, а не вишукувати прорахунки і займатися самовиправданням?

2
Чи знає хто-небудь, що таке страх провини? Відомий він більшості, як бездіяльне заціпеніння, коли тіло сперечається з духом і перемагає. Душа тоді поряд із задоволенням бажання відчуває їдку муку совісті і усвідомлення своєї грішності. Страх цей нагадує, що ти, на жаль, неідеальний, і немає у тебе місця коло Бога.
Дух рветься ізсередини, марно намагається привести тебе у стан рівноваги, не розуміючи, чому розум опирається бажаному результату. Підсвідомо прагнеш покарання, благаючи, водночас, про помилування. Тоді жодна істота не здатна зрозуміти твого прагнення: сердишся, якщо біда відходить, і панікуєш до сліз, коли лихо підступає.
А серце єдине, воно не здатне, як розум, роздвоюватися аж до шизофренії, тому б’ється то швидше, то повільніше, розриваючись від тиску…
Закарпатська низовина у перші березневі дні нагадувала неозоре озеро, покреслене стрічками автошляхів і острівцями підвищень. Зелена трава, прокинувшись від несподіваного весняного тепла, свіжо розправляла новонароджені листочки. Великі сніги під натиском зміцнілого сонця повільно танули, напуваючи стиглу землю. Два тижні люди жили у тривозі, коли лютий зненацька повернув сонцем і теплом. Зрештою, від майже метрового пласту льодяної білизни залишилося десять-п’ятнадцять сантиметрів насиченої талою водою снігової маси. Неждано придрейфував короткочасний дощик, щедро обсипавши землю теплим золотом краплин. Вони зробили свою справу – сніг миттєво розтанув. Переповнений водою ґрунт відмовився всмоктувати воду, і вона виступила над поверхнею землі.
Танучи вище у долинах, сніг напував річки. Хвилястий Уж повільно, але невпинно піднімався, захоплюючи все більші й більші території. На півметра підняли правобережну дамбу в Ужгороді, але невпевнені були, що вистачить цього – весняна повінь, то не найстрашніша біда, – у перші дні березня очікували з гір паводкової хвилі, висота якої, за прогнозами могла сягнути чотирьох із половиною метрів. Обласний центр був готовим тільки до трьох восьмидесяти. Місто опинилося у загрозливому становищі.
Вночі на сьоме березня припливла зі сходу перша гнівлива гроза. Потужні блискавки і оглушливий відгомін грому сприймали неоднозначно: хтось думав, що Страшний Суд настав, інші боялися, що то вже розпряжений Уж трощить на шляху своєму будинки, треті спостережливо передбачали сухе й неврожайне літо – перша буря прийшла із гір, з України.
Біда роз’єднала людей. Кожен твердив, що всі негаразди його через сусіда, з чийого двора стікає вода, дехто пробував відкачувати її з підвалів, не розуміючи, що лише полегшує водам роботу – у землі прочищалися підземні струмки, по котрим вода, за законом сполучених посудин, ще інтенсивніше стікала у штучні резервуари, підтримуючи усюди свій рівень на певній висоті.
Усі сердилися й нервувалися, але страх провини наклав свій відбиток – підсвідомо прагнулося, щоб швидше пройшов той клятий паводок, і впала, нарешті, вода. Але природа вирішила все по-своєму – розтягнувши „задоволення“. Дощик то починав накрапати, то припинявся, легенько торкаючись напружених струнок нервів, доводячи мозок до сказу, а душу до відчаю. Усі чекали великого нещастя – її величність стихію…

3
Кремезні хмари швидко мчали на північний захід, час од часу поливаючи землю рясним і не дуже дощиком. Вже тиждень добігав кінця, відколи ошелешена власним об’ємом тала вода, не маючи змоги втриматися у розпухлому ґрунті, залила поля, сади, двори і будинки, не кажучи вже про підвали.
Тетяна була розгублена. Хата її стояла у воді, тільки ланцюжок каменів до тротуару та то тут, то там поперекидувані через них кладки визирали з-під дзеркального плеса. Сусідські хлопчаки, бавлячись у озерці, скаламутили його, і неприємно-бура хвиляста поверхня навіювала тривогу і страх.
Страх… Його у ті дні було багато. Страх за завтрашній день, та й навіть за сьогоднішній, боязнь за недалеке й далеке майбутнє.
Сусід через хату приніс обнадійливу звістку – Уж впав на кільканадцять сантиметрів. Дівчина прочитала вже, що до трьох метрів піднялася Латориця і до семи, біля Чопа, Тиса. Сусідня Угорщина потерпала від повені. Снігові води, не знаходячи стоку, залишалися на полях, підтоплюючи міста й села. Від північного кордону до самого Будапешта простяглася водна гладь, повільно, але підступно виконуючи власну роботу.
Західна Україна теж переживала повінь, вірніше, її загрозу. Дівчина у душі шкодувала постраждалих, але стало їй гірко від того, як деякі регіони, побачивши реакцію центральної влади на закарпатське листопадове лихо, свідомо перебільшуючи небезпеку, прагнули вибити грошей із Києва, як це було кілька років тому, знову ж після стихії за Карпатами. Тетяно, Тетяно, не знаєш ти, яким занедбаним було водне господарство Полісся, якими нетривкими греблі, яким нерозумним осушування боліт, що порушило – безповоротно порушило – екосистему тих місць. Не думала ти, що повновода Прип’ять змила тонни радіоактивного пилу з чорнобильських полів, не знала про цю невидиму і, здавалось би, незагрозливу небезпеку. У одному була права ти – у горах ці явиша непередбачувані й несподівані. Раптовий паводок спрямовує води свої стрімко вниз, несучи на долини і намул, і каміння, сила хвиль жорстока і тверда, одним ударом зносить будинки, змиває шляхи, валить електричні опори і телефонні стовпи. Незахищені лісом гори сповзають донизу, загрібаючи під себе все, що стрічається на короткому, але потужному шляху.
Якщо паводкова хвиля сягне запланованих і вирахуваних чотирьох з половиною метрів на Ужі, порятунку для жителів його долини не буде.
Але фінансування протипаводкової програми припинилося, і у ті тривожні дні регіональна влада лише спромоглася вислати до київських чиновників звернення із проханням грошей. Це при тому, що у закарпатських патронів-покровителів вони, як-не-як водяться, але, звичайно, для реклами (як і у всьому світі) легше конкретно допомогти кільком сім’ям чи селам, ніж взятися за фінансування украй потрібної для краю програми. Зволікання загрожувало обернутися трагедією, і вона невпинно наближалася.

4
Темні вузькі долини хмурилися в оточенні ще по-зимовому вбраних гір. Сніг стопився майже увесь, зайва вода вже постікала у річки, тільки на занижених місцях блищали озерця талої води. Вона, холодна, прозора, весняна, будила землю від довгого зимового сну. Як тільки розмерзла остання грудка ґрунту, прокинулися зсуви. Глибокі – до двадцяти метрів – тріщини нещадно роз’єднували все на своєму шляху – стіни, вулиці, городи. Все поділилося на неприступні острови повзучого ґрунту.
Вода в річках потроху спадала – у горах почалося похолодання, і сніг перестав танути. З кожним днем біла ковдра важчала – вбирала, як губка, дощову й талу воду, – сповзаючи зі схилів. У деяких місцях вона сягала шести метрів, часто зриваючись потужними лавинами, перегороджуючи дороги і струмки.
Якщо на низовині люди потерпали від весняної повені, то в горах страждали звірі. Височенна стіна снігу паралізувала рух і наглухо затулила їжу. Тваринам загрожувала голодна смерть. На допомогу, на жаль, не всюди, прийшли люди, готуючи їм корм і нічліг.
Увечері, дев’ятого березня, з південного сходу припливли хмари. – Тільки не дощ! – благали перенапружені люди. Погода терпляче дочекалася ночі – пішов дощик, спочатку легенький, а коли більшість людей поснули – сильніший.
– Що нас чекає? – тривожно думала Тетяна, сильніше обкутуючись ковдрою – у хаті вже п’ятий день не топлено. Синоптики обіцяли похолодання. – Жах! Вода все одно не зійде, а будинок обігріти не можна! – У останні дні її почав душити сильний кашель. Не витримувала вологості й холоду. Мріяла, щоб страхіття це скінчилося і стало тепліше. Тепла, тепла прагнули душа й тіло. – Досить відтягувати кінець! Люди вже знесиліли! Вони на межі відчаю! Господи, втрутися у це життя! Зроби хоч щось! Або врятуй нас, або погуби! Несила вже балансувати й весь час жити у невизначеності! Будь-ласка, зроби щось!
Здавалося їй, що це репетиція Страшного Суду. Ті самі почуття, лише триватимуть вони не два, не три тижні, а ціле тисячоліття!
Каялася у гріхах, охоплена боязню і страхом. Знала, що тисячі років не витримає. Чекати стільки, поки тобі винесуть вирок? Чи в пекло, чи в рай? Що ж тоді таке пекло, якщо тисячоліття вичікування і страждання – ніщо в порівнянні з ним?

5
Мовчки палали на столі три свічі. Сльози воску легко котилися вниз, заповнюючи повітря ароматом ефіру. Сльози розпачу й знесилення летіли в безодню підлоги, грайливо вигинаючись у просторі, набуваючи чудернацьких об’ємів і окреслень. Відблиск трьох вогників запалював сльозу за сльозою, наділяючи їх невагомістю і неприродною легкістю. Тільки нечутний дзвін дрібних осколків печалі раз у раз насичував тишу. Серце хотіло пристосуватися; душа прагнула вирватися із полону сірості й розцвісти всіма кольорами щастя, сіючи ним усюди, розсипаючи перлами сміху навкруги; розум марно і безрезультатно бився в пошуках істини. Та умови життя роз’єднали їх, залишили наодинці. Їм би об’єднатися і комплексно відгукнутися разом на біду. Може, відступила б.
Неозорі простори Закарпатської низовини блищали свинцевою важкістю сірих хвиль. Вони, хвилі, відбивали насупленість стальних хмар, лякаючи своєю безмовністю і тишиною. Не маючи змоги стікати в переповнені річки, плутаючись у лабіринтах осушувальних каналів, тала вода залишалася на полях, вкриваючи землю пів-, а то й метровою товщею.
Могутня Тиса здійнялася повільно і несподівано на дванадцять із половиною метрів, невпинно наближаючись до краю дамби висотою висотою ледь більше чотирнадцяти метрів. Не відставала й Латориця, підіймаючись на шість із половиною метрів, лякаючи Чоп, оточений цими двома водними артеріями. Знесилені душі пасивно укріплювали дамби, прокопували захаращені сміттям і часом стоки. На меті стояло одне – тимчасово втекти, сховатися від надмірної помсти, дожити до наступного дня.
Тетяна закрила двері, увійшовши до спальні. Блакитна білизна стін і стелі, відтінена темно-синім сяйвом широких штор, незвична тиша (тільки розмірений цокіт годинника, заколисуючи, лунав у ефірі) і вечірній настрій повернули серце у минуле. Підземний палац, розкішна зала, незмальовна краса весняних гір, – невже вони могли залишатися непоміченими? Як там тепер? Чи не зачепили ту місцину зсуви, чи не понівечила сердита вода? Хто-зна, може, вже й сліду не лишилося від палацу?
Раптом у голову вдарив страшний здогад – тіло Андрія залишилося там, у Блакитній залі, непоховане, покинуте на поживу звірям. У власній злобі душі й серця, відкинувши поклик совісті, бажання помсти переважило почуття обов’язку в їхніх думках – вони не прийняли його покаяння, не пробачили, узяли на себе роль суддів. Жоден навіть не спробував зрозуміти біль той, ту зневіру, той страх його. Так, не зміг він принести себе у жертву, побоявся вмерти у страшній агонії і став на стежку убивств. Його гріх страшний – знала, – але серцем відчувала, що не мала права засуджувати його. Могла не забути, могла боятися тієї людини, відчувати відразу, але повинна була пробачити. Та, натомість, починала ненавидіти його сильніше, слухаючи розповіді членів банди його, і лише Гео зумів відкрити для неї зворотній бік медалі, саме завдяки його наполегливості дізналася про історію життя Сліпого, його переслідування та загублене, розбите життям кохання.– Ярослава! – зненацька вигукнула Тетяна, різко підіймаючи голову над подушкою. – Господи, скільки ж їй зараз? Тоді було сімнадцять, минуло вже одинадцять років – їй двадцять вісім! Але як її знайти? Я не знаю ні прізвища, ні адреси! Боже, у місті сотні Ярослав, котрим по двадцять вісім, до того ж вона могла вийти заміж і виїхати звідси! Це безнадійно!

6
Після підтоплення ґрунтовими водами низин на Закарпаття завітав довгожданний антициклон. Суха, сонячна погода вітала Срібну землю вже майже цілий тиждень. Неквапом, поволі спадала вода, зникаючи в товщі землі. Удень біляве сонце прогрівало повітря до десяти-одинадцяти тепла, а вночі легкий приморозок ніжно пощипував перезволожений ґрунт.
Нарешті! Серце раділо, що не вийшли річки з берегів, і не повторилося осіннє лихо. У повітрі пахло весною, довгожданною, теплою, мирною.
У горах приводу для оптимізму було мало: землю вкривав півтора, а то й двохметровий сніг, холодна погода консервувала ще зсуви, але з приходом тепла… Ні, про це страшно було навіть думати. Холодні, як виточені діаманти, гори, що раніше вражали своєю красою і чарівністю, перетворилися у загрозу. Всі відчували те напруження і новий, раніше незнаний бар’єр між собою і природою. Вони, їхні захисники, друзі й порадники, які усміхалися щоранку зеленим промінням вершин, одухотворено розмовляли з людьми, розповідаючи дивні казки, тепер закам’яніли, душі їхні покинули глибокі надра. Гори пасивно і безмовно спостерігали за плином життя. Як манекени, вони витрішкувато дивилися в одну точку, мовчки осипаючись на очах у сотень і тисяч. – Дивіться, що з нами зроблено! – кричало мертве каміння. Гори розвалювалися: невпинно, нечекано, раптово. І всі, від малого до великого, відчували, що оголошено війну, в якій перемога стане одночасно погибеллю.

7
Тетяна самотньо прогулювалася набережною. Легкий, проте холодний вітер понад річкою пронизував до кісток. Йшла і в душі обурювалася: – Як усі заспокоїлися! Вода спала, і нарощування дамби припинили. Варто прийти одному порядному дощикові, як весь той сніг стопиться за милу душу і знесе це безалаберне місто!
Дівчина обговорювала цю тему з ким лише могла. Зустрічаючи найменший опір своїм словам, переходила у такий наступ, що через кілька днів ніхто не хотів навіть заводити з нею розмови.
– Таню, у тебе паранойя, – сказала їй Ната. – Можна подумати, що ти радієш з того, що буде повінь! Поглянь, які всі спокійні! Облиш їх, нехай повеселяться перед катастрофою. Якщо вона ще буде. Нащо створювати зайву напругу?
– Господи, яка ти схожа на нашу владу! – подумки мовила Тетяна. Все ж після цих слів дівчина припинила суперечки. – Це нічого не дасть! Я лише відштовхую від себе людей!
На серці було важко. Не могла ні на чому зосередитися, всяка дрібничка виводила її з рівноваги. І треба ж було такому статися?
У центрі міста зайшла до магазину купити печива до чаю. Отримавши здачі сорок копійок, вже обернулася, щоб вийти, як до неї заговорив немолодий вже чоловік, видно, пенсіонер, досить солідного вигляду, правда у потертій старомодній дубльонці, чистою українською мовою, що особливо вразило дівчину.
– Дозвольте звернутися до вас, – тихо мовив він, глянувши Тані в очі. Від того благального погляду останній стало ніяково. – Тут у сусідньому магазині, – він запнувся. Видно було, що йому важко просити. – Пляшка молока… розумієте, – він розтулив долоню, в якій лежало кілька монет, – потрібно чотирнадцять копійок…
Кров вдарила дівчині в голову. – Господи! Чому він сказав „пляшка“, майже ніхто тут так не говорить!
– Ви не могли б, – не встиг чоловік доказати, як Таня рвучко поклала монети по „п’ять“ і „десять“ копійок у його долоню. – О, та тут зайве! – щиросердно відреагував чоловік.
– Господи! – ще більше зачепило душу. Тетяні стало соромно. Кулею вилетіла з магазину. У душі клекотіло й пекло. Дівчина втягла голову в плечі і трохи не застогнала. Та чоловікова інтелігентність ще більше погіршувала стан її роздертої душі. Спробувала уявити себе на його місці і прийшла у відчай. – Я не змогла б! – думала знов і знов, мимохіть повертаючись до висновку, що була б змушеною це зробити. Інстинкт самозбереження… Він ламає людину в духовному плані, душить її гідність і чистоту. А це веде до душевного злочину. – Але чому Гео відкинув його? Як він зміг перебороти інстинкт? Чому кинувся рятувати Антона, знаючи, що йде на вірну смерть! Ще не усвідомлювала, але вже відчувала, що розгадка криється у любові. Коли думка ця дійшла, врешті, до свідомості, обличчя її просвітліло. – Падаючи у провалля відчаю, ми озлоблюємося, починаємо ненавидіти. Хто ж полюбить ворога свого, той підніметься над світом і стане Божим слугою, зможе відкинути максимально тваринне начало і позбутися тягара плоті. Тільки чи можливо це?

8
Того дня все було інакшим. Прокинулася трохи пізніше, ніж звичайно, тому поспішала, збираючись до школи. Чужою стала вона для неї. Галаслива метушня на перервах, невгамовний шум на уроках – дратувало, чіпляло за струнки душі і гнітило до задухи. Ловила себе на тому, що не дихає: і груди її високо здіймалися вгору, порушуючи тишу, яка дивом полонила на мить простір.
– Тобі погано? – стурбовано перепитували вчителі.
– Ні, все в нормі, – тихо відповідала дівчина, заливаючи поглядом клас.
Готувала сніданок, а в голову лізли невиспані думки. Щось дивне маячіло перед очима, і не могла збагнути, чому так тьмяно навкруги.
За звичкою кинула „бувайте“ і легким кроком побігла на вулицю. Безшумно зачинилася хвіртка. Окинула поглядом двір. Боже, ще тиждень тому тут стояло озеро, а зараз навіть земля потріскалася, пересушена на кілька сантиметрів сонцем, перезволожена знизу.
Ранкові автомобілі, поспішаючи, мчали по ще напівпустих автошляхах, здіймаючи хмари пилу й куряви, обдаючи обличчя задушливим чорним димом.
Несподівано для себе опинилася у класі. Приміщення дихнуло на неї вчорашньою спертістю повітря й пустотою. Дивно було отак заходити у порожній клас, незвично. – Це тому, що проспала! – усміхнулася до себе. Відчинила вікно. Свіжий струмінь прохолодного повітря поцілував Тетяну в губи, приносячи полегкість. Знімаючи куртку, попрямувала дозаду, де на напіврозламаній шафі сухо стриміли з горщиків квіти. – Бідненькі, – подумала, вішаючи одяг. Обернулася й мимоволі зиркнула на дошку. Невитерта звідучора, вона неприємно дивилася на клас. Що на ній написано? Дівчина несвідомо зіщулилася, щоб побачити напис, але…
Тільки тепер зрозуміла, що було не так, – гострота зору знову покинула її. – Як прийшло, так пішло! – буркнув розум, а на серці стало боляче й гірко. Щось стислося у кутиках очей, і виступили сльози. – Чому? Чому знову? – питала порожнечу, і зненацька усвідомила – це відплата за жорстокість, яку вона виказала, не прийнявши покаяння від людини, котра прагнула очистити своє серце від бруду, отримати пробачення, якщо не від Бога, то бодай від людей. Але недосконалість не зрозуміла недосконалості – люди відвернулися від нього. – Він же вбивця! – обурилася душа, звертаючись до Господа. – Як ти можеш любити його більше, ніж нас, як Ти можеш простити йому і не пробачити нам? – не хотіла казати цього, але вирвалося саме із серця.
Вечір впав на чорну землю, гасло денне світло сонця, у далекому яру квакали малі жабенята, прохаючи дощу. Тетяна непомітно засинала. Перед очима поставали казкові краєвиди смарагдових гір і сяючих снігом полонин. Раптом тінь якась пронеслася над землею. Подумки звела погляд у небо. Воно, прямісінько над нею, світлішало й яскравішало, за мить потужний вибух світла до болю обпік очі. Дивилася прямо на сонце і з часом помітила чорну крапку, що наближалася.
– Ти поставила запитання, на які потрібно дати відповідь! – пролунав дзвінкий чоловічий голос. – Слухай!

© Юрій Корсак, 2011

У ЕПІЦЕНТРІ КАТАСТРОФИ - Глава 1. Лютневі снігопади

2011-11-19T11:25:00.000-08:00

1
Нову перевірку влаштувала природа Закарпаттю у лютому. На початку другої декади місяця масивний теплий фронт зачепився за гори. За перші два дні випало більш як півметра снігу, у горах же опади не припинялися більше тижня. На полонинах сніг сягнув трьох метрів, а подекуди й чотирьох-п’яти разом із грудневим…
Білим біло навкруги, вітер надув височезні кучугури, обліпивши снігом вікна. Дуже рідко бувало так в Ужгороді – майже метровий сніг. Комунальні служби – безсилі, як завжди, тож у перші дні незаймана ковдра милувала зір своєю чистотою, доводячи до сказу автомобілістів і пішоходів, які, незважаючи на надзвичайний стан, вдруге за кілька місяців оголошений у краї, поспішали на роботу – не приведи Господь запізнитися!
Ледь залатані після повені дороги опинилися під товстим, із людський зріст, покривалом кристалізованої води. Під вагою снігу трощилися покрівлі, а там, де найтепліше, – у Виноградові падав дощ – підтоплювало будинки.
Збагачена листопадовим досвідом влада не розгубилася. Усюди поширилася звістка про очікувану весняну повінь, коли сніг почне танути. Термінові наради і засідання відразу ж розробили „необхідні“ заходи щодо запобігання „грядущому“ лихові. Роздавши усім доручення, зобов’язавши усі служби виконувати свої „розумні“ вказівки, влада підстелила під голову свою м’які подушки – щоб не вдаритись, бува, падаючи із власного крісла, – вони зробили все можливе, а за недоробки каратимуть на місцях.
А сніг собі падав, і не лише на Закарпатті. І Чехія, і Словаччина, а особливо Угорщина потерпали від нечеканої стихії, яка була на руку нашим „високоповажним“ і „шанованим“ – бачите, не тільки в нас біда!
Та, незалежно від інтриг і різних балачок, страждали не вони, а обмануті й покинуті в біді люди.
Весна наближалася, все сильніше і глибше дихаючи на землю теплом, пробуджуючи у знесилених від боротьби з природою душах страх. Починала розтавати скута морозом земля. Прокидалися зсуви.

2
Новий рік зустріла Тетяна вдома. Запрошували її друзі до себе на вечірки, але чомусь відмовила усім. Батьки поїхали до маминої сестри, тож дівчина лишилася сама.
– Ходімо, доню, з нами, – просила мама, – не залишайся тут одна!
– Дякую, не треба, я вже все спланувала, – твердо стояла на своєму. – Ідіть, веселіться, я не в настрої. – Увімкнула телевізор, приглушила звук. Запалила ялинкову гірлянду, вимкнула в кімнаті світло. Сіла біля вікна, вглядаючись у тривожну темінь ночі. Рука самовільно зняла слухавку. – Кому подзвонити? Хто мене зрозуміє? – поволі рухалася думка. – Треба поздоровити Гео! – У ту ж мить схаменулася. – Про що це я? Напевне, божеволію! – Переповнене сльозою око стулило повіки, видавлюючи солону рідину на щоку. У грудях було пусто, важко вдихала і з силою виштовхувала повітря з легень. Думки шалено носилися в голові, аж відчула запаморочення. – Ні! Досить плакати! Його не повернути вже! Єдине, що зараз важливо, – не забути його прагнень і думок!
Середина січня принесла тепло, і почалася відлига. Втомлена повінню земля знову по-осінньому чорніла на полях, лише найближчі гори біліли кичерами високого снігу.
З болем читала висновки компетентних експертів і вчених Національної академії наук України про „причини, які призвели до широкомасштабного прояву і тяжких наслідків катастрофічного паводка в Закарпатській області“. Щодо компетентності одного з них, що, до речі, мав пряме відношення до лісового господарства України, – сумнівів не мала. У перші дні лиха той висловився щодо зсувів так:
– Цікава деталь: там, де стоять ліси суцільними масивами, пішли зсуви, а де немає лісу – нема й зсувів. Тож, гадаю, комісія, яка працюватиме над причинами стихії, і НАН України таки дійдуть правильних висновків.
Дівчина була шокована. Не могла збагнути, нащо було тому державному мужу казати ці явно невипадкові слова. Отже, під нав’язливим запереченням щось приховується – це очевидно. Дивно було читати захоплені, увінчані розмашистим тире, заголовки газетних статей: „Основні причини стихії – гідрометеорологічні“. Смішно, адже ж ясно і дурневі, що не впади дощ – не піднялася б у річках вода. Це по-перше, казала вона. По-друге, питання перед компетентними науковцями було поставлене одне, а відповідь дали вони зовсім іншу – основну частину висновку становив опис причин паводку, а питання причин наслідків його згадувалося в самому кінці, ще й невиразно. От тобі й висновки!
Таня підняла літературу. Її цікавило, яким чином лісові насадження могли запобігти чи, принаймні, пом’якшити прояви стихії. Дерева не тільки затримують дощові води і стримують танення снігу, зменшуючи навантаження на річки і сповільнюючи надходження вод до них, вони ще й своєю кореневою системою зв’язують між собою і укріплюють ґрунт; кореневий тиск всмоктує воду із землі, як потужний насос. У горах родючий шар дуже тонкий, глибше залягають водонепроникні глинисті породи, які під дією води набухають і перетворюються у драґлистий гель, який втримати можуть лише дерева. Звичайно, при сильних опадах можуть утворитися розшарування і сформуватися плавуни, що своїми розмірами охоплюють величезні площі і можуть потягти за собою неприємні явища. Але кількість опадів повинна бути значно більшою, ніж тоді, у листопаді. Дівчина пригадала повінь дев’яносто другого. У верхів’ях Ужа опади були набагато інтенсивнішими, ніж тепер, але зсувів усе ж не було, як після останніх. За найближчі роки лісокористування там перейшло до некерованих осіб із ласки тієї ж влади. Про що це свідчило?
Гірко було, що обрана народом обласна рада відхилила пропозицію про створення на Закарпатті незалежної комісії з питань вивчення причин наслідків лиха. Розсміялася сама до себе – знала, як їх вибирали: хтось перед виборами роздавав горілку, хтось зробив напоказ добру справу – школу відремонтував, чи влаштував профілактичний медогляд населення, залучивши підпорядкованих собі лікарів. Десь постаралися голови сільрад, а десь спрацювала дорога й уміла реклама. – Майте, люде, што сьте выбрали!
– До чого тут мої роздуми? – спитала себе врешті. – Винних усе одно немає і не буде. У нашій державі, де слово „народне“ завжди сприймалося, як „моє“ або „нічиє“, не знайдеться людини, яка взяла б – нехай формально – відповідальність на себе. Винна, як завжди, природа…
Нервовий сміх пробігав душею, коли читала антропогенні причини паводка (чому все-таки не наслідків паводка?). Виявляється, найстрашнішим стало випасання овець на полонинах. Інтенсивне лісокористування у післявоєнні роки, зокрема, до 1960 року значилося на другому місці. Дивно, якщо воно було неправильним лише до шестидесятих років, то за тридцять вісім років цілком реально було виправити ті помилки – могло вирости ціле покоління лісу, – бо, виходить, після цієї дати лісокористування велося правильно.
Не могла зрозуміти, як саме „розміщення житлових будинків на шляхах гірських потоків, у місцях зсувів та селенебезпечних ділянок…“ могло вплинути на формування паводка – адже вказане вище значилося антропогенною причиною його. Дивно, як це люди будували житло на землі, що сповзає, і умудрилися прожити там понад півстоліття. Кілька – будь-ласка, та не всі ж!
Нарешті в самому кінці Тетяна побачила і причини важких наслідків паводка – невиконання Комплексної програми проведення протипаводкових заходів на 1994–2000 роки на території Закарпатської області. Цікаво, хто відповідав за її виконання? Висновок напрошувався один – ніхто!
Та найстрашнішим було – і з цим вона була згодна – те, що „…збіг негативних природніх чинників, які призвели до надзвичайної ситуації в листопаді 1998 року, не є максимальним…“

3
Ішов лютий. Ужгород вкривала метрова товща снігу, кучугури подекуди перевищували людський зріст. Передмістями через гучномовець лунало, що комунальні служби не можуть забезпечити розчистку доріг, і закликало людей розчищати тротуари перед власними будинками. Хто хотів, той і без нагадувань розгріб стежку для пішоходів, а хто ніколи не робив цього, так і не взяв до рук лопати.
У наступні дні той самий гучномовець закликав виносити сніг із дворів на вулицю, вантажівки вивозитимуть його до річки. Наміри залишилися намірами, хоча один мікрорайон все ж очистили від снігу.
Годі вже про Ужгород. Усе Закарпаття сховалося під важкою силою, яка раз у раз проламувала стріхи. На крутих, оголених людиною схилах збиралися лавинні маси у вигляді важких карнізів. Під впливом морозу на поверхні утворювалася кірка, під якою залягав сипкий сніг. Лижників застерігали про небезпеку. Таня не могла втриматися від сліз, згадуючи грудневу пригоду.
Поробивши уроки, знову і знову перечитувала висновки експертної комісії. Дивувалася, як на основі одного факту, та й то неточного і неконкретного, висококваліфіковані фахівці зробили висновок про відсутність прив’язаності паводкових явищ до місць рубок і залісненості територій. Ото великі індуктори, захотіли переплюнути самого Френсіса Бекона своїм індуктивним методом, яро відкидаючи дедукцію, що, як їй здавалося, була б доречнішою у даному випадку. Пообіцяла собі зав’язати поки що із цим – занадто молодою вважала себе, щоб тягатися із дорослими.
– Це неправильно! Але виходу іншого немає. Із усіма інакодумцями розправляться: комусь влаштують пекло, комусь нещасний випадок, когось зацькують і розтопчуть, більшість же просто проігнорують. Мафія безсмертна. Здається мені, що тоталітаризм не відступив, лише сховався під сутаною демократії, породивши виродків, помішаних на власній значущості й важливості, які не здатні усвідомити, що непотрібні суспільству і є тільки зайвим тягарем для нього. – Почула по радіо, що за останні два тижні випала кількість снігу, еквівалентна опадам тривожного листопада минулого року. – Це означає, що ті опади – аж ніяк не катастрофа: це варіант норми, явище, яке може повторитися будь-коли і в будь якому вигляді. Катастрофа не на небі – вона тут, на землі!

4
Тетяні снився сон. Крізь сріблясту імлу вона чула тихий наспів. Приємна мелодія ритмічно змінювалася тривожною – летіла над землею, білою, сліпучою. Зненацька голос знайомий привернув її увагу. Підвела очі і побачила… Георгія.
– Привіт, – мовив він до неї. – Як живеш? – Дівчина мовчала, не знаючи, що відповісти: не чекала зустрічі. Тільки щось боляче-нестерпно стиснуло їй серце, коли почула той приємний, давно не чутий і не забутий голос. Тільки зараз, у цю мить відчула повноту своєї втрати.
– Господи! Як я тебе любила! – скрикнула, сама дивуючись силі відчаю власного голосу.
– А тепер вже ні? – лукаво посміхнувся, риси обличчя танули в мінливому тумані.
– Чому ти постійно зі мною, я ні на мить не перестаю думати про тебе! – пожаліла себе. – Чому? Чому я повинна страждати? – подумки вигукнула. Юнак прочитав її думки:
– Скоро усе закінчиться, ти перестанеш тужити, – лоскотала солодка мова. – Ти не мусиш про мене думати, достатньо згадати мене на день народження чи Різдво. Не бійся, ти не забудеш мене, дозволь собі розслабитися, у тебе власне життя. Я – це я, але ти – це ти! У тебе своє призначення!
– Чому ти розмовляєш зі мною? – раптом запитала. – Чому ти увійшов у мій сон?
– Ти просила мене, просила поговорити, – ласкаво мовив він. – Я не міг відмовити тобі, але довелося прокинутися від сну. Тепер у мене повно вільного часу, тож я постійно із друзями!
– Чому ти кажеш, що я просила розмови? Ти що, стежиш за мною?
– Я бачу твою душу, твоє серце – вони не хотять мене відпустити до єдиного Отця! Відпусти мене, обіцяй, що відпустиш, я виконаю будь-яке прохання! – благально засяяли очі. – Що тебе турбує зараз, розповідай мені, я спробую допомогти!
– Я багато міркувала над твоїми ідеями про Карпати і…
– І звинувачуєш у всьому бездіяльність влади, – закінчив думку. Ти впевнена, що весняна повінь стане катастрофічною через знищений ліс. Частково ти права, але поглянь правді у вічі – такого снігу не було півстоліття. Весняна повінь буде, але не можу сказати тобі коли і де. Тобі боляче, тому шукаєш виходу для своєї печалі. Плач, коли надто болить, не стримуй сліз, вони допомагають вибратися із найзаплутаніших ситуацій, повертають волю приспаним почуттям, заколисують розум. Іноді треба відключатися від нього, щоб дав спокою, бо весь час розмірковувати над подіями, вгадувати, що трапиться – нестерпно!
– Гео! Не залишай мене! Я не витримаю цього! Якщо ти підеш зараз, то вже ніколи не повернешся! Будь-ласка! Чому ти пішов так скоро? Прошу тебе, побудь зі мною ще!
– Таню, я щасливий! – він стояв, легко усміхаючись, пронизуючи дівчину теплим піднесеним поглядом, вселяючи в неї віру. Та відчай хвилями котився до серця. Він блід, очі його тривожно здригалися, тіло напружувалося, і він крізь страждання посилав їй тепло – тепло для її душі, бо знав, що бачить востаннє і її, і її думки. Він мусив звільнитися від неї, бо не міг приєднатися до того спокою, котрий порушить лише Судний день. – До зустрічі, Таню! – обриси розчинялися в імлі, розпливаючись у просторі. А вона, не розуміючи, намагалася затримати на Землі його неспокійну душу, засліплена власним стражданням. Його постать ще стояла перед нею, коли невблаганний ранок розвіяв сон, що його вона так прагнула втримати.
Сльози підкотили до очей. Тетяна плакала…

© Юрій Корсак, 2011

ДЗВІН РОЗБИТОЇ ДУШІ - Глава 3. Лавина

2011-11-19T11:21:00.000-08:00

1
На крутому спуску сніг сягав метра. Як найм’якіше покривало, застеляв він нерівності й горбки, кострубаті викрутаси коріння, що вужами розповзалося від смерек. Кожне дерево, зодягнене у біле вбрання, стояло в заглибині, як у підсвічнику, – у напрямі до стовбура шар снігу витоншувався, утворювався мініатюрний амфітеатр, арена його увінчана була зеленою свічкою – смерекою. Якими низенькими здавалися дерева – якою величною почувала себе людина, піднявшись на метр од реальності й відкривши для себе нові кілометри кругозору.
На початок спуску рушили пішки, бо підйомник ще не запустили. Хлопці весело про щось гомоніли, Люба брела поруч Тетяни, Георгій захоплено ловив об’єктивом довколишню красу.
– Цікаво, Женя давно знайомий із Оксаною? – порушила неприємне мовчання Таня, звертаючись до Люби.
– Я її вперше бачу! – трохи ніяковіючи, що зачепили болісну тему, відповіла вона.
– Останнім часом Оля виглядала нещасною, може, вона дізналася про зраду?
– Хай відчує, що у житті не все мед, – багатозначно повчальним тоном сказала Люба. – Буде їй наука!
– Невже тобі радісно з цього?
– Колись вона зробила те саме зі мною!
– Це зовсім інше, між тобою і Женею нічого не було – а Оля зустрічається з ним вже два місяці!
– Те саме! – відрубала Люба і, не бажаючи продовжувати розмову, пришвидшила крок, полишаючи Тетяну позаду. Георгій наблизився до подруги:
– У чому річ? Ви посварилися?
– Ні, – зітхнула, – не варто було мені починати, але я не думала, що це так болісно для неї.
– Ти про Женю?
Дівчина ствердно хитнула головою: – Про нього!
– Цей мороз лише на біду! – перевів на іншу тему. – Можуть початися лавини!
– Хіба ж не небезпечніше, коли сніг тане?
– Якраз навпаки – коли сніг цей падав, було набагато тепліше, а зараз на його поверхні холодніше, ти ж знаєш, що тепло підіймається вгору і топить сніг, а на поверхні утворилася шкірочка від сильного морозу – під нею пусто. Якщо її підрізати лижами – все згримить донизу!
– Думаєш, нам щось загрожує?
– На цій трасі – ні! Та поглянь: гора має кілька відрогів, які закінчуються обривами. Дивись, який сніговий карніз на тому спуску!
Праворуч від лижної траси гірський спуск обривався донизу, утворюючи трамплін висотою більше п’ятнадцяти метрів. На самому краєчку виступа зібралися об’ємні снігові маси, нависаючи над проваллям. Здавалося, досить одного подиху вітру, щоб кількатонний монстр зірвався донизу.
Нарешті! Вершину спуску було взято. Кожен ще раз перевірив кріплення на лижах, подумки згадав, як потрібно гальмувати, – вперед! Безшумно ковзнули лижі, залишаючи за собою дві гладенькі смуги. Смереки миготіли по боках, тіло присіло і пригнулося, морозний вітер весело свистів у вухах, цілуючи на ходу розчервонілі щоки, захоплення приємно лоскотало нутрощі, – воля!
Нагору йшлося вже легше – запрацював підйомник. Душа ще горіла пережитим відчуттям, адреналін додавав енергії, голова свіжіла ясністю думки. Легкість і невагомість несли тебе нагору.
Втретє підіймаючись до початку траси, Антон побачив одне її відгалуження. Тут, знизу, воно здавалося таким же пологим, але більш покрученим. – Добре було б спробувати проїхатися по ньому! – подумав і одразу ж вирішив.
На горі стояв Гео, готовий до спуску, пояснюючи Тані, як гальмувати. Антон пригнувся і помчав униз. На дві секунди пізніше стартував Георгій. Раптом Антон повернув убік, виходячи на бічний спуск.
– Там обрив! – майнула думка й інстинктивно повернув за ним. – Зупинися! – гукав. – Зупинися! Розіб’єшся! – не долітало до вух. – Боже! Рятуй!
Зціпивши зуби, Георгій, видаючи звірячий рев, стрілою мчав до обриву, продираючись крізь дерева, зрізаючи поворот, щоб устигнути, устигнути туди!
Майже одночасно лижники виїхали на безлісий виступ. У ту мить Антон помітив Георгія, який із перекошеним обличчям мчав йому наперекір, розвернувся боком, гальмуючи; Гео під’їхав напересіч, намагаючись зупинити друга; Антон впав набік, вдаряючи лижами об Георгія, – сніговий карниз, не витримавши ваги, зірвався униз…

2
Тетяна стояла на початку спуску, ніяк не наважуючись рушити. У думках все перебирала і перебирала несподівані ситуації, в які могла потрапити по дорозі униз. Пропустила вже перший старт, другий. До неї наблизився Гео.
– Ну чого ти? Не бійся! – підбадьорював. – Спускайся із цього боку – тут пологіший схил і сильно не розженешся. Головне, щоб ноги не розбіглися в боки. Навалися усією вагою вперед, не дозволяй тілу тягнути тебе дозаду. Вперед ти не впадеш, не бійся. Хочеш гальмувати – зводи передні кінці лиж досередини. Будеш повертати праворуч – наляж на праву ногу, ліворуч – на ліву! Якщо відчуєш, що падеш, – падай на бік. Боятися немає чого – сніг товстий. Вперед! Стартуй за мною через п’ять секунд!
Тої ж миті хлопець рушив. Таня провела його поглядом, рахуючи до п’яти. На „три“ вона помітила, як Антон круто звернув убік від траси, а на „чотири“ – як Гео повернув за ним. Нічого не розуміючи, глянула вперед і побачила, що Антон мчить скелястим відрогом гори, про який Гео їй нещодавно казав.
– Він розіб’ється! – блискавкою вдарило у груди. Тепер розуміла, чому Георгій повернув. – Як він його зупинить? – боялася і за нього. – Господи! – гукнула. – На допомогу! Рятуйте!

3
Володимир уперше цього року стояв на лижах. День був сонячним, хотілося максимально використати його, надолужити втрачене. Виробляв дивні викрутаси, явно насолоджуючись спуском. Люба була вражена: як впевнено юнак тримався на ногах. Забувши про власний спуск, дівчина пила поглядом кожен порух його тіла, ловила сяючу усмішку, коли повертався боком. У око впали обриси його обличчя. Дивувалася; немов уперше бачила його – темні вогники очей, сміливий погляд, густі ревниві брови, ледь кучеряве волосся. – Як я цього раніше не помічала?
Нагору підіймалися разом. Перші хвилини мовчали, жоден не міг розпочати розмову.
– Як тобі тут, подобається? – нарешті він розкрив рота.
– Чудово, не думала навіть, що буде так весело й захоплююче! – зраділа, що заговорив до неї. – Здається, ти давно на лижах?
– Із семи років. Раніше було простіше, ми із сім’єю часто їздили у гори, особливо взимку. Були дні, коли я довше був на лижах, ніж на ногах!
– Ніколи не бував на змаганнях?
– Нащо це мені? Не люблю змагатися – завжди програю, а коли не треба змагатися – не треба й програвати, – усміхнувся, – та це стосується тільки лижування!
– Маєш на увазі, що заради любові не проти й позмагатися? – хитро запитала.
– Цілком вірно! Ти віриш у кохання – єдине, на все життя?
– Вірю, – зітхнула, – і чекаю! – подумала.
Все зайве відсунулося на задній план. Вони розмовляли і бачили лише один одного. Його слова, нестримні й відчайдушні, сміливо лунали в повітрі, а їй було радісно і приємно їх чути.
– Що то? – зненацька, наче прокинувшись, обірвав розмову, прислухаючись до крику, – на вершині спуску стояла Тетяна, гукаючи по допомогу.
– Боже! Щось-таки сталося! – тривожно зітхнула Люба. За кілька секунд вони опинилися біля дівчини. В ту мить сніговий карниз зірвався вниз. Таня закрила обличчя руками, Люба заклякла, не відводячи погляду діамантових очей від місця, де щойно були два лижники, – Володимир стрілою помчав униз, огинаючи обрив.
Люба із Тетяною (вже не зважала на страх!) під’їхали до кам’яного виступу.
– Ви живі? – гукнула вона, пробуючи глянути вниз – на білій поверхні лежала догори дном лижа. – Господи, що робити?
Разом із Володимиром до місця падіння під’їжджали дорослі. Юнак, послухавши старшого, розвернувся і стрімголов помчав назад. Треба було нести лопати і ноші. Вже не чекаючи хлопця, дорослі розгрібали сніговий завал. Одразу ж когось витягли. Люба з Тетяною намагалися видивити, хто це, але чоловіки й жінка, що відгукнулися на допомогу, обступили непритомне тіло. Люба впізнала його за штанами.
– Це Антон, – сказала Тетяні.
– Де ж Гео? – трусилася від переживання. – Знову цьому везунчику пофортунило! І так завжди! Чому, Боже, чому?

4
Коли Антон врізався в нього, Георгія скинуло з обриву, і полетів униз. Єдине, що устиг запам’ятати, як сніговий карниз проламався під Антоном, і той, перекидаючись через голову, падав на нього. В ту мить, як голова торкнулася снігової ковдри під скелею, важке сніжне груддя надавило на нього, безжально втискаючи у сніг. Почув хруск у шиї і втратив свідомість.
Темряву, що оточила його, раптом пронизав слабий промінчик світла, торкнувся обличчя і покликав за собою. Чистий невинний голос звав його. Ступив крок і відчув, як звільняє себе від тіла, що каменем тиснуло душу.
Йшов і йшов по нескінченному тунелю свого життя. Бачив давно забуті обличчя минулого, зупинявся у хвилини болю і щастя, відчував, не рахуючи, що щасливих митей було менше. А, може, він не так розумів щастя?
– Стій! – відчув наказ і зупинився. Здалося йому, що стоїть посеред натовпу, голий і беззахисний, а усі глумляться з його наготи і звинувачують у чомусь, але страшно не було. Глибоке оніміння охопило пошарпані залишки його душі. Перемішані голоси створювали лише гамір довкола, хлопець ніяк не міг зрозуміти їхньої мови. Стояв, розгублено озираючись навкруги, люди без облич кидали в нього звинуваченнями, наче жбурляли каменюками. Думки кликали по допомогу.
– Господи! – тихо й спокійно мовив. Відповіді не почув, але гамір людський наростав, невдоволений його спокоєм. Тоді помітив на головах маленькі ріжки, а ззаду хвости, усвідомлюючи, що навкруги нього зібралися сатанинські діти, аби забрати його із собою в пекло. А, може, то уява намалювала страхітливу картину, чи потьмарена свідомість обманулася.
– Убивця! Вбивця!!
Почав розуміти їхні слова і стало лячно. Хотів сховатися від плямування, від них, але був повністю відкритим.
– Я ж нікого не вбивав? Це брехня!
– Убивця! – лунало звідусюди. Що вони мали на увазі?
– Боже! Не покинь мене тепер! Прости! – гукнув із останніх сил, відчуваючи, що паде у провалля, оточений реготом чортів. Раптом шум припинився. Очі різонуло світло, розвіявши сутінки пекла.
– Чому вони кличуть мене вбивцею?
– Бо ти і є убивця! Ти вбив … – але гамір заглушив останні слова. – Говори щось на своє виправдання! – знову почув могутній голос. – Тобі є що сказати?
Георгій хапав повітря ротом, задихаючись, не знав, що робити, як вимолити прощення.
– У мене немає нічого на своє виправдання, крім…
– Крім чого?
– Окрім любові, так, крім любові! – захлинаючись, кричав на диво слабким голосом. – Вона завжди у моєму серці, в душі! Вона не покине мене, навіть якщо Ти кинеш мене до пекла!
На мить йому здалося, що простір навкруги посвітлішав, наче усміхнувся.
– Я нікого не кидаю туди!
– Я все одно любитиму Тебе й віритиму в Тебе, скільки б не довелося чекати! Я буду любити і його, вічно!
– Ти знаєш, що таке вічність?
– Буду знати!
– Для тебе час не зникне, тому ніколи не зможеш її відчути!
– Я спробую!
– Не кидай мені виклик!
– Я буду любити все одно, ніколи не перестану! – Світло почало зникати. Чорти помітно оживилися. Вони простягали кістляві руки до нього, торкаючись, наче жалячи отрутою. – Я вас люблю! – прошепотів він, простягаючи свої руки до них. Який лемент піднявся поміж них. Як від хреста, сахалися вони його доторків.
– Забери його геть! – кричав натовп. – Він знищить! Він знищить нас!
Тут раптом він усвідомив, що любов його, вириваючись зсередини могутнім клубком, почала перетворюватися на щось зовсім інакше, і це щось підносило його все вище й вище. Світло раптово зупинилося на мить, яка здалася вічністю. Затихло все, тільки у грудях переливалося тепле відчуття любові. Світло наблизилося майже впритул, чорти зникли.
– Ти заслуговуєш прощення, – промовив голос. – Але тебе ще кличуть! Вертайся!
Легкий і невагомий, він злітав увись. Запаморочилося в голові, відчайдушно змахнув руками і різко вдихнув повітря.
– Слава Богу! – почув над вухом. Повільно розкрив очі і засліп від сонця. Побачив стурбовані незнайомі обличчя.
– Я живий! – подумав і з полегшенням видихнув.

5
Одні приводили до тями Антона, що боляче вдарився головою об лижу, інші розкопували лавину. Із турбази прибіг якийсь дядько і, представившись лікарем, кинувся до непритомного. Дістав з кишені ліхтарика, посвітив на зіниці. Обидві синхронно звузилися. Нащупав пульс на шиї, пропальпував живіт.
– Здається, все гаразд, не враховуючи гулі на голові. Не рухайте ним, треба вивести його із цього стану!
Із снігу витягли зламану лижу.
– Антонові тут обидві! – помітив Володимир. – Це лижа Гео! Він має бути десь там.
Притиснувшись до Люби, тихо схлипувала Таня. Відчувала себе винною, бо вмовила хлопця поїхати сюди.
– Це не твоя вина, – заспокоювала її Люба. – Ти не могла знати!
– Він передчував біду!
На завалі орудували лопатами й руками десь із п’ятнадцять осіб. Приглушене тертя дерев’яних лопат об сніг і скупі, але щирі лайки, доводили Любу до відчаю. Нарешті з’явився Женя з Оксаною і одразу ж кинувся до брата. Антон поволі приходив до тями.
– Гори тебе явно не люблять, – згадуючи весняну подорож, бурмотів Женя. – Як ти? – Антон мовчав, важко переводячи погляд з одного обличчя на інше.
– Тарасе, малий прийшов до тями! – звернулася якась жінка до лікаря. – Ти хотів його оглянути!
Чоловік підійшов до потерпілого і присів:
– Ну що, юначе! Як ви себе почуваєте? Де болить? – Антон повільно поклав руку на голову. – Нічого, перестане! Ану, слідкуй за моїм пальцем! – дядько повів рукою уверх, вниз, у один бік, в інший, протягнув за поле зору. Очі стрибнули на місце – Антон застогнав. – Легкий струс мозку! Стягни з нього черевика, – звернувся до Жені. – Поворуши пальцями! – Антон послухався. Чоловік боляче стиснув мізинець ноги – юнак, нарешті скрикнув:
– Болить!
– О! Вже й мова повернулася! – пожартував. – Хлопче, ти в сорочці народився! Секунду, нехай підправлю комір! І не знімайте його ні в якому разі!
Женя із Володимиром несли його на ношах.
– Що сталося? – не вгавав брат. Антон мовчав, у відчаї намагаючись повернути голову то в один бік, то в інший, та щільний комір з намотаного на шию одягу не давав. Його щось мучило. В останню мить, коли вже Георгій виїхав з-за дерев, він побачив, що мчить у провалля, бо гори зненацька відкрилися неозорою глибиною перед очима. – Я міг розбитися! – запізнілий страх вдарив у груди. Думка про те, що Гео зупинив його ціною, можливо, власного життя, не дозволяла заспокоїтися. Питав себе, нащо здалося йому виїжджати на той триклятий відріг. Дивно і страшно було усвідомлювати власну провину. – А якщо він загинув? – знову жахнувся думки. – Ні-і! – застогнав нечутно.
За кілька хвилин приглушений гомін прорізав крик:
– Нога!
Усі покинули копати і кинулися туди. За мить сніг відгребли – Георгія обережно поклали на ноші. До нього підбіг лікар. Наблизив щоку до рота хлопця – дихання не було чути. Шукав пульс, та не знаходив.
– Допоможіть мені! – гукнув. До нього підбігла жінка. Він щось сказав їй і розстебнув на хлопцеві куртку. Обоє почали штучне дихання і непрямий масаж серця. Чоловік енергійно ритмічно натискав на грудну клітку. Усі стояли, завмерши, і напружено чекали. Повільно спливла хвилина – Тетяні здалася вона вічністю, – результату не було.
– Господи! Не дай йому померти! – подумки благала. Вже закінчилися сльози, увага була прикута до лікаря, на якого була вся надія. Микола щойно сповістив, що швидка з Рахова їхатиме довго – шукають пальне, та й дорога до Ясіня ще не до кінця відремонтована після паводка – на ній не розженешся.
– Це безнадійно! – розпачливо вигукнув лікар, скидаючи руки до небес. У ту мить Георгій різко змахнув руками, роблячи глибокий вдих.
– Слава Богу! – полегшено мовила Тетяна й лікар.
– Він живий? – пересохлими вустами шепотів Антон, благально вдивляючись в оточуючі обличчя, та його, здавалося, ніхто не чув. – Скажіть хоч слово! – кричали думки. Але чоловіки лише підхопили ноші й понесли до турбази.

6
Сонце, як лише могло, так високо видерлося на небокрай, щоб поглянути на метушню біля скелі. Природа жила своїм життям, незважаючи на людські біди й тривоги. У неї були свої проблеми…
Врятований розплющив очі. Дивилися на нього незнайомі очі.
– Ти цілий? – спитав незнайомець. Георгій легким ледь-помітним порухом голови відповів „так“. – Як ти упав?
– На спину, – відчуваючи нестерпний ниючий біль у грудному хребті, вимовив юнак. – Мені паморочиться у голові і… – не доказав. Видно було лише, що відчув щось жахливе, усвідомив якусь страшну річ. Обличчя його посіріло, погляд потьмянів.
– Що, що таке?
– Я не відчуваю ніг і не можу поворухнутися, – крізь зуби мовив Гео. Лікар стис губи.
– Заспокойся, можливо, це шок! – збрехав.
– Із такої висоти? – з глибоким сумнівом сказав хлопець, посміхнувшись. – У мене замість хребців місиво! Господи!
Чоловік окинув його співчутливим поглядом, хотів висварити хлопця за передчасний відчай, але побачив той розумний погляд і осікся: Гео казав правду. Він поклав йому на руку свою долоню і промовив тільки:
– Тримайся. Все буде добре!
За півгодини приїхала швидка. Одразу ж із Ужгорода викликали нейрохірурга. Тетяна дала лікарні домашню адресу Гео і телефон. З Ужгорода вилетів вертоліт – даремно було лікареві їхати у Рахів, коли так хлопців одразу ж доставлять у спеціалізовану клініку. Через дві години потерпілі лежали у обласній лікарні. Їм зробили рентгенівські знімки: Антон і справді в сорочці народився, його відпустили вилежуватися додому, а от у Георгія на місці першого і другого грудних хребців і справді була каша. Комп’ютерну томографію мали зробити за годину, щоб уточнити характер ушкодження.

7
Коли Георгія заносили в швидку, Таня підійшла до лікаря. Той якраз закінчив пояснювати, що сталося, і розповідати результати першого огляду.
– Пробачте, – звернулася до нього, – що з ним сталося, ви можете сказати?
– Ще нічого неясно, – спробував відмовитися.
– Я його родичка! – збрехала. – Будь ласка!
– Ну добре! Але це тільки попередньо. У хлопця розтрощений хребет десь між другим і третім грудними хребцями, а, може, й вище. Я не знаю, чи вцілів спинний мозок, це малоймовірно. Якщо так, то згодом він буде здоровим, якщо ж мозок ушкоджено – нижче грудей все паралізоване…
– Боже мій! – жахнулася дівчина.
– Мені дуже шкода, ваш брат повів себе дуже мужньо, судячи із розповіді. Він справді врятував того, другого, якби він злетів з такої висоти на повній швидкості – ми його не позбирали б; ви бачили, яке там трохи далі каміння. Він таки устиг зупинити його, і вони впали на сніг, тому надія є, що спинний мозок все-таки цілий.
Тетяна, здавалось, вірила його словам (хоч він і сумнівався у власній думці), тому трохи заспокоїлася.
– Я їду з ним, – сказала Любі, – забери, будь-ласка, мої речі!
Дівчина ствердно хитнула головою: – Не турбуйся про це!
До швидкої поклали й Антона, машина від’їхала. Люба попрямувала до їхніх кімнаток. Треба було збирати своє – пообіді автобус вирушав додому. Зоставатися тут не хотілося, тому всі гуртом вирішили, що їдуть на день раніше.
Таня сиділа біля Георгія, тримаючи його за руку. Він, здалося, задрімав, виснажений і втомлений пригодою. Дівчина згадувала останні дні, коли вони були поруч і говорили про різне. Із пам’яті виплила розмова, коли вибралися із страшного підземного полону. Він ішов, про щось думаючи, як завжди, серйозний і незворушний, аж раптом промовив: „Таню, ти навіть не уявляєш, що мене жде!”
Тоді уник відповіді, але дівчина підсвідомо відчула, що мав він на увазі. А зараз сталося це. У серці коїлося щось невимовно важке й щемливе, на очі навернулися сльози, та у ту мить почула тихий благальний голос Антона, що лежав попереду:
– Таню, скажи хоч ти, як він?
– Не знаю, – відмахнулася, бо аж клубок підступив до горла, так гнівалася на нього.
– Будь ласка, скажи, з ним усе буде добре?
– Не шуми, він спить, – Тетяна не могла більше говорити, лиш міцніше стисла юнакову руку, потім почала ніжно її гладити. Сльози зірвалися з очей і впали йому на обличчя, розбудивши.
– Таня, – губи розпливлися в посмішці. Йому було хороше після уколу наркотика – ніжне тепло й невагомість розлилися по тілу і зник біль. – Я тебе не відчуваю, зроби щось, – слова лилися безглуздим потоком. Вона легко погладила його по обличчю, схиляючись.
– Заспокойся, усе буде добре, – тихо шепотіла, вкриваючи чоло поцілунками. – Я тебе люблю, все буде добре.
Щось притягло їх і відчули себе єдиним цілим. Його пересохлі вуста торкнулися її м’яких губ, віддаючи своє тепло. Час ніби спинився і спостерігав, доки вони пестили один одного. Але сил не вистачило – Георгій знову поринув у несвідомість.

8
Женя не розмовляв із Оксаною. Йому ставало важко на душі, коли раз у раз згадував, як вони кохалися, в той час як брат летів у прірву. Дивно було, що Георгій так відчайдушно його урятував. На згадку знову спливла весняна подорож у Карпати, коли Антона поранило. Гео виходив його і, можна сказати, урятував від смерті, або, принаймні, каліцтва. – Чому він це робив? – несподівано запитав себе. – Я нічого такого не зробив би заради когось! – Усвідомлення власного егоїзму було неприємним. У всьому почав звинувачувати Оксану. Коли вона несла рюкзак до автобуса, Женя люто обпалив її очима, проходячи мимо. Вона відчувала холодок з його боку. – Чому ти гніваєшся на мене? – запитувала. – Невже це моя провина, що так сталося?
У той день всі, здається, звинувачували себе в тому, що трапилося. Кожен згадав, як добре йому було в ту мить, коли Антон мчав назустріч смерті. Кожен насолоджувався: тілом, розмовою, лижуванням, природою, – а там стикалися життя й загибель.
У автобусі Люба сіла поруч Володимира. Деякий час кожен думав про нещасний випадок, а коли Рахів вже зник за спиною, зав’язалася розмова.
– Як ти гадаєш, чому Гео кинувся рятувати Антона? – поцікавилася думкою співбесідника дівчина.
– Не знаю, – знизав плечима, – може, інстинктивно?
– Ніколи не сказала би, що Гео – сміливий!
– Ми часто помиляємося в людях, не знаємо, на що вони здатні, – заперечив юнак.
– Можливо, – погодилася. – Він хороший: з ним легко розмовляти, він уміє вислухати. Зовні наче байдужий до всього – я завжди вважала його зазнайком, – але звернися до нього за порадою чи просто поговорити – допоможе. Тільки зараз, після цієї страшної катастрофи, я, нарешті, усвідомила, наскільки він любить нас, а ми його зневажали.
– Скоріше, заздрили його успіхам і талантам, – мовив Володимир.
– Мабуть, ти правий. Та чи не запізно ми це зрозуміли? Може, він потребував нашої підтримки, а ми відштовхнули його!
– З ним була Таня!
– Все одно, ми винні йому життя, я впевнена, що так само він кинувся би рятувати будь-кого з нас, не замислюючись про наслідки.
– Навряд чи…
– Чому ти так кажеш?
– Нам пощастило, що саме Антон, а не хтось інший ледь не злетів з гори!
– Чому це?
– Не знаю, але між ними існує якийсь невидимий зв’язок. Наскільки я знаю Гео, він дуже невпевнений, довго вагається, перш ніж щось вирішить, а тут – тут він діяв на рівні підсвідомості! Це мене дивує!
– А мене ні, – зітхнула. – Гео часто брав когось під своєрідну опіку. Вірніше, хтось завжди повисав на ньому і використовував його прихильність. Мені здається, тут спрацював саме цей механізм. Не знаю, що й казати, – зажуреними очима глянула Люба у вікно. – Боже, як нечутно плине наше життя. Адже ще недавно я йшла до першого класу. Яким же дурним і безтурботним дівчиськом я була! Але тоді моє життя здавалося таким великим, таким значущим – зовсім не те, що зараз: почуваєш себе нікчемою й нікому непотрібною. Спостерігаєш за батьками – вони занурені у вир щоденних турбот, одночасно думають про твоє майбутнє, завжди сподіваються на краще, щиро вірять у тебе. Господи! Як же боляче, коли довіра їхня не виправдовується! Тоді забувають про всі межі, б’ються за тебе всіма способами, аби лише досягти мети. А ти все одно відчуваєш себе непотрібом, не маєш заради кого жити: тільки заради них, мами й тата. Хоч так хочеться віддати себе за кохану людину. Може це і є змістом нашого життя – самопожертва? Як ти думаєш?
– Так, жити заради іншої людини благородно, але коли вона теж існує заради тебе, – з ноткою гіркоти сказав Володимир.
– Тебе покинула дівчина?
Юнак не хотів розмовляти на цю тему. Люба терпляче заохотила його, хотіла – вперше хотіла – взяти турботи чужі на себе, допомогти розвантажити душевний тягар. Володимир здивовано глянув на неї. Помітивши той погляд, вона спитала, у чому річ.
– Чесно?
– Чесно!
– Ніколи не помічав, щоб ти хотіла когось вислухати.
Неприємний холодок пробіг по спині. Відчувала, що хлопець каже правду – ніколи не була особливо чуйною до однокласників.
– Колись треба починати, – ковтнувши грудку в горлі, відповіла.
– Вибач, але…
– Нічого, ти правий, я й справді була страшенною егоїсткою, але ніхто не казав мені цього, а дарма.
– Ти вже не егоїстка, якщо визнаєш це, – посміхнувшись, узяв її за руку.
– Дивно, але я не ображаюся за твої слова, – вголос подумала, і їхні щоки залив рум’янець. Добре, що вже темніло – починався вечір. – Погадати тобі по руці?
– А ти вмієш?
– Ніколи так не питай! Я багато чого вмію!
Гори всідалися в землю, поволі танучи за горизонтом у останніх променях сонця. Воно велетенським, вогняно-червоним диском висіло над краєм землі десь далеко на півдні. То починалися найкоротші дні року.
На сході блідо блищав місяць. Тієї ночі він наздоганяв сонце, що нестримно втікало на захід, аби вранці помінятися із ним місцями. Рідко коли видно, як повний місяць описує сто вісімдесят градусів, проходячи майже через зеніт, як сонце улітку. Особливо захоплююче вранці, коли здається, що на небі два сонця: яскраво сяє місяць на заході, а східна ділянка неба палахкотить промінням ранкового сонця – вмитого, чистого, білого. Тоді шкодуєш, що пора на навчання чи роботу.

9
Минали дні, а разом із ними зникала надія на те, що Георгій колись-таки встане і буде ходити. Знімки показували: уламки хребців змістилися таким чином, що мозок не міг не постраждати, але ніхто не наважувався сказати напевне.
У коридорі безмовно ридала мати, батько бігав за лікарями, благаючи їх щось зробити. Здавалось, єдиною людиною, котра тримала себе в руках, був Гео. Коли Таня, затримавши дихання, увійшла до палати, на ходу підбираючи підбадьорюючі слова, то не впізнала його. Спокійне, усміхнене обличчя зустріло її щиру стурбованість. „Господи! Він збожеволів,“ – пробурмотіла собі під ніс, наближаючись до ліжка. Погляди сказали все замість них.
– Не турбуйся, все зі мною добре!
– Гео, нащо? Нащо ти кинувся зупиняти його? – у відчаї застогнала.
– Бо інакше тут зараз лежав би він!
– То й нехай!
– Уяви собі, як би тоді жив я – не вибачивши собі, що не спробував врятувати його? Таню, минулого не повернути! Я зробив це! Зараз пізно що-небудь виправляти! – підвищив тон. – Я зробив би це знову, якби треба було!
Тетяна аж привстала.
– То ти це навмисне зробив? Ти не хотів жити з такою думкою? Ти хотів померти?
– Це вже занадто! – вже сердито мовив він. – У ту мить я не мав часу думати! Це було запрограмовано в мені!
– Пробач, – одночасно сказали й усміхнулися.
– Гео, що мені робити? Як жити далі? Як тобі допомогти? Чому ти такий спокійний? Я не розумію!
– Таню, я вже був мертвий, – серйозними очима глянув їй у вічі, – Бог подарував мені життя, щоб викупити, вистраждати свої гріхи.
– Які ще гріхи?!
– Виявляється їх не так вже й мало…
– Це жорстоко!
– А ми не чинимо жорстоко, коли грішимо? Подумай, коли ти гордо відкидаєш прохання іншої людини, – це не жорстокість? Чи брешеш, щоб справити враження, а пізніше правда все одно спливає на поверхню! Чи вбиваєш, хай не фізично, а духовно? Або домагаєшся дружби чи кохання, коли людина цього не хоче? Це не жорстоко?
Тетяна мовчала.
– Як… – запиналася, – як можна бути таким… таким…
– Яким?
– Таким… таким правильним! Ти не Бог!
– Тобі буде важко мене зрозуміти, але я помираю і мушу реально дивитися на речі. Я повинен розкаятися, щоб розплатитися за власні гріхи і віднайти спокій у душі для того, щоб бути там… Це мій єдиний і останній шанс! Я знаю, що не встигну накоїти вже нічого, тому дійсно можу пообіцяти, що не повторю помилок!
– Але… але… – плакала вона, – чому так скоро? Чому ти не можеш жити, як усі? Невже це так важко для Бога, невже він хоче забрати тебе від нас?
– Я не вірю у долю, ти знаєш, – гладив її м’яке волосся. – Те, що трапилося – нещасний випадок, але все одно я мушу пройти обов’язковий ритуал. Мені радісно з того, що моя любов допомогла мені звільнитися від пут гріха! Тобі немає чого про це думати зараз. Але будь уважною – не роби нічого такого, у чому потім не встигнеш розкаятися. Це моє єдине прохання. За мене не переживай – ще принаймні кілька місяців я обтяжуватиму твоє життя…
– Припини! Ти не помираєш!
– Ні, послухай, а потім я перетворюся у спогад: для когось болючий, для когось приємний. За кілька днів мені зроблять операцію – вставлять замість розтрощених хребців металеві пластини, так що Новий рік, свій останній Новий рік я зможу зустріти вдома, як і мріяв. Іди додому і відпочивай. Я лежу тут весь час, ти ж – на ногах, хоча пережила більше, ніж я.
Дівчина неохоче підвелася і, поцілувавши його в чоло, вийшла із палати. У кутку коридора, сидячи на стільчику, зіщулившись, плакала жінка. Таня знала, що це мати Гео. Підійшла ближче.
– Добрий день, – тихо привіталася.
– Та який він добрий, – крізь сльози пробурмотіла жінка, звертаючи на дівчину розпачливо-зажурений погляд зелених очей. – Ви його однокласниця?
– Так, це я вам подзвонила. Я Таня. Ми дружимо з Гео.
Жінка посміхнулася крізь відчай:
– Так от, як ви його кличете! А я думала завжди, що недочуваю… – нова хвиля сліз придушила її.
– Прошу Вас, не треба плакати, Георгій цього не хоче… – намагалася заспокоїти. – Знаєте, коли я увійшла, то не повірила очам: він лежав, мов щойно прокинувся, і усміхався мені. Чесно скажу, в першу мить подумала, що він збожеволів. Він дуже сильна людина. Повірте, Гео виживе, і все буде добре.
– Дякую, але я вже втратила надію. Ми з чоловіком щойно розмовляли з хірургом: якщо все пройде найкраще, і ми забезпечимо йому всі умови, Георгій протягне не більше року… Господи! Я не можу!.. У нього травмовані нирки і селезінка. Після операції, сказав лікар, найбільшою проблемою стануть пролежні, а вони неодмінно виникнуть. У нього зупинилося серце, і після цього воно ослаблене. Я не знаю, що робити! Я не знаю, чому так сталося, навіщо це сталося?!
– Гео врятував життя людині.
– Де ж ця людина? Де той, заради кого мій син розплатився майбутнім? Якби це була справді людина, вона була би тут, поруч, підтримала його і… і просто подякувала б! Так, я не зустріну його з розкритими обіймами, але треба мати краплю совісті й співчуття!
– Можливо, він боїться. Я поговорю з ним…
– Не треба, він повинен прийти сам, – обірвала її жінка і, не в змозі втримати нових сліз, додала: – Краще б йому зовсім не приходити!
Таня не могла заспокоїтися, прийшовши додому.
– Боже, а якби це була моя дитина? Чи витримала б я, чи пережила? Чи змирилася б я із цим? – На згадку чогось спливла хвилина, коли Гео почав дихати, і тоді почула за спиною, як із Миколою сперечався працівник турбази щодо поламаних лиж. Хлопцеві вдалося закрити тому рота солідною купюрою, і він одразу ж змовк. Згадала, як їй стало неприємно від того, як лють прокидалася в душі, але не мала часу на неї, тому проковтнула, а інакше точно дала б гідну відповідь тому виродкові. – Як у нього в той момент язик повернувся сказати таке? – дивувалася. – Нехай би вже потім, коли ситуація проясниться, і життя потерпілих буде в безпеці. Невже можна бути таким черствим і байдужим до чужої біди? – Одразу ж згадала Антона, який не зайшов до Георгія сказати слово подяки і підняти йому дух, змусити його жити, а не думати про смерть. Відчувала, що друг її зламаний і розтоптаний, але по-своєму щасливий. – Як так могло статися? – переймалася питанням. – Може, це була перша реакція психіки у відповідь на непосильне, незрозуміле їй повідомлення?

10
Швидко спливали хвилини. Годинник на тумбочці безупинно цокав, відлічуючи час. Все навкруги поспішало, неслося, пливло у безодню четвертого виміру, непомітного і такого реального, що будь-що інше здавалося казочкою у порівнянні з ним. Цокіт боляче вдаряв у скроні, вкриті дрібними крапельками поту. Мозок усе вслухався у той поспіх, з жахом усвідомлюючи, що наближається кінець. Тук-тук, тук-тук, – лунало звідусюди.
Георгій напівлежав на широкому ліжку, вкритий до пояса ковдрою. Жахливе відчуття відсутності, відчуття порожнечі, пустоти переповнювало його. І, водночас, дивна тіснота стискала серце. Здавалось, тіло втиснулося у маленьку кульку, що підступала аж до горла, зробивши його ліліпутом із величезною головою. Він потягнувся рукою до живота, але вона мимохіть впала набік, не слухаючись команди мозку. Сльози підступили до очей. Спробував зосередитися на тому рухові і повільно підніс тремтячу руку над собою, неймовірними зусиллями опустив її на живіт і…
Хвилею вдарила кров у голову, хоча знав, що нічого не відчує, що торкатиметься чужого предмету, чужого тіла, яке йому вже не належить.
Гаряча сльоза попливла по обличчю, даруючи таке бажане відчуття дотику, і, огинаючи підборіддя, спустилася на шию. Щемливий лоскіт заплющив очі, і полилися одна за одною, як подих за подихом, солоні сльози.
Непомітно погляд помітив той день, коли вперше побачив Антона. Такий схожий на брата – майже неможливо було їх розрізнити – чому він видався іншим, особливим, рідним, наче його спеціально прислали небеса, щоб віднайти душу, втомлену самотністю. Лише зараз бачив те, що підсвідомо ввійшло в думки: його ходу, його рухи, погляд, розмову-у-у-у!.. боляче! – скрикнуло тіло, ножем уп’явшись у груди. Як йому хотілося підійти, самому познайомитися – подумки не бракувало сміливості – але щось… не щось, а клята гордість і сором’язливість (чого?) не дозволили, закрили двері перед серцем на замок, гучно клацнувши ним перед самісіньким носом. – Не руш! – скомандувала вона. – Чекай! – І він чекав: чого, не знав сам, але тліла надія, обманлива, що все відбудеться так, як треба. Але не ставалося. День минав за днем, як зараз втікають хвилини його життя, та доля мовчала.
– Чому?! – кричала надірвана душа. – Чому я не можу просто підійти? – Та гордість тільки гордо мовчала, не дозволяючи жодного зайвого слова. – Ідіот! – кричав сам до себе, але вона не слухала, не чула і не хотіла нічого знати.
– Дурниці! Дитячі забаганки!
Сльози струміли донизу, вже на животі блищали вологою стежинки, та він не відчував їх прохолодного доторку. Йому хотілося обіймів, хотілося тих рук і тих… губ – не боявся вже зізнатися самому собі. – Чому тепер? – питала душа. – Нащо вже? Нащо, коли все скінчено: не сьогодні, так завтра; не завтра, так… Але все одно дуже скоро… Занадто скоро… – шепотіли пересохлі губи.
Поруч сиділа мати. Погляд її, скам’янілий, дивився на нього, намагаючись хапати кожен подих безсилого тіла, дихати замість нього, жити ним щомиті, не відриваючись. Вона наче читала його думки і розуміла, хоч і не чула змісту.
– Я люблю тебе, – крізь дрімоту шепотіли вуста йому, а мати схапувалася з місця і шепотіла неживим голосом.
– Я теж люблю тебе, синочку мій, Господи, чому тут лежу не я, а він? Чому Ти не покарав мене, а дозволив йому помирати тут, – нечутний стогін злився з його шепотом.
– Я люблю тебе! – повторював він крізь напівсон, обіймаючи його міцні плечі і руки, вперше дозволивши собі це навіть подумки. – Я люблю тебе! – торкався палаючих вуст, відчуваючи кожен його подих. Та раптом відчув, як образ той зникає, розчиняючись в темряві, що згущалася, простір навкруги тьмянів, чорніючи. – Ні-і! – слабкий стогін прорізав тишу. – Не треба! – ридання перехопили дихання. – Не йди-и!
– Не плач! – обійняла його, гладячи по голові. – Це лише страшний сон! Вже все скінчилося! – шепотів мамин голос.
– О мамко! – схлипнув, відчуваючи себе малим, коли міг сховатися за неї, за рідну неньку від усього злого.
– Все, все, – заспокоювала вона, хоч у серці палало пекло, – ти зі мною, не бійся нічого!

11
Вже через кілька днів Антонові полегшало, різь у очах зникла. Дивувався сам, як так легко відбувся. Про Георгія знав лише одне – він живий, але в лікарні. Що робити, як бути, – не знав. Рідні й друзі мовчали, навіть не зачіпаючи тієї теми, наче оберігаючи його від правди. Увечері за столом вже почув першу оцінку однокласника сім’єю: що той – ходяча небезпека, через нього одні неприємності. Провідну ноту у таку думку вніс Женя. Антон не сперечався. Через кілька днів він був твердо впевненим, що якби не Георгій, нічого б не сталося. Впевненість переростала в почуття, почуття деградувало до емоції. Хотів ненавидіти його, але щось заважало. Хотів позбутися нав’язливого і незрозумілого Гео, нерозгаданого прагнення його.
У школі всі зустріли його як героя – усі, крім Тані. Та ще й Люба з Володимиром не вітали хлопця захопленим поглядом і не підтримували Женевої версії, перекрученої й переламаної. Поруч нього стояла Оля, радісна, що повернувся до неї, зачаровано слухаючи слова коханого.
– А звідки ти знаєш? – раптом запитала Женю Люба. Оля зблиснула очима. – Тебе ж там не було! Ти…– Володимир різко підвів погляд і стрельнув в неї: – Не кажи! – Люба підхопила той погляд, щось збурилося всередині неї, хотіла плюнути й розповісти, але очі її зустріли по дитячому довірливий погляд Ольги, тому промовчала. – Чому б не розповісти, що сталося з Гео? Ти так розмальовуєш тут Антонові страждання, наче він найбільше потерпів!
Таня все ж зважилася і поговорила з Антоном. Переконувала, що йому треба відвідати Георгія.
– Вам потрібно поговорити, – казала йому, – зрозумій, для нього тепер кожна зустріч остання!
Із важкою ношею повертався додому. Думав над словами дівчини, страшно ставало, як думав, що Гео може залишитися калікою на все життя. Почуття провини дедалі більше гнітило і бентежило серце, що несподівано прокинулося і змусило поглянути на речі зовсім з іншого боку.
– Чи зміг би я так? – питав себе знову і знову. – Чи вистачило б мені сміливості піти на незбагненну самопожертву заради... нього? А хто він мені? Господи, навіщо Ти робиш таке зі мною?
Душа підказувала не відмовляти Тетяні і провідати однокласника. Попросив її піти з ним.
У коридорі лікарні вони стикнулися з юнаковою матір’ю.
– Це Антон, – представила його жінці. Від погляду її той опустив очі. А вона, змірявши його тужливим променем заплаканих очей, знесилено промовила:
– Я вірю, що ти… вартий того, щоб тебе врятувати, інакше мій син не зробив би цього. Запам’ятай, відтепер ти несеш у собі два життя: своє і Георгія. Ніколи… ніколи цього не забувай!.. – Голос її зірвався.
Дівчина першою увійшла до палати. Георгій зустрів її з радістю:
– Чому тебе так довго не було? У мене новина: зараз мене оперуватимуть. Прилетів нейрохірург із Києва. У тебе є півгодини! Я вже під кайфом – мені щойно зробили премедикацію – яке дивне слово!
– Привіт! Що тобі принести після операції?
– Плейєр і записи Таї Повалій! Щойно чув її по радіо – дивовижний голос, збуджує до життя, до боротьби, підносить тебе увись! Принесеш?
– Добре, – зітхнула Таня, не дуже радіючи ейфорії хлопця, розуміла, що це лише дія ліків. – Гео, у мене сюрприз для тебе!
– Який? – здивовано звів брови. Дівчина підійшла до дверей і відчинила їх. У палату зайшов Антон. Таня непомітно вийшла і зачинила двері.
– Привіт, – почав розмову Антон. Гео сидів, приголомшений. – Як себе почуваєш?
Георгій вдихав часто й захоплено, не вірячи очам своїм.
– Боже! Ти все-таки подарував мені це, – пробурмотів нечутно, розкривши від несподіванки рота. Антон, пітніючи, присів на край ліжка.
– Таня розмовляла зі мною, – знову почав він, не дочекавшись відповіді, – і багато розповіла про тебе, – його мова час від часу обривалася. – Хочу попросити пробачення…
– За що? – обірвав хлопець, дивлячись на нього божевільними очима, а серце не вірило, що той сидів поруч, хоча й винувато відводив очі вбік, зустрічаючи його погляд, такий захоплений і залюблений, попри все, що сталося.
– За усе, – розвів руками. – Я був… я несправедливо тебе уникав, бо… Я… я боявся тебе, твого погляду…
– Мені тільки-но ввели наркотик, – посміхнувся Гео, а очі казали: – Я люблю тебе!
– Так, – нервова усмішка осяяла його обличчя. – Я не про це! Ти дивовижна людина. Я б не зміг так!
– Як? – втрачаючи контроль над собою, Георгій почав шпигати, а душа кричала: – Я люблю!
– Ти був правий, коли сказав, що я тебе лише використовую. Але, повір, це сталося потім, коли вони… Боже!.. ті придурки тебе оббрехали… а я… я, як останній ідіот, повірив їм!
– Спинися, я не тримаю на тебе зла! Ти зробив те, що мав зробити, – в кутиках очей зблиснули краплі сліз.
– Пробач, я мав щось сказати, а не уникати і використовувати тебе!
– Тепер уже й не використаєш...
– Боже, не кажи цього, я відчуваю себе винним у всьому! – його очі зблиснули відчаєм. – Якщо з тобою станеться щось – я не зможу вибачити собі!
– Ти повинен вибачити, раз вибачаю я! – казав у півсні, а горло нечутно шепотіло: – Вони все-таки не помилилися, може…
– Але…
– Дай мені руку! – активно, немов повний сил, сам схопив вологу долоню. – Мені було приємно слухати тебе, твої злегка хвалькуваті оповіді! Не звинувачуй себе – я сам у всьому винен! Така людина, як ти, – я все-таки не помилився, ти людина – трапилася мені вперше у житті. У мене не було друзів, до яких я почував би щось більше, ніж звичайну прихильність. Ти був мені улюбленим братом, сином, ідолом – думай, як хочеш, – заради цього почуття варто було віддати душу! – хлопець на мить замовк. – Знаєш, – він запнувся. В голові блукали думки, так хотілося сказати, що любить, що потребує його підтримки, що не може жити без нього, але язик заплутався, і, витримавши паузу, слова полилися зовсім не ті. Ні, не дозволив собі вимовити те, що могло б знищити Антона, залишити в душі його слід на все життя, відштовхнути від людей. Він мусив пам’ятати Гео не таким: – Лежачи тут, я нарешті прочитав Євангеліє і знайшов підходящі слова для свого стану. Це слова Ісуса: „Ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх. Ви друзі мої, якщо чините так, як я вам заповідую.“ Добре сказано! Візьми цю книгу – прочитай! Коли буде тобі важко – відкрий її і знайдеш там вихід із тупика. І не смійся з моїх слів, я знаю, вони здаються тобі неприродними. А втім, колись ти сам зрозумієш. Проживи і моє життя – я вже його втратив – проживи його так, як би хотів... хотіли... – На товстий томик впала сльоза. До палати зайшла медсестра:
– Пора!
Антон підвівся з краєчка ліжка, його тепла рука вислизнула з напівмертвих рук Гео, несучи в забуття, забираючи його із собою. Здалося, що життя покидає його – повільно, але відчутно. Антон дивився йому в очі, не наважуючись відвернутися, відчуваючи, що то останній свій погляд дарує йому, своєму рятівнику. Двері зачинилися, медсестра покликала на поміч санітарів, щоб переклали хворого на каталку. Мати цілувала його на прощання, батько казав заспокійливі слова, обнадіюючи його. А Георгій дивився на напіввідчинені двері, в яких бачив постать Антона, не помічаючи нікого навкруги, і знав, що не побачить його вже ніколи. У вухах лунали слова Тані, сказані в автобусі: „Не мучся тим, ти ж просто любиш. Від любові не страждають…” Щось важке навалилося на груди, стискаючи і без того обмежене тіло, заважаючи дихати. „Від любові не страждають…”

12
Таня разом із Антоном вийшли надвір. Сипав легенький сніжок, припорошуючи дерева білим вбранням.
– Операція буде довгою, – сказала Таня. – Ходімо на набережну! – Вони проходили повз магазини і будинки, дерева схиляли заспане гілля над їхніми головами. Вирішили піти до непрацюючого фонтану, що біля драмтеатру. – Він не ходитиме, – раптом вимовила Таня. Антон стрімко звів погляд. – Гео лишиться прикутим до ліжка. Лікар сказав сьогодні... – Хлопець мовчав. Щось незбагненне діялося всередині нього. – Шок минув, але спинний мозок ушкоджено, і це вже стовідсотково... Ніякої надії... – Кожне слово врізалося в голову. – Ви поговорили?
– Так, – похмуро відповів той, – і я, нарешті, усвідомив, що весь час помилявся і був просто боягузом.
– Ти і тепер боїшся, правда?
– Так, – неохоче визнав, – боюся, бо не можу зрозуміти сили любові. Досьогодні вона була для мене чимось казковим, вигаданим, неіснуючим, – а зараз я знаю, що вона існує, і страшно мені. Бо не зможу підкорити її!
– Ти так нічого й не зрозумів, – із жалем у серці сказала дівчина, – любов не треба підкоряти, потрібно підготувати для неї ґрунт у своїй душі, і вона сама зійде до тебе, сама з’явиться і полонить тебе – та, сильна, неозора, безмежна!
– А коли, коли вона прийде? Чи довго її чекати?
– Кожному своє! – гукнула, відбігаючи убік, де сніг білів незайманою гладдю.
– Що ти кажеш? – не почув.
– Кожному своє! – радість увійшла в її душу, сонце розірвало сірі хмари, прорізавши простір золотом світла. Антон усміхнувся:
– Дитя!
Коли вони повернулися до лікарні, операція закінчилася. Георгія перевели в палату інтенсивної терапії під постійний нагляд реаніматолога.
Спливали години. Одягнувши білі халати, однокласники пройшли в палату.
– Він уже мав прокинутися, – прошепотіла дівчина на вухо Антону. У ту мить Георгій ворухнувся і розплющив очі. Мати кинулася до нього і схопила за руку. Раптом він глибоко вдихнув і наче злякався.
– Що, що з тобою? – тривожно спитала жінка.
– Нічого, – видихнув, – мамко моя люба, пробач мені, але мене вже чекають… – Прощальним поглядом він обвів присутніх. Очі його зупинилися на маминому обличчі, прозора сльозинка заблищала на гладенькій щоці, – він прошепотів: – Мамочко…
Серце його завмерло, тільки очі гледіли теплим вогнем любові. Стогін прорізав ту мить. Лікарі кинулися до хворого, відриваючи прикипілу матір від нього. Мов крізь туман, дивилася на світ, повільно осідаючи на землю. Антон із Танею підхопили її. На їх обличчях завмер розпач…
Антон ішов містом і плакав. Байдуже було, чи дивляться люди, байдуже, що скажуть удома. Зайшов до квартири, обережно причинивши двері – зникніть усі! не чіпайте мене! – Женя саме кинув слухавку і зі злостю вигукнув: – Дурепа!
– Дзвонила Оля? – спитав приреченим голосом.
– Дзвонила, ідіотка!
– Вона любить тебе, дурню! – прохрипів у відповідь. Євген, ошелешений, провів брата поглядом до кімнати.
– Що сталося?
– Відчепися! – Антон закрив за собою двері. Скинув кофту, розстебнув верхній гудзик на сорочці, що заважав дихати, і сів за стіл. До кімнати зайшов Женя.
– Що з тобою?
– Він помер... – глухо пролунали слова. Витяг із внутрішньої кишені куртки томик Біблії, подарований Георгієм, і розгорнув навмання. Ковзнув очима по рядках і, вражений, прочитав:
– Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! Ніколи любов не перестає!

© Юрій Корсак, 2011

ДЗВІН РОЗБИТОЇ ДУШІ - Глава 2. Психоаналіз

2011-11-19T11:18:00.000-08:00

1
У п’ятницю опісля полудня група юнаків і дівчат сідала в автобус. Надворі було холодно й волого, але тіло зігрівалося передчуттям стрімкого спуску із гори. Хлопці здивовано і трохи саркастично поглядали на Женеву нову супутницю – Оксану. Він, трохи ніяковіючи, знайомив її з друзями, але дівчина не губилася – енергійно потискала руки і жваво розмовляла із присутніми. Веселу метушню порушив оклик водія:
– Все! Викидайте цигарки! Рушаємо!
Георгій останнім зайшов до салону. Прощальним поглядом окинув знайомі будинки, високі розлогі липи й каштани, посріблені нічним снігом, хаотичний рух людей і автомобілів, – всередині щось боляче стислося, викликаючи небажану слабкість. Поспішив до свого місця – мусив сісти, щоб не впасти. Радість подорожі затьмарювалася дивним передчуттям, інтуїція настирливо радила не їхати, але відкидав внутрішній голос, знав, що зробить помилку, та свідомо йшов на неї. У ту мить очі його заблищали вологою, і Тетяна, глянувши на нього, стурбовано запитала:
– Щось негаразд?
– Все о’кей! Не переживай! Я в нормі. – Усе швидше й швидше мерехтіли будинки й дерева обабіч шляху, Ужгород залишився позаду, і погляду відкрилася неземна панорама прикордонних гір, що блідими обрисами нависали над великим містом. Георгій повернувся до вікна і, дивлячись удалину, згадував останні події свого життя. Скільки тривог і розчарувань принесло воно, скільки зіпсувало нервів і випило сил. Згадав, як уперше пішов до церкви, сидів і намагався прослідкувати за ходом літургії, мов зачарований слухав оксамитовий тембр релігійних мелодій, – тоді ще був чистим, щирим і трохи своєрідним, вільним від згубної закоханості. Душа його, як tabula rasa , не знала хитрості, не було друга, що покинув би, не було коханої, що зрадила б. Навіщо запраглося почуттів, пристрасті? Нащо було губити рівновагу, нащо було ламатися? Ненавидів і жалів себе. – Ким ти став? – говорив сам до себе. – М’яким, плаксивим, безхарактерним, непередбачуваним! Ниций хамелеон! – Відчував, що зараз мусить постійно контролювати, слідкувати за собою, стримувати почуття, зважаючи на майбутнє. Та чомусь подібна тактика поведінки затягувала душу все глибше і глибше у провалля відчаю, хоча й не міг зрозуміти, чому. Похапцем витяг носовичка із кишені й приклав до очей. Гаряча рідина просочила його наскрізь. Подушечки пальців відчули вологу теплоту, в носі залоскотало. Промокнув залишки сліз на віях і глибоко вдихнув, щоб заспокоїтися. Автобус під’їжджав до Мукачева.
Промайнув головний в’їзд у місто, очам відкрилося пряме шосе, ліворуч стрімко біг угору скелястий пагорб із хрестом на вершині. Праворуч рябіли новобудови, за ними – дев’ятиповерхівки, а з-поміж них виглядали золотаві куполи недобудованого ще храму. Прямо між двома горбами велично здіймалася гостра вершина, сліпуче сяючи білизною снігу на сонці.
Георгій підійшов до водія і попросив зупинитися. Поки пасажири здивовано кліпали очима, юнак зробив кілька знімків.
– Що ти фотографував? – запитала Тетяна, коли автобус знову рушив.
– Стой, одну із вершин Боржавської полонини, – не задумуючись, відповів Георгій.
– Ти так добре знаєш гори?
– Я люблю їх до нестями, а після недавніх подій зрозумів, що треба зберегти їх хоч би для себе, для спогадів, бо поки я виросту, вже не буде за що боротися, не буде кого рятувати. Нинішнє покоління знищить усе…
– Не будь песимістом!
– Я реаліст!
Дівчина не стала заперечувати, вона поділяла його думку.
– Якби стати трохи дорослішими, – прошепотіла Таня. Обернулася назад. Однокласники посідали ззаду, про щось розмовляючи. Почула кілька насмішок один над одним, пізніше долинув непристойний анекдот. Женя в куточку цілувався із Оксаною. – Нещасна Оля! Невже після цього вона залишиться з ним? – ставила питання сама собі. – Поглянь, Гео, з ким ти хочеш боротися за Карпати?
– Саме про це я й кажу: треба зберегти хоча б спогади, – юнак відвернув голову до вікна, сльози підступили до очей (скільки можна!). – Я так мріяв подорожувати по ним із дітьми, із близькою людиною, вчити їх бачити цю красу, та зараз краще б вони не вміли дивитися на гори, бо одразу побачили б те варварство і жорстокості слід, котрий, на жаль, не щезне вже з обличчя Карпат ніколи. Але вони все одно прекрасні й любимі, кохані до нестями мною, і можу їм обіцяти, що любов моя завжди буде з ними, що б не трапилося. Знаєш, тільки споглядаючи таку красу, можеш хоча б частково осягнути й зрозуміти Бога, відчути любов і спокій, які нам такі необхідні.
Засніжений пік сховався за горби, автобус повернув праворуч, в’їжджаючи у місто. Ліворуч милували око різноманітної архітектури особняки, що повиростали, як гриби після дощу, за останнє десятиліття.
Поворот ліворуч, одразу ж праворуч, – автобус виїхав на міст через Латорицю. Спокійна, тиха вода в білих берегах мирно несла свої води. А трохи більше місяця тому тут розігрувався сценарій всесвітнього потопу…
– Господи! Що тут творилося нещодавно! Страшно подумати! Таке неможливо уявити – таке можна лише побачити!

2
Ольга була стривоженою. Донедавна все складалося майже ідеально, та останнім часом… Останнім часом Женя став грубим і через це непривабливим. Слова подруг, які доносили до неї чутки про різні Женині висловлювання щодо неї, дедалі більше турбували серце. Дівчина занурилася у задуму й сум, часті нічні жахи виснажували тіло, а останні домагання Жені зовсім вибили її з колії.
Ольга вагалася. Зусібіч чула, що в близькі стосунки вступають майже усі й одразу – вона ж була знайома з Євгеном більше восьми місяців, щоправда, зустрічалися вони всього два з половиною, і жодного разу не віддалася йому. Вільний секс оточував Ольгу звідусюди, але вона не знала напевне. Подругам не вірила – одні брехали, що не сплять зі своїми хлопцями, інші вихвалялися життєвим досвідом, хоча жодного разу не пробували.
Про себе ж не могла сказати ні того, ні іншого. Полонена Сліпим, вона стала його подружкою, тоді ж підготувалася до найгіршого, але Андрій дав їй час. Ольга скористалася своєю свободою і тримала його на відстані. З часом він став їй подобатися, і, зрештою, погодилася на його вмовляння. То була божествена ніч…
… Андрій розсунув стіни у Блакитній залі. На невеликому виступі лежали теплі шерстяні тоненькі ковдри. Він закутав її в них, і по відсувному містку вони зійшли на вершину скелястого гребеня, що розрізав неприступну долину навпіл. Очам відкрилася незвичайна картина. Над Блакитною залою височіла засніжена вершина, увінчана зорями, перед ними – увігнута долина, зусібіч оточена стрімкими горами. Ольга відчула насолоду, вдивляючись у ланцюги хребтів, ледь осяяних світлом місяця. Вона пригорнула Андрія до себе, вуста їхні магнітом притягло, і губи злилися у довгому, ніжно-солодкому поцілунку.
– Я хочу тебе, – прошепотіла. Він деякий час дивився на неї, чи то здивований, чи то захоплений, раптово підхопив її на руки і поніс у апартаменти. Андрій поклав її на м’які подушки і роздягнув. Ольга залилася рум’янцем, але очі, її очі жадали його. Він цілував і пестив її губи, шию, груди… Дівчина повільно розстебала гудзики його сорочки, обіймала, пригорталася до мускулястого тіла, – бажання оволоділо нею, і вже не контролювала себе… Тоді їх перервали. До Андрія надійшло повідомлення, що хтось утікає. Він одразу ж охолов, скам’янів, але погляд його не змінився в ту мить. Дівчина запам’ятала його назавжди. Наступного дня вона втекла… Зараз, порівнюючи той вираз очей із Женевим, одразу помітила різницю. То був лагідний погляд чоловіка, який жадав віддати себе їй, цей же свідчив про одне – отримати насолоду. Звичайно ж, Андрій був зрілим чоловіком, Женя – безвусим пацаном. – Як можна їх порівнювати? – запитувала сама у себе. Чим довше думала над проблемою, із якою стикнулася, тим більше переконувалася, що із близькістю зачекає і не буде на побігеньках у самовпевненого Жені. – Я залишуся собою!

3
За Мукачевом знову почалися горби. Тут вони були масивнішими, об’ємнішими, стрімкішими. За покрученим Залужжям розкинувся перевал – невисокий, зате крутий, з багатьма, майже на сто з лишком градусів поворотами. Із обривів відкривався фантастичний краєвид: унизу, у величезному котловані блищало льодом і хвилями озеро, сперте з боку села двохкілометровою, рівною, як струна, дамбою; далі бігли гори, а понад усім, нависаючи над порізаною долиною, велично поглядала полонина Боржава. Її карколомні схили соковито біліли незайманим снігом, викликаючи подив і захоплення.
Георгій кинувся до вікна, відсунув його убік, миттю прицілився об’єктивом і в останній момент зняв кадр.
– Чому не попросив водія зупинитися? – спитала Таня.
– Якщо автобус зупиниться на цьому підйомі, то потім не виїде на перевал.
У ту хвилину вага тіла ззаду перекинулася вперед і, проминаючи знак, збудований на самому вершечку, автобус в’їхав у Іршавський район.
– А що то була за гора? – знову запитала дівчина, не відриваючи погляду від пейзажу.
– Та ж сама Боржава, лише її східна частина. Стій сховався за онтими горами.
– Це за тими полонинами Львівська область, я щось не пригадаю?
– Ні, Полонинський хребет разом із Свидовцем, куди ми їдемо, і Чорногорою – центральний. На півночі знаходиться Верховинський або Вододільний хребет, за яким Львівщина. Він також високий. Розділяє іх Верховинська долина, а між Свидовцем, Чорногорою і Верховинським хребтом – Ясинська улоговина. Вчені кажуть, що вони утворилися внаслідок поздовжнього розлому гір.
– Боже, звідки ти все це знаєш?
– Третій хребет – Вулканічний, теж відділений від Полонинського долинами, – продовжував.
– То виходить, що Верховинський хребет найвищий?
– Ні, найвищим є Полонинський хребет разом зі Свидовцем і Чорногорою. Але річки перерізали його на окремі масиви, тому Верховинський хребет став вододілом, інакше Верховинська долина мала би внутрішній стік. До речі, Ріка – та, що біля Хуста, ділить Верховину на два масиви: західний – Бескиди, поляки називають його Бещадами, і східний – Горгани.
– То ми зараз їдемо уздовж Вулканічного хребта?
– Так, якраз ліворуч нас простягається Великий Діл – частина Вулканічного хребта між Латорицею і Боржавою. Найвища його вершина, та й, взагалі, усього Вулканічного хребта – гора Магура, або Мажора, яка заввишки тисяча вісімдесят п’ять метрів. Це дубові й букові ліси, та, на жаль, їх знищують. Це веде до значної ерозії й вивітрювання гірських порід. Вода – це благо, але якщо її не стримувати – вона невблаганна. Це не тільки повені й паводки, це зсуви і яри. За кілька років верхній шар ґрунту змиється, і ліс вже неможливо буде відновити. – Вони наближалися до Дунковиці. Село розташоване на великому горбі, вулиці його сильно покручені. Під селом розлилося велике озеро, штучне, де багато карпа. Колись у прадавні часи, коли ще не ступала тут нога людини, усі горби були порослі буковими й дубовими лісами аж до пониззя Тиси. Були тут і тисові ліси, що поодинокими рештками позалишалися у заплаві Тиси. Ріки за течією обростали білою та ламкою вербами, далекі нащадки яких і тепер купають свої віти у прохолодних водах. Дивне й загадкове то було видовище: острівці альпійських лук, оточені на сході смереками, що плавно переходять у букові ліси, змінюються дубом, де-не-де із домішками грабу, явору. М’який кучерявий лісовий килим зеленню спадає глибокими складками, нависаючи над дзюркотливою чистотою зворів і потоків…
Ліворуч з’явилася розкопана червоноглинна гора – автобус в’їхав у Сільце. Кілька поворотів, і дорога зачіпала крайчик Греблі, виїжджаючи на невеликий насип і міст. – Річка Боржава, – сказав Тані. Дівчина здивовано звела брови:
– Така вузька?
– Глибока й норовиста, – промовив таємниче, – цієї осені вона добряче погнівалася.
За невеликим прямим відрізком шляху дорога пішла угору через Вільхівку. Село зникло у долині, облишивши подорожуючих наодинці.
– Сосновий гай, – прочитала дівчина назву готелю-ресторану, що останнім часом безмовно пустував. Автобус заїхав на неширокий майданчик і зупинився.
– Перекур!
– Поглянь, унікальне місце, – звернув увагу Георгій. – Тут ростуть одні сосни, карпатські сосни.
– Справді, гарно, – погодилася, з подивом вглядаючись у чудернацьке сплетіння коріння, що визирало тут-там з-під снігу.
– Мені боляче, як уявляю, що падуть дерева, – зненацька мовив Георгій, – падуть без надії, що відродяться, падуть без надії, що їх тут розпиляють і оброблять. – Тетяна спостерігала за виразом його обличчя. Вона чітко бачила біль – той, що заронив у серце ще Антон, – розвинутий до безмежжя нестримною любов’ю до рідного краю. – Я безсилий! Не можу нічого зробити, щоб урятувати Срібну Землю. Вона гине на моїх очах, на твоїх очах, на їхніх очах, а ми засипаємо її у могилі! Таню, скажи, де вихід?

4
Село Широке розкинулося на самій вершині вулканічної гори, що збуреною поверхнею хаотично звивалася на всі боки, самотньо виступаючи углиб низовини. Центральна дорога петляла по тупому гребеню, завертаючи майже на сто вісімдесят градусів. Обабіч неї стояли добротні хати, а городи довгими ланцюжками збігали донизу.
Перевал був і справді казковим. Петлі доріг повністю збивали орієнтацію у просторі, сусідні вершини і гребені виднілися і звідти, і звідси, та недосвідченому оку важко було розібратися, що до чого.
Георгій невпинно фотографував, аж доки автобус не пішов на спуск, і буковий ліс не затулив краєвиду мерехтінням оголених гілок, одягнених снігом. Надривно скреготали гальма, стримуючи важку машину від швидкості. Карколомні повороти і крутий спуск вивели, нарешті, у долину.
– Ми в’їжджаємо через Хустські ворота у Верхньотисенську улоговину – майже ідеальну площину біля Тиси, трохи погорбовану по боках, довжиною понад сорок кілометрів, шириною близько десяти. У цьому місці, де ми зараз знаходимося, Тиса перепиляла Вулканічний хребет. Давним-давно тут, напевне, було велике озеро, аж доки річка не проклала собі шлях крізь гори. До речі, та ділянка Вулканічного хребта, що за Тисою, найбільш активна, тому, ймовірно, землетрус прискорив їй роботу і відкрив Тисі низовину. Ця долина називається Красне поле. Тут у березні тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятого року учні гімназії за намовою січових стрільців перестріли угорським окупантам дорогу. Вже вночі останні зайняли Хуст і рушили Тисою вгору. А ось пам’ятний знак: невисокий насип і хрест. Страшна трагедія, безглузда своєю жорстокістю.
Автобус нестримно мчав до міста над Тисою. Гори поступово розбігалися в боки, обмежуючи казково-об’ємну площину. Георгій обернувся назад і стрівся поглядом із Любою. Дівчина на якусь мить завмерла, вистрілюючи свій біль йому в очі, а потім швидко перевела погляд на Женю. Той розкинувся у кріслі, Оксана сиділа між його ніг, а він міцно пригортав її до грудей, обхопивши дівчину за талію. Люба лише зблиснула вологими очима й ображено відвернула голову до вікна. Ховався за спиною Хуст, автобус виїхав на пряму дорогу, білі поля навколо якої ніжилися у холодному сонячному промінні. На півночі з’явилася гостроверха, розлога вершина, вражаючи близькістю й білизною полонини. Трохи на схід від неї тяглися два засніжені хребти, зриваючись стрімчаками, далі повернута під кутом довгаста гора, увінчана молочно-білою полониною. Георгій взявся за фотоапарат.
– Що то за гори? – знову запитала Таня.
– Найближча – Менчул, понад півтори тисячі метрів, біля нього хребет Красна, а ось там, трохи далі, наче повернута боком, полонина Апецька, ненабагато вища від Менчула, але нижча, ніж деякі вершини Красної. Зараз ми під’їдемо до Стеблівки, там їх найкраще видно, хоча…
– Хоча, що?
– З лівого берега Тиси краєвид значно кращий – у ясну погоду, але одразу після дощів, коли гори не огортає мла, звідтіля видно навіть Петрос із Говерлою. Та рідко кому вдається їх побачити. Така видимість, як сьогодні, нечасто буває, та й, взагалі, краще фотографувати гори у кінці квітня – на початку травня.
– Чому?
– Всі долини вже зеленіють, ліси ясно-зелені, свіжі, сонце високо на небі й не розсіюється так у млі його проміння, а полонини ще вкриті снігом… Видовище дивовижне!
– Гео, ти романтик! – усміхаючись, мовила Таня.
– Може, через це мені так важко?

5
Почало смеркати, перш ніж автобус доїхав до Ділового: шлях круто повертав ліворуч, і майже з крайнього півдня області дорога вела на північ.
Зупинилися перед Діловим навпроти пам’ятного знаку, що засвідчував географічний центр Європи. Було вже так темно, що Гео сумнівався у тому, чи вийде фотографія – повністю відкрив діафрагму і, намагаючись не змазати знімок – витримка була поставленою „від руки“, – швидко, але плавно натис спуск.
– Готово!
Водій виглядав трохи стурбованим і просив швидше повертатися до салону, хоч дехто вже направився до невеликої забігайлівки, що зовсім нещодавно розкинулася поруч.
– Щось трапилося? – запитала Таня, помітивши вираз неспокою на обличчі водія.
– Уже смеркає, – відповів їй Гео замість нього, – тут багато поворотів, дорога – гірше нікуди, особливо після повені, до того ж досить слизько. Якщо буде зовсім темно – зможемо йти пішки за автобусом – розганятися небезпечно. До Ясіня ще далекувато!
Приглушено розмовляли у хвості салону однокласники.
– Ходімо до них! – запропонувала Таня. Георгій лише поморщив носа у відповідь. – Якщо будеш тут відсиджуватися, – наполягала дівчина, – то ніхто ніколи не зверне на тебе уваги. Покажи йому, хто ти, бо, здається Антон знає про тебе більше із чуток, ніж із власного досвіду. Змусь його пошкодувати, що не став твоїм другом!
– Це божевілля! Схоже на мильну оперу, і мені гидко почувати себе у ролі легковажної дівулі, яка марно намагається завоювати вигідного, але неприступного жениха.
– Припини, про що ти мелеш? – Таня замахнулася на нього.
– Знаю, воно так виглядає, але прагну я зовсім іншого! – майже вигукнув і одразу ж притишив голос. – Мені здається, що я егоїст, ще й недосвідчений – хочу володіти цим предметом і не знаю, що з ним робити. Хочу бути поряд, і гадки не маю, про що з ним розмовляти, коли ж починаю, відчуваю, що не можу відкрити усю свою душу повністю, мушу шукати безглузді пояснення й вигадувати різні дурниці! Так, я добиваюся його, але поруч із ним я – це не я! Тоді виникає питання – нащо усе це? Заради чого я ламаю комедію, виставляю себе на загальний посміх, перед тобою, накінець, перед собою? Найстрашніше те, що відповідь цьому одна – …
– Яка?
– Це не дружба!
– Тоді, що ж це таке?
– Здогадайся з трьох разів! – вжалив хлопець. Таня не знала, що сказати. Вона навіть не пробувала натякати йому про це, хоча іноді їй самій здавалося, що юнакове почуття має іншу природу. Хотілося втішити його, заспокоїти. Заперечувати? Ні, він ще міцніше повірить в це. Погодитися? Це вб’є його. Він навмисне зайняв пасивну позицію, йому занадто боляче щось вирішувати. Він чекає її вироку. Вибір невеликий. Треба щось робити, знала, що зараз вирішиться його доля, і все залежатиме від неї. Дівчина глибоко вдихнула і, привівши почуття в порядок, досить легко, а, може, навіть зверхньо кинула:
– Заспокойся! Зараз це не така вже велика проблема!
Почувши її слова, він усвідомив, що вона все бачила, та не казала, не розмовляла з ним на цю тему. Вона просто жаліла його. Гео скипів:
– Може, для тебе це й не проблема! Але для мене – вона існує! Я не хочу так жити, навіть якщо це моя природа! – він схопився за голову. – Чому я не можу жити, як усі? Просто жити, просто…
Хвиля сліз заглушила його. У пориві відчаю з горла вирвався стогін.
– Гео, не треба, – пригорнула його до себе, – ти помиляєшся. Все не так страшно, як ти думаєш. Хочеш знати думку незалежного спостерігача? – не дочекавшись відповіді, продовжила: – Згадай, з ким ти вперше подружив, у дитинстві? Взагалі, був у тебе друг?
– Був…
– Ну от, ти, як людина пристрасна, рвався до нього бавитися, але твої чи його батьки були проти вашої дружби; напевне, твої, бо, наскільки я тебе знаю, не треба було оберігати своїх дітей від твого впливу. Правильно я кажу?
– Правильно…
– Ви весело проводили час, розмовляли на будь-які теми, не виключено, що саме він розповів тобі, звідки беруться діти. До речі, він був старшим чи молодшим від тебе?
– Старшим… А звідки ти все це знаєш?
– Просто припускаю. Так-от, очевидно, щось вас розлучило, і ти залишився один. Ймовірно, що його покинув саме ти, бо тобі, зрештою, вбили у голову, що він недостойний водитися із тобою, бо невихований, грубий, неслухняний. Ти страшенно впертий, тож батьки мали переконати тебе, а не просто заборонити ваші зустрічі.
– Ти перебільшуєш роль моїх батьків, – перебив її. – Не знаю, до чого ти хилиш, але вони просто заборонили, а про недостойність і так далі, я придумав сам, щоб звикнути до цього.
– Це лише підтримує мою версію. Ти вже тоді поставив себе вище нього, вже тоді ти дав волю власній гордості.
– До чого тут вона?
– Не перебивай, будь-ласка, я хочу закінчити. Не знаю, чи були у тебе ще друзі, але добре пам’ятаю, що дружив ти із Віктором, пам’ятаєш, він перевівся в іншу школу в шостому класі. Після того із Борисом. Ви товаришували досить довго, і, якщо я не помиляюсь, здається, саме він подав ініціативу вашим стосункам і сам їх зруйнував потім. Пізніше на тебе напосілася Мирося, вона теж залишила наш клас після дев’ятого. Інші пробували потоваришувати із тобою, але не вміли приховати, що роблять це із вигоди – хто би відмовився від гарних оцінок. Усе це несуттєво, важливо ось що: усюди ти виступав у ролі пасивної істоти. Ти нікого не відганяв, дозволяв сісти собі на шию, пасивно звикав до людей, а коли ти хотів чогось натомість, вони покидали тебе страждати, не знаючи, що ти дуже важко пристосовуєшся до обставин і облич. Останньою залишила тебе Мирося. Початок вашої дружби був класичним, як я описала, про кінець не можу нічого сказати, бо він був вимушеним: вона змінила школу. Ти залишився один. У десятому класі з’явилися нові імена, нові обличчя, нові можливості. Поява таких осіб, як Антон із Женею – роману в двох томах – не могла не привернути твоєї уваги. Чесно кажучи, і ми, дівчата, приглядалися до однокласниць, пробуючи зав’язати нові знайомства, бо старі вже набридли. От, я відійшла від теми. Ти потрапив у новий вир, у свіжий струмінь життя, тобі вперше сподобалася людина до того, як влізла у твоє життя. За звичкою ти почав чекати, набув пасивної форми – але спробуй бути пасивним, коли тебе переповнює пристрасть, яка сильніша від тілесного потягу. Поглянь узад! Бачиш Женю і цю, як її, Оксану. Вони так і горять бажанням, але дружба – пристрасть могутніша, – вона не просто охоплює тебе, – вона ставить тебе у залежність, як наркотик. Можу заприсягтися, що твої почуття були у сто крат сильнішими й багатограннішими, ніж цей дешевий, грубий потяг. Але ти цього не знав, тому почав підозрювати, що рухає тобою не дружба, а кохання. Справді, твоя любов була більшою від дружби, але ні в якому разі не коханням. Твоє почуття було наскрізь пронизане символом самопожертви, і це наблизило її до любові до Бога. Ти розповідав мені, що любов має три складові: дружбу, повагу, бажання. А от Біблія каже інакше. Вона не ділить любов на складові, бо любов – це першооснова всього, вона неподільна. Є кілька видів любові. Перша – це тепла, особиста прихильність до людини, вона існує між близькими друзями, як-от між нами. Інша – любов родичів. Якщо в першій вагому місце посідає дружба як явище, і це є любов душ, то тут більше втручається розум і підсвідомість, на генетичному рівні. Вона значною мірою інстинктивна, але велика доля тут поваги, теж як явища, а не складової любові. Третя – це романтична любов між чоловіком і жінкою, тут велика роль тіла і, отже, бажання. Але подружжю слід розвивати без сумніву й інші види любові. Подумай, якщо вони не будуть друзями, то зросте між ними зерно сумніву, якщо котрийсь буде ненавидіти родичів іншого, то це віддалятиме. Та жоден шлюб не обійдеться без четвертої любові, вірніше першої, первинної, основної – агапе. Дивне слово, правда? Це транслітерація з давньоєврейської чи з грецької, не пам’ятаю. Цю любов може відчувати лише віруюча людина – та, яка любить Бога. Ти можеш її пізнати лише тоді, коли полюбиш Його, а потім ближніх. Ця любов – одна з трьох християнських чеснот: Віри, Надії, Любові. Жодна інша любов не зможе повністю охопити її. Саме її ти відчуваєш, доповнюючи дружбу, до Антона. Пам’ятаєш, ти не міг пояснити, що це: і не дружба, і не кохання, і навіть не батьківська любов. Твоя любов – безкорисна, це турбота про людину, незалежно від того, заслуговує вона такого відношення, чи ні. Ця любов покриває помилки, не усуваючи їх, ти любиш, подібно до Бога, прощаючи усе. Я намагалася відкрити тобі очі на Антона, щоб ти побачив, хто він є насправді, та тебе це не хвилювало, принаймні, це не послабило почуттів. Це ще раз свідчить, яку любов ти переживав. Повертаємося до подій: твоя пасивність ні до чого не привела, але ти не міг бути активним, втрутилася твоя гордість, ще та, випущена на волю у дитинстві. Вийшла дилема – не можна бути пасивним, але почати стосунки теж не можу. Ти вибрав середину. Пам’ятаю, як ми вже удвох – я мала стежити, щоб ти не прогорів, – готували різні пастки, щоб те бажане і любиме дитя побачило твою любов і саме простягнуло руку. Зрештою, він помітив…
– Я знаю.
– Хлопці використовували його вплив на тебе, щоб у чомусь переконати твою „неприступну високість“. Ти, забуваючи про гордість і обережність, потрапляв на гачок. На це сумно було дивитися: риболов спіймався на гачок риби. Смішно і грішно. Така твоя поведінка не могла не насторожити Антона. Ти розповідав, що якось одного разу він запитав у тебе, нащо ти все це робиш. Якби ти любив по-інакшому, ти б знав, що відповісти, але оскільки це була саме та любов, ти просто гадки не мав, що сказати, тому й промовив, що робиш все просто так. Це твоє „просто так“ схвилювало його, він, можливо, розповів хлопцям, а вони одразу тебе зачислили до блакитної команди. Вибач, але таких друзів йому не можна було мати, тому він почав утікати й уникати тебе. Цієї весни ти зовсім збив його з пантелику своєю розмовою. Не знаю, що ти сказав йому, але я майже впевнена, що єдиною відповіддю тобі буде мовчання. Раджу одне – навчися читати погляд, лише через нього ти щось дізнаєшся, та й то не будеш впевненим на всі сто. Перенеси своє почуття на іншу людину, бо ця вислизнула вже від тебе.
– Я не зможу.
– Зможеш, обов’язково полюбиш, може й міцніше, біль стихне, і все почнеться спочатку. Згадай мої слова через рік чи два, згадай. І не мучся тим, ти ж просто любиш. Від любові не страждають…
Він заснув у неї на колінах, крізь дрімоту слухаючи її голос, який ніжно наспівував:
Через поле широкоє натягнута нитка,
Чом ись до ня не приходив – нічка была видка?
Чом ись до ня не приходив – ей, нічка была видка?

Чом ись до ня не приходив, коли-м тя чекала?
А ты прийшōв попівночи, ей, коли я вже спала!
А ты прийшōв попівночи, ей, коли я вже спала!

6
Ранкове проміння сліпило білизною снігу, віддзеркалюючись од незайманої плавної поверхні, сонце біліло на небосхилі, ледь припіднявшися понад землею, та тут, з гори, воно, здавалось, висіло вище, здіймаючись разом із тобою над горами.
Легкість панувала у тілі – зірвешся зараз і полетиш птахом кружляти у безмежній блакиті, купаючись у золотому сяйві близької зорі. Невже не виростуть у тебе крила здійнятися увись, як беркут, сипнути іскрами погляду по смерековому морю, то тут, то там перерваному білими полянами вирубаного лісу. Дивно й загадково було о цій порі: льодяне груддя й гострі стріли кристалізованої води по берегах струмків, відлуння їх співу, яке повнило простір зимової тиші, товста снігова ковдра, яка прикривала голизну чарівних схилів і вершин, – заховані під нею плаї, полонини, скелі.
Острови людської недбалості, рифи байдужості муляли захоплене око спостерігача, вперто не зникаючи з поля зору, куди не повернув би той голову. Та, мабуть, не всім це заважало. Споглядаючи на світ крізь призму власної втіхи, багато хто не звертав уваги на речі глобальні.
Коли хлопці вже вирушили брати напрокат лижі та санки, й кімната їхня опустіла, Женя ще солодко позіхав у ліжку, навмисне прикидаючись сонним. У двері постукали. Юнак, здавалось, давно чекав цього – схопився на ноги й відчинив двері. До кімнати увійшла Оксана.
– Привіт, – боязко мовила вона і, впевнившись, що зайвих немає, кинулася Жені в обійми. Довгий поцілунок виразив їхні думки. – Я так скучила за тобою! Обійми мене міцніше! – Нічого не кажучи, юнак поклав її на ковдру і почав поволі розстібати блузку. – Не поспішай! У нас попереду цілий день! Сьогодні наказую я!
Женя слухняно підкорявся її волі. Пив поглядом прекрасне оголене тіло, торкався його вустами, ніжив руками, пригортаючи до свого. Цього разу він справді розпалив у дівчині нестримну пристрасть.
Оксана гладила його м’язисті плечі, руки, горнулася до соковитих, по-весняному молодих ще грудей. Женя виконував усі її примхи, одну за одною, що аж дівчина дивувалася його покірності. Благословенна сила тертя піднесла їх до екзальтації. Вони лежали точка в точку, переплівши пальці на руках і ноги. Хотілося пробути так вічність, але хвиля задоволення спадала. Пробували знову і знову, щораз на сходинку вище підносила їх пристрасть, поцілунки здавалися дотиком небес, тіла їх стали одним цілим, і відчувалося, що роз’єднати їх було неможливо.
Світло сонця тьмяніло перед диким бажанням. Розум втратив владу над тілом, душа прагнула єдиного – задоволення. Ніхто жодного разу не вимовив „я тебе кохаю“ – „хочу“ було вершиною почуттів. Невже це і було коханням, невже це був фундамент довіри й любові – втіха?
Ручка дверей раптом різко засмикалася. Сильний стук розбудив коханців.
– Відчини! Сталося лихо! – Із острахом у серці Женя зістрибнув із ліжка і, на ходу одягаючись, відімкнув двері. До кімнати увірвався Володимир і, здивовано щурячись на напівголу Оксану, перелякано промовив: – Антон потрапив у лавину!..

© Юрій Корсак, 2011

ДЗВІН РОЗБИТОЇ ДУШІ - Глава 1. Оксана

2011-11-19T11:16:00.000-08:00

1
Грудень незвично увірвався в простір снігом і сильними морозами. Природа вирішила до кінця помститися недбалим наглядачам своїм і не на жарт розійшлася – гори вкривав майже півтораметровий сніг, а мороз ночами припікав до двадцяти.
– Якраз час лижуватися! – заявив Женя після уроків. – Їдьмо на вихідні в гори!
– У мене краща ідея, – втрутився Святослав. – Батько може організувати автобус на Близницю. Я дізнаюся детальніше, що до чого, якщо хочете.
– Непогано, – підтвердив Антон. – Але з часу повені не пройшло й двох місяців, навряд чи там все вже відремонтовано.
– Повінь не зачепила полонин, – заперечив Женя.
– А зсуви?
– Я читав у газеті, що усі лижні бази далеко від епіцентрів зсувів, тож боятися нічого, – несподівано втрутився Георгій, непомітно підкравшись іззаду. Усі звернули погляди до нього.
– Ти що, теж хочеш їхати? – здивовано звів брови Женя.
– Можливо, – закусив губу, – якщо не проти ви?
– З якого б це дива ми були проти?
– Тоді все гаразд? – чи то відповідаючи, чи то питаючи, мовив Георгій. Антон знервовано водив поглядом сюди-туди, хотів щось сказати, але не міг. Раптом зірвався з місця, схопив портфель і вийшов, скупо кинувши на прощання „бувайте!“.
Хлопці здивовано переглянулися. Що б це означало? Тишу порушив Георгій:
– Навесні ми були поблизу тих місць. Напевне, йому не хочеться повертатися туди. Згадайте, він постраждав найбільше. – Хлопець повільно брів додому, не звертаючи уваги ні на автомобілі, ні на перехожих. Болючий клубок у грудях тривожив його й не давав заспокоїтися. – Невже він так переживає? А мені завжди здавалося і з кожним днем переконувався все більше, що він черствий, грубий, нечутливий до негараздів. Хоча в душі я завжди вірив, що він інакший: м’який, добрий і… нещасний. Щоразу, як я дивився в його очі, я бачив ледь захмарене небо, зовні наче веселе й радісне, та з ноткою печалі в голосі, в русі, в погляді. А він постійно ховав у глибині очей свою справжню природу. Він був романтиком, а тепер… Господи, ні! Я зруйнував його рівновагу. Він сміється й плаче водночас. Йому бракує сміливості відповісти на моє запитання, і все через мої слова. Я не смів так із ним розмовляти, не мав права тривожити його своїм болем. Я любив його і, разом з тим, знищував. Я знову помилився!.. – Сильний гудок сирени вивів Георгія із задуми. Юнак рефлекторно відступив крок назад – із гуркотом прямо повз нього пронеслася вантажівка. Холодний піт облив його донизу. – Все! Досить! Так можна розпрощатися із життям! Хоча, чи не було б краще померти? Ні! – одразу ж заперечив. – Я мушу жити, бо Бог так хоче. У мене є все, що потрібно, крім… друга, але це нічого не вирішує. Я хочу й буду жити далі, чого б це не коштувало! Я буду жити!

2
Гарна молода дівчина сиділа перед дзеркалом і розчісувала довге волосся. Думки її були про коханого. Згадувала дотики його губ, і солодка жага охоплювала тіло. Ольга сиділа в напівдрімоті, напівсні, бавлячись спогадами.
Доля звела їх із Женею за незвичайних обставин, і вже тоді знала, що буде з ним. Поява Люби мало не зруйнувала щойно збудованого раю її почуттів, але у боротьбі перемогла Ольга, заклавши міцний – на її погляд – фундамент майбутніх почуттів. Скільки ночей вона недоспала, скільки сліз пролила – зате не марно, – Женя підкорився їй. Тоді чомусь почала шкодувати Любу, але відганяла подібні думки.
– Перемогла я! – гордо хвалилася душа. Гребінь плавно чесав пасмо за пасмом, волосся ставало єдиним цілим, випромінюючи здорове сяйво. В уяві поставав його образ, нечіткі контури обличчя силою думки зводилися докупи, виникала комплексна картина, і в очах його Оля помітила дещо незвичайне, яке стурбувало її. Та на роздуми не було часу – вона поспішала на побачення.
Женя чекав її біля під’їзду. Надворі вже темніло, яскравий місяць блідо-жовтим диском освітлював нічну порожнечу. Усюди лежав підтоплено-замороженим пластом сніг, що хрустів під ногами.
– Де ти так довго? – замість привітання буркнув юнак, чмокаючи трохи ошелешену Ольгу.
– Не сердься, – сумирно відповіла і, взявши хлопця попід руку, жваво про щось розповідаючи, попрямувала разом з ним у глибину вечора.
Вечірка у барі була непоганою, не враховуючи сигаретного диму, міцний аромат якого забивав дух. Ольга вже протанцювала кілька повільних із Женею і сиділа за столиком, коли до них наблизився молодий юнак і запросив її до танцю. Дівчина посміхнулася і обережно глянула на Женю. Його погляд, здавалося, нічого не виражав. Ольга благально пронизала його очима, та не помітила ні згоди, ні заборони. Така байдужість схвилювала її. Повністю розгублена, вона не своїм голосом відповіла „так“ і заглибилася в танець.
Дівчина не бачила, але вчинок її розбудив у Женеві звіра. Він люто ковзав по ній очима, думаючи, як помститися.
Тривога, що запалала в її душі, змусила Ольгу стримувати рухи і слова. Шкодувала вже, що таки згодилася танцювати з тим хлопцем, але минулого не повернеш. Вона коротко й неохоче розмовляла із парубком, танцювала напружено, наче через силу. Музика раптово стихла, кавалєр подякував дівчині й відійшов. Ноги самі повернули до столика і посадили Олю на стілець.
– А ти не дурна! – зненацька почула Женю. – Ти вмієш! Знайшла дурня, який тебе привів сюди, заплатив, і пішла гуляти з ким попало! А ти чекай її тут!
– Женя, не кричи! Ти ж не був проти? – пошепки вигукнула вона, озираючись по бокам, чи не привертає уваги.
– Я не був проти! – із сарказмом перекривив юнак. – Знаю, тобі на мене наплювати…
– Замовкни! – перебила. – Як ти можеш таке казати? Я люблю тебе!
– Неправда!
– Ні, люблю!
– То доведи це!
Ольга здивовано глянула на нього:
– Що ти маєш на увазі?
– Ходімо до мене, старих немає, Антона виженемо провітритися… – Дівчина виглядала спантеличеною. Вона не раз над цим думала, але так швидко… Мовчання її Женя витлумачив по-своєму: – То всім можна, а мені ні?! – Останні слова його боляче вкусили за серце. Ольга різко встала, гучно вдарила щирого ляпаса і, вхопивши шубку, прожогом вибігла надвір. Холодне повітря стіною вперлося в груди, їй перехопило дихання. Сильний спазм витиснув із очей сльози. Вона зупинила таксі й поїхала додому. Женя підвів очі й у кутку запримітив самотню дівчину, що маленькими ковтками пила каву. – Можна присісти? – підійшов до її столика.
– Сідай, раз прийшов, – великі чорні очі глянули на нього.
– Я – Женя!
– Оксана. – Хлопець говорив і говорив про щось, а Оксана все дивилася і дивилася на нього, майже не кліпаючи. Нарешті погляди їх стрілися. Євген замовк. Нестримна сила почала зближувати їхні голови, і в якусь мить вуста торкнулися один одного. – Я хочу тебе, – прошепотіла вона, не випускаючи його погляду. Женя мовчки встав, узяв її за руку, і, узявши верхній одяг, вони вийшли на морозне повітря. Жоден не відчував холоду, їх гріла пристрасть, пристрасть із першого погляду.
– Антоне, ти вдома? – гукнув Женя, відчинивши двері своєї квартири. Ніхто не відповів. Юнак підхопив її на руки і поніс у спальню. Оксана обхопила його стан ногами і почала здирати з нього сорочку.
– У тебе є…
– Є, – перебив, цілуючи шию, вуха, обличчя, очі вуста… Хвиля збудження охопила його, Женя до болю стис дівчину в обіймах і майже умить здер із неї одяг. Вони почали шалено цілуватися…
Незворушний місяць блідим промінням збудив Оксану від сну. Вона поворухнулася і розбудила Женю.
– Ти був грубий, – засмутила його, – але неперевершений!

3
Уранці Святослав приніс у клас радісну звістку:
– У п’ятницю пообіді нас чекатиме автобус!
– Скільки місць?
– Для нас – десять!
– Хто їде? – звернувся до всіх Женя. П’ятеро хлопців і одна дівчина підняли руки. – Так, Рома, Коля, Володя, Святик, Антон, Люба і я. Нас семеро, треба ще трьох.
– Ти не забув, Гео казав, що поїде теж!
– Де він?
– Ще не прийшов!
Женя поволі підійшов до Олі, яка щойно поклала сумку на парту і повісила шубу на гачок.
– Привіт, – як звичайно, мовив хлопець.
– Привіт! Чула, ти їдеш кататися на лижах!
– Їдьмо удвох! – запропонував. Дівчина хотіла щось відповісти, але щось стримало її, і губи вимовили:
– Я подумаю.
– Сердишся за вчорашнє? – запитав. Оля мовчала. – Вибач, я трохи перебрав і приревнував тебе.
– Рада, що визнав свою помилку.
До класу вбіг захеканий Георгій і пролунав дзвоник.
– Ти їдеш? – спитала його Тетяна.
– Куди?
– На Близницю, кататися на лижах? Святик дістав на п’ятницю автобус.
– А ти?
– Не знаю, без тебе не хочу. До речі, Антон теж їде.
– Історія повторюється, – пробурмотів Георгій. – Напевне, я все-таки поїду! Шкода втрачати такий шанс розважитися!
– І я кажу, шкода!
Весь урок сторонні думки лізли до голови. Чи варто порушувати свій відносний спокій? Чи не краще залишити все так, як воно є? А, може, це останній раз ми будемо поруч, може, варто знову поговорити начистоту і звільнити один одного від тривог? Ні, краще не треба, досить вже розмов і з’ясування стосунків. Зрештою, вирішив – їде!

4
Ольга сиділа в затишному кафе, не помічаючи Женевого погляду, що подумки нечутно роздягав її.
– Ходімо танцювати! – схопив її за руку і закружляв під сучасний ритм. Обхопив її талію руками, різко притис до себе. Їхні вуста розділяв ледь видимий прошарок повітря. Дівчина відчула пристрасну хвилю, таку саму, як тоді, при першій зустрічі.
– Я тебе кохаю! – палко прошепотіла, з’єднуючи свій погляд з його. Губами ніжно торкнулася його вуст. Дотик залоскотав шкіру – і вп’ялася в його губи. Коли тіла їх розімкнулися, музика вже стихла.
– Ходімо до мене, – знов, як учора, почав Женя. Ольга, здавалося, вагалася. Стріляла поглядом по стінам і, нарешті, видавила:
– Ні, вибач, я ще не готова до цього…
– Ах ти не готова?! – обурено вигукнув юнак. – То йди собі і готуйся! – він відкинув її руки. – А я думав, ти мене кохаєш до нестями, готова на все, а ти!.. Я наче з монахинею зустрічаюся!
Його слова зачепили в ній гордість. Дівчина схопила зі стільця сумочку і, не прощаючись, вийшла. Не встигли двері за нею зачинитися, як знов розкрилися, впускаючи вчорашню Женеву знайому – Оксану. Пара поглядів – і пристрасть миттєво розгорілася.
… Вони нестримно вовтузилися на ліжку, тіла їхні, ледь прикриті простинею, тісно переплелися, губи осипали сотнями поцілунків розніжені руки й плечі. Він цілував її тугі груди, ніжно лоскотав руками гладеньку шкіру. Приглушений стогін злився воєдино й, розчиняючись у повітрі, підніс їх до небес. Боротьба стихла. Юнак лежав, міцно пригортаючи тендітне дівоче тіло до грудей, його руки потроху розслаблялися, і невдовзі тіла охопило дивне почуття невагомості.
Оксана засинала під ніжний дотик цілунків і пестощів. Її душа задоволено літала під хмарами, п’ючи сонячне проміння, не підозрюючи, що нечутно паде у пекло…
Народжувався світанок…

© Юрій Корсак, 2011

РИДАННЯ ГІР - Глава 5. Листопадовий паводок

2011-11-19T11:12:00.000-08:00

1
Дощовий день знову сірів за вікнами. Гнітючим містом сонно снували втомлені люди. Хто-зна, про що думалося їм? Життя не пестило, із кожним днем гіршало, здавалося, мав би вже настати кінець, але він відтягувався на невизначений термін, як і заборгованість по зарплатах.
Дощ падав. Навіть різнокольорові парасольки здавалися чорно-білими, мокрі дерева куцо зібгали просочене вологою гілля і мовчки, як завжди непорушно, спостерігали за людьми.
Падав дощ. Сіро-глинистого кольору земля захлиналася вже ним. Місто просякло холодною мрякою, крапельки води зависли у повітрі, не сягаючи землі, певно, жаліючи її у власній безпорадності.
Важкою білизною світили крізь туман ретельно виголені вершечки і схили гір. Біляві полонини спантеличено зиркали на них, не розуміючи, звідки у них з’явилися сестри, та ще й такі низенькі. На тих сестер було сумно дивитися: ніби прищами, усіяні вони були пеньками, тисячами кубометрів відходів, включаючи гілки і тонкі, поламані тягачами бучки й смерічки. А довкола –гола, ледь вкрита куценькою травичкою земля.
Повільні важкі хмари чіплялися за чуприни гір, набігали одна на одну, розпарювали вологий ґрунт, повітря теплішало. Сніг просякав водою, розігрівався і, змішуючись із лісовим ґрунтом, захоплюючи пеньки і гілки, талою водою, вірніше болотом, струмував до потічків.
Вичерпавши власні сили, земля відчайдушно крикнула: дерева, рятуйте! Та що могли вони відповісти, якщо їх було мало? Каламутна вода переповнювала звори. Уламки дерев вперто чіплялися за виступи каміння, але ще більше ускладнювали ситуацію. Натикаючись одне на одне, вони створювали греблі, що стримували все інше. Зрештою, маса перевищувала критичну, і велетенське громаддя з каміння, болота, гілок та води трощило на своєму шляху все…
Важко уявити ту швидкість, з якою все відбувалося. Ріки наповнювалися до країв, жахаючи навіть залізні нерви, а потім селі майже одночасно вливалися в них, рвалася остання ниточка на греблях, і дво-, а то й трьохметровий вал цієї суміші, руйнуючи жалюгідні залишки довоєнних дамб, заливав, чи правильніше, засипав вузенькі долини.
Вода не шкодувала нікого й нічого. Вирвавшись із рук лісів-вартових і захисних споруд, гнівлива і горда стихія несла хаос і в природу, і до людей.
Дерев’яні хатки падали за лічені хвилини. Валилися електричні й телефонні стовпи, змивалися з лиця землі автомобільні шляхи, зривалися мости й містки – все, що заважало багнюці на її путі.
Та дощ не вщухав. Навпаки, він сильнішав і сильнішав. Водяний вал нісся униз на рівнину. Каламутне місиво заполоняло всю заплаву, усю долину від краю до краю. Здавалось, розбурхане море плеснулося помежи тісні гори. Потужна сила миттєво знаходила слабкі місця дамб і розривала їх, або ж просто переливала через край „якимось там“ метром-півтори.
Очі вилізали на лоба, коли перед твоїм вікном, вид з якого затулений земляним насипом, водоспадом клекотала люта вода, хвилі за лічені секунди вдарялися об твої стіни, ти в паніці, роздягнений (бо ж ніч), вибігав надвір, з жахом відчуваючи, що стоїш по пояс у холодному болоті, а твій дім неквапом осідав, дах зачерпував коричневої рідини, і, востаннє зітхнувши, будинок зникав у вирі… Така доля чекала на всі хати із саману. Ти стояв, ошелешений, не чув передсмертного вереску собак, свиней, курей, що захлиналися водою. Прикуті ланцюгами пси виривали голови, але звільнитися не могли…
Минала ніч… Річки повноводо текли по нових руслах, вода ще не впала, хіба що трішечки, бо ж залила велетенську площу (якби ні, то піднялася б ще на кілька метрів).
Стрес переходив у фазу стійкості. Тривала ейфорія – ти ще не усвідомив, що сталося, ти був ще просто не готовим…

2
Найбільша водна артерія Закарпаття – Тиса – має багато приток. Сама вона утворена злиттям двох рік: Білої й Чорної Тиси. Об’єднавшись біля гірського Рахова, Тиса тече уздовж румунсько-українського кордону, приймаючи швидкі води Тересви, Тереблі, Ріки та Боржави, а також безлічі менших річок і струмків.
Латориця й Уж котять хвилі у Словаччину, де зливаються із Лаборцем, формуючи Бодрог, який вже в Угорщині впадає в Тису.
… У понеділок увечері надійшло штормове повідомлення. Угорщина забила на сполох. Терміново перевірявся стан берегових укріплень. У найбільш небезпечних зонах населення просили зібрати речі на випадок евакуації. Дивно, що ж так схвилювало угорську сторону, адже ж Тиса не так вже й високо піднялася? Звідки ж така настороженість і завбачливість? В Ужгороді, наприклад, ніхто тривогу не бив – хіба ж нам уперше чути пересторогу синоптиків? Вони ж часто помиляються!
Вівторок схвилював лише жителів гірських районів. Сильний дощ, а також сніг, поступово піднімали рівень води. Річки начебто були спокійними, але струмки й потоки тьмяно-білуватою піною неслися з гір, як навесні, тільки каламутні. – Ой! Недобре воно буде! – не раз подумали сільські ґазди. Минула доба, а рівень річок не підіймався над існуючим. – Все спокійно! – дрімали в Ужгороді…
… У середу вранці річки спохмурніли. Хвилі роздувалися, сердито бурмотіли, рев ставав дедалі сильнішим, течія прискорювалася, – рівень води стрімко зростав. Спантеличені люди, здавалося, не усвідомлювали небезпеки, більшість була загальмована, зачарована ростом води. Вона, каламутна і гнівлива, підіймалася на очах. Ось, здавалося, більшою річки ти не бачив ніколи ще, але вода не зупинялася, а росла і росла, немов лавина.
Під вечір стало ясно, що станеться лихо. Саме тоді надійшло штормове попередження із обласного центру, але далі найближчих райцентрів не пішло – не було по чому: зв’язок перерваний… Хвилі котилися по городах і садах, чіплялися за низи мостів, разом з ними туди прибивало всяке сміття: уламки дерев, будівель. Із дна виверталося величезне каміння і час від часу виринало на поверхню, здаючись легким, мов пір’їна. Тільки тоді можна було оцінити й зрозуміти всю силу води. Сміття забивало пройоми мостів, створюючи перепони, вода штучно підіймалася і, зрештою, повертала назад. Нові потоки зустрічалися із зворотніми – величезний вир розмивав береги, як піщані фігурки, і вал багнюки рушав на села. – Ура!!! – річки полегшували свій біг, відкриваючи нові русла, але води все прибували, і, набравшись сили заново, потоки рушали вниз, руйнуючи будинки, мости, дороги, залізниці…
Чорна й Біла Тиси змили Рахівщину, відрізавши районний центр від світу.
Тересва й Теребля спустошили Тячівщину, додавши сил Тисі. Тячів, що стоїть на ній, відчайдушно боровся за себе. Спільними зусиллями вдалося частково відвернути затоплення. Селище Вишково Тиса не пошкодувала – одразу ж упало дев’яносто будинків. Підрив автодороги на протилежному боці ріки дозволив зменшити навантаження: частина води хлюпнула на поля та пасовиська.
Хуст підпирають дві річки: Тиса і Ріка. Частину міста почастувала перша, а іншу… Автомобільний міст через неї спирав воду. Якби його підірвали, то, можливо, Ріка полегшила б свою течію, але він завалився, ще більше звузивши хід для води, і некерована стихія вилилася на сонне місто.
Латориця показала свій норов вже втретє цього року, піднявшись до рівня шести з половиною метрів. Це виявилося більш як на метр вище захисної дамби у Мукачеві. Всі спроби врятувати місто були марними – нижче за течією підірвали насип, заливши два великі села, але дарма – сімдесят відсотків міста було затоплено. Певно, вперше бачив величний старий замок навколо себе стільки води. Здавався він островом у розбурханому морі…
Ужгород перебував у страшенній напрузі. Вода в Ужі невпинно росла. Біля одинадцятої ранку, коли вода зупинилася на позначці більше трьох метрів, обмежили рух по мостам. А в цей час вода спокійно заливала деякі вулиці міста через незадраяні шлюзи у захисних спорудженнях. Врешті-решт ситуацію врятувала Словаччина – сусіди пустили воду на свої поля, – рівень її одразу ж упав на півметра.

3
Темновода Боржава збирає води від однойменної полонини. Струмки з її схилів майже всі одразу зливаються воєдино, формуючи норовисту, потаємну річку. Вона вузька – не більше п’яти метрів, – зате глибока, швидка, із багатьма водоворотами.
Того дня Боржаву було не впізнати. Сердиті хвилі нетерпляче хлюпали понад краєм насипу, що обмежував її плин. А потім почалося щось страшне і містичне: вода переливалася через край, розмивала береги, невпинно піднімаючись вище і вище. Згодом річка мчала донизу кількакілометровою в ширину товщею, текла через села, незважаючи на дороги, вулиці, будинки.
У Варах, що на рівнинній Берегівщині, Боржава на самому угорському кордоні впадає у Тису, розділяючи село на дві половини. Люди чекали лиха від Боржави – вона здійнялася вечірнього четверга на вісім метрів – небезпека вдарила з тилу – розбурхана Тиса повніла й повніла, незважаючи на благальні погляди людей. Врешті, сталося щось неймовірне, те, що ніколи не зітреться із пам’яті свідків – надсильний тиск води зупинив плин Боржави і спрямував річку у зворотній бік. За мить вирішилося все: вибору не було – або Тиса, або Боржава. Перемогла Тиса… Мільйони кубометрів води виплеснулися зліва від Боржави. За 5 хвилин розм’якло й осіло понад сто п’ятдесят будинків – і почався Страшний Суд…

4
Чоп та кілька навколишніх сіл оточені з двох боків річками: південніше – Тиса, а на півночі – Латориця. Тільки високі дамби захищають те місце від повеней. Того четверга дехто здивовано сходився до берега Тиси – по радіо лунали численні репортажі про катастрофічне підняття річок, про руйнівну повінь, але тут, Тиса хоча й піднялася незвично високо, до катастрофи було ще далеко.
У той день із Угорщини почали завозити пісок для укріплення дамби. Вода ще не дійшла до Чопа, через який мала протекти вся маса води більш як із половини території області. І справді, вода не забарилася: Тиса почала рости на очах. Солдати і місцеві мешканці засипали пісок у мішки і нарощували таким чином дамбу.
Минув страшний четвер, п’ятниця, вихідні, – а рівень все ріс. У понеділок пообіді вода зупинилася на позначці 1328 сантиметрів. На щастя дамба була збудованою з урахуванням історичного максимуму рівня води – 1322 сантиметри – плюс один метр. Вся робота виявилася марною: мішки із піском лише створювали зайвий тиск на дамбу, що й так протидіяла натиску тринадцятиметрового стовпу води. Вона просочувалася крізь земляний насип, погрожуючи розрідити його і змити. Якось дамба навіть затремтіла – всі з переляку кинулися геть (навряд чи встигли б утекти). Але вперта споруда перемогла і річку, і людей. Щоправда, самі вони вважали, що рятували Чоп. Врешті-решт, не могли ж вони знати, що вода не перевищить висоти дамби. Якби це сталося, глиняна споруда розсипалася б за якусь мить.
До вівторка Тиса впала майже на метр, і, хоча ще не минула небезпека розмиву дамби, всі потроху заспокоювалися. Починалася нова лихоманка – розподіл гуманітарної допомоги…

5
Тетяна мовчки прасувала одяг. Перед нею, на стіні, висіла карта Закарпаття, що її подарував був їй Георгій. Велика, доволі детальна, хоча дещо й застаріла, вона створювала таке враження, що охоплюєш зором весь край. Машинально водила праскою, несвідомо дивлячись на списаний назвами папір. Зненацька в око впало – Вари. Провела поглядом до Чопа. – Добігання паводка… Угорщина стурбована підйомом води… Укріплення дамб і евакуація людей… – миттю промайнуло у голові. – Що б це означало? – напружено згадувала. – Де я чула про Угорщину? Чому вони забили тривогу? – не знаходила відповіді. Раптом здогад пронісся крізь її увагу: – Точно! У неділю у нас була бабка і казала, що сусіди занепокоєні, бо Угорщина відселяє людей від Тиси, де проживає їхня знайома. Але чому у неділю? Паводок був аж у четвер. – Не розуміючи до кінця власних думок, схопила слухавку й швидко набрала номер друга.
– Алло? – пролунав його голос на другому кінці дроту.
– Гео, привіт, це я!
– Привіт!
– Слухай, у мене з’явилися ідеї на рахунок повені. Минув уже місяць, але мені не дає спокою одна думка. Ти не міг би зібрати газети від першого листопада. Завтра ми сіли б, і я розповіла б тобі свою версію, але її ще треба перевірити. До того ж один виступ по радіо мене хвилює. У всьому цьому є якась таємниця.
– Добре, я постараюся! Зберу все, що маю!
– Буду дуже вдячна!
– Немає за що, ти мене заінтригувала.
– Побачимо, бувай!
– Будь здорова!
Тетяна знову підійшла до карти. Щось було незрозумілим, але що – не знала.
– Добре було б знати всі рівні води у всіх річках за кінець жовтня – початок листопада, а також швидкість їх. Це прояснило б усе! – дівчина знайшла стопку старих газет і у себе у кімнаті почала їх розкладати. Нарешті знайшла: „Інформація про стан гідрологічної обстановки на території області на 12.00 5 листопада 1998 року“. – Дуже цікаво, чому в четвер не евакуювали Вари? Адже ж сусіднє Четово виселили. Невже не можна було прорахувати об’єм води і визначити, що дамба занизька? Ще в середу ввечері була „екстрена нарада“, попередній паводок це не минув, ще з понеділка гідрометеорологи передали штормове попередження, але для кого… Що ж це виходить?

6
– Або вони, як телепні, нічого не знали, або сиділи й безпорадно розводили руками, чекаючи, поки затопить низинні райони, – відповів уранці Георгій, коли Тетяна виклала йому свої здогади. – Досить було попередити людей, можливо, хоч дещо вдалося б урятувати, винести з дому, не залишилися б люди голі, босі і голодні.
– Ти правий, але подумай – почалася б паніка!
– Це не виправдання, – відрізав юнак, – у Чопі вже з четверга нарощували дамбу – хіба не можна було кинути частину сил на Вари?
– Послухай, Гео, для цього потрібні фахівці, – до того ж їм було не до того…
– Що ти маєш на увазі?
– У середу мав відбутися футбол у Києві за участю „команды молодости нашей“. Вся верхівка збиралася туди і з нетерпінням чекала, що ситуація покращиться. Не можна ж було підіймати тривогу раніше строку – це не дозволило б їм поїхати навіть у тому випадку, якби лиха не сталося. Тому чекали до останнього. У середу вже все лилося понад береги, хоч нас переконують, що річки вийшли з берегів лише вночі. Вночі вже був апогей катастрофи. Так само щодо лісу…
– Що саме?
– Знаєш, чим більше дехто пише і говорить про те, що вирубка лісів неправильна й неконтрольована, тим більше влада наша опирається і заперечує. Один навіть сказав, що площі лісових насаджень збільшилися, що ліс треба ще більше вирубувати, і вони це робитимуть надалі! Потім, в Усть-Чорній, Лопухові й Руській Мокрій зсуви сталися саме там, де були суцільні площі лісу, а там, де його нема, – все о’кей! Не знаю, як кого, але мене це насторожує! Я все більше й більше переконуюся, що їм є що приховувати від народу! І вони визнають власні помилки лише тоді, коли виправляти їх буде пізно.
– Поділяю твої думки, але де вихід? Що можемо зробити ми?
– Не знаю, все так складно. Мені здається, – ні! – я майже впевнена, що це лише початок кінця. Наступної весни підуть суцільні зсуви, у найближчі роки стануться паводки набагато страшніші. Але головна біда не в стихії, а в тому, що людей кинуть напризволяще. Зараз усі дуже налякані, тому й роблять все можливе й неможливе. Та, повір мені, через кілька місяців вони почнуть скидувати один на одного вину за недоробки. Та що найстрашніше – після кількох таких лих – зникне допомога! Тоді вже навряд чи хтось буде її потребувати! Господи! Мені страшно залишатися тут!
– Заспокойся, Таню, ти все одно нічого не зміниш, – казав Гео із холодком у грудях.
– Я вчора знайшла газети за серпень-липень, коли були паводки, – заговорила дівчина, вдивляючись в нікуди. – Їх було теж два, як і цього разу. Перший – 29 липня, другий – 4-5 серпня. Тоді залило Великоберезнянщину, Свалявщину, Мукачево, та й Перечинщину. Уявляєш, надворі спека, тут проходить гроза, і річки виходять з берегів. Та ж усі ліси якраз у максимумі водопоглинальної спроможності, земля не така вже й волога… Знаєш, мій дід розповідав, що у лісі не можна змокнути навіть у найсильніший дощ – вся вода затримується зверху. То про що я? А-а, земля досить суха, на деревах багато листя – і тут тобі такий катаклізм. Це означає лише одне!
– Що саме?
– Лісу просто не було! Після недавніх злив земля не обсохла – все ж лилося на неї, а не лишалося на деревах, яких нема, – а нова потужна хвиля перевищила її можливості. Але справа не в цьому!
– Що ще?
– Після теперішнього паводку Великоберезнянщина не постраждала – принаймні так пишуть газети – а гуманітарку туди привезли.
– Тобі шкода?
– Ні! Але це означає, що ні дороги, ні мости, ні зруйновані будинки ніхто не ремонтував і не відбудовував. Люди отримали допомогу через три з гаком місяці, а якби не сталося цієї страшної катастрофи, хто-зна, чи отримали б вони її взагалі!
– Невже тільки ти до цього додумалася?
– Навряд чи, люди усе знають, але їх ніхто не слухає. Нас переконують, що всі біди – це природні катастрофи, як-от утворення Синевирського озера. Ми на порозі великих змін! Як нам „пощастило“! Ми свідки „горотворчих процесів“! Що за дурень міг подумати, що повінь ускладнилася вирубкою лісу?! Це неук! Подивіться „наші звіти“! Послухайте „наших фахівців“! Придурки! Падлюки! Сволоти! От хто вони такі!
– Таню, ти на себе не схожа! Вгамуйся!
– Не хочу! Я розлючена! Нехай у них не буде жодної спокійної ночі! Хай, як тільки задрімають, їм примарювалося, як на їхні голови падуть підрубані дерева, а вони, стоячи по шию в холодній каламутній воді, жадібно хапають повітря, а повз них пливуть трупи людей, тварин і їхні „бакси“, їхні „зелені“, їхні криваві „зелені“! Нехай живуть, як у раю, маючи в душі пекло! А після смерті ще отримають – вже від Сатани, якому продалися!
Георгій тримав дівчину за плечі, з жахом слухаючи її прокльони, і підсвідомо бажав того ж. До серця котився відчай, стояв розгублений, вперше не мав, що сказати, як утішити й заспокоїти її.
Тетяна, стримуючи сльози, обняла його. Гарячим градом застукотіли краплинки з її вій на юнакову спину.
– Добре, що у мене є ти, – прошепотів Георгій.
– Добре, що ти є в мене…
– І ми разом щось придумаємо, обов’язково…
– Не знаю…
– Придумаємо…

© Юрій Корсак, 2011

РИДАННЯ ГІР - Глава 4. Останні слова

2011-11-19T11:10:00.000-08:00

1
Перший день осені завжди застає зненацька. Ще вчора – буяло жваве літо, а за ніч усе кардинально міняється. Осінь заступає літо, навчання – канікули, робота – відпустки. Ця дата, як магічне число, обертає навколо себе усі події, і, здається, немає на світі нічого непідвладного їй. Тому готуються до першого вересня ретельно і діти, й дорослі. Пахнуть чистотою стопки нових зошитів, грають на сонці кольорами ще необгризені ручки і свіжі олівці, гарячими барвами літа веселять зір нові портфелі. У повітрі – свято!
Мало хто засне цієї ночі з остраху проспати. Мозок буде перезбуджений чеканням зустрічі з однокласниками, а серце рватиметься, поспішатиме вперед. Як тут заснути?
Та з особливим трепетом день цей переживають ті, для кого перший дзвоник пролунає востаннє. Випускники. Ось вони – вже вишикувалися перед школою, мружачись від ще літнього сонця, зазираючи у неозору блакить небес. Усі, здається, веселі і збуджені. Та дехто більше стурбований: Женя ніяково тулиться до стіни, подалі від дівчат – з одного краю стоїть Люба, з іншого – Ольга. Незадоволення й досада горять в його очах. Дивиться на Олю і не розуміє її погляду, який горить неприхованим коханням, час од часу поглядає на Любу й відчуває холодне відчуження у гордій стрункості її постави. Здається, Антон нервує теж – неспокійно переступає з ноги на ногу, кидаючи на всі боки короткі імпульси із блакитно-сірих очей.
Та ще Георгій надто вже спокійно позирає довкола, але, варто краще приглядітися, погляд його прямує у космос. Очі жадібно п’ють сонячне проміння, викликаючи на світ краплини сліз. Але і без них там видно печаль: коли мовчить і посміхається, коли говорить чи слухає – сум не зникає…
Життя поступово розганяється, набираючи обертів, щоб невпинно крутитися цілий рік, скаламучувати спокій буднів, створювати приємне напруження, налаштовувати на опір. Борися!

2
Навала домашніх завдань несвідомо породжує протидію. Солодка лінь, яка влітку проросла все єство, змушує відкласти підручники вбік, увімкнути телевізор чи відеогру, або просто послухати улюблену музику чи пофілософствувати на вічну тему „життя“.
Побачивши призабуті обличчя, відновивши знайомі голоси у пам’яті, із новою силою сколихнувши почуття, – загострилися емоції й переживання – від цього неможливо було втекти, воно оточувало тебе звідусіль, з усіх боків, діючи на всі твої чуття невпинно й невблаганно, хотілося тобі цього чи ні.
Георгій сидів за письмовим столом, зовні спокійний і незворушний, лише статичний погляд його, неначе мініатюрний екран, видавав внутрішній неспокій. Чим більше думав, тим сильнішав шторм, тим більшали хвилі енергії, нервові волокна ледь витримували перепади напруги – мозок змінював свої внутрішні зв’язки, у ньому виникали нові ланцюги, часто не дуже вдалі, і, як перевантажена електропроводка, окремі елементи перегоряли.
Брав ручку, розгортав зошит і пробував писати. Але думки плуталися, шалено блукаючи по новоутворених тупиках, не знаходячи виходу.
Вирішив розшифровувати далі щоденника Сліпого. У таємному закутку шухляди лежало три зошити. Один із них був незашифрованим – там у алфавітному порядку були записані назви і характеристики мінералів. Тільки зараз юнак пригадав кімнату зі сходами в печеру, де у нішах на стіні лежали зразки різних камінців. – Андрій захоплювався геологією, – подумки зробив висновок. У кінці були коротко описані методи аналізу деяких мінералів.
Узяв до рук інший зошит. За датою визначив, що той є продовженням попереднього. Уже навіть не виймав папірця із ключем до шифру – знав напам’ять.
„07.08.88. Сиджу в автобусі Ужгород–Рахів. Вчора ввечері на кордоні у Чопі випадково розчув своє прізвище, стоячи у коридорі вагона. Двоє міліціонерів зазирали в кожне купе. Я зрозумів, що мене розшукують, тому закрився в туалеті. З їхньої розмови стало зрозуміло, що вони повернуться знову. Дочекавшись, поки міліція вийде, я тихенько прокрався в купе, забрав свою валізу і, сунувши червінець прокуреній провідниці, попросив її відкрити вагон із іншого боку. Вона без слів випустила мене. Тоді щодуху я побіг аж за вокзал, сів у автобус на Мукачево і за півгодини пересів на рахівський маршрут. Весь час мене охоплювала страшенна напруга, та й тепер серце калатає. Тільки-но проминули значок „центр Європи“, незабаром Рахів. Давно я тут не був! Хто-зна, чи на мене не чекає „сюрприз“ там. Краще зійду на зупинку раніше. Так не хочеться вставати – якась чавунна втома переслідує мене останні кілька тижнів. Ще не вистачало зараз захворіти. Все, мушу виходити.
09.08.88. Я щойно прийшов до тями. Лежу у лікарні під крапельницею. Лікар тільки-но ошелешив мене своїм вироком – діабетична кома. У голові гуде, наче хтось палицею вдарив. Не знаю, за що мені така кара: спочатку переслідування, зараз хвороба. Точно не знаю, але це досить серйозно. Мені відомо лише, що підшлункова моя не виділяє у кров достатньо інсуліну, тому й глюкоза не засвоюється тканинами. Він, наче митник, здатен пропускати її через клітинну мембрану. Організму бракує енергії, і він починає використовувати жири, які дуже важко розщеплюються, до того ж і неповністю. Тому в крові накопичується ацетон й інші кетони, що отруюють мозок, і людина, врешті-решт, втрачає свідомість, як це сталося зі мною. Тепер не знаю, що робити. Якщо до мене доберуться тут, змушений буду втікати – до наступної коми. Господи, навіщо ти допускаєш таке?
10.08.88. Сьогодні я зателефонував Ярославі, але лише щойно зрозумів, що зробив помилку – її телефон могли прослуховувати. Вона була вражена подіями і не знала, що сказати. Балакали ми недовго, але Ярослава додала мені впевненості і воскресила згаслу надію. Як їй вдалося мене заспокоїти – не знаю, – але зробила вона це вчасно, бо потрібно думати. Чекати більше не можна, лікарі сумніваються, що я просто подорожую, бо родичі ще не приїхали. Але є одна проблема: лікар призначив мені дозу інсуліну і спеціальну дієту. Якщо я втечу, це призведе до небажаних наслідків. Мушу щось терміново робити, бо ніколи інакше не видряпаюся із цієї ями.”
Неспокій пробігав серцем. Уроки ще не були виконані, думки переповнювали голову: згадував сьогоднішню лінійку, з ким і про що розмовляв. Із Тетяною, мабуть, тільки перекинувся слівцем-другим, мовчки спостерігав за жвавістю однокласників, втомлено підпираючи голову руками. Ніхто навіть не звернув уваги на його пасивність, жоден із них не запитав, у чім річ. Було трохи образливо, але переважно байдуже. Чомусь бракувало сил, здавалося, відпочив за літо, та енергії все ж не вистачало.
– Не можна себе жаліти! – стримував сльози. – Коли закінчиться цей жах, коли вже віднайду спокій?
Думки про спокій полонили його серце щовечора. Намагався вирвати бодай хвилинку щастя у неспокійного життя, привчав себе радіти тому, що має, і не боротися з життям, а підкорятися йому – але не сліпо, а розумно, аналізуючи минуле і прогнозуючи майбутнє, сподіваючись лише на Бога і його підтримку. Без нього – ти ніщо, з ним – ти все! Але щось підсвідомо шептало, що і у такій тактиці присутня помилка – тільки де вона?

3
Ольга задумливо вдивлялася у вікно. Вираз обличчя її, очі, що жваво бігали по предметах довкола, заново відбивали пережитий день. Знала вона, як насичений любов’ю погляд її ловив Женя, не розуміючи її поведінки. – Це добре! Чим загадковіша й незрозуміліша жінка, тим вона привабливіша, – думала дівчина, охоплена солодкою дрімотою. – Я змушу тебе покохати по-справжньому. Спочатку прокину в тобі пристрасть, потім накажу поважати мене, а коли ти приймеш мої умови – станеш другом. Тоді нашу любов не зможе зруйнувати жодна Любов. Головне – зробити все вчасно, не випустити вдалого моменту, але й не переборщити! Господи! Я, як зла чаклунка, складаю підступні плани! – розсміялася в душі. – Ні! Я всього лише впорядковую свої почуття, щоб вони мені не зашкодили. Потрібно кохати не лише серцем і тілом, а й розумом!
На ліжку лежав вже випрасуваний костюм: в міру короткий, в міру відкритий, в міру яскравий, того небесно-синього кольору, що так збуджував Женю (з досвіду дискотеки).
Десь із годину вертілася перед дзеркалом, збираючи й розпускаючи волосся. Нарешті, зупинилася на такому варіанті: зібрала усе волосся ззаду на потилицю, перехопила стрічкою, заплела кілька тоненьких кісок і, не без участі шпильок, створила ззаду чудернацький візерунок, що, залишаючись строгим, водночас, надавав зачісці оригінальності. Із неприхованим жалем зруйнувала цю красу. Наспівуючи якусь мелодію, сонно побрела до ванної кімнати. Ніч непомітно вкорочувала по-літньому ще теплий вечір.

4
Розгулявся під ніч вітер, напоєний зустріччю із осінню, яка, як найгостинніша ґаздиня, почастувала ранніми яблуками й виноградом, напоїла хмільним ягідним вином, дихнула ароматом зброджених запашних слив.
Маленька гілочка великого дерева настирливо стукала у вікно, не даючи Жені заснути. Та він і без стуку мучився безсонням. Дивувався і, разом з тим, гнівався на себе, що не міг спати. Закривав очі й бачив довгий люблячий погляд. – Стерво! Хоче мене звабити! – думка перекидувалася на сердиту й стурбовану чимось Любу, але тільки-но дрімота стуляла йому вічі, Ольга знову пронизувала його зсередини, почуття його наростали, тіло наповнювалося кров’ю, – міцно обійняв подушку, пригортаючи її до грудей, вкриваючи поцілунками уявне тіло… – Що за безглуздя? – за мить отямився. – Ця відьма зачарувала мене!
Перекинувся на інший бік і заснув. Але Ольга й уві сні не покинула його. Настирливо блукала по думках і вносила в них неспокій.

5
Пробило вже північ. На ліжку неспокійно крутилася з боку на бік дівчина. Їй примарилося страхіття. Минулий день захопив у вир подій зненацька, і Люба виявилася зовсім неготовою до нього. Для початку вона проспала. Вдягаючись, вмивалася, снідаючи, збирала портфель. Бігом вибігла з під’їзду і на кілька секунд запізнилася на автобус, на щастя, майже одразу під’їхало марштутне таксі. Захекана, прибігла до школи, але поспіх виявився марним – лінійка, як завжди, затягувалася й почалася на півгодини пізніше. Не встигла привітати подруг, як на очі їй натрапила Ольга – вона навчатиметься з ними? Настрій одразу ж впав. Не хотіла навіть підходити до неї, не пам’ятає, чи й привіталася. Здається, ні – тільки холодно відвернулася убік. Цей рух полегшення не приніс: зіткнулася лоб у лоб із Женею, котрий боязко відвів погляд і тільки буркнув: – Привіт!
Хотіла піти геть, побігти, але гордість стримала її. В ту мить здійнялася метушня – учні виходили на набережну перед школою шикуватися для урочистого відкриття нового навчального року.
Коли почалися довгі й нудні промови, неспокій знов охопив Любу. Ледве витримувала напружену обстановку, жалісні погляди подруг (а їй вони здавалися насмішливими), які вже знали про інцидент на дискотеці. Коли лють добиралася до верхньої межі, глибоко вдихала повітря й повільно видихала протягом хвилини. Від цього почало паморочитися в голові, але не хотіла здатися слабкою, тому мужньо закривала очі, сильно напружуючи м’язи, щоб не впасти, і подумки молилася, аби дав їй Господь сил вистояти і не зганьбитися перед цим репетуючим натовпом, а особливо перед Женею й тією „дівулею“, як вона ще навесні охрестила Ольгу. І Бог почув…

6
Ледь прикрите лляним простирадлом тіло граціозно лежало на ліжку. Тонка тканина точно окреслювала найтоншу лінію його, рельєфно випинаючись і заглиблюючись на грудях, животі, ногах. Здавалося, Бог виліпив його із особливого живого матеріалу і вдихнув життя – груди то здіймалися увись, наганяючи повітря в легені, то опускалися, виштовхуючи його геть.
Гарно окреслені лінії рук із пропорційними біцепсами і дельтовидками, потужним триголовим м’язом плеча і класичним передпліччям плавно переходили у кисті, закінчуючись пружними подушечками пальців. Їхні кінчики час від часу здригалися, немов намагалися підхопити щось у повітрі.
Вікно в кімнаті було розкрите навстіж – панувала остання літня спека, ледь прохолодний освіжаючий вітерець ніжив прекрасне тіло, уявляючи, вочевидь, перед собою грецького Аполона.

7
Легенький вітерець ніжно пестив граційну дівчину, яка лежала на ліжку, напіврозкрита від задушливої спекоти. Невагома нічна сорочка огортала соковиті пружні груди, ледь тріпаючись від подихів вітру, збуджуючи втомлену шкіру. Виразна заглибина талії плавно переходила в м’які округлості стегон, гублячись у нескінченній довжині струнких ніг. Тонкі руки лежали на подушці, кутаючись у розпущеному волоссі й пестячи його. Їй було хороше! Снився гарний сон, де коханий гуляв із нею казковими галявинами, тримаючи за руки, вів за собою, підкидував у повітря, хапаючи її на льоту, ніжно гладив губами, пестив гарячими поцілунками, міцно обіймав і безупинно шепотів: кохаю, кохаю!

8
„15.08.88. Я в Чорній Тисі. Вівчарі женуть овець із полонини. Тут гарно. Сьогодні ясний день, але люди кажуть, що буде дощ. Напевне, залишуся на ніч у селі, а зранку рушу на Лопухово через перевал. Може, знайду схованку в горах. Як там Ярослава? Певно, хвилюється за мене. Та звідси зателефонувати не можна – треба їхати аж у Рахів, або хоча б у Ясіня і замовляти міжміську розмову, але це дуже довго й ризиковано.
16.08.88. Я на перевалі. Боже! Цю красу неможливо уявити – її треба побачити. Килими дерев, що вкривають складки гір, а ті, немов сходами, струмують уверх до самої полонини. Мене потягло на поезію. Вночі падав дощ, а сьогодні – знову сонце. Кожен кущик, кожна смерічка вмиті, свіжі, веселі! Навіть я забув про свою біду. Унизу бачу село. Це, напевне, Лопухів. На отій поляні лісоруби, – здається, навіть чути рев бензопил. На іншій горі бачу сарай. Треба туди дістатися.”
– „17.08.88. Я дійшов до сараю і влаштувався на нічліг”, – на ходу розшифровуючи, читав Георгій наступного дня Тетяні. – „Вночі мене збудив дивний шум, я прокинувся і нашорошив вуха. Це міг бути вовк або ведмідь. Зненацька двері повільно розчинилися, і я побачив два вогники очей. Це була людина. Вона націлила на мене рушницю і наказала: – Вставай і йди за мною! – Я, вмираючи від переляку, спросоння нічого не розуміючи, послідував за тим дядьком. Йшли ми години дві, не менше, все вгору і вгору. Вже починало світати, коли ми зайшли у ледь помітну між чагарниками печеру. Тут чоловік запалив смолоскип, і я вперше побачив його обличчя. Воно було геть поросле, довгі пасма брудного волосся звисали донизу, вигляд у нього був страхітливий. Він спитав мене, чи я тутешній. Я не знав, що відповісти, але зважив, що по розмові той все одно дізнається, що я не звідси, тому відповів заперечно. – Це добре! – чомусь сказав він. Ми пройшли ще з кількасот кроків і, нарешті, зайшли у щось на зразок кімнати. Тоді бородань знову націлив на мене рушницю і наказав залізти у якусь бічну комірчину, котру він завалив каменюкою ззовні. Десь зверху пробивалося світло. Тому вирішив я написати про все це. Тепер сиджу тут і чекаю.”
– Схоже на казку, – мовила Тетяна. – А що далі?
– „Він дав мені води й пиріжка, на смак, як глина. Чути було, що він порпається в моєму рюкзаку, гроші, може, шукав, але навіщо вони йому тут?” – Георгій зупинився. Тетяна питально глянула йому у очі.
– Чому ти зупинився?
– Далі „18.08.88. Я у відчаї: цей дикун живе тут давно і в найближчому минулому не торкався жінки. Мене непокоїть його погляд. Він нагадує той, на одній із вечірок. Невже не можна було схопити котрусь із жінок? Але про що я кажу?! Сподіваюсь, я міцніший від нього і не підпущу виродка до себе. Боюся навіть стулити очі.”
– Господи, ну і влип же він! – вигукнула дівчина. – Цьому хлопцю явно не пощастило: ледве втік від цивілізованих збоченців, як потрапив до рук диких. Жахливо!
Георгій, не кажучи ні слова, продовжив:
– Поглянь, Таню, тут уся сторінка поморщена, наче хтось її намочив, і покреслена ручкою… дивися, які глибокі сліди, нащо будо так тиснути? – страшний здогад промайнув у голові. – Господи!
– Що таке? – стривожилася дівчина, побачивши, як Гео зблід. – Ні! Не може бути!
– Так, він зробив це, – приречено мовив хлопець. Тепер вони зрозуміли, нарешті, що це була за людина. Після подібного страхіття Андрій мав зламатися остаточно. Хто-зна, що було далі, – записи обривалися, – але він вижив, знайшов у собі мужність перенести весь той тягар, хоч зміна пішла не по вірному шляху. Та, може, це був єдиний вихід? – Знаєш, він помер на моїх руках, і не зможу вже ніколи цього забути. Життя його знищило, але не втратив віри, хоча насамкінець не витримав і вирішив звести рахунки з ним.
– Але ж ти казав, що він боровся? – заперечила Тетяна.
– Так, Андрій схаменувся, але було вже пізно. Йому, не виключено, не вистачило одної-двох хвилин.
– Страшне!
– Ні, найстрашніше те, що в цьому винуваті ми. Усі ми: ті, котрі не дали йому спокійно жити, ті, які набріхували на нього, ті, що згубили його, і ми – котрі навіть не схотіли його вислухати. Єдина нагода, єдиний його шанс виговоритися, висповідатися, щезла, коли ми жорстоко відштовхнули його. Мої страждання – краплина в морі його мук. Я відчуваю себе винним!
Тетяна мовчала. Мимохіть згадувала усі ті дні, коли розмовляла із Андрієм, особливо в ту мить, коли прозріли її очі. Він лагідно дивився на неї, накинув на плечі довге, майже невагоме панно. Тканина приємним холодком лоскотала шкіру, і згадала, як відчула дивне злиття душ, якусь синхронність думки, на яку вона була налаштована завдяки Гео. Він тоді чомусь злякався – тепер знала, що боявся відкритися, страшився знову пережити жахи минулого, а вона хотіла відвертості.
– Він подобався мені, – тихо вимовила. – Я бачила в ньому добро, як він не намагався його приховати. Ми товаришували на рівні почуттів, не треба було й особливих слів. Але це було щось інше, не так, як із тобою, Гео. Ти зовсім інша людина, а він був, наче частинка моєї душі, я навіть трохи побоювалася цього. Чому він так безглуздо загинув? Я, як остання дурепа, приревнувала його до Олі! Ніколи не пробачу собі! Усе могло бути інакше!
– Ні, то було найкраще рішення для нього, як би не звучало це банально й грубо. Єдиний правильний вибір. Ми повинні поважати його – така воля Творця!
– Але звідки у тих горах взявся якийсь дикун? – не могла зрозуміти дівчина.
– А звідки там з’явилися ті печери? – запитанням на запитання відповів хлопець. – Вони явно людських рук діло!
– Цього нам ніколи не дізнатися! – погодилися обоє.

© Юрій Корсак, 2011